Поетами народжуються, білорусами стають

Поділитися
Tweet on twitter
Андрей Хаданович та Богдана Матіяш. Київ, червень 2007 р. Фото Віталія Пономарьова
Андрей Хаданович та Богдана Матіяш. Київ, червень 2007 р. Фото Віталія Пономарьова

Якщо дивитися на сучасну білоруську літературу з Києва, важко не погодитися з Олександром Ірванцем: справді, маючи щастя читати твори винятково цікавих білоруських авторів, можна лише здогадуватися про існування іншої білоруської літератури. Звісно, таке вибіркове бачення є певним наслідком ментальної географії, за канонами якої Мінськ уявляється насамперед як Площа Каліновського, а типовими білоруськими краєвидами видаються палац із парком у Нясвіжі та замок з околицями у Мірі.

На перший погляд, найбільш цікаві білоруські поети відрізняються від їхніх центральноєвропейських колеґ хіба що своєю прихильністю до римування та пунктуації. Недаремно ж найвідоміший нині білоруський поет Андрей Хаданович зізнається: «І пішу пачынаючы з рыфмаў справа налева». Насправді ж головна відмінність білоруського поета в тому, що він і в ХХІ столітті стоїть перед необхідністю вибору мови.

Найчастіше цей поет складає свої перші вірші російською – мовою своїх батьків, дитинства, школи, вулиці, і тільки згодом з власного вибору переходить на білоруську мову, яку, нагадує Хаданович, нерідко зараховують до «невиліковно мертвих мов» (сам він здійснив цей перехід 13 років тому – за його спогадами, з упертості, всупереч панівним у тодішньому суспільстві настроям і з почуття обов’язку). І хоча, як зауважує поетка Мария Мартисевич, у Білорусі «політикою є і будь-яка творчість, особливо білоруською мовою», однак поети воліють відділяти літературу від політики, тож вибір мови віршування для них – це вибір не політичний, а екзистенційний. Відтак, питання «Бути чи не бути?» Хаданович перекладає як «To belarus or not to belarus?». І саме як пограничну ситуацію цей вибір переживає Вальжина Морт (справжнє прізвище – Мартинова) у своєму вірші «Білоруська мова»:

А калі аказалася што мы былі нашай мовай
І нам вырвалі языкі мы пачалі размаўляць вачыма
А калі нам выбралі вочы мы пачалі размаўляць рукамі
Калі нам адсяклі рукі мы размаўлялі пальцамі на нагах
Калі нам прастрэлілі ногі мы ківалі галавою на «так»
І хіталі галавою на «не». І калі нашыя галовы зьелі жыўцом
Мы залезлі назад у чэравы нашых сьпячых маці
Як у бамбасховішчы
Каб нарадзіцца зноў

Мария Мартисевич. Вільнюс, лютий 2009 р. Фото Керстін Шульц.
Мария Мартисевич. Вільнюс, лютий 2009 р. Фото Керстін Шульц.

Власне, відчуття «ми» не надто характерне для сучасних білоруських поетів – вони радше намагаються, за Хадановичем, якомога якісніше якати. Та й сам Хаданович залюбки демонструє у своїх віршах засадничий індивідуалізм: він є автором, головним персонажем та ліричним героєм в одній особі, і навіть стратегію будівництва власного «Пам’ятника» поет обирає не імперську (як Квінт Горацій Флакк та Олександр Пушкін), і не антиімперську (як Адам Міцкевич), а іронічну (як Йосиф Бродський), особистісну (як Чеслав Мілош) та інтимну (як Шарль Бодлер). Щоправда, Хаданович, як і Бодлер, зводить поетичний пам’ятник не собі, а своїй коханій, що знається на паралельних світах і має подобу Божу, проте саме через підкреслену приватність та людяність настанови поета його стратегія будівництва пам’ятника все одно виявляється антиімперською:

лёс цалуэ цябе ў шчаку ты яму падстаўляеш вусны
бо жывеш да нашае эры і ня лічыш нашых гадоў
твая мэтрыка даўні эпас дагамэраўскі дзёньнік вусны
белай пенаю раскіданы па сузор’і сямі гарадоў

