Майже всі знають, що в Австралії живе чимало кенгуру. Більшість кіноманів відає, що це батьківщина Мела Гібсона, Рассела Кроу та Ніколь Кідман. Вітчизняні ж літературознавці асоціюють її із іменем Марка Павлишина. І все? Звісно, ні. Адже такий далекий і манливий континент аж ніяк не стоїть осторонь літературного простору, хоча власна літературна традиція, як констатують шаблонні статті з цієї тематики, «ще дуже молода, і створюється вона англійською мовою (аборигени своєї писемності не мають)».

Та незважаючи на свій вік, ця молода література не лише надійна, а й напрочуд перспективна. І, як на мене, першорядну роль тут відіграє саме мова її виконання – тобто англійська, що нині, як складається враження, повсюдно гарантує зелене світло і забезпечує (принаймні — одразу ж дає кілька балів наперед), перемогу в боротьбі за виживання в пустелі, де голос волаючого саме цією, а не якоюсь іншою, нікому не знаною, Богом забутою мовою буде почутий, зрозумілий і, зрештою, вдало ретрансльований, завдяки все більшому й більшому колу реципієнтів.

Згаданий літературознавець Марко Павлишин, відповідаючи на запитання Володимира Панченка про літературу «зеленого континенту», зауважував: «І література має трохи читачів, і твори австралійських авторів можна знайти в кожній книгарні, і тиск літератур англомовних метрополій не вигнав австралійську літературу на маргінес, і система дистрибуцій книжок налаштована нормально, так що кожна книгарня Вам замовить бажану книжку й доставить в межах короткого часу. Мабуть, із таких причин… хоч наш континент насправді жовтий… Ви назвали його зеленим» (див. інтерв’ю з М. Павлишиним ^[2]).

Звісно ж, не в кольорі справа, а в самоповазі й можливостях вільного розвитку на конкурентоспроможному ринку. І тут першорядне значення має комфортний, а не критичний тиск метрополій; зручна, а не вбивча система дистрибуції, про які нам залишається тільки мріяти. Хоча ні, мріяти – то справа марна, натомість треба щось робити (як писав класик: «нам своє робить», а чи то «буржуїв» «бить», а чи систему змінювати/ламати, то вже як досвід і практика, набуті століттями, підкажуть).

Те, що австралійці люблять почитати, ні в кого сумніву не викликає: щорічно на самі лише книжкові інтернет-купівлі через Amazon вони витрачають 150 мільйонів австралійських доларів, що дорівнює 88,5 мільйонам євро (!). Потреба ж у якісному й доступному чтиві з 15 вересня має вирішуватися в країні навіть іще простіше: як повідомляє низка інформаційно-новинних видань, в австралійських містах з’являються спеціальні книжкові автомати «Booktopia», що, звісно ж, працюють цілодобово й без вихідних, аби всі охочі могли щохвилини дістатися до справжньої книжки й вдовольнити свою інтелектуальні, або й не дуже, смаки.

Цікаво, що попри те, що більшість дослідників головні досягнення австралійської літератури бачать саме в короткому жанрі («short stories»), родоначальником якого був славетний Генрі Лоусон, та в притаманній йому реалістичній естетиці, світової популярності (як масової, так і елітарної) вона набула завдяки творам набагато масштабнішим за звичайні оповідання.

Саме Патріка Уайта, відомого романіста, а згодом ще й драматурга, вважають «сірим кардиналом» австралійської літератури, адже власне після одержання ним 1973 року Нобелівської премії відбулося, так би мовити, її тріумфальне входження в літературу світову. Втім, на тому австралійські нобелянти закінчились, хоча ще один доволі свіженький лауреат – 2003 року – Джон Кутзее, все ж таки мешкає в Австралії, хоча й народився в Африці (ось як воно буває: хтось батьківщину полишає й іншої «літературної національності» набуває, а хтось полишає, а «національність» усе ж таки не міняє, і що краще? в який спосіб рідному краю прислужитися?).

На Букерів пощастило австралійцям трохи більше, і всі вони так само дісталися непересічним романістам: 1982 року премію здобув Томас Кеніллі, 1985 року – Пітер Кері, а 1994 року – Девід Малуф. Одначе, всілякі нагороди, медалі й призи – то дрібниці, головне ж свідомість і затята відданість любій справі на славу рідної місцини: чи то села, чи міста, чи держави, чи континенту (пафос тут, здається, так і пре, але на жаль, інколи саме його й не вистачає, особливо тим, хто забув про своє «аборигенство»).

