Нині, здається, немодно бути атеїстом. Усі наші політики в прагненні сподобатись людям аж змагаються в ретельному виконанні всіх православних обрядів, — якщо тільки це покажуть по телевізору. Церкви відбудовуються і розбудовуються швидше, ніж будь-які культурні установи, а конфесійні суперечки давно сприймаються як справа великої політики. Про що казати, коли навіть так звані (тобто самозвані) комуністи вітають із православними святами й відкрито підтримують один із патріархатів? Який тут атеїзм? Звісно, у нас плюралізм і демократія, але слово «атеїзм» після сімдесяти років насаджування асоціюється якраз із чимось антидемократичним і навіть шкідливим у розбудові нового суспільства. Принаймні, я часом помічаю таке ставлення.
Але плюралізм таки передбачає існування іншої позиції, та й атеїзм не зводиться до радянського ідеологічного конструкту. Саме це показує книжка сучасного французького філософа Мішеля Онфре із хитромудрою назвою «Трактат атеології: фізика метафізики». Ідеться про щось протилежне до теології – спробу обґрунтування постхристиянського атеїзму та критику трьох монотеїстичних релігій. Онфре демонструє «фізику», вкоріненість у конкретно-історичній реальності, того, що релігія звикла вважати метафізичним і божественним. У якомусь сенсі це продовження давньої просвітницької традиції, в чому філософ сам зізнається: його мета збігається з Кантовим приписом «вивести людей з неповнолітнього стану». Тобто традиція давня, але реалізація просвітницької критики нова, зокрема і хронологічно, адже французькою книга вийшла 2005 року, сягнувши тоді накладу в 500 тисяч примірників та спровокувавши цілих три книжки у відповідь.
Така популярність для Онфре не дивина: він уже понад двадцять років із неймовірною продуктивністю видає книжки, кожна з яких тільки підсилює увагу до його неоднозначної персони, збираючи навколо нього нових друзів та налаштовуючи проти нього нових ворогів. До таких ворогів належить, зокрема, і президент Ніколя Саркозі, якого філософ жорстоко розкритикував за спробу розпіаритись коштом Альбера Камю. Найчастіше Онфре називають гедоністом (у філософському сенсі) та анархістом (у політичному): він наполягає на «опозиційній» філософській традиції, що йде від Діогена та Епікура, включаючи в себе радикальних просвітників-матеріалістів, Фоєрбаха, Ніцше, Дельоза й багатьох менш відомих авторів. «Ідеали» Онфре (хоч він, як ніцшеанець, не використав би цього слова) – свобода від примусово нав’язаних та ірраціональних авторитетів і догм, зосередженість на житті в усій його повноті, звільнення від забобонів, єдність повсякденного існування та мислення: потрібно жити філософським життям, практикувати його й не ставитись до філософії як до професії «від дев’яти до шести». До здобутків Онфре на цьому шляху належить створення «народних університетів» у кількох містечках Франції, де немає оцінок, вступу, правил і де кожен охочий може послухати цікаві авторські курси.
Отож, повертаючись до «Трактату»: Онфре не погоджується із думкою, що ми живемо в пострелігійну добу. Наш час є радше нігілістичним, перехідним, на думку філософа. На зміну колишньому пануванню християнства та нинішній невизначеності має прийти постхристиянський атеїзм, який не потребуватиме ані потойбіччя, ані його замінників (як це трапляється в політичних ідеологіях). Поки що цей стан важко уявити через просякнутість релігійним мисленням, навіть у світських сферах медицини та права. Саме слово а-теїст перебачає відкидання Бога, тобто вимушено критичну й заперечувальну позицію. Онфре ж ідеться про той стан, коли невіра в надприродні сутності й зосередженість винятково на справах цього світу буде чимось само собою зрозумілим.
Утім, це наразі лише гіпотетичні міркування, до того ж «справа критики та деконструкції релігій ще далека від завершення». Філософ стисло оповідає цікаву й малознану історію атеїзму в найнебезпечніші для нього часи, починаючи від єзуїта Кристобао Феррейри та абата Мельє й закінчуючи Ніцше. У багатьох аспектах критика Онфре нагадує якраз ніцшеанську. Як і німецький філософ, він говорить про зневагу до тіла, проповідувану великими монотеїстичними релігіями. Сподіваючись на потойбічне життя, віряни часто вбивають своє «перше» життя, перетворюючи його на суцільне підкорення й самообмеження. Причому Онфре не звинувачує вірян: основна мішень його атак – релігійні ідеологи, ті, хто «в ім’я власної ментальної патології починають облаштовувати світ для інших». Як і багато інших сучасних авторів (не завжди атеїстів), Онфре абсолютно переконаний у потребі переведення релігії в суто приватний вимір.