Андрей Хаданович уважає кожного поета заручником поетичної традиції минулих епох, а власну перекладацьку працю розглядає як «полювання на класиків». Він зізнається, що полюбляє «вивішувати» своїх великих попередників на «дошку пошани», а потім дуже непоштиво смикати їх за бороди. Проте у своїх віршах «за мотивами» Хаданович не просто переспівує класиків і не тільки грає поетичними «м’язами», демонструючи абсолютний слух, майже безмежні формальні можливості та здатність відтворювати стиль будь-кого зі знаменитих поетів – Бродського («Я ўваходзіў замест шалёнай вавёркі ў кола»), Осипа Мандельштама («закруціліся зоры – як міла зь іхнага боку») чи Міцкевича («Rybitwo, ojczyzno moja, ty jesteś jak zdrowie!»). Хаданович заходить ще далі – він по-своєму, суб’єктивно і пристрасно, прочитує хрестоматійні рядки і трохи «зсуває» їх сенс, перетворюючи, приміром, тужливу баладу на жарт, а зловісного чорного крука – на пустуна й нахабу:

Я сказаў зачаравана: «О крылатая нірвана!
Заставайся, прымеш ванну, для цябе яна – басэйн!
Сфоткаць бы такую птушку! Я порваў бы ўсю фрэндстужку!
Прызямляйся на падушку. Піва хочаш? Ёсць партвэйн.
Назаві сваю мянушку. Тэрмінатар? Франкенштэйн?»
А варона: «Ніхт фэрштэйн!»

Наталка Бабіна. Мінськ, лютий 2009 р. Фото Полі Бабіної
Наталка Бабіна. Мінськ, лютий 2009 р. Фото Полі Бабіної

Хаданович глибоко занурюється в поетичну традицію і водночас відсторонюється від її канону. Розраховуючи на читачів, які є «освіченими вар’ятами», він ущільнює класичні сюжети новими значеннями, свавільно зміщує у них наголос, змінює інтонацію і додає їм нового виміру. При цьому поет просто-таки купається в мові – він так завзято розширює її простір і настільки захоплюється цією інтелектуальною грою, що читач мимоволі згадує афоризм молодого білоруського філософа і богослова Пьотра Рудковського: для білоруса мова – це не так логіка, як еротика. Серед інших білоруських поетів до такої веселої стилізації й авторського наслідування традиції охоче вдається і Мария Мартисевич – як-от у портреті найсильнішого білоруського тенісиста Макса Мірного:

І ўвесь сёньяшны вечар з вамі на корце – Макс Мірны.
Рукі ягоныя – золата, пот яго – ладан і сьмірна.

Прэс ягоны – тымпан, ногі яго – кіпарысы.
Водар навокал – сандал, што з чрэслаў ягоных выпарыўся.
<…>
Калі ён выходзыць на хуткае пакрыцьцё,
Імгнены, як сьмерць, прыўкрасьнейшы за жыцьцё.

Отаке онтологічне переживання поетом мови, його відчуття перебування всередині її, немов у власному домі, його ставлення до мови як до криївки породжує у нього переконаність у її самодостатності та в можливості носити мову в собі й на собі, ніби равлик мушлю. Тому, з огляду на нинішні білоруські обставини, не видається дивним, коли білоруські поети і письменники живуть та пишуть поза Білоруссю: Вальжина Морт – у Вашинґтоні, Альґерд Бахаревич – у Гамбурзі, Славомир Адамович – в Осло, а Сяргей Дубавець – у Вільнюсі. Однак Дім буття потребує міцних, заглиблених у ґрунт підвалин, а примхлива пані Ерато найчастіше дарує свою прихильність тим, кому справді є що розповісти про свій особистий досвід осілості на оцій-от землі. Про це напевно знає Мария Мартисевич:

У гэтым цымус жыцьця пад сузор’ем сахі й касы –
ты ня пэўны ні ў чым і адно толькі ведаеш пеўна:
нельга зьвезьці з сабой краіну (палі, лясы)
кантрабандай памерам зь яйка чорнага пеўня.

