«Чекістське літературознавство»: том Хвильового

Письменник живе у своїх текстах – вважають у вільному суспільстві. У тоталітарному ж гадали інакше, зокрема «ті, кому слід», себто працівники недремних спецслужб. І скрупульозно збирали «тексти» іншого калібру – свідчення сексотів, доноси, протоколи, всілякі ймовірні оскарження. Їхня технологія стеження по-своєму феноменальна. Недаремно в часи СРСР перешіптувалися, що «там» на кожного громадянина є осібна течка. Що вже казати про письменників, тим паче – провідних, з виразною харизмою, як-от герой цієї книжки. Тому «справа» Миколи Хвильового – ця унікальна пам’ятка неослабної уваги до письменника з боку спецорганів – цілком солідна. Її упорядник та публікатор Юрій Шаповал подав у книжці 63 документи, причому абсолютна більшість походить з періоду 1927–1933 років. На щастя, течку М. Хвильового вдалося видобути з відомчих архівів, і нині читач має змогу доцінити такий успіх.

Звісно, усе відносне в цьому світі. Логічно було би сподіватися такої публікації ще від перших років нашої Незалежності. Саме тоді, як пам’ятаю – на переломі 80-90-х, громадськість найбільше їх очікувала, адже відбувалась публічна реабілітація Миколи Хвильового, вперше було опубліковано його «Україну чи Малоросію» тощо. Однак у той час безпеківські архіви надто ревно пильнували від стороннього ока. Зрештою, й тепер справа з ними не така проста – не кожен дослідник і не в кожній потребі зможе достукатися. Рецензована публікація має завдячувати «помаранчевій» добі, коли насправді щось істотне зрушилося в нашій політиці пам’яті. Не беруся судити, наскільки зрушилося й наскільки істотне, аби мимоволі не потрапити в тон сумного пророцтва, – адже нинішня президентська вертикаль, схоже на те, зацікавлена у зворотному процесі – згортання історичної «одвертості» й пролонгації совкових стандартів оцінки минулого. Та як би не було – публікація «Полювання на Вальдшнепа» засвідчує поступовий крок у цьому непростому процесі історичного опритомнювання нашого суспільства.

З матеріалів справи видно, що радянські спецслужби підозрювали М. Хвильового та збирали інформацію про нього упродовж кількох років. Починаючи від 1927-го, коли у пресі було розкручено істеричну кампанію проти письменника – на підставі його гострих памфлетів та роману «Вальдшнепи». Завершуючи трагічним 1933-м, коли до справи, вже після фізичної смерті підозрюваного, додали матеріали розслідування резонансного самогубства. Розсекречені матеріали ГПУ маркують таку собі історію одного злочину, на жаль, типового для свого часу, – людину поступово й методично цькували та провокували. Сам Хвильовий, так само, як і його близькі товариші, добре знав, що за ним стежать, знав, що з його слів пишуть доноси та скарги «куди слід». Проте його ідеалізм проявився в тому, що він – до певного фатального моменту, коли вирішив відібрати собі життя – вірив, ніби має вплив на ситуацію та зможе принаймні виграти час, якщо вже не перемогти своїх недостойних опонентів.

Інша річ з міфологізованою версією самогубства Хвильового, що апелює до ідеалізації цієї постаті – як жертви сталінської репресивно-тоталітарної системи. Відомо, що автора «Вальшнепів» завше оцінювали в контексті політичного протистояння тих часів. З одного боку, тему Хвильового довго й старанно пережовувала совєтська пропагандивна машинерія, мусуючи її у пресі; дійшло навіть до вигадування спеціального терміну «хвильовізм», що став популярною ідеологічною лайкою тих часів. З іншого боку, смерть Миколи Хвильового не пройшла повз увагу опонентів СРСР, зокрема націоналістичної еміграції на чолі з Д. Донцовим. Словом, і ті, й інші активно експлуатували знаковий зв’язок письменника з політичною ситуацією в країні, тим паче, що йшлося, власне, про переломний момент в історії совєтської імперії. Юрій Шерех, який чи не вперше спробував переглянути цю традицію, назвав був свою повоєнну статтю промовисто й дещо провокативно – «Хвильовий без політики». Із поверхового погляду нинішнє видання таки повертає розмову про майстра в політичну площину, але це вся правда. Публікація документів зі спецсхову сприятиме «розсекреченню» Хвильового, бо наближуватиме його уявний образ до автентичних параметрів, а це, своєю чергою, слугуватиме доброю протиотрутою щодо ймовірних політичних спекуляцій.

