Володимир Сарішвілі – відомий грузинський поет, журналіст та літературознавець, заступник голови правління Спілки письменників Грузії з міжнародних зв’язків. Я познайомилася з ним у Дніпропетровську на Шевченківському святі два роки тому, ми багато листувались, а нещодавно, завдяки запрошенню мерії Тбілісі та Спілки письменників Грузії, знову зустрілись і змогли спілкуватися. Про враження від Грузії я обов’язково напишу, а зараз пропоную невелику бесіду, яка дасть змогу українським читачам також познайомитись із Володимиром Сарішвілі й почути наші з ним думки з приводу тем, які не часто є предметом обговорення серед творчих людей в Україні.
— Володимире, лише побувавши у Грузії, я зрозуміла, наскільки важливо крок за кроком долати письменницький егоїзм, що міцно вкоренився в кожному, хто творить літературу. Достоєвський сказав,що «письменництво- страшенно самотня річ», Пруст назвав книгу «дитям самотності й мовчання». Але в Твоєму випадку сам Бог велів стати тією ланкою, яка може допомогти зустрітися після тривалої перерви двом літературам: грузинській та українській, адже Ти бездоганно володієш російською мовою нарівні з грузинською. Перший крок, який можна зробити, — створювати підрядники віршів грузинських поетів, щоб наші українські поети могли зробити художні переклади. Спробуй намалювати бачення такого проекту.
– Гадаю, для початку варто було б підготувати платформу для ознайомлення з тими літературними процесами, що відбуваються в Грузії. Існують письменницькі організації, є також «вовки-самітники» чи, радше, «зубри-самітники», досвідчені й ангажовані поети та прозаїки, які віддають перевагу праці в кабінетній тиші, існують недержавні організації літераторів, одну з яких – асоціацію російськомовних письменників та літературних діячів Грузії «Новый современник», я юридично зареєстрував і очолив у 2008 році. Усю цю панораму я представлю у вигляді загальної точки відліку, як тільки-но повернуся з Москви, куди мене запросили на з’їзд Спілки перекладачів Росії наприкінці травня, де також очікують на приїзд українських колег. Та й не лише мною самим можна наповнити наші літературні зв’язки новим диханням – дякувати Богу, в полі мого зору чимало професіоналів, які із задоволенням впряжуться у цей віз.
— А кого б ти переклав насамперед і чому?
– Нещодавно наша Спілка письменників за підтримки мерії провела конкурс – окремо серед молодих поетів й окремо серед прозаїків. Ми були приємно здивовані великою кількістю обдарованої молоді та її рівнем «виконання». Згідно з нашою домовленістю, я в першу чергу надіслав би в Україну підрядники їхніх творів. Бо це – «свіжа кров». Але й «старі коні борозни не зіпсують». Я багато перекладаю й продовжую перекладати ровесників, яких заслужено оцінили, і з якими я вступив до Спілки в далекі нині 1990-і роки, з молодіжного письменницького об’єднання «Гулані». Це – наш голова Маквала Гонашвілі, її заступник Давид Шемокмеделі, лідер батумського письменницького цеху Вахтанг Глонті та інші колишні «гуланці». І зовсім не тому, що вони тепер «при посаді», а тому, що я давно й добре знайомий з їхньою творчістю і, працюючи над їхніми текстами, розумію, що роблю свою кровну справу, не відчуваючи тривоги від конкуренції.
— Я знаю, що ти знавець сонета – сонетолог. Чи приваблює ця форма сучасних грузинських поетів? У нас в Україні все частіше лунають заклики перестати користуватися римою, бо це немодно. БО ТАК НЕ ПИШУТЬ ЗАРАЗ НА ЗАХОДІ. Хіба це не обмежує творчу свободу? І не призводить до того, що писати книги може кожен, та й верлібр начебто перекладати легше, ніж класичний римований вірш? Мені це нагадує ситуацію з Пабло Пікассо, який пройшов серйозну академічну школу, перш ніж почав малювати в стилі кубізму. Генії на зразок Анрі Руссо, Ніко Піросмані чи Марії Примаченко не мали подібного вишколу, але їхній духовний світ був настільки багатий, що в дилетантстві їх не звинуватиш.
