Неважко знайти приклади того, як напівпримарне свідчення приналежності до славного роду ставало набагато важливішим за всі факти реальної біографії. Саме тому міфічна біографія для розуміння особистості є принаймні такою ж цінною, як біографія «реальна». Тож коли поет Павло Щириця називає себе «холодноярцем, народженим у Києві», відмова взяти це до уваги, коли читаєш його поезію, може призвести до цілковитого непорозуміння.
Насправді ж Щириці не йдеться про звернення до глибини віків. Адже лише одне покоління відділяє поета від двох героїв у його роді, холодноярських отаманів Якова Щириці (Мамая) та Павла Солонька, які доводяться Павлові дідами. І цей біографічний факт для Щириці-поета стає викликом, породжує намір «оприсутнення Мамая» (назва одного з віршів збірки) у сьогоднішньому культурному просторі: «У яристих проваллях часів УНР/ Де ніколи мене не було/ Отаманив мій дід і від кулі помер/ І запитань лишив біле тло». Особливо виразно звучить тут рядок «де ніколи мене не було». З певного погляду, він і є ключовим у цитованій строфі та, можливо, у поезії Щириці загалом. Адже окреслення «території братства», «оприсутнення Мамая», «реставрація степу» — всі ці завдання потребують спершу вибудування власного розуміння історії і пошуку її у сьогоденні. Саме цим пошуком, який часто межує з відчаєм, пронизана ледь не кожна Павлова строфа: «у спальних районах мого славного міста/ така нудьга що важко і дихати/ і карта братства практично чиста/ в ній тільки вхід і не видно виходу».
Простір Павлової «Території братства» чітко поділяється на два полюси: по-перше, це «славне місто», у якому передусім відчувається нестача ледь не всього, що життєво необхідно ліричному героєві. На противагу йому — степ, Черкаси, Чигирин, Канів, «там, де в проваллях живе наснага/ і згустки духу холоднояристі».
Олександр Хоменко, автор післямови до «Території братства», у Щирициному апелюванні до «київсько-черкаського сонячного сплетіння» нашої країни вбачає геополітичне протиставлення «порцеляновим жандармам, кишеньковим елефантам та імпортованій з Відня пожовклій габзбурзькій метафізиці». Проте навряд чи можна говорити тут про спробу деміфологізації іншого простору. Інтенція проста — окреслити свій, і не так на карті історичних пам’яток чи «місць сили» нашої країни, як на культурній карті свого покоління.
Адже саме з-поміж представників «покоління 2000» відбувається пошук членів «братства». Про це свідчить, наприклад, вірш «волхВИ-2000», дещо патетично присвячений «солдатам українського Ренесансу».
Показово, що цю поезію-звернення Щириця починає на межі піднесеного і велемовного «такі справжні немов нетутешні/ і зухвалі неначе вічні/ передчасні немов черешні/ що цвісти вибирають в січні». Схоже, балансування на цій межі — один з улюблених прийомів поета, але він надто ризикований, і тому така практика іноді закінчується тим, що автор втрачає рівновагу і падає у відверту велемовність, іноді навіть схожу на риторику «професійних патріотів»: «там де вина не наллють манкурту», «коли свободи степ проступить». Проте «повертає назад» Щирицині вірші їх кількарівнева музичність. Не лише на рівні ритму чи красивого фонетичного звучання, а й на рівні цікавих музичних образів, іноді несподівано експресивних: «там де півні колядують сонцю/ бо є потреба хрипкоголоса», «з віолончельно глухим хрущем», «спрага крові зросте на покрову/ як фальцети любові прийдешні».
Павла Щирицю називають «двотисячником». Зрозуміло, що наразі це поняття ще не сформоване, і часто різні автори мають на увазі під цим словом навіть протилежні речі. Несправедливим, однак, було би не побачити близькість Щирициної творчості і до поезії покоління «дев’ятдесятників». І навіть згадувана політична та суспільна заангажованість, яка виглядає дещо чужою у контексті поезії наймолодшого покоління, у просторі «дев’ятдесятників» звучить органічно та переконливо. Свою симпатію до «попереднього покоління» Щириця ажніяк не маскує: серед епіграфів до віршів збірки знаходимо, зокрема, рядки Павла Вольвача та Івана Андрусяка.
Проте намір Щириці вписати свою творчість у ширший контекст не обмежується лише попереднім поколінням. У віршах із «Території братства» неважко знайти апелювання на різних рівнях тексту і до творчості Івана Драча, Миколи Вінграновскього, Олега Ольжича, Миколи Хвильового. І, звісно ж, Тараса Шевченка. Часто таке апелювання має комічне (і, сподіваємося, самоіронічне) забарвлення: «але я драч і овідій/ вперто віримо в слово».
Створити справжнє братство, хай би й уявне, завдання не з легких. Тож обнадіює, що є хтось, хто таки «ловить а їх нема/ чи невідомо де/ але йому дарма/ впевнений що знайде».