Серед матеріалів книжки особливе зацікавлення викличуть кілька. Це, зокрема, копія перлюстрованого листа М. Хвильового до Михайла Ялового від 7 лютого 1928 року. Цей лист може правити за програмний документ, що виявляє рації та позицію письменника останніх років його життя. Безумовно, із застереженнями самоцензури, – бо як же без неї: автор мав передбачити, що послання, перш ніж дістатися до адресата, буде уважно прочитане чиновником апарату ГПУ й навіть скопійоване ним, – так, про всяк випадок, аби здобути цінне свідчення й долучити його до тоді ще не грубої персональної течки письменика. Хвильовий полемізує з Яловим в оцінці роману «Вальшнепи» – у чомусь щиро, в чомусь, мабуть, «плутаючи сліди», якщо вдатися до мисливської термінології. Принаймні, він виявляє тверезий погляд на сам прецедент. Коли б не було «Вальдшнепів», знайшли б щось інше, за що осудили б його «ухильництво». Це певне. Як видно, вже тоді письменник не мав жодних ілюзій щодо залізної хватки того політичного режиму, з яким намагався полемізувати, відстоюючи свої переконання. Йому боліло, що навіть близький товариш М. Яловий ще жив ілюзіями щодо ідейних акцентів роману «Вальдшнепи». То ж Хвильовий не так захищається чи кається (для цього були шпальти партійних газет, і там друкували його гучні покаянні заяви!), як пояснює й коментує власні рації. І зраджують його вже знані читачеві «м’ятежного комунара» неспокій, пристрасть, буря емоцій. «Словом, я обурений. Обурений самою постановкою цього питання. Особливо обурений тим, що саме Ви, той, з ким я не раз інтимно розмовляв, що саме Ви говорите про факт відходу мого від комуністичних позицій. «Чужеродна прихованість», Мишуню, не в тому, що я одверто несу в суспільство наші болячки, висміюю Карамазових та з хитринкою розвіюю цю Аглаю. «Чужеродна прихованість» в іншому – вона там, де ці болячки замовчуються, де ведуть страусову політику і не показують їх лікареві – комуністичному суспільству» (с. 95).

Як на здоровий глузд, обурливим є вже сама підстава публічної полеміки. В’їдливі критики провладної орієнтації потрактували героїв роману «Вальдшнепи» як безпосередніх виразників авторської позиції. На щастя, сьогодні ми далеко відбігли від стандартів тієї тоталітарної доби, коли для публічного цькування достатньо було ідеологізованої «інтерпретації» художнього твору певного автора. Адже нині навіть старшокласник знає елементарний принцип, згідно з яким не можна ідентифікувати героя з автором твору, позаяк їхні відносини переважно не складаються прямолінійно та безпосередньо. Однак у 30-х такі аргументи не бралися до уваги, тим паче, коли за всяку ціну слід було дискредитувати одного з провідних майстрів відроджуваної національної культури, опозиційної щодо центральної московської влади вже самим фактом свого існування. При цьому комуністично-пролетарська риторика не мала істотного значення (Хвильовий, як видно з його позиції, певний час ще вірив у її дієвість, готуючи свої публічні виступи в дискусії), вона правила хіба що за своєрідну димову завісу для ґлобального наступу сталінської ортодоксії.