Тож «малі» австралійці тихими сапами робили (і роблять) потужні літературні прориви. Зокрема, чималими бонусами на своєму рахунку світова телеіндустрія, насамперед та, що опікується мильними операми, завдячує такій собі Колін Маккалоу – всесвітньо знаній авторці австралійського походження, котру, як правило, називають американською письменницею за місцем теперішнього її проживання, матусі тих, що співають у тернях. Пам’ятаєте легенду про дивовижну пташину, що співає раз у житті й потім шукає смерті на гострезних шпичаки? Хоча й не про такий феномен ідеться у славнозвісній романтичній сазі «Ті, які співають у тернях», але сама метафора підібрана напрочуд вдало.

До речі, дослідники Лондонського університету не полінувались (видно, зовсім у них мало роботи), а порахували, що кожної хвилини у світі продається два екземпляри цього бестселера, що вийшов друком ще 1977 року, а в 1983 р. був екранізований як телесеріал, де нелегким перипетіями долі, базованими не лише на банальному коханні, а й на суворих приписах моралі та релігії, трьох поколінь чималої австралійської родини й досі співчувають досвідчені бабусі, вразливі матусі й наївні доньки. Втім, завжди залишаючись вірною рідній австралійській тематиці у творчості, Маккалоу все ж залишила батьківщину й подалася в інші краї.

Інший же її співвітчизник, Томас Кеніллі, хоча добряче й помандрував світами та писав не тільки про рідний край, насправді ж автентично австралійський письменник, що добряче прислужився славнозвісному режисеру Стівену Спілбергу – він завдячує йому аж сімома Оскарами! Яким це дивом? – вразяться наївні телемани. А таким, що якби 1980 року в книжковій крамниці у Лос-Анджелесі, як стверджували ЗМІ, або в магазині дорожнього приладдя на Беверлі-Хілз (Каліфорнія), як писав сам Томас Кеніллі, він не перестрів польського єврея Леопольда Пфайферберга (Полдека Пфефферберга), то історія славнозвісного списку Шиндлера так би й відійшла у небуття, а разом із нею не випустив би Спілберг 1993 року в кінопрокат однойменну стрічку «Список Шиндлера», що уславила їх усіх (і Шиндлера, і Кеніллі, і Спілберга) навіки. Завдяки ж цій вікопомній зустрічі австралієць надихнувся драматичною історією часів Другої світової війни, помандрував до далекої Польщі, пройшовся тими місцями, де жили євреї, врятовані Оскаром Шиндлером, бо були занесені до його списку (збережений оригінал його списку знайшли навесні 2009 року в Бібліотеці штату новий Південний Уельс у Сіднеї, коли робилася інвентаризація паперів письменника), поспілкувався з колишніми Schindlerjuden, котрі ще були натоді живими, і 1982 року видав роман «Ковчег Шиндлера», за який і здобув Букерівську премію (то вже була четверта спроба зухвалого австралійця підкорити таку високу нагороду, що, зрештою, вдалася, щоправда — після трьох попередніх потраплянь до шортлістів).

Мене особисто страшенно здивувало, чому це не єврей, не поляк і не німець взявся писати про таку, здавалося б, абсолютно відірвану від Австралії історію. А проте, видно було щось, що спонукало людину, робило її небайдужою, до того ж напрочуд натхненною на таке відверте письмо. Переказувати роман і саму історію немає сенсу, дехто наголошує на численній кількості невідповідностей, заперечує тотальну міфологізацію постаті самого Шиндлера та його діянь. Втім, і сам автор у тексті повсякчас наголошував на аж ніяк не сакральності свого персонажа, бо ж він не суддя і не провидець, а просто переповідач того, що чув, що бачив, що відчув.

Цікаво, що якщо вже перемивати їм обом кісточки – автору Кеніллі та його герою Шиндлеру – то варто згадати й вітчизняний контекст. Австралійці в романі з’являються один раз – це звістка про їхній збитий літак, що приносить надію про небайдужість у світі й скору перемогу. А от українці фігурують доволі часто й, на жаль, не в надто вигідному світлі, а проте – нам не звикати. Це німецькі прислужники, наглядачі, кати, вартові, людяність яких не те, що професійно замаскована, а просто відсутня. Я в жодному разі не дорікаю Кеніллі за такий виклад матеріалу, а проте – не хочу звикати. Не хочу, щоби хтось виховувався на ненависті до іншого, щоби одних жаліли, а іншим дорікали. Писати історію складно, а переписувати, мабуть, ще складніше. Тож хочеться вірити, що все ж вряди-годи з’являтимуться на її маргінесах і примітки з відповідними роз’ясненнями: хто, де, коли, чому і т.д. Хоча, це знову ж таки зовсім не просто. А проте…

«Єврейська» слава австралійської літератури шириться й шириться світами. Так само й історія не стоїть на місці. І все, що не робиться (чи робиться), сподіваємося, є (і буде) на краще.