 |
Ностальгію можна успішно конвертувати в гроші, попри її нематеріальність. В Україні спекулянти ностальгією не часто мають змогу дістатися до державних ресурсів. Та вже якщо трапиться нагода – «відриваються» на сповна. Останній випадок – фотоальбом під назвою «Страна, которой нет», грубенька книжка з кремлівською зорею на палітурці, присвячена «всім, хто народився в СРСР, любив свою країну і з ностальгією згадує минуле».
З перших сторінок читач поринає у вир ідеологічного абсурду та відвертої брехні. Переднє слово за підписом керівника Компартії України Петра Симоненка рясніє напівзабутими штампами на зразок «на світанку 22 травня 1941 року смертельним громом впала на нас фашистська Німеччина». І тут таки : «…СРСР швидше, ніж інші країни, подолав розруху…» Без жодних доказів на підтвердження. Так досі бачить минуле головний комуніст України. Трапляється у передмові й відверта нісенітниця на зразок: «Наша країна демонструвала небачену для капіталізму ефективність господарства». Є у статті Симоненка й цитата з виступу Сталіна з його оцінкою успіхів індустріалізації СРСР. Але жодного слова про рабську працю мільйонів в’язнів ГУЛАГУ, розкуркулювання і продаж конфіскованого зерна за кордон. Знімків, які би свідчили про ці трагедії, в альбомі також немає. Симоненко й укладачі альбому, схоже, розраховували на тих колишніх громадян СРСР, які жодної книжки, крім радянських підручників, в очі не бачили. А остання прочитана ними газета була з некрологом Л.Брежнєва.
Автор і видавець альбому Ашот Арутюнян, якому тепер належить монопольне право розпоряджатися знімками з державних фондів, все зробив для того, аби ностальгія за радянським ладом у комсомольців 40-х – 50-х років вивітрилася назавжди. Передусім, вражає невміння дати раду тим світлинам, які потрапили до рук автора-видавця. Оскільки вихід альбому приурочений до 90-річчя УРСР ( так зазначено на форзаці), питання виникають вже до перших фотодокументів: а який стосунок має спалення царської символіки у Петрограді 1917 року до захоплення України більшовицькими військами? Адже не кожна попередня подія, що передувала більш пізній, є її причиною. А як і чому потрапили до альбому петроградські червоноармійці з панцерником «Лейтенант Шмідт»? Можливо, саме вони брали участь у боях з військами УНР, але А.Арутюнян не вважав за потрібне про це повідомити у підписі до знімку. Подаються й зображення пропагандистських матеріалів тієї доби. Серед перших в альбомі – чи то плакат, чи то листівка з повідомленням про захоплення Перекопу «нашими» військами. Сьогодні хіба що учні молодших класів не знають про взяття 1920 року перекопських укріплень армією Нестора Махна. Згодом махновців знищили за наказом Михайла Фрунзе. Але про це в альбомі – ні слова.
До речі, є в ньому світлина, на якій Фрунзе разом з К.Ворошиловим та С.Будьонним розробляє план боротьби з «бандитизмом».
За кількістю зображень діячів радянської історії абсолютним лідером є Сталін-Джугашвілі – понад двадцять фото. Є й цитати Сталіна на репродукціях плакатів. Зокрема, розділ, присвячений з’їздам та зборам (невже хтось сумує за нудненними з’їздами з довжелезними промовами?) відкриває зображення «вождя народів» із підписом «Хай живе сталінське плем’я героїв-стахановців». Отут і стає зрозумілим, кого вважає своїм духовним батьком автор-видавець альбому.
А.Арутюнян та його ідейні наставники вихваляються тим, чим не спаде на думку хвалитися людині при здоровому глузді. Найяскравіший приклад – розділ під загадковим заголовком «Релігія – конфесії». Відкривається він знімком, де священик править Службу Божу в оточенні жінок. Підпис свідчить, що це відбувається в Західній Україні на початку другої світової війни. Наступна світлина датована тим таки 1941 роком – на ньому релігійна процесія в Ужгороді. З підписів та зображень можна зробити висновок про активізацію релігійного життя на територіях, окупованих німцями та мадярами. Яким чином це відповідає концепції альбому – зрозуміти годі.
Обравши тематичний принцип формування, автор-видавець не дотримувався хронологічної і логічної послідовності у розташуванні світлин у межах самих розділів. Наприклад, у тому, що присвячений «трудовим подвигам радянського народу» після 1945 року, спочатку подаються знімки двох українських будівельниць на тлі греблі «Дніпрогесу», потім п‘ятьох робітниць металургійного комбінату з російського Магнітогорська, а після них – і сам відбудований по війні «Дніпрогес». Інший розділ відкривається всім відомим знімком Юрія Гагаріна за кілька хвилин до старту космічного корабля. За ним іде фото корабля «Юрій Гагарін» в Одеському порту, далі дві фотографії Валентини Терешкової і лише потім – Юрій Гагарін під час однієї із зустрічей з українцями.
Не вельми переймався А.Арутюнян і якістю світлин. Під однією підпис повідомляє про те, що на ній – фізик-ядерник Курчатов із дружиною на прогулянці. Але перевірити правдивість підпису неможливо, бо обличчя академіка – суцільна темна пляма. А кіноактора Володимира Конкіна на знімальному майданчику кінофільму «Як гартувалася сталь» теж упізнати неможливо через низьку якість фото та надто загальний план.
Сентиментальність, що непомітно переходить у маразм – так можна схарактеризувати стан того, хто вліпив знімок наречених із Київського міського РАГСу. Всі дівчата названі на прізвище із зазначенням їх професій. Автор-видавець повідомляє тих, хто мав необачність взяти альбом до рук: у Радянському Союзі студентки також виходили заміж. І робітниці, і навіть «керівники середньої ланки». Оце так відкриття!!!
У радянській журналістиці, яка не могла розвиватися вільно через тотальний ідеологічний контроль, було чимало фахівців високого рівня. Були вони й серед фоторепортерів. Через цензурні обмеження значна частина знімків не потрапляла на шпальти. Кращі зразки репортажної зйомки могли б стати окрасою альбому і привабити глядачів-читачів. А.Арутюнян такою нагодою демонстративно знехтував.
«Непрофесіоналізм + ідеологічна зашореність + сентиментальність» – така формула неуспіху останньої комуністичної агітки, виданої в Києві з використанням державних ресурсів. Серед тих, кому автор-видавець висловлює подяку за сприяння, – колишня депутатка-комуністка, а згодом керівник Держкомітету архівів Ольга Гінзбург. Дивно, що маючи доступ до державних архівів, О.Гінзбург не допомогла А.Арутюняну отримати якісний і справді промовистий матеріал. Очевидно, «товариші», які про людське око вже сто років дбають про «гнаних і голодних», більше переймалися розподілом грошей, виділених на видання.
P .S. Я скористався одним із номерів, зазначених на останній сторінці, для охочих придбати творіння українських онуків Сталіна. Літній чоловік утомленим голосом повідомив: альбом коштує 120 гривень. При гуртовій закупівлі знижок немає.