Інший прикметний документ доби – машинопис статті «Нове амплуа Миколи Хвильового» (1929), що його впорядник книжки подав під номером 25. Це розлогий фейлетон, досить вправно написаний. Не без політичних звинувачень, звісно. Але характерно, що автор не баналізує теми, не виставляє свого опонента ідіотом, як це траплялося в тогочасних публічних сварках. Навпаки, він доцінює Хвильового, підкреслює його спритність та досвідченість у літературі: «… Треба визнати прилюдно: М. Хвильовий не просто розумна, а надзвичайно розумна людина. Крім того (можливо, що і більш того), він надзвичайно хитра і дипломатична людина… Хвильовий – «цар і раб хитрощів», – твердить анонімний критик. Звісно, цим набиває ціну не так оскаржуваному письменнику, як самому собі, своїй проникливості, хизуючись перед спецслужбами: дивіться, мовляв, я ж самого «царя і раба хитрощів» розвінчав! Прикметно, що за об’єкт несприйняття слугують у статті двозначні коментарі Миколи Хвильового на сторінках «Літературного ярмарку». Отже, автор допису був людиною втаємниченою: він добре знав, що переслідуваного та шельмованого у пресі письменника позбавлено права голосу. Відтак, узявся критикувати його «нове амплуа», викликане драматичними обставинами літературного побуту кінця 20-х. І що ж? Критик справді глибоко копає (відчувається вишкіл брата-літератора!), звинувачуючи за, здавалося б, безвинно-дотепні ескапади, в яких Хвильовий чи то маскував свій стиль під блазенаду, чи то бавив читача за допомогою своєї улюбленої іронії. Анонім, проте, з прокурорською пильністю ці «фортелі» спостерігає:

«М. Хвильовий заявляє, що він «редакційний блазень»… Адже все одно ніхто не повірить, що він всерйоз писав всі оті безглузді дурниці. Ну – а блазневі  – все дозволено… Та даремно М. Хвильовий обмежує своє амплуа, визначаючи себе як «редакційного блазня» – теж ніхто не повірить. Далеко не в редакційних межах проходить весь виступ і ніяк не редакцію намагається «обслуговувати» цей блазень. – Бери ширше!.. Ми знаємо, яких широких масштабів людиною завжди хотів бути М. Хвильовий» (с. 117; підкреслення та курсиви – з ориґіналу – Я. П.).

Далі – більше. Автор нападає на жертву вже не лише за зміст чи форму сказаного, а й за підтексти, за тон вислову, що провокує двозначність та заперечує дуту велич провладної пропаганди. Щоправда, й тут він акцентує на складності завдання, не забуває нагадати про винятковість своєї праці, аби замовники не вагалися з їхніми тридцятьма срібниками. Тому й підкреслює: «Інтонації і тон, як відомо, речі досить тонкі, офіційному визначенню підлягають дуже трудно. Та до того, коли фраза надрукована, в ній і відчути інтонації не завжди можна, а довести наявність іншій людині – іноді майже й зовсім неможливо» (с. 118). Попри це, далі у тексті, після промовистих цитат і розвінчальних коментарів – неодмінний присуд: «М. Хвильовий обирає байдужість – гірше, він обирає іронію, безглузду і безсоромну зараз, за часів такого неймовірного напруження всіх революційних творчих сил нашої країни» (с. 119).

Певно, читач книжки зверне увагу також на дві передсмертні записки Миколи Хвильового (с. 184-185). Хоча вони вже неодноразово публікувалися, інтрига цих приватних документів залишається. Адже збереглися лише копії – відтак питання про автентичність записок не втрачає риторичного звучання.  Та й історія обшуку по смерті письменника в його квартирі таїть у собі чимало нелогічного. Зрештою, таємниця Хвильового буде інтригувати вкраїнського читача й надалі: марно було би сподіватися, що публікація секретної архівної справи розставить у цій історії всі крапки над «і».

«Чекістське літературознавство» (термін позичаю в Ю. Шаповала, з його передмови) – наука специфічна. Якщо взагалі – наука. Бо ж свідчення, що наповнювали справу, видобувалися різними шляхами, притому переважно нечистими, неморальними. Через агентурну сітку. Миколу Хвильового «пасли» багато очей нишпорок. Сумно, що це робили його знайомі, люди інтелігентні: як зазвичай буває, яскрава особистість нерідко викликала заздрісні почуття в оточення, чим не забули скористатися спритні працівники ГПУ. Поза тим, страх перед «органами» змушував коритись, аби захистити себе та родину. Хто тоді міг знати, що це дуже хистка ілюзія, а за кілька років автори доносів повторять долю тих, кого вони на замовлення оскаржували? За неодмінним принципом, який колись сформулювали мудрі римляни, –  canis, qui mordet, mordetur (пес, який кусає, сам покусаний буває). Доноси на Хвильового строчили сусіди (з відповідальністю за серйозну справу, себто покликаючись не лише на власні спостереження, а й на слова покоївки письменника), колеги до перу чи співробітники редакцій, де часто бував автор «Синіх етюдів». Імен «героїв» історія не зберегла, та й хіба вони такі важливі? Лишилися їхні псевдо, проте й того досить, аби зрозуміти, що то були люди з оточення письменника: «Літератор», «Професор», «Юнак», «Донбасівець»…

