Дерманський монастир. Фото з сайту ukr-selo.ucoz.ua

«Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань?… Ні, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалеку цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет або, принаймні, звичайний фотоаматор. Зупиніться, знімайте капелюх і старанно вітайте цю царицю волинських сіл», — так писав про своє рідне й уславлене в історії село Дермань український Гомер ХХ століття Улас Самчук.

А й справді, це невеличке село подарувало Україні визначних майстрів художнього слова. Отже, яка вона — Дермань літературна?..

Чи таки: Дермань літературний? Уже перше речення не дає однозначної відповіді, оскільки від початку і впродовж століть назва цього села мала чоловічий рід (вперше засвідчена 1322 року: тоді 8 грудня князь Любарт Гедимінович подарував Луцькій соборній церкві Іоана Богослова маєтності кількох сіл, серед яких згадано Будераж, Півче та Дермань). За радянських часів топонім «Дермань» (який має давню й досі непрозору етимологію) було ліквідовано, й село отримало ім’я за назвою річки Устя, яку, проте, в народі називають Дерманкою (село Устенське — з 1946 року). Вже майже з часів української Незалежності можна говорити про чергове відродження села з його історичною назвою — 1988 року рішенням Президії Верховної Ради УРСР селу повертається історична назва. Правда, відтепер Дермань, відповідно до нових рекомендацій фахових мовознавців, повинен мати жіночий рід.

В музеї Уласа Самчука в Дермані

Дермань — поселення досить древнє. На сході села за мостом неподалік річки є Батиєва криниця, де начебто сам хан Батий брав для себе і свого коня цілющу воду. В іншому місці Дерманя розташована Турецька долина. Тут у бою загинуло багато татар. Міжвисотну долину окраїни села називають Скит, бо тут у “скиті” (безлюдній місцевості) жили ченці-самітники. На жаль, за радянських часів село так і не стало ласим шматком для археологів, оскільки, на відміну від південних українських земель, тут не було ані скіфів, ані сарматів, а також їхніх коштовних скарбів. Тому й досі багато історичних сторінок Дерманя лишаються оповитими туманом — у незалежній Україні немає фінансування для проведення археологічних робіт. А Дермань багато міг (тобто могла) б розповісти і про часи Хмельниччини, і про змагання УПА.

Перебуваючи в цьому селі, неодноразово помічав, що його мешканці, зокрема, люди вже немолоді, все одно називають Дермань у чоловічому роді. Можливо, для цього є свої підстави: це село-поліс завжди було таким собі «воїном», українським звитяжцем, який не вдалося підкорити й за червоної радянської чуми. Коли Борис Тен у своєму вірші писав — «Ми горді тим, що ми — русини», — то замість слова «русини» можна було б цілком слушно написати «дерманці».
Своя у кожного є доля,
У муках роджена судьба —
Благословенна вільна воля
Чи шлях презренного раба.

І кожен варт своєї долі —
Чи то людина, чи народ:
В одного плазування кволі,
А в іншого — орлиний льот.
(Борис Тен, «Ми горді тим, що ми — русини»).

Камінь на місці хати, в якій народився Улас Самчук

Парторги думали, що, змінивши назву, можна змінити й суть. Але історія цього регіону настільки потужна, що радянський проект зазнав краху. Дерманці не корилися силам НКВД, вони були такою собі Спартою в середині радянської України. Зрештою, коли на українські землі прийшли німецькі завойовники, то дерманці радо їх зустрічали, сподіваючись на покращення життя. Та ці сподівання були марні.

Про аналогію зі Спартою я подумав, коли почув від дерманця Федора Єфімчука, звичайного, на перший погляд, учителя історії Дерманської гімназії, що сьогодні на дерманському джерелі хтось зі Львова вирішив зробити бізнес. Проте сільська рада не дозволила, щоб хтось із метою власного збагачення встановлював «грошодобувну» техніку на землі, яка дихає історією. Старовини рушити не можна, зокрема в нас, де якщо вже до чогось доторкаються, то обов’язково все повалять. Історичні скарби минувшини значно коштовніші за кілька тисяч до сільського бюджету тепер. Зрештою, а що скажуть прийдешні нащадки: що їхні батьки й діди дозволили задля збагачення впускати на свої землі скоробагатьків? Дермань — це така собі Мала Польща зі своїм Малим Сеймом. Люди тут сильні, врослі з корінням у землю. Історичну пам’ять у цьому селі відчуваєш якось по-особливому, не як порожній заяложений вислів, а як щось живе, матеріалізоване, безпосередньо представлене в твоєму часі.

