Фото 1

Вільям Шекспір, один із найвизначніших письменників людства, народився в Англії більше 400 років тому, 23 квітня 1564 р. Щорічно 23 квітня (в день св. Георгія) англійці відзначають і день народження свого національного генія. В 2006 році мені пощастило в ці святкові дні побувати в Англії, у місцях, пов’язаних із Шекспіром, отож тепер хотілося б поділитися деякими своїми враженнями.

Тоді, у квітні 2006-го, крім традиційних численних семінарів, літературних читань і театральних постановок у Національній портретній галереї Лондона, проходила виставка всіх відомих імовірних портретів Вільяма Шекспіра. На сьогодні відомі два автентичні зображення великого поета, в яких сучасники, які знали його, визнавали схожість з оригіналом: гравюра на обкладинці першого видання шекспірівських п’єс (так званого першого фоліо) та скульптурний портрет поета над його надгробною плитою. І те й інше зображення були створені через кілька років після смерті Шекспіра.

Фото 2

Метою експозиції у портретній галереї був “Searching for Shakespeare”: пошук портретів Шекспіра, написаних за його життя. Усі картини, що експонувалися, попередньо пройшли ретельний рентгенівський аналіз, — це дало змогу з певною точністю визначити час написання того чи іншого портрета. Найбільш автентичним було визнано портрет, що прикрашав вхід до Національної портретної галереї (фото 1).

Екскурсія в рідне місто Шекспіра Стратфорд відбулася 23 квітня, в день народження і смерті барда. День видався дощовий. Автобус рухався на північний-захід від Лондона, промайнув Оксфорд, де Шекспір, як правило, зупинявся на шляху зі Стратфорда до Лондона й назад, і все частіше почали зустрічатися майже безлісі пагорби, невеличкі селища та овечі пасовиська.

Фото 3

На під’їзді до Стратфорда з’явився знаменитий Клоптонський міст через обрамлений вербами неширокий Ейвон, на рівній поверхні якого вдалечині білів лебідь (фото 2). І згадалися слова, сказані про Шекспіра його другом-суперником Джонсоном: «О лебідь Ейвона, Шекспир сладкоголосий! Ти співав не тільки нам – для всіх часів!»

Стратфорд невелике місто, проте його вулиці оживляють натовпи туристів, шанувальників великого поета. Багато будинків зберігають середньовічний стиль фахверка: на білих стінах чорні лінії дерев’яних перехресть (фото 3). На головній вулиці міста − Хенлі-стріт (фото 4) розташований двоповерховий будинок, у якому народився Вільям Шекспір.

Он невысок и кажется похожим

На все дома вокруг. Отличье в том,

Что бережно фасад его обложен

Высокосортным красным кирпичом (фото 5).

(Віршові тексти тут і далі — мої. — Авт.)

Фото 4

Акуратно підстрижені дерева, квітучі кущі, клумби нарцисів, тюльпанів і різнокольорових примул прикрашають невеличке подвір’я, приєднане до задньої частини будинку (фото 6).

Внутри же интерьер средневековья,

− за исключеньем нескольких картин, −

тогдашний быт, типичные условья,

в которых жил перчаточника сын.

Налево – мастерская, там перчатки

отец поэта на продажу шил.

О том, что в доме не было достатка, вид помещений явно говорил.

Фото 5

Когда заходишь в комнату, направо,

у стенки, − одиночная кровать,

застеленная серым покрывалом,

низка, узка, − в ней неудобно спать.

На кухне, где всегда бывало людно,

очаг, скамейка и широкий стол.

На полке – деревянная посуда.

Пол каменный. Холодный, серый пол.

И этот быт, простой, без ухищрений,

Взрастил талант Шекспира! Боже мой,

Ты существуешь, раз родился гений,

Душа людей, в убогости такой!

1585 року, будучи вже батьком трьох дітей, Шекспір поїхав до Лондона і присвятив себе театру. Згодом він став «пайщиком» театру «Глобус», що дозволило йому купити найкращий будинок у Стратфорді «Нью Плейс». Там поет провів останні роки життя, захоплено займаючись садівництвом.