У кращих зразках таємних листів можна пізнати й характерні риси жанру тогочасного доносу. Понад усе автори, аби виконати замовлення своїх господарів, опікунів з ГПУ, прагнуть знайти будь-який, хоч найменший чи здогадний, компромат на піддослідного, через що ретельно фіксують не лише факти, а й почуті плітки, здогади та домисли. По-друге, їм дуже залежить на «правильному» позиціонуванні себе самих, на відміну від оскаржуваної особи.  Тому типовими є ескапади про загальну перейнятість планами п’ятирічки та соціалістичного будівництва – вони мали різко контрастувати з діями підозрюваного в єресі супроти режиму (тут – Миколи Хвильового). По-третє, впадає в око вільний, непротокольний стиль письма, що аж ніяк не зводиться до точного описування фактів. Взагалі, з сучасних позицій, коли триматися власне правового поля, можна було б закинути авторам надмір «лірики» та брак конкретних фактів чи доказів. Але в контексті епохи, коли важилися життя й смерть, а страх паралізував мало не кожну живу душу, можна зрозуміти таку особливість, яка спонукала замаскованих під псевдами авторів до експлуатації в доносах суто літературних засобів, які у стильовому сенсі виглядають тут не вельми доречними. Що тут сказати? Сталінський «репресанс» мав свої жорсткі правила й не переймався теорією стилів: невігластво в тогочасних умовах компенсували брутальним тиском влади.

Урешті, Хвильовий також не був ангелом. Переймаючи стиль доби, він нещадно та в’їдливо кпив із опонентів у фейлетонах – із Михайля Семенка, Сергія Єфремова, Валер’яна Поліщука. Причому, не шкодував радикальних політичних звинувачень на зразок «фашистів», «націоналістичних недобитків» чи «підкуркульників», які тоді сприймалися однозначно – як сигнал для спецслужб. У цьому – прокляття відродження 20-х, коли одні й ті ж особи незрідка будували й руйнували водночас, оскаржували й каялись, ставали катами й жертвами. Тепер годі знайти грань, що відділяє першу якість від другої. Так само, як годі – з позицій сьогоденної моралі – адекватно оцінити те, що діялось у «м’ятежні» роки. А оцінювати треба, що б там не казати. На те ми й нащадки, щоб ревізувати справи попередників і винести з них уроки для себе.

Важливо, що книжка «Полювання на Вальдшнепа» фахово підготована до друку. Усі архівні матеріали ретельно відтворені (включно з граматичними помилками, які впорядник коментує у зносках), споряджені коментарем (загалом добрим, компетентним, хоча іноді недостатнім). Істотною частиною задуму є супровідні матеріали, зокрема дві ґрунтовні передмови – пера історика-архівіста Юрія Шаповала (він же – впорядник тому) та літературознавця Володимира Панченка. Приватний вимір біографічної історії забезпечує інтерв’ю з донькою письменника Іраїдою, яке записав той-таки В. Панченко, ентузіастичний до краєзнавчих виправ. Доречна серія фотоілюстрацій, уміщених наприкінці книжки. А ще маємо документальний фільм «Цар і раб хитрощів», що додається до нового видання в записі на DVD. Словом, цілком сучасна, добротно підготовлена, публікація – з кожного огляду.

Оприлюднення документів секретної слідчої справи  Миколи Хвильового – річ, безумовно, потрібна. Для історії літератури ці матеріали мають безперечну вагу. Вони допоможуть установити чи уточнити факти, стануть причинком до майбутньої наукової біографії одного з провідних авторів «розстріляного відродження». Щоправда, читати спеслужбівські документи – справа не з легких. Ці тексти якщо й приносять задоволення, то доволі специфічне, садомазохістське. А після знайомства з цими своєрідними витворами людського пристосуванства банально хочеться помити руки. Отож, ставлячи останню крапку, рецензент квапиться учинити сей символічний акт.

Від редакції. 29 квітня о 18 год у київській книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3) відбудеться презентація книги «Полювання на “Вальдшнепа”».