І розумієш, чому саме на цій землі народилися два її найславетніші велети — Улас Самчук та Борис Тен (себто Микола Васильович Хомичевський, про якого на «ЛітаАкценті» я кілька років тому опублікував невелику розвідку). Як весь час повторював пан Єфімчук, роблячи оглядову екскурсію дерманською місцевістю, ці митці — два крила Дерманя (все ж таки, перепрошуючи в апологетів правопису як єдиного мовного закону, дозволимо собі вживання цього топоніма в чоловічому роді, як це було протягом століть). Один розповів на весь світ про Україну і, зокрема, про Дермань. Другий зробив усе, щоб Україна мала змогу доторкнутися до скарбів світового письменства. Улас Самчук лишив по собі національний епос (передовсім «Волинь»), а Борис Тен повністю переклав українською «Іліаду» та «Одіссею», а також численні твори античного грецького й еллінського періодів та європейського Ренесансу.

Дерманська гімназія. Фото з сайту tutbuv.com

Нині в Дермані у приміщенні Дерманської гімназії існують два музеї — Уласа Самчука та Бориса Тена. Одним із тих, хто опікується цими храмами історії, є вчитель історії цієї гімназії Федір Олегович Єфімчук, який справляє враження не шкільного історика, а «одержимого» енциклопедиста, який живе в океані дат, цікавих історій, про які не прочитаєш ані у джерелах, ані в академічних виданнях історії літератури. Село Дермань багате на важливі події, історичні будівлі, видатних вихованців. Дерманський монастир фігурує в переговорах 1649 року Богдана Хмельницького з поляками. При відступі від Берестечка 1651 року тут стояло козацьке військо на чолі з Іваном Богуном.

Крім Самчука й Хомичевського, з Дерманя вийшли й такі письменники вже нашого часу, як Микола Гнатюк, Улас Довбенко, Володимир Дрозюк, Володимир Марцинковський, Микола Максись, Антін Кучерук, Іван Турчин, Микола Ужвин (добрий приятель Бориса Тена). Саме тут народився відомий воїн УПА Іван Лис. Якщо поринути в часи значно віддаленіші від нас, то в Дермані за часів славетного Василя Федоровича (Красного) було побудовано замок-фортецю, кам’яну церкву. Перша датована згадка про Дерманський монастир зазначена в дарчому написі князя Костянтина Івановича Острозького у книзі «Поученій», яку було даровано монастирю 1499 року.

У ХVІ столітті монастир стає одним із центрів духовно-освітнього життя України. 1575 року князь Костянтин Острозький запрошує управителем для Дерманського монастиря відомого першодрукаря Івана Федорова (Федоровича). Саме в Дермані розпочинається підготовка до  друку Острозької Біблії. Зрештою, на той час Іван Федорович заборгував у Львові велику суму, тож мав «тікати» від кредиторів на Волинь, щоб надалі спокійно займатися своєю справою. Дермань на невеликий час став для нього оазою духовного життя. Саме тут на чолі з Кипріяном монахи переклали з грецької мови збірку афоризмів «Пчола» та «Бесіди Іоана Златоуста», що були взірцем для підготовки проповідей для церковних служінь. 1602 року Патріарх Олександрійський Мелентій благословив фундацію К. Острозького на заснування обителі. Й того ж 1602 року князь Костянтин Костянтинович Острозький, розуміючи історичну та культурну велич Дерманського монастиря, надає йому особливих привілеїв, засновує тут духовну школу та друкарню (у Києві на той час подібних шкіл із власною друкарнею не було, що зазначає й М. Грушевський).

Розповідає Федір Олегович Єфімчук

Проте незаперечним фактом є те, що саме в Дермані працюють видатні члени Острозького гуртка — викладачі Академії та працівники друкарні — Кирило Лукаріс, Іов Борецький, Даміан Наливайко, Ісакій Борискович, дидаскал духовної школи Іов Княгиницький. У монастирській друкарні з’являлися полемічні твори, духовні книги, зокрема — одна зі знаних «Октоїх» (що є таким собі «календарним планом» для священиків, проповідників). І Франко, і Костомаров відзначали, що в Дерманському монастирі в різний час перебували Іван Вишенський та Лже-Дмитрій І (Гришка Отрєп’єв).