Фото 6

До наших днів «Нью Плейс» не зберігся, але залишилась територія саду, де можна побачити періодично оновлювану молодими паростками шовковицю, посаджену самим Шекспіром (фото 7).

Вільям Шекспір народився і помер 23 квітня,

Прожив полвека. Люди усмотрели

В том знак, что он с бессмертьем обручен:

Скончался и воскрес – своим трудом,

Тем редким мастерством изображенья,

Той правдой, что одна для всех времен,

Для всех людей – до их исчезновенья.

Фото 7

Цього року виповнилося 445 років від дня народження поета й 400-ліття першої публікації його знаменитих Сонетів. Ці події Україна відзначила проведенням 23−24 квітня у м. Запоріжжі першої міжнародної конференції «Поетичний універсум «Сонетів» В. Шекспіра». Вчені-шекспірознавці з Києва, Запоріжжя, Львова, Донецька, Дніпропетровська та інших міст України, а також гості з Німеччини, Нідерландів і Швейцарії захоплено ділилися своїми поглядами на шекспірівський поетичний спадок і досвідом перекладання його Сонетів українською та російською мовами. Перший досвід спілкування виявився дуже вдалим. (Про конференцію «Поетичний універсум» див. «Шекспір на Хортиці, вбо Подолання треносу».)

"Невмирущий Шекспір». Робота Анатолія Яровенка, учня 10-го класу з Одеси, представлена на конференції

«Поетичний універсум «Сонетів» В. Шекспіра: рецепція, дослідницькі інтерпретації, переклади» — такою є повна назва конференції, організованої і проведеної науковою лабораторією ренесансних студій, що діє при Класичному приватному університеті в Запоріжжі. Очолює лабораторію професор Наталя Торкут, яка разом зі своєю командою зробила, здавалося б, неможливе: шекспірознавчий форум мав і поважне представництво вчених, і практично бездоганну організацію, і культурну програму, яка передбачала, зокрема, можливість подивитися виставу «Ромео і Джульєтта» у виконанні акторів Запорізького обласного академічного музично-драматичного театру ім. В. Магара. Старожили шекспірознавства згадували, що остання спроба організувати в Україні щось подібне датується … далеким 1964 роком!

Отже, лід зрушився?

Учасники конференції

Виступаючи на пленарному засіданні, Наталя Торкут згадала дискусію на сайті «ЛітАкцент» про кризу в українському шекспірознавстві: розпочав її рік тому Марк Соколянський, потім слово брала сама ж Наталя Миколаївна Торкут, і завершував розмову Дмитро Наливайко. Дискусія дала поштовх для роздумів про шляхи активізації зусиль науковців, перекладачів, учительства. Так з’явилася ідея конференції. Її тему підказав календар: у 2009 р. минає 400 років з часу першого видання «Сонетів» В. Шекспіра. Чудова нагода для того, щоб повернутися до цієї частини творчого спадку великого драматурга й поета!

Наталія Торкут

Втім, програма конференції увібрала не тільки ті теми доповідей, які стосуються безпосередньо сонетарію Шекспіра. Про сонети йшлося на чотирьох секціях, проте п’ята була зосереджена на проблемі «В.Шекспір у культурному просторі наступних епох», а шоста взагалі виходила за академічні межі, пропонуючи фахівцям розмову про творчість В. Шекспіра в сучасній освітній парадигмі. А були ж іще два пленарні засідання — щодня по одному. Причому якщо перше відбувалося у Класичному приватному університеті, то друге — на острові Хортиця, який у часи Шекспіра вже був добре обжитий козацтвом.

Як і належить, на пленарних засіданнях доповідали передусім гості здалеку і зблизька: професори Б. Енглер із Швейцарії («Пасажі, якими живемо: Шекспір у європейській культурі»), П. Франсен з Голландії («Сонети: від ключа до культурного конструкту»), М. Соколянський з Німеччини («Глобальна антологія шекспірівських сонетів»), Н. Висоцька з Києва

Марк Соколянський

(«Вільям Шекспір очима біографів початку третього тисячоліття: концептуальні параметри»), М. Габлевич зі Львова («До питання генези 94 сонета»), І. Чупіс із Харкова («Шекспір у дзеркалі своїх сонетів»), — далі я змушений написати: «та інші…». Адже програма виявилася на диво насиченою і змістовною, причому — як із погляду інформативного, так і суто наукового, такого, що стосується власне ПРОЧИТАННЯ Шекспіра.