Не в останню чергу тому, що релігія – принаймні, якщо говорити про християнство, юдаїзм та іслам, на яких автор зосереджується, – містить у собі неуникний елемент авторитаризму, обмеження прав і свобод. Релігія в усі часи обслуговувала владу, включаючи всі фашизми ХХ сторіччя, і завжди закликала вірян до послуху і смирення. Онфре подає цікавий аналіз трьох священних книг трьох релігій, показуючи антидемократичні, шовіністичні, расистські висловлювання та приписи, які там містяться. У сучасному світі їх просто неможливо дотримуватись. Мова не йде про те, що ці книги цілеспрямовано розпалюють ненависть – просто вони, як продукт історичних обставин та численних авторів, надзвичайно суперечливі. Ті самі тексти, пише Онфре, дають підґрунтя і для християнського милосердя, і для хрестових походів; і для праведного мусульманського життя, і для терактів 11 вересня…
Налаштованість релігії проти розуму, толерантності та свободи можна вичитати не тільки з книг, але й із реальної історичної практики. Онфре подає кілька прикладів – апостол Павло, імператор Константин, Папа Пій ХІІ (який співпрацював із нацистами). Те, що мало втілювати християнські чесноти, насправді було виявом волі до влади чи компенсацією особистих вад, пише філософ.
Проте навіть за симпатії до його динамічної, енергійної критики, не з усім можна погодитись. Із відстані в 2000 років Онфре ставить діагноз Павлові: «істерія». І потім додає ще один, інтерпретуючи вислів «шпичак у плоть» як імпотенцію. Отже, пише француз, Павлова версія християнства – наслідок імпотенції та істерії… Як на мене, далеко не найкращий спосіб аргументації.
Додам ще кілька критичних закидів, які тим не менш не підважують проекту Онфре в цілому. Аналіз історичного підтексту та суперечностей Біблії міг бути ще актуальнішим, якби сучасні християни справді сприймали її всерйоз від початку до кінця. Існує лише невелика секта «фундаменталістів», котрі вірять у повну істинність біблійного тексту й прочитують його буквально. З Кораном, напевне, подібна ситуація. Тому ця критика дещо анахронічна. Крім того, Онфре проводить надто безпосередню лінію зв’язку між релігією та терактами чи нацизмом. Очевидно, що нема ніякого вибіркового, нацистського й терористичного, прочитання Біблії та Корану: Пієм ХІІ чи Аль-Каїдою рухала чиста політика, а не релігійні настанови. Тільки інколи, про людське око, тероризм прикривається коранічним «джихадом».
Деякі моменти в «Трактаті атеології» здадуться суперечливими, провокативними, перебільшеними. За жанром ця книга нагадує не філософський трактат, а полемічну інтелектуальну есеїстику, доступну далеко не лише для гуманітаріїв. Стиль Онфре справді захопливий, читати його напрочуд легко й цікаво (не в останню чергу – завдяки якісному перекладу Андрія Рєпи). І доступність, і провокативність книжки я б зарахував до її плюсів. Вона порушує проблему давню, але все ще актуальну, і змушує думати і говорити про неї.
На мою думку, найсильніший імпульс «Трактату» – не так атеїстичний, як антиклерикальний. Владна верхівка християнських церков або мусульманських теократій часто цинічно використовує релігійні постулати задля досягнення власних політичних інтересів чи послуху перед державою, якою б жахливою вона не була. Релігійні ідеологи беруть на себе відповідальність говорити від імені Бога про світські проблеми та проголошувати окрему людину – з крові й плоті – непідсудною та негрішною. Приватна ж віра, що нікому не нав’язується, для Онфре – тільки прикра помилка, а не вибір на користь зла. Мені імпонує цей підхід із наполяганням на світськості як засадничій і абсолютно необхідній основі публічного соціального життя.
Коли постає питання релігії та атеїзму, писати про це незаангажовано неможливо. Принаймні, мені це, здається, не вдалося. Книжка Онфре – одна з тих, яка ставить нас перед конкретним вибором, змушує відмовитись від байдужості або «половинчастих» рішень. Вона провокує продуктивну думку та дискусію. Саме тому, гадаю, «Трактат атеології» буде цікавий усім. Хоч багато кому й не сподобається в нашому суспільстві, де атеїзм усе ще часто розуміють як радянський пережиток…