У 1627–33 роках архімандритом монастиря стає видатний полеміст, письменник і громадський діяч Мелетій Смотрицький, який мав би бути похований на території Дерманського монастиря. Але й досі достеменно ніхто не може вказати на точне місце його поховання: там, куди виводили наявні історичні вказівники, нічого не знайдено. Принаймні, рештки ідентифікувати неможливо. Але пам’ятну дошку, яка вказує на те, що архімандритом монастиря був Мелетій Смотрицький, не так давно спіткали пригоди. Ігуменя монастиря, який відійшов до Московського патріархату, звеліла зняти цю дошку. В якийсь момент дошка зникла. З часом монахи принесли її в Дерманську гімназію, мовляв, таким був Божий знак, щоб дошка там і зберігалася, не доймаючи монахів іншого патріархату. Дошку таки передали на збереження до музею Дерманської гімназії. Але скандал навколо Мелетія Смотрицького сягнув апогею, коли навіть із трибуни Верховної Ради депутати розповіли про таке нечуване неподобство (а чи сьогодні такі борці за історію України лишилися в стінах ВР?). Не обійшлося без втручання влади й, зокрема, Василя Червонія, який зробив чимало для збереження історичних пам’яток на Рівненщині, коли очолював облдержадміністрацію (за що — себто за любов до України та її культури — й став ворогом для Московського патріархату). В такий «силовий» спосіб дошку вдалося повернути до свого «законного» монастиря, попри нелюбов до Мелетія Смотрицького з боку Московської церкви.

1890 року в Дермані силами громади зводиться будинок для народного училища та вчителів, яке відвідував Улас Самчук. 20 лютого 1905 року в цьому селі він народився у заможній хліборобській родині. Хата Самчука, в якій він народився, не збереглась. Щоправда, руйнації вона зазнала ще за життя самого Уласа, в його дитинстві. Коли він був малим, батьки зруйнували попередню хату і збудували нову, кращу. Проте сьогодні на тому місці, де була перша хата, стоїть «пам’ятний знак», а поряд — хата, в якій, на диво, й досі живуть прямі нащадки Самчука — Марія Іванівна Самчук, внучата племінниця Уласа Олексійовича. До речі, саме її дід є прототипом Гната в «Марії» Самчука. Можна натрапити й на старезну грушу, також описану в Самчукових творах. Тепер на ній приладнано кільце для баскетбольної гри.

Із племінницею Уласа Самчука

А в романі самого У. Самчука «Волинь» натрапляємо на опис славетного Дерманського монастиря: «Володько любить саму вечірню відправу і взагалі монастир. Стара будова, старезні, погризені часом мури, висока дзвіниця з широкою залізною брамою, широчезні смереки, якими бозна відколи висаджені монастирські алеї — все це наводить на Володька особливий якийсь, відмінний від щоденного настрій. Він любить, коли вже западе сонце, бути на монастирському подвір’ї і слухати, як шумлять над головою смереки, обвішані довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!.. Ш-ш-ш-ш! Шумлять вони безконечно і завше, навіть при цілковитій тиші безвітря».

У другому кінці села — хата Миколи Васильовича Хомичевського, саме поряд із будинком, де було розміщено народне училище. Тепер у ньому вряди-годи мешкають дерманські вчителі, які не мають власного помешкання. Хата Бориса Тена — інакша, ніж хата збіднілих Самчуків. Живуть у ній уже не прямі родичі, проте зберігається особливий шарм цієї будівлі — вона майстерно відреставрована, доглянута; це хата не хліборобів, а, радше, інтелігенції. Як відомо, Борис Тен (а тоді ще — Микола Хомичевський) народився в сім’ї священика. До речі, на території монастиря поховано діда Бориса Тена — Дормидонта (батька його матері).
Дерманських пагір прадідній родині
І заповітній Скавиній горі,
Що славу їй співали кобзарі,
Синівський мій уклін складаю нині.
І давній цій вклоняюся твердині,
Що стереже перекази старі…
(З «Дерманських сонетів» Бориса Тена).

Хата Миколи Васильовича Хомичевського (Бориса Тена)

Майже на однаковій відстані від обох хат розташовано Дерманську гімназію, в якій є два дерманські крила — Музеї Самчука й Бориса Тена. Якщо хтось думає — ну що там може бути цікавого у шкільному музеї! — той дуже помиляється. В експозиції, присвяченій Самчуку, на різних стендах рік за роком представлено всю біографію письменника, всі його життєві хвилі (важка фізична праця у Празі, перше нещасливе кохання з Марією Зоц, історія кохання до Тетяни Прахової-Чорної, мандрування Україною та світами). Хіба що пропущено й досі один із найзагадковіших періодів у творчості Уласа Самчука — з 1944 до 1948 рр., коли він перебував у Німеччині в колі МУРу. Натомість канадійський період представлено досить вичерпно. До музею передано деякі особисті речі Самчука: його окуляри, тростину, ручку. Є також чудова фотографічна експозиція — деякі з фотографій досить рідкісні й ніде досі не були опубліковані (зокрема, ті, що стосуються перебування Самчука на Рівненщині, його дитячих років). Щодо музею Бориса Тена, то він значно менший (і молодший) за музей свого літературного побратима. Проте й тут зібрано цікаві світлини, що розповідають про родину Хомичевських, про трагічну історію сина Василя, про ув’язнення і повернення додому (за допомогою Максима Рильського), зібрано перекладні видання, які з’явилися завдяки Борису Тену.

