Воскреслий хан у країні гяурів

Хтось скаже, що вкраїнська політика вже обридла до мозку кісток. Може, й правда. Проте якщо вона стає темою роману, та ще й ґротескно-сатиричного, то постає перед нами в зовсім іншій якості. А що сміх додає людині оптимізму, то й роман Володимира Даниленка спонукає до того, що нинішні політичні баталії та катастрофи, відображені в ньому, сприймемо без пересадних жахів, а з іронічною усмішкою. Бо все у цьому світі вже було, і кінець йому пророкували не раз, проте світ – тримається, та ще й цілком незле.

Авторові роману, аби створити цікаву, неординарну й легкостравну прозу, довелося добряче напружити творчу уяву. Ось тоді й виник у нього несамовитий задум – вичаклувати з небуття дух кримського хана та випустити його в подоріж нашою славною Україною, в якій він досхочу набачиться дивних і непоясненних речей. А позаяк хан Хаджи Селім Герай І (він же – Ремзі) був славний тим, що, як ніхто, вмів утримати владу, понад те й лепські вірші писав, то ці виняткові таланти, за задумом романних лиходійників – президента (Сарихана) та його поплічників, мають прислужитися для збереження підмоченого авторитету правителя нашої благословенної країни. Отак-то й доходить до воскресіння Ремзі. На що тільки не спроможеться сучасна відьмацька наука, якщо її послуги добре оплатити! Ця містична подія й стає засновком розвитку сюжету роману. Далі розгортається романна мандрівка героя. Він починає свою другу кар’єру як агент служби безпеки, під наглядом дебелих і недоумкуватих колег Пришибея та Гопкала. Далі проходить добру школу, виконуючи різні доручення Сарихана та вивідуючи настрої мешканців його країни. І врешті, завершує свій шлях у таборі опозиціонерів, котрі прагнуть повалити владу недотепкуватого Сарихана. Між першим і останнім епізодом – низка прецікавих ситуацій, які, незважаючи на їх анекдотичність, усе ж не виглядають чистою фантазією, бо надто нагадують парадокси сучасного політичного життя з його перманентними кризами та маніпуляціями.

Блискуча містифікація, яку автор розігрує з читачем у випадку Ремзі, має кілька виграшних аспектів. Вона дає змогу подивитися на сучасне українське життя ніби ззовні, відсторонено, очима представника цілком відмінної цивілізації. А це дає авторові численні шанси, аби акцентувати враження культурного шоку та абсурдності того життя, що його хан спостерігає в Гулістані. Чого варте, скажімо, освоювання ханом благ сучасної техніки – «вуха Ібліса», себто мобільного телефону, або «залізної кибитки» (автомобіля), не кажучи вже про унітаз. Даниленко доречно, зі знанням справи, приправляє свій текст тюркізмами, аби надати постаті хана більшої автентичності. Ще більший ефект справляє в романі східна риторика, що проявляється в мові Ремзі, – вона або спантеличує його співрозмовників, або їх одразу ж підкупляє. Реанімований кримський правитель, дуже своєрідно оцінюючи те, що діється в Гулістані, доходить незвичних висновків. Він, скажімо, переконується, що, незважаючи на офіційне християнство, мешканці цього краю переважно поводяться як язичники або недовірки: безугавно пиячать та ледарюють, симулюючи роботу, мають багато жінок-коханок, використовують владу винятково для власної наживи, а не для суспільного добра тощо.

Ба більше, можна стверджувати, що містифікація кримського хана підказала ідею ориґінальної структури твору. Роман містить рівно сорок розділів, адже стільки жінок мав у своєму першому земному житті його герой Хаджи Селім Герай І. Кожен розділ набуває під авторським пером форми умовного послання до котроїсь із цих жінок, причому завершується неодмінно віршованою газеллю (звідси й назва розділів – газелі). Певна річ, імітуючи східну екзотику, Даниленко експлуатує наші стереотипи щодо неї, от хоч би й ті, що навіяні всенародно знаним серіалом про Роксолану. Пристрасні спомини хана воскрешають еротичні деталі його незабутніх ночей, проведених із коханими жінками. Не знаю, чи потрапив автор виміряти властиву дозу еротики в романі. Її насправді тут немало, в різних епізодах та варіаціях, і вона, поза сумнівом, приверне увагу читача, якщо такий розрахунок закладався Даниленком. У сучасній белетристиці не смакує еротичних сцен хіба що останній лінивець. Либонь, Даниленкова еротика не стає самодостатньою, вона править за добру обгортку до сатирично-анекдотичних сюжетів книги. Прийоми масової літератури в цьому випадку наяву, проте чи випадає це закидати письменникові, який робить їх об’єктом непересічної, талановитої гри? До речі сказати, автор гідно витримує випробування-тест на літературну вправність: адже слід було створити сорок жіночих образів, жодного разу не повторюючись ані в описі зовнішніх ознак, ані характерів, добираючи в кожному випадку інших слів та визначень. Екзотична орієнтальна риторика в цілому надає «Газелям бідного Ремзі» неповторного колориту.

Твір Володимира Даниленка – жива, динамічна проза. Такої в нас назагал не густо. Бо вкраїнські романісти або впадають у нарцисичний монологізм, коли в постаті протагоніста надто виразно вгадується біографічний досвід та характер автора, або ж наздогад порпаються у сутінках підсвідомості своїх героїв, не вельми переймаючись при цьому увагою читача. Не дивина, що й читачеві легко знуджується така лектура. Інакше – з романом Даниленка. Він цілком читабельний, ба більше, втягує читача легкістю та дотепністю оповіді. Це саме той випадок, коли читання стає приємним, причому не так через реалістичність деталей, які кожен легко може зідентифікувати, як через управність самого письма, авторського стилю, що, як у добрій музиці, задає різні тональності й ритми, доречно їх чергуючи між собою. І це при тому, що у вибудовуванні сюжетної інтриги автор не завжди послідовний та переконливий, йому таки бракує цієї майстерності.

«Газелі…» витримані в форматі сатиричного роману, дія якого відбувається в пору президентства Леоніда Кучми. Утім, однозначно стверджувати, що ця доба лишилася лише в споминах, не наважимося, адже вона й досі відлунює в численних реаліях наського життя. Звідси й немеркнуча актуальність теми, хоча, за великим рахунком, роман дещо припізнився і був би, як видається, більш затребуваним кілька років тому. Втім, може, й правда, як кажуть мудрі люди, що роман, як добре вино, має вистоятися, визріти. У кожному разі, проблеми, які Даниленко порушує, аж ніяк не застаріли, тому-то читач легко ідентифікує себе якщо вже не з героями твору, то з описаними тут ситуаціями.

Автор закладає у творі кілька проблемних пластів. На поверхні, звісно, незґрабний український політикум, адже дія головно відбувається в середовищі політичної еліти держави, що й дає авторові блискучий привід удоволі з неї покпити. Державна челядь на чолі з президентом Сариханом виглядає або не зовсім притомною, або керується примітивними в засаді інтересами, відтак і назвати її елітою язик не повертається. Навіть придворні інтриги зазвичай не набувають високого польоту й обмежуються дрібними скандалами та штовханиною, аби «ближче стати коло самих». Має рацію В. Даниленко, коли стверджує, що влада найбільше притягує людей із найгіршими рисами: «Політика – це вибір між поганим і дуже поганим». Утім, він іде далі й пропонує своєрідну типологію чиновників, що складається з чотирьох категорій, – хом’яків, жуків, благородних та випадкових чиновників (див. розділ 22). А вже серія знайомств та зустрічей головного героя роману Ремзі з представниками владного олімпу держави Гюлістану цілком знакова: із окремих комічних та абсурдних історій вона перетворюється на чудову пародію всієї владної піраміди.

Проте вдала конструкція роману, оперта на мотив подорожі, який дозволяє героєві багато переміщуватися у просторі, опинятися серед різних соціальних груп та середовищ, передбачає, що у творі маємо збірний образ усього суспільства – ясна річ, образ комічний, що відповідає законам жанру. Він будується на обігруванні слоганів та стереотипів сучасної масової культури. І в цьому сенсі об’єкт критики аж ніяк не обмежується українськими реаліями, бо подібне засилля масової культури стало явищем ґлобального масштабу, а «цинізм удосконалюється разом із прогресом». Однак правда й те, що країни з печаттю сірості й провінційності, на зразок тієї, котрою править Сарихан, заражені цим вірусом найбільше: їхні правителі, ніби діти блискучими брязкальцями, бавляться здобутками сучасної цивілізації – шикарними автами чи мобільними телефонами (зрештою, саму владу вони трактують так само егоїстично!), рівночасно засвідчуючи таки пересічний рівень культурних потреб, що зводиться до алкоголю, гулянок та сексу. За портретами Сарихана та його поплічників легко вгадуються тіні класичних сатиричних персонажів нашої словесності, як-от Квітчин пан Халявський чи старосвітські батюшки Нечуя-Левицького. Що вже тоді говорити про підданих – недотепкуватих спецслужбістів Пришибея і Гопкала, студенток-провінціалок на взір вагітної Стецючки, вуличної шльондри Таї з Окружної (котра, зрештою, робить карколомну кар’єру завдяки відомо яким зв’язкам із політиками), акторів опозиційного театру або й викладачок університету, в якому за всіма правилами східної деспотії ректорує Конхвета-Задунайський, винагороджуючи лише своїх коханок? Словесна полова, якою вони приправляють свої негідні учинки, не тільки бавить, а й осмучує, бо надто добре в’їлася нам у тяму. І в цьому читач, поза сумнівом, упізнає не лише політиків учорашнього дня, а й нинішніх, ніби з телеекрана знятих, достойників державного бомонду, з усіма їхніми незнищенними обіцянками-цяцянками, котрі й не думають сходитися з реальними діями.

Ще глибший проблемний шар, у який цілить автор, – це наша національна ментальність, що забезпечує невмирущість актуальних хиб та провалів. На сторінках роману знайдемо розважливі думки та рефлексії про типові ознаки нашої ментальності – безнадійне мрійництво, національне самоприниження, непрактичність, нездатність до раціональної організації життя… Словом, ніби й нічого нового, а все ж – у романному тексті такі ескапади виглядають цілком органічно, прив’язані до відповідних епізодів. Чи то йдеться про безтямне святкування протягом мало не цілого року, чи згадується про звичай спізнюватися (особливо прославлений за часів нині сущого президента), чи осмішується принцип влади як макітри з варениками, вміст якої вряди-годи перетрушують. Наприкінці роману – як матеріалізація сну героя, а також своєрідна квінтесенція оповіді – наводиться мудра легенда про долю народів, серед яких українці виявляються чи не найбільш безталанними (м’яко кажучи). Бо коли Бог покликав різні народи вибрати собі характери й звички, українці зголосилися останніми: вони не почули архангельської сурми, бо … сварилися. Та навіть виблагавши прощення, не покаялись. Навіть Бог не може до пуття їх зрозуміти, тому й обнадіює, і оскаржує водночас, видаючи такий вердикт: «Я дам вам найкращу мову […], якою я розмовляю з ангелами, але ви такі пришелепуваті, що навіть цьому найдорожчому дарунку не зможете скласти ціни і будете мучити свої язики і язики своїх дітей та онуків чужими мовами й соромитись свого і любити все чуже, і за це зневажатимуть вас у всьому світі».

У щойно цитованих словах виразно проступає те, що міститься за паволокою сміху. Даниленкові йдеться не тільки про пародію на чиновницький клан періоду Кучми, хоча у змісті роману ця тема заявлена найбільш рельєфно та викликає найбільше кпинів. Прогнила атмосфера інтриг та глупоти в романі змодельована дотепно, зі знанням справи. Автор досягає виразного ефекту, зображуючи порожняву, яку прикриває нарочито поважна жестикуляція. Тут гротесковість картини незаперечна. Як, скажімо, в монологах президента, котрий, відповідаючи на закиди опонентів, зізнається, що в бізнесі він зовсім не мастак, хіба що трохи приторговує національними інтересами. Або – в зображенні всієї чиновницько-бюрократичної системи, яку об’єднують лише хижацькі інстинкти та страх перед володарем. Чи в абсурдних ситуаціях місії російських спеслужб на Північному полюсі, коли вони майже неймовірним способом „програмують” світові катастрофи. Інша річ, що Даниленко не обмежується кпинами, його цікавить ще й друга, невидима сторона сміху, коли він апелює до наших моральних переконань. «На дні глибокого сміху, – розважає його герой Ремзі, підсумовуючи оповідь про пригоди в загадковій країні Гулістані, – завжди лишається трохи гіркоти, яка і є правдою життя».

Хто раніше читав новели Володимира Даниленка, той пригадує собі, як любить він стилістичні ефекти і як подібне експериментування часами блискуче вдається письменнику. У «Газелях бідного Ремзі» також ця ознака виявилася на повну силу. Це роман повноформатний, причому повний формат забезпечує йому саме мова, стиль. Адже автор не зануджує читача побутовими описами чи психоаналітичними самокопирсаннями героїв, він дуже охоче віддає їм слово, наповнюючи романний простір діалогами й монологами, тим самим роблячи оповідь відкритим наративом. Звідси враження живого, неконвенціонального письма, котре робить акт читання приємністю.

Даниленко – справний обсерватор. Він уміє, не розтікаючись мислію по древу, дати образ, уміє створити ощадливий у засобах і виразний настроєво опис, потрапить вигадати дотепні фантасмагорії та гротескові ситуації, що засвідчують абсурдність світу, в якому дивуть чи, точніше сказати, вегетують персонажі роману. Іноді такі ситуації виглядають публіцистично-плакатними, коли автор педалює й нанизує пародійні засоби. Ось він, скажімо, формулює українську національну мрію устами Дригала: нещастя усіх сусідів стає заповітним бажанням героя, і ця жовчна маячня розтягується на цілих півтори сторінки. Але здебільшого письменник уміє приборкати анекдотичні ефекти, вкладаючи їх у рамці оповіді та підпорядковуючи цілісному задумові. Тому-то його «Газелі…» – сміховина, та не тільки. Анекдот, пародія, гротеск, блазенада, до яких залюбки звертається автор, можуть, як відомо не лише бавити, а й чогось навчати. Зрештою, сам автор, певно, переконався в цьому, працюючи кілька років тому в агітаційному театрі помаранчевої опозиції. Тоді – подіяло. А тепер? Чи може роман Володимира Даниленка претендувати на масовий успіх? Здавалося б, так, проте з читанням україномовної книги у нас взагалі проблема, тим паче – в часи кризи. Відтак говорити про читацьку увагу з певністю надто ризиковано. Лишається скромно запропонувати читачеві цей ноординарний продукт як такий, що вартий кількох приємних годин дозвілля.