Марк Соколянський, скажімо, розповів про унікальне видання, що має з’явитися до кінця поточного року, — глобальну антологію шекспірівських сонетів, до якої він готував українську і російську частини. Таким чином, до антології потрапили переклади Д. Павличка, а також іще кількох тлумачів молодшого покоління. Що ж до перекладів Д. Паламарчука, то, на думку М. Соколянського, на них надто позначився вплив перекладацького досвіду С. Маршака.

Наталія Жлуктенко

Пол Франсен рефлексував з приводу «вічної» теми «стосунків між Шекспіром та адресатами сонетів», зупиняючись, зокрема, й на питанні щодо бісексуальності поета. «Сонети (Шекспіра. — В. П.) посідають важливе місце у гендерному дискурсі, — резюмував дослідник. — За ці століття поступово змінилася не лише історія, що стоїть за сонетами, а й образ самого Шекспіра. Колись Шекспіра вважали святим, що жив серед людей. Сьогодні він більше не є недоторканним: велич Шекспіра полягає не в тому, що він вийшов за межі свого людського єства, а в тому, що він зумів це так добре описати, включно із темними аспектами буття…» Жодного епатажу в словах П. Франсена, звісно, не було, оскільки «у Нідерландах образ Шекспіра-гея більше не є шокуючим».

Справді: для науки немає закритих тем, а генії на те й генії, щоб належати не тільки собі. Для нашої ж ситуації важливо, щоб епатаж не ставав самоціллю, щоб наукове знання передбачало передусім пошук істини.

Наталія Висоцька

Побажання П. Франсена: йому хотілося б більше дізнатися про «рецепцію Шекспіра в Україні і в споріднених літературах». Потрібні компаративістські студії. Переконаний, що це — побажання не тільки голландського професора: нашому шекспірознавству ще належить чимало зробити, аби стати частиною інтелектуального світового простору.

Чимало цікавої інформації про новітні біографії Шекспіра містила доповідь Н. Висоцької. А доктор фізико-математичних (!) наук Ірина Чупіс не тільки представила нещодавно виданий том своїх перекладів сонетарію Шекспіра, а й поділилася враженнями від перебування на батьківщині поета (сподіваюся, що ближчим часом ми прочитаємо їх у нашій рубриці «Літературні мандрівки», і фото роздивимося також, — Ірина Євгенівна обіцяла).

Другий ліворуч - Пол Франссен (Голландія), за ним - Бальц Енґлер (Швейцарія)

Судячи із реакції аудиторії на виступ Марії Габлевич, цій дослідниці вдалося багато в чому по-новому прочитати 94-й сонет Шекспіра, розкрити його ґенезу. Той, хто знайомий з томом перекладів Д. Павличка шекспірівських сонетів, має добре уявлення про дослідницький клас М. Габлевич, яка, зокрема, готувала коментарі до цього видання…

І взагалі, з того, що мені вдалося почути на пленарних і секційних засіданнях, склалося враження, що українські шекспірознавці давно знудьгувалися за подібними науковими форумами. І що їм є що сказати аудиторії, більшій за українську. Я поцікавився думкою Марка Соколянського (в часи моєї одеської студентської юності — професора університету ім. І. Мечникова!) — і так само почув у відповідь слова стриманого оптимізму: «Як для початку — зовсім, зовсім непогано».

Марія Габлевич

Під завісу конференції її учасники обговорювали за круглим столом питання питань, майже гамлетівське за своєю суттю: «А що далі?» Звісно, побачать світ матеріали конференції. Надзвичайно важливо, щоб на повну силу запрацював Український шекспірівський портал. Нині він перебуває у процесі становлення — цим займається лабораторія ренесансних студій Наталії Торкут. Хочеться сподіватися, що її подвижництво буде ще раз підтримане ректором Класичного приватного університету Віктором Огаренком, і лабораторія отримає ставку для того, хто буде супроводжувати сайт, — без цього ну ніяк не обійтися! Бюджетне навантаження для масштабів університету — майже символічне, зате про навчальний заклад зокрема і про Запоріжжя загалом говоритимуть як про центр українського шекспірознавства, — чуєте, шановний Вікторе Миколайовичу?

Наукові зібрання, вирішили учасники конференції, мають бути обов’язково періодичними. Один раз на два роки — у форматі власне конференцій, а між тим можна організовувати круглі столи, семінари, презентації тощо.

Ирина Чупис. Два духа, две любви. — Харків: Факт, 2008

Неодноразово висловлювалася пропозиція інституціоналізувати Шекспірівську асоціацію. Проте поки що хід цій ідеї не дано (хоча сама ідея залишається в силі). Адже для такої справи потрібні більш виразні передумови: фінанси, штат, юридичні процедури… Варто підготуватися, спробувавши підключитися до відповідної гуманітарної програми.

А ось активізувати дослідження на шекспірознавчому напрямі — цілком реально. Серед учасників конференції переважали університетські професори й доценти, тож їм і карти в руки для того, щоб дипломних і дисертаційних досліджень про шекспірівську спадщину стало більше.

… А як же запорізькі Ромео і Джульєтта, — запитаєте ви? Спектакль — є, і враження від нього — світле. Принаймні, іншої думки мені не випадало чути від шекспірознавців. Вистава не повторює апробовані режисерські ходи, вона цікава своїми економними, але змістовними поетично-символічними рішеннями. Мені також сподобалася Джульєтта — легка і пристрасна… Мало не сказав: «Як у Шекспіра…»

Сцена з вистави Ромео і Джульєтта»

Завершуючи рік тому дискусію про наше шекспірознавство, я найбільше побоювався, щоб не повторилися знамениті українські плачі. Треноси, за якими нерідко ховається не стільки «брак умов», скільки лінощі й неповороткість. Що ж, після Запоріжжя можу сказати, що Перша Міжнародна наукова шекспірівська конференція — це спроба ПОДОЛАННЯ ТРЕНОСУ, причому спроба вдала. Тепер важливо не зупинятися…

Вільям Шекспір. Фото з сайту www.shakespearefound.org.uk

9 березня у в Британії було оприлюднено єдиний прижиттєвий портрета Вільяма Шекспіра.

Портрет представила громадськості Шекспірівська фундація у Стретфорд-на-Ейвоні (the Shakespeare Birthplace trust).

Робота, датована 1610 роком – тобто за шість років до смерті Шекспіра – перебувала у власності родини Коббс упродовж понад 300 років. Втім, вони не усвідомлювали важливості цього полотна, допоки хтось із родини не побачив копію портрета на одній з виставок у Лондоні. Експертиза підтвердила, що родині Коббс належить ориґінал.

Досі усі відомі досі зображення Шекспіра були намальовані по пам’яті після його смерті.

Джерело: BBC, www.shakespearefound.org.uk

Вільям Шекспір. Гамлет, принц данський. З англ. переклав Юрій Андрухович. – Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2008

Почну з того, що цю книгу приємно навіть узяти до рук. Стильна суперобкладинка, прекрасний дизайн, майстерні графічні ілюстрації Владислава Єрка. В анотації видавництво не поскупилося на похвали тим, хто створював цей том, тобто – перш за все перекладачеві та художникові (щоправда, дещо з похвал перепало й драматургу!). Новий переклад «вершинного твору Шекспіра» українською мовою рекомендується в анотації з історичною пунктуальністю як «перший у третьому тисячолітті», а перекладач, відомий прозаїк та есеїст Юрій Андрухович, разом із ілюстратором – як «знакові постаті сучасного українського культурного простору». Усе це не може не привернути підвищеної уваги до книги, і перш за все – до якості нового перекладу «Гамлета».

Юрій Андрухович не новачок у перекладацькій справі. Йому належать переклади творів Райнера Марія Рільке, американських поетів-бітників та інших зарубіжних митців. Знайомство з його версією «Гамлета» не залишає ніяких сумнівів у тому, що визнаний письменник працював саме з англійським оригіналом твору, що він відчуває мелодику шекспірівського вірша, що йому досить добре відомий досвід попередників – перекладачів Шекспіра – причому не тільки в українській, але також і в споріднених мовах. Безперечно й те, що цей переклад з’явився внаслідок серйозної, вдумливої праці та пошуків. Головний напрям цих пошуків не так важко розпізнати: Юрій Андрухович поклав собі за мету наблизити велику трагедію англійського драматурга до широкого кола сучасних українських читачів з їх світорозумінням, лексикою, фразеологією.

Загальне завдання у нелегкій перекладацькій праці подрібнюється, як відомо, на тисячі цілком конкретних проблем, пов’язаних із адекватною передачею окремих слів, зворотів, фраз, строф з однієї мови на іншу, і саме від результативності таких конкретних знахідок (чи втрат?) значною мірою залежить успіх (чи неуспіх?) усієї роботи.

Хочеться звернути увагу на низку цілком очевидних конкретних удач перекладача. Вдалася Андруховичу тирада Гораціо з першої сцени першого акту (с. 20), де збережено не тільки образність, але й ритм оригіналу. Те ж саме можна сказати про переклад тиради Гамлета («Здається»? Але що таке «здається»?) з другої сцени першої дії (с. 24). Адекватно не тільки у змістовному, але також і в стилістичному плані передано монолог Полонія з третьої сцени першого акту (с. 40-41), так само, як і монолог принца під час появи Привида («Небесні сили, станьте в обороні!») з четвертої сцени (с. 44).

Зовсім не просто навіть для досвідченого перекладача відтворити іншою мовою монолог Енея, що його виконує Перший актор на прохання Гамлета, – монолог класично помпезний, навіть трохи анахронічний для часу дії трагедії, не кажучи вже про час її написання. Гадаю, що з цим завданням Юрій Андрухович у цілому справився непогано (с. 92-93). До явних удач відніс би я також переклад монолога Клавдія, який збирається молитися, і короткого, напруженого монолога принца, що йде вслід за тим (с. 135-136). Та й найвищий драматизм славетного монолога Гамлета з першої сцени третього акту («To be, or not to be…») зберігається у новому перекладі, чітко відбиваючи кульмінацію душевної трагедії героя.

Згадані удачі переконують, що в арсеналі автора запропонованої української версії «Гамлета» наявні неабиякі можливості досягти бажаної цілі. Проте на шляху до неї постали й серйозні перешкоди. Перш ніж робити якісь узагальнення, наведу окремі приклади тих перекладацьких рішень, які можуть викликати в естетично підготовленого читача чи глядача певні заперечення.

Переважно такі зауваження стосуються стилістики перекладу. Іноді здається, що Юрій Андрухович, знавець і, очевидно, щирий шанувальник поезії Бориса Пастернака, забуває, яке в нас «тисячоліття надворі», і користується недоречним у даному контексті матеріалом застарілої розмовної та навіть просторічної лексики. Ріжуть око численні «друзяки» у тексті трагедії (згадуються рядки з давніх перекладів Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького – такі, наприклад, як ламентація Гамлета у Кулішевій інтерпретації: «…О, що я за козак, за гайдамака!..». Нітрохи не хочу принизити заслуг класиків, але ж не можна забувати, що вони працювали в інший час, за інших умов, з іншими знаннями західних мов тощо. Сьогодні перекладач має володіти сучасним інструментарієм та оперувати дещо іншим вокабуляром).

Поруч із «друзяками» може бути укладено цілу низку просторіч, якими зловживає новітній перекладач: зарізяки (в оригіналі – «lawless resolutes»), бідяка, паскуда, шмаркач, партач, курва, бидло, «драний норвежець» (в оригіналі досить поважна дефініція – «ambitious Norway», тобто «честолюбний норвежець»), «в пору мертв’яків» (в оригіналі – «at this dead hour»), «в державі нашій безлад і бордель» (в оригіналі – «оur state to be disjoint and out of frame»), «падлюче зілля та дрантя людське» (в оригіналі – «unweeded garden, that grows to seed»), «гульки, п’янки, похмеляння», придурень (в оригіналі немає ніякої оціночності – «a good fellow»), придурок (в оригіналі – «mad», тобто «безумний»), «скурвий син» (в оригіналі – «the knave», тобто «шахрай»), і перелік подібних прикладів, на жаль, можна було би продовжити.

Опріч того, що ці просторіччя, включаючи й випадки вживання пейоративної лексики, не відповідають шекспірівському тексту, вони незрідка погано узгоджуються з індивідуальністю персонажів, які користуються такими словами та висловами. Наприклад, королева вигукує у п’ятій сцені четвертої дії:
«Ох, не на жарт розгавкалася псота!
Оце брехлива данська собачня!.. »
(в оригіналі лише: «false Danish dogs»).

Що вже говорити про мовлення простолюдина Першого Блазня (гробаря)? Тут уже відкрилася можливість навіть не стримуватися. Наприклад, персонаж так говорить про небіжчика Йорика: «Ну, вже цей сучий син ото був усім придуркам придурок!..» (с. 203), а далі, де в оригіналі зустрічається лексема «whoreson» (незаконно народжений), перекладач вживає відверто низьке, лайливе слово «трахомуд».

Зайве опрощення та навіть огрублювання Ю.Андруховичем мови шекспірівської трагедії може нагадати спеціалістам про найсміливіші «новації» Ганни Радлової, яка свого часу йшла до шекспірівського першоджерела приблизно таким же шляхом. Поява її перекладів російською мовою викликала у 1930-і роки серйозну полеміку, в якій узяли участь провідні літературні та театральні критики того часу. Більшість із них (К.Чуковський, Ю.Юзовський, Л.Боровой та ін.) поставилися до перекладацької практики Радлової абсолютно негативно. Досвід старих дискусій корисно, мабуть, не забувати й на порозі двадцять першого сторіччя.

Згадавши про роботи Г.Радлової, не можу не сказати, що між її перекладацькою практикою та підходом Юрія Андруховича до шекспірівської трагедії неважко помітити не тільки деяку схожість, а й істотну відмінність. Поруч із тяжінням до розмовної (у широкому розумінні), зниженої лексики та фразеології, український перекладач явно хоче «осучаснити» класичний твір за рахунок культурної лексики, наблизивши «Гамлета» до нинішнього більш-менш освіченого читача або глядача. Ось кілька випадків такого осучаснення, яке призводить часто-густо до несподіваної та немотивованої модернізації.

Уже в першій сцені першого акту Гораціо згадує «наше керівництво» (с. 17). У другій сцені того ж акту Марцелл доповідає принцеві, що вони завжди вартують на терасі (в оригіналі – «upon the platform»). У розмові Офелії з братом досить недоречним в її вустах виглядає слово ліберальні (с. 37). Гамлетів вислів «old mole! Canst work i’ the earth so fast» («Старий кріт! Так швидко міг би працювати під землею…») Андрухович перекладає у сучасній «виробничій» образності: «Незлий би вийшов з тебе прохідник у шахті.”(с. 57). «Осучаснення» хрестоматійного звернення Гамлета до Гораціо обертається стильовою незграбністю:
«…Але, Гораціо, на небі та в землі
Є значно більше дивного й такого,
Про що не знають знаючі суб’єкти… » (с. 57)

Полоній у розмові зі слугою вживає слово репутація (с. 61). Слово «machine» з листа Гамлета до Офелії перетворюється у машинерію (с. 73). У бесіді з Розенкранцем та Гільденстерном Гамлет згадує про стаціонарну сцену (с. 85), а у першій розмові з акторами – про масову публіку (с. 91). У виконанні Першим актором монолога Енея Гамлета захоплює повна відповідність між формою та змістом (с. 96); це кліше нагадує сумної пам’яті дидактичні компартійні постанови з питань літератури та мистецтва. Невідомо звідки виникають у порадах Гамлета акторам слова субстанція та мізансцена (с. 111), а у монолозі з першої сцени третього акту слово апломб. «Підтягуючи» середньовіччя до досвіду сучасного глядача, Гамлет у перекладі говорить: «…лише як міна в руках мінера вибухне!..» (с. 148). Тут, очевидно, і здивований юний глядач може запитати, про який саме час ідеться у п’єсі.

Клавдій, звичайно, негативний персонаж, але навряд чи йому личить канцелярський вислів: «Кому ж тепер нести відповідальність?» (в оригіналі – «…how shall this bloody deed be answered?»). Слова Гораціо «half a share» перекладено бухгалтерським ідіолектом – півставки (с. 124). Перший блазень вживає слово еліта (в оригіналі – «that great folk») та вислів «на заслужений відпочинок» (с. 193, 196). В останньому акті трагедії модернізація наростає. У промовах Гамлета знаходимо слова: рефлекс, конструкція, візаві. Слово «carriages» (тут – рукоятки рапір, проте це слово має й кілька інших значень, включаючи «гарматний лафет»), яким оперує Озрик і значення якого уточнює Гамлет, перекладене просто сенсаційно – артефакти (с. 221). Як кажуть, навмисно не вигадаєш.

Можна припустити, що в деяких випадках перекладачеві просто необхідно було звернутися до діалектної чи просторічної лексики, так само, як іноді бували конче потрібними нові поняття з інших пластів лексики, але ж коли візаві та апломб сусідують із друзяками та зарізяками, важко не помітити загальної тенденції – неорганічного, гротескового поєднання двох полярних стратегій у підборі лексики та фразеології. Ця гротесковість різко порушує стильову цілісність – давно і цілком слушно визнану гідність неперевершених творів Шекспіра.

Порушення стильової цілісності призводить іноді й до занадто вільного поводження зі змістом шекспірівських слів. Наведений приклад з артефактами, на жаль, не поодинокий. Звернімо увагу ще на кілька випадків перекладацького свавілля. У першій сцені першого акту Гораціо каже про славу покійного короля: «Його ж і маври переможцем знали» (с. 17). Які такі маври в історії північноєвропейської Данії? В оригіналі взагалі йдеться про частину відомого данцям світу: «For so this side of our known world esteem’d him…» Коли Розенкранц розповідає принцеві про новини театрального життя, він вдається до цікавої подробиці: «…навіть Геркулеса з театру «Глобус» вони завалили» (с. 86). Справді, у розмові Гамлета з колишніми друзями є натяки на певні колізії лондонського театрального життя, але щоб згадувати конкретний театр «Глобус», на сцені якого побачили вперше світ півтора десятки шекспірівських п’єс, – це вже занадто: в оригіналі ця назва, природно, не фігурує.

У першій сцені третьої дії король говорить королеві про себе і Полонія:
«…А ми удвох із батьком
Її, отці законні, тобто шпиги
В законі, все побачимо зі сховку…» (с. 102)

Тут, не кажучи вже про зовсім невдалий enjambement, по-перше не може не дратувати сучасний вислів із блатної фені «в законі». Чітке за змістом словосполучення «The undiscovered country» перекладається так кострубато, що й до сенсу фрази не дібратися: «У тій країні з інших географій…»(с. 104).

У сцені на цвинтарі Другий блазень звертається до свого напарника: «Слухай ти, професор Лопата…». Однак, в оригіналі є лише словосполучення «goodman delver». Звідки же взялося це непідхоже для середньовічного данського простолюдина слово «професор»? У настановах акторам Гамлет наводить приклад невдалої акторської гри: «…голосистий кретин у перуці роздирає на шмаття суть нещасного монологу…» (с. 110). Між тим у Шекспіра герой каже про роздирання не «суті монолога», а «пристрасті» («tear a passion to tatters, to very rags“). Хрестоматійне судження Гамлета про батька «He was a man. Take him for all in all…» передано невиразно: «Не тільки це, найперше як людину / Його я знав…» (с. 30). Гораціо розповідає Гамлету про реакцію Марцелла і Бернардо на появу Привида: «Вони тряслися, мов кисіль замерзлий… » (с. 31). В оригіналі значиться «distill’d almost to jelly». Невідомо, де знайшов перекладач слово «замерзлий»; до того ж справді «замерзлий» кисіль (желе?) у доброї господарки не трясеться.

Під час акторської вистави на запитання короля про назву п’єси Гамлет відповідає: «Пастка», мається на увазі, для мишей. Самих мишей не буде – це в переносному розумінні…» (с. 122). Звідки взяв перекладач ці подробиці про мишей «в переносному розумінні»? Адже в оригіналі нічого подібного немає, і принц відповідає досить лаконічно: «The Mouse-Trap». Виходить, що у цих фрагментах Ю.Андрухович не тільки перекладає, але й коментує дещо читачам-глядачам, таким чином «співавторствуючи» з геніальним британцем.

Взагалі треба сказати, що перекладач поводиться з класичним текстом з дивною свободою, іноді йдучи на невеличкі смислові зрушення, інколи створюючи сумнівні неологізми (наприклад, слово «смислість» на с. 72), або ж навіть передаючи репліки одного персонажа іншому. Саме так вигук Привида «O, horrible! O, horrible! Most horrible!» передовіряє перекладач Гамлетові (с. 51). Таку ж операцію зроблено зі словом «амінь» (с. 53), очевидно, для того, щоб пожвавити дію, перервавщи довгі монологи одного персонажа репліками іншого. У подібних випадках автор новітньої версії нібито перехоплює ініціативу в багатьох сучасних театральних режисерів, які дають собі право «підправляти” тексти будь-якого драматурга.

Повертаючись до розмови про дві принципово різні стратегії, характерні для першого у третьому мілленіумі перекладу «Гамлета», важко оминути питання: чи можливо взагалі якось органічно поєднати ці дві тенденції? Адже, з одного боку, треба якомога точніше відтворити у тексті колорит якщо не середньовіччя, так хоч би пізнього Відродження, і разом з тим – наблизити цей текст до нових поколінь читачів та театральних глядачів, включаючи й тих, які поки що не дуже підготовлені до сприймання шекспірівської поезії. У цьому зв’язку мені згадується глибока думка видатного літературознавця М.Гаспарова, який вважав, що переклад для читачів-початківців має наближати оригінал до читача, тоді як переклад для досвідчених читачів має наближати саме читача до оригінала літературного твору. Перший тип перекладу вчений умовно називав «творчим”, а другий – «буквалістичним» (але ж не буквальним і не буквалістським!).

Сьогочасна читацька й театральна публіка в Україні, як, відверто кажучи, і у багатьох інших країнах цивілізованого світу, являє собою строкату суміш цих двох типів аудиторії і брати до уваги, очевидно, треба естетичні потреби обох. Притому важливо не опускатися до рівня людини, яка вперше зіткнулася з шекспірівським словом чи вперше у своєму житті потрапила до драматичного театру, однак і не ігнорувати її повністю, намагаючись вивести такого читача або глядача на дещо вищий щабель розуміння мистецтва. Для того необхідно, мабуть, шукати загадкову золоту середину між двома позначеними стратегіями. Знайти її дуже й дуже нелегко, але чи можна в принципі сподіватися на легкий шлях у високому мистецтві (визначення Корнія Чуковського) художнього перекладу?!

Міркуючи про українські версії трагедії «Гамлет», не можна не згадати, яким важливим творчим завоюванням для свого часу був переклад справжнього майстра високого мистецтва Григорія Порфировича Кочура – переклад, який і досі не втратив свого значення. Але навряд чи хтось заперечить, що минули ті часи, коли переклади, навіть досконалі, могли функціонувати протягом століть, як сталося, наприклад, із німецькими інтерпретаціями Шекспіра, що належать Л.Тіку та А.Шлегелю, чи з гомерівською «Одисеєю» у російському перекладі В.Жуковського. З плином часу відбуваються значні історичні зміни у суспільстві, у світогляді читацької публіки, врешті-решт, у мові, і тому поява нових перекладів – феномен цілком закономірний. Наскільки ж успішною може вважатися та чи інша спроба позмагатися з попередниками – це особливе питання, яке треба вдумливо розглядати у кожному конкретному випадку.

Певен, що новий переклад шекспірівської трагедії, який створено Юрієм Андруховичем, ще стане предметом детального обговорення у колі критиків та спеціалістів із перекладознавства. Безумовно, це в жодному разі не останній переклад «Гамлета» українською мово, й автори наступних версій, на які, гадаю, не доведеться дуже довго чекати, врахують творчий досвід Андруховича, зважаючи на сильні й слабкі місця його роботи.

м. Любек