Таким чином, Дермань — один із потужних острівців української культури. Не буде перебільшенням сказати, що Дермань — літературна столиця Рівненщини. Зважаючи на великий внесок села у розвиток української культури, письменники Рівненщини 2001 року започатковували тут щорічне традиційне літературно-мистецьке свято — «Дерманський світильник», яке щороку збирає численних гостей з усієї України.

Фото з сайту sights-and-culture.com

Якби спробувати визначити європейську «столицю книги», то це звання мав би великі шанси отримати Ляйпціг. Розташувавшись на перехресті важливих торгових шляхів, місто сформувалося як осередок торгівлі. Торгівля так чи інакше була пов’язана зі зв’язком та комунікаціями. Не дивно, що в Ляйпцігу рано почало розвиватися книгодрукування. У 1481 р. тут було надруковано першу книгу. І місто швидко стало центром друкарства.

Нагадаю основні моменти його друкарської історії. Ще в 1662 р. тут почала виходити перша в світі щоденна газета. У 1765 р. в місті заснували перше німецьке товариство торгівців книгами, яке почало проводити книжкові ярмарки (думаю, всі чули про Ляйпцігську книжкову виставку-ярмарку), а в 1825 р. було засновано німецький Біржовий союз книготоргівлі. У 1826 р. фірма «Брокгауз» розпочала в Ляйпцігу промислове книгодрукування, а в 1867 р. лейпцігський видавець Антон Філіп Реклам здійснив своєрідну революцію у видавничій та книготорговій сферах: почав випускати книги кишенькового формату, що стали доступні кожному.

Місто було не лише осередком німецького книгодрукування, а й слов’янського. Адже перебувало на теренах, де в давнину проживало слов’янське (серболужицьке) населення. Та й початкова назва міста – Липськ, Липське. До речі, зараз у Ляйпцігському університеті є відділення серболужицької філології. Та й загалом Ляйпціг — не так далеко від польських і чеських земель.

Мали ляйпцігські книговидавці також зв’язки з Росією та Україною. Тут у 1859 р. побачила світ збірка «Новые стихи Пушкина и Шевченки» із забороненими в Росії поезіями цих двох великих поетів Слов’янщини. Щодо Шевченківських поетичних творів, то туди ввійшли «Кавказ», «Холодний Яр», «Розрита могила», «За думою дума роєм вилітає…», «І мертвим, і живим…». Також тут уперше було опубліковано «Заповіт». Книжку видав І.Головін – російський політичний емігрант, заочно засуджений у Росії за видання книжок антимонархічного змісту. Вважається, що тексти Т.Шевченка йому передав П.Куліш, на кошти якого, очевидно, й було видано цю збірку. Незважаючи на те, що книга вийшла з численними помилками й спотвореннями, вона отримала значне поширення, зокрема, в Західній Україні.

Бібліотека Альбертіна. Фото з сайту wikimedia.org

Де книги – там і бібліотеки. Ще в 1828 р. в Ляйпцігу заснували першу публічну бібліотеку. Тепер у місті працює одна з найбільших німецьких книгозбірень – Дойчен Бюхерай. У її приміщенні також розташовано Німецький музей книги та шрифтів. Окрім того, в Ляйпцігу є Майстерні й Музей поліграфічного мистецтва. А ще в місті функціонує одна з найкращих і найбільших університетських бібліотек Німеччини Альбертіна, у якій уміло поєднані дух старовини з найновішими технологіями. Тут же відбуваються різноманітні цікаві акції й виставки. Коли я побував у Альбертіні, там демонстрували давні єгипетські рукописи.

Варті уваги й книжкові магазини Ляйпціга. Опишу одну з книгарень під назвою «Лєманнс», розташовану неподалік Ляйпцігського університету. До неї полюбляють вчащати студенти. І не обов’язково, щоб щось купувати. Заходять погортати книги, почитати їх і… попити кави. У «Лєманнсі» кава дуже дешева і смачна. Згаданий книжковий магазин розташовується на трьох поверхах.

На першому переважно розміщена художня література – вибір на будь-який смак. Дуже багато історичної белетристики – переважно про німецьке Середньовіччя. Найбільше, здається, детективної літератури. Чимало пропонується книг-біографій. Звісно, представлена й класична література – переважно німецька. Серед зарубіжної класики домінує англійська; є також французька, американська і навіть трапляється російська – Л.Толстой, М.Булгаков. Наявне чтиво для любителів фентезі… І навіть відділ поезії. Виявляється, в Німеччині не лише пишуть вірші, а й намагаються продавати поетичні збірки. Та це ще не все. Біля книжок фентезі притулився чималий стосик еротичної літератури (так би мовити, для натуралів) і – о, жах! – література для геїв та лесбіянок. Нема, видать, на тих видавців деяких наших критиків.

Є на першому поверсі стенд найбільш рейтингових книжок від журналу «Шпігель». І тут же поруч – літературні календарі. Фантазії видавцям цих календарів не позичати. Наприклад, є літературний календар Й.В. Гете (це зрозуміло). Є літературний календар подорожей (із відповідними цитатами письменників). Але є навіть літературний котячий календар… Взагалі в німецькій літературі кіт – не останній персонаж. Мені навіть траплялася «котяча реклама» біля книжкових магазинів.

Книгарня «Лєманнс». Фото з сайту mord-ost.de

На другому поверсі — дитяча література (очі просто розбігаються!), а також різноманітні подарункові видання. Третій відведено під наукову літературу, яка теж вражає своїм різноманіттям.

На кожному поверсі є продавці-консультанти, які сидять біля комп’ютерів і миттєво в електронній базі знаходять потрібну вам книгу. Я поцікавився, а які є переклади з української літератури. Чесно кажучи, не густо. То й не дивина. Адже хіба наші державні мужі займаються пропагандою й поширенням української культури за кордоном, як це, наприклад, роблять німці? Тому взагалі дивно, що є хоч щось наше. І те щось з’являється завдячуючи окремим українським авторам, які працюють за кордоном. Дехто згадує їх і злим, і не тихим словом. Але реалії такі: саме завдяки їм українська культура, зокрема, література, хоч якось представлена вземлях чужинецьких. Так, можна говорити, що це «не зовсім українська література», що її автори так чи інакше змушені орієнтуватися на західного читача і догоджати його смакам. Але ж наші державні інституції, так само, як і заможні українські (?) олігархи, по суті, нічого не робили й, схоже, не збираються робити, аби українська літературна автентика перекладалася й розповсюджувалася за кордоном.

Які ціни на книжки в Німеччині? Якщо перевести їх по курсу євро, то видадуться вони для українця трохи зависокими. Дешева книга коштує до 10 євро. Наприклад, така собі німецька «книга книг» «Критика чистого розуму» Е.Канта вартує дев’ять з гачком євро, майже 100 гривень. «Нормальна» книга може коштувати 20–30 євро. Щось солідніше – близько 50-ти. Однак якщо ми порівняємо ці ціни з доходами німців, то виявиться, що книга тут є річчю цілком доступною. Так, студент може отримувати стипендію близько 500 євро, відносно нормальною зарплатою вважається зарплата 2–3 тисячі євро, а університетський професор має десь 5 тисяч євро. То чого б не потратити пару десятків, а то й сотень євриків на книги!

Ще одне спостереження. Пропоновані в книгарнях книги, як правило, досить об’ємні – сторінок по 300–500. Малооб’ємні видання трапляються рідко. Це також про дещо свідчить – і про поліграфічні можливості німецьких видавництв, і про заможність читачів, які купують товсті книги, і про їхню готовність читати об’ємні тексти. У нас же навіть розкручені видавництва воліють орієнтуватися на малоформатні (загалом дешеві) видання. Відповідно, й автори орієнтуються на необ’ємні тексти.

Пам’ятник Гете. Фото П. Кралюка

Та книга – старий засіб масової комунікації. А Ляйпціг завжди намагався йти в ногу з часом, удосконалюючи і книгу, і газетну справу. Нині це місто сучасних засобів масової інформації. У Ляйпцігу працюють сотні мас-медійних підприємств – видавництв, друкарень, рекламних агенцій, радіо, телебачення тощо. Найкрупнішим комунікаційним підприємством у місті є громадське радіо й телебачення Саксонії, Тюрінгії та Саксонії-Ангальт. Розташоване воно у великій    багатоповерхівці, що має форму розкритої книги.

Також у Ляйпцігу здійснюється підготовка висококваліфікованих спеціалістів у галузі сучасних мас-медіа. Зокрема, цим займається Вища школа техніки, науки й культури (ГТВК). Мені показали медіа-центр, недавно побудований у цій вищій школі. На його будівництво й обