Книжка О.Пахльовської, що побачила світ українською та італійською мовами, може стати по-своєму епохальним явищем у кількох культурних просторах. З одного боку, це літопис україністики на Заході, поданий з погляду людини, інкорпорованої як в українське, так і в італійське наукове подвижництво. Як літопис самовидця і учасника, що охоплює близько двадцяти років, книга перенасичена конкретними, промовистими фактами з потоків літературного життя в різних країнах – у зіставленні із перебігом у новосформованій, молодій, посталій тільки у 1991 році державі.
Для мене як історика літератури перший розділ книги О.Пахльовської («Старт з руїни космодрому») надзвичайно цікавий саме багатою фактографією, скрупульозністю вивчення проблеми «входження» україніки у чужомовний простір, а також аналізом її неймовірного «заникання» на рідному ґрунті. І тут авторка має набагато більше переваг, аніж «наський» дослідник: для неї включеність України в Європу є настільки ж очевидною, як наявність у людини двох ніг і рук, це функціональна і системна очевидність. «Наш» дослідник у відповідь на це, передбачаю, може прокоментувати, що «звідти» набагато легше давати «нам» поради, і не все так просто у Датському королівстві…
Втім, пригадаємо І.Костецького, який хоч і пізно, але наполегливо радив «входити у Європу» шляхом мовної адаптації, себто через творення художньої продукції мовою нації-годувальниці (наскільки це вдалось самому письменникові, могла б розповісти тільки його дружина, Елізабет Котмаєр). О.Пахльовська цей шлях пройшла органічно – через студіювання італьяністики у Москві до очолювання кафедри україністики у Римському університеті «La Sapienza». Відтак «Ave, Europa!» – це як «здравствуй и прощай, но опять здравствуй», при цьому останнє – як хочеться вірити авторці, у найближчому майбутньому України.
З іншого боку, це надзвичайно особистісна книга: відстеження перебігу зовнішніх карколомних подій – і внутрішньої реакції авторки, своєрідний щоденник наукової та публіцистичної діяльності, то хресного ходу, то пасіонарного бігу, а найчастіше нескінченного марафону з неодмінною вірою в те, що крапля по краплі, зусиллями навіть одиниць, можна змінити ситуацію, пов’язану із хронічною українською самозневірою: зневірою у власній гідності, мові, культурних набутках, державності, спроможності до дії. Показово змінюється й тональність книги – від сподівань і радості, через стриманість у розчаруваннях (другий розділ), до спокійної і гострої критики. Взагалі, книга, прочитана без кортасарівської гри у класики, поступово починає придавлювати читача журналістсько-політичною спрямованістю. Вона, за певного упорядкування, могла б доповнити полицю із книжками Політковської і Курчаб-Редліх. Втім, подеколи доводиться шкодувати, що політика з’їдає стиль, повторюваність ідей стає кумулятивною, що загалом властиво саме публіцистичним «зібраним».
Багато передбачень і подеколи іронічних зауважень, зроблених авторкою статей і доповідей ще на початку 1990-х, як не дивно, стали сумною реальністю у 2000-х роках, що свідчить не лише про кассандрівський дар О.Пахльовської, але й про «зачароване коло», в якому перебуває українська ноосфера. Один із ключових концептів, що звучать у багатьох статтях авторки, – концепт комунікації, діалогу, вироблення нової мови спілкування з іншими країнами і всередині країни. Смислове поле згаданої ідеї збагачується з року в рік: «першочерговим пріоритетом нашої культури має стати подолання бар’єру в комунікації з іншими культурами»; «Мені сумно за велетнями. Мовчазні Атланти української Атлантиди, хто допоможе світові почути ваші голоси?», – втім, її осердя, як стає очевидно, безпосередньо пов’язане із стратегією держави, стратегією, якої вона і дотепер не має.
Як говорить неодноразово авторка, бракує системної ідентичності (європейської), а також специфічно українського «гену ризику», заміненого протягом багатьох десятиліть на ген страху. Некомунікабельність культури О.Пахльовська пояснює хронічною приналежністю фрагментів цієї культури «до дистантних, а часом і антагоністичних між собою політичних та культурних контекстів…», а відтак постійною недоусвідомленістю або поверховим розумінням власної ідентичності. Як тут не згадати О.Довженка, який із прикрістю зітхав: мовляв, культура у нас не наростає, і кожне нове покоління починає все від нуля, борючись із привидами попередників… На додачу – мовна несуцільність країни (політично загострена протягом останніх років) і монофонічність українця-інтелектуала, який не спроможний презентувати власну культуру в іномовному контексті.
Напевно, з цим доведеться погодитися, але є фактори ще більш очевидні, краще відчутні «у середовищі», аніж ззовні. Пострадянський страх українця витіснений тепер страхом капіталістичним – страхом перед втратою роботи, перед голодом і безпритульністю. У такій ситуації «творці й розбудовчі нації» – інтелектуальна еліта, ітимуть шляхом «влаштування» і пристосування. Це помітно не тільки у процесі «перельоту птахів» (уже не у цілеспрямованому, як у XVIII-XIX століттях, рухові в напрямку Росії, а «розбризканому» варіанті перенесення «мізків»), але й у дивовижному й нечуваному виродженні системи освіти. Україна – можливо, це світ, принципово задивлений всередину себе?.. Кам’яна баба, що втратила час, призначення і орієнтацію у просторі?..
Цілком логічно, що можливість розвитку україністики у світі авторка бачить передусім в активності неукраїнців (що підтверджено практикою: творці україністики в Італії – італійці, у Польщі – поляки). Адже українці зайняті зароблянням крихт для своїх родин – коли їм створювати культуру?..
Особливо насиченими й цікавими у книзі О.Пахльовської є статті, присвячені проблемі мови, суржику, російського мовного шовінізму, обставленого споконвічними імперськими атрибутами. Завжди, коли у міському транспорті зустрічаєш полеміку про мову (найчастіше її поштовхом стає погано перекладений українською «Індіана Джонс» або «Гаррі Поттер» – не книга, фільм, звичайно), то хочеш подумати: «Як мені вас жаль…». Але доводиться вчасно похоплюватися: світ давно існує як мультикультурний, багатошаровий коктейль, у якому суржик Донбасу видає себе за російську мову, а професор, шанувальник російської літератури, легко подає руку цьому-таки суржику, непокоячись переслідуванням російськомовних, а водночас переконуючи всіх у неминучій смерті «несуществующего украинского языка». Світ кипить стереотипами, а українська кам’яна баба губить у своєму перманентному безчассі рештки рис кам’яного обличчя. Професор бо ніколи не прокинеться від сплячки, заколисаний гаслами панславізму, а насправді стародавнього шовінізму. Носій суржику не прокинеться від заробляння грошей. Всі шари коктейлю, відтак, слід споживати окремо, не перевищуючи дозу Отто фон Ф. з роману Андруховича «Московіада».
Такі невтішні думки викликає книга О.Пахльовської, яку слід читати, яку читатимуть українці і не-українці на Заході. Бо тут, у межах самої країни, мерехтливий вертеп ляльок від політики все глибше відкидає культуру, що «не наросла», у простір позаіснування.