– Звісно, перш ніж розвести в балії фарбу й хляпнути малярним пензлем по полотну, заявляючи при цьому, що ти проголосив нове слово в мистецтві, не завадило б переконати глядача, що ти в змозі намалювати кота чи хоча б хатинку з сонечком. Або перш ніж нагромаджувати набори безглуздих слів, показати, що ти принаймні володієш метрикою пісеньки «Мишка косолапый по лесу идёт». Але я не належу до затятих консерваторів, просто моя точка зору така, що мистецтво, як і валюта, повинно бути надійно забезпечене «золотом» духовності, просвітництва, жертовності. Не знаю, чи казав насправді Гоголь ці слова, але в Паустовського в повісті «Розливи рік» він промовляє таку фразу: «Письменництво – це богослужіння, важка схима». Погоджуюся цілком із такою оцінкою праці митця. Обравши шлях служіння мистецтву, слід від самого початку змиритися з тим, що твій вибір не принесе ні яхт, ні володіння футбольними клубами. Навіть якщо ти Ростропович, Абрамовичем тобі не стати. Максимум, на що можна сподіватись, – це вільний добробут, та й то, напевно, в одному випадку зі ста тисяч (я маю на увазі істинні таланти, а не графоманів, дилетантів, чи «попсу», що літає на власних літаках.)
Біда митця в тому, що в мистецтві не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, де за рекорди і результати платять шалені гроші. Говори скільки завгодно, що ти найкращий у світі шахіст чи найсильніший штангіст, але ж тобі не виграти не лише у Каспарова, але й у скромного кандидата в майстри, і добре, якщо піднімеш гирю бодай два-три рази. А в мистецтві легко заявити, що ти пишеш олією краще за Ван Гога чи твої симфонії кращі, ніж моцартівські. Піди докажи. І це не просто слова. Ван Гог помирав від голоду, коли нездари жирували, а Констанція Моцарт так і пішла з життя, вважаючи, що одружилася з невдатним музикою.
Я не надто добре знайомий з творчістю Руссо та Примаченко, щоб висловлювати власні судження, але стосовно Піросмані можу сказати, що необхідну для кожного художника школу йому замінило природне чуття монументальності, побудови композиції, кольору, врешті, унікальна інтуїція у вираженні співчуття. Вважаю, що і в Руссо, і в Примаченко було щось таке, що йшло від Бога, і воно замінило академічний вишкіл. Але, повторюю, це «щось» повинно бути забезпечене «золотовалютним запасом», а не деклароване голослівно.
Що стосується сонета, мені важко говорити про це стисло, відповідаючи на це ж питання, позаяк я сім років присвятив дисертації з теорії сонета, а до цього, в студентські роки, проходив «сонетні університети» у великого знавця цієї поетичної форми, що межує з масштабом літературного жанру, професора Костянтина Сергійовича Герасимова, на видання чийого надзвичайно цікавого архіву, через 15 років після смерті метра, ми, його учні, нарешті вибили грант, треба постукати по дереву, щоб не зурочити. Народжений в епоху становлення європейської готики як салонна іграшка і забава для поетичних турнірів, сонет поступово відкрив неозоре поле для діалектичного мислення й виробив власні канони: перший катрен – теза (твердження), другий – антитеза (заперечення) і синтеза (закінчення, висновок) у двох завершальних терцетах.Збагнувши, що натрапили на «золоту жилу», французькі символісти й російські декаденти Срібного віку відкрили цілий космос на теренах сонета. Своєрідний вклад у розвиток сонета внесли і грузинські поети на початку минулого століття з об’єднання «Блакитні роги». Мені не набрид сонет, я відкриваю в ньому щораз інші можливості, але мої колеги-співвітчизники рідко звертаються до цієї чотирнадцятирядкової конструкції. А коли звертаються, то як до незвичайної строфічної форми, не проникаючи в її суть. Я, звісно, не маю й гадки в чомусь їх звинувачувати. Кожен обирає для себе.
І ще. Ти кажеш, що верлібр перекладати легше. Це так, але ж знову, коли гнати без керма та вітрил. Адже й у верлібра є свої складні канони, й написати чи перекласти верлібр якісно, а не як-небудь, для гонорару, ой як нелегко.
Тим читачам, яких зацікавить ця тема, рекомендую невелику монографію Ольги Овчаренко «Русский свободный стих». Там чимало змістовних роздумів стосовно ритмічної організації вільного вірша і верлібра (що не одне й те саме), метрики, ролі інтуїції в їх створенні та багато іншого.
— Що може дати грузинська література світові? Що може дати світові література українська? Дуже часто відкриття культур народів залежить від геополітичних проблем. На жаль, із розпадом Радянського Союзу перестали існувати видавництва, журнали, які публікували переклади з грузинської, азербайджанської, вірменської та інших літератур, таких багатих на традиції, і вже двадцять років, по суті, ми перестали спілкуватися і навчатися один в одного. Натомість існує система грантів західноєвропейських країн, через що ми отримуємо переклади в основному кон’юнктурних творів, так званих бестселерів, від чого, на мою думку, потерпає сучасна українська література. А що перекладають нині в Грузії?
— Перекладають багато, й не можу сказати, що лише задля комерційного успіху, різних там Денів Браунів, хоча й без цього видавництвам не вижити, їсти ж бо хочеться щодня. Але наші видавці стежать за сучасним літературним процесом, за творчістю авторів, призначеною для підготовленого читача. Зрештою, про перекладацько-видавничий процес в Грузії я напишу окрему статтю, оскільки ця тема не вкладається в рамки відповіді респондента на питання кореспондента.
Що стосується «пробуксовування» наших літературно-творчих взаємозв’язків… Ми ж із тобою домовилися, що я готовий виступити в ролі «медіатора», надсилати в Україну зразки творчості наших художників слова. Бог суддя цим політикам, які вкрали у нас як мінімум 20 років у безперервній гризні між собою й брехливих обіцянках… Ми будемо робити свою справу, задля якої «живемо на сій грішній землі».
А що може дати людству українська та грузинська література, залежить напевно, від рівня обдарованості українських та грузинських літераторів. Хоча, на жаль, ні література, ні мистецтво, ні філософія, не визначають правил людського співжиття, оскільки в них немає важелів для управління суспільством. А якби мали, то перестали би бути літературою, мистецтвом і філософією. Замкнуте коло…
— А як ти ставишся до того, щоб утворити таку собі міжнаціональну конфедерацію літератур на теренах колишнього Радянського Союзу? Наприклад, азербайджанські, українські, грузинські, вірменські, молдовські письменники налагодять систему перекладу та публікацій, і таке інше. Інтернет дає змогу робити ці речі дуже швидко й незалежно від політики чи фінансування.
– Існують схожі об’єднання. У Єревані – Спілка перекладачів країн та Балтії, яка ставить перед собою подібні завдання. В Україні – Міжнародна письменницька Спілка «Слово без кордонів», штаб-квартира якої в Києві. Ваш голова Спілки письменників Володимир Яворівський та керівництво вашого письменницького цеху виявили дуже серйозну ініціативу, організувавши у важку для нас хвилину міжнародну підтримку грузинським письменникам, коли влада у найпідліший спосіб вигнала їх зі свого приміщення. На щастя, після років переслідувань та принижень, влада начебто опам’яталась і публічно обіцяє повернути нам будинок у вересні, після ремонту, який нам оплатять.
Створення ще одного об’єднання можна лише привітати, але в тому випадку, якщо знайдеться джерело, здатне забезпечити його бюджет, – оплату організаційних, адміністативних, видавничих видатків, забезпечення гонорарного фонду, творчих відряджень. Тоді це буде не просто збурення повітря словесами чи дружні чаювання та випивання, а серйозний і корисний механізм, здатний боротися за порятунок важкохворої духовності на всьому обширі колишнього нашого спільного дому.
— Я побачила Грузію духовною країною. Свята Шушанік, яка загинула відстоюючи свою духовну та національну ідентичність, для мене стала символом Твоєї країни. Як би Ти міг окреслити кількома символами суть Грузії…
– Ці символи, або головні пріоритети, що гарантують безсмертя Грузії, не предметні. Їх визначив духовний батько нації, святий Ілля Чавчавадзе (Праведний), чиїй могилі ми вклонилися під час Твого перебування в нашій країні. «Мова, Вітчизна, Віра» – ось головна грузинська ідея. Ну, й те, що справжній грузин не може уявити свого життя без родичів, гостей, дружніх застіль, відомо всім і без мого нагадування. І ще. За всі століття страждань, розорень, нахабних захоплень територій, незаслужених образ і нав’язаних чужих ідеологій, ми так і не навчилися ненавидіти. Ми доброзичливі й схильні прощати. Можливо, навіть занадто…
Розмовляла Галина Пагутяк