Отже, поет прив’язаний до часу й місця як до своєї «останньої території» – так цей приватний простір ще у перші дні цього тисячоліття окреслив Юрій Андрухович. Натомість «остання територія» Андрея Хадановича – це «виговорений» та «омовлений» ним світ, магічним осердям якого є ідеальна Білорусь – та, що її три з половиною десятиліття тому створив у своїх романах білоруський класик Уладзімер Караткевич. Але потрапити до цього ретельно впорядкованого світу й подорожувати з Хадановичем колами його чуттєвого раю може лише той, хто знає його культурний код та поділяє його цінності, зрештою – хто вважає європейську традицію своєю:

што ты гекубе й што табе да той гекубы
нябога геракліт стаячая вада
траянскаму каню не зазірай у зубы
як гаварыў кароль паўцарства за дада

Уладзімер Арлов. Фото Джефа Баніфасіно. Мінськ, 2007 р.
Уладзімер Арлов. Фото Джефа Баніфасіно. Мінськ, 2007 р.

Якщо Андрей Хаданович вигадує Білорусь як дочку Європи, то письменник та історик Уладзімер Арлов просто пригадує свою «Країну Білорусь» (так називається одна з його тридцяти книг). Слідом за Караткевичем Арлов «переформатовує» білоруський національний міф, культурним героєм якого стає не «пан сохи і коси», а шляхтич та міщанин. Він «перезавантажує» історичну пам’ять своїх читачів, наголошуючи на європейських цінностях і політичних практиках: парламентаризмі, золотих шляхетських вольностях, Маґдебурзькому праві, релігійній толерантності та пошануванні приватного світу людини.

Як і Хаданович, Арлов теж полюбляє веселе авторське письмо: приміром, читач оповідання «Маша і ведмеді» так і не дізнається, ким насправді була та Маша і чи з’їли її врешті-решт ведмеді, але отримує суто естетичне задоволення від сміхової деконструкції архетипів постколоніальної свідомості. Натомість у Венеції («Концерт для міланських котів») письменник після другої чарки згадує, що білоруська Біблія була надрукована раніше польської та литовської; третю чарку він уже піднімає за те, що це сталося раніше виходу російської та української, четверту – за те, що раніше болгарської та сербської, а п’яту – за те, що це відбулося на вісім років раніше англійської та суттєво раніше французької. Зрештою, Арлов зізнається, що у своїх подорожах шукає «насамперед зв’язків, суголосностей та паралелей із країною, в якій народився, вихований по Богу і до якої чомусь таку велику любов маєш, що не збираєшся залишати її інакше, ніж по етапу».

Інший, містичний шлях відновлення притомності людини через її повернення до історії описує Наталка Бабіна у своєму романі «Риб’яче місто» (його український переклад готується до видання у київському видавництві «Зелений Пес»). Її героїня живе у невеличкому селі посеред соснового лісу на березі Бугу на рідній для письменниці Берестейщині й мало чим відрізняється від решти «тутейших». Упродовж кількох тижнів вона переживає вбивство своєї улюбленої бабусі, зраду подруги, замах на власне життя, викрадення та побиття в міліцейському автобусі, суд і ув’язнення, спроби вербування у КҐБ, допит у прокуратурі та напад бандитів. Можливо, через ці потрясіння героїня починає провалюватися у «нори в часі» – щоразу глибше, аж до Хмельниччини, – і там її вражають краса тодішнього світу і звуки староукраїнської мови. Спочатку героїня Наталки Бабіної вишукує у минулому свою бабусю, потім своїх родичів і нарешті переживає свою належність до спільноти, об’єднаної не кровною спорідненістю, а досвідом осілості на своїй землі.

За діагнозом Мариї Мартисевич, нинішня білоруська література має у своїй грудині дві душі; в неї також дві мови, два правописи та дві спілки письменників (зрештою, у самій Білорусі ще й два прапори, два герби, два гімни і навіть дві історії). Частина сучасних білоруських письменників та поетів і досі, неначе ваганти, перебувають у дорозі, мандруючи своїм «одвічним шляхом» між Росією та Європою, блукаючи цивілізаційним пограниччям між Сходом і Заходом. Натомість творці тієї білоруської літератури, що має одну душу, вже заходилися розбудовувати й обживати власний, вельми затишний Дім буття. Бо поетами народжуються, а білорусами – стають.

Віталій Пономарьов - нар. 1955 р. у Дніпропетровську, філософ, останні 48 років мешкає в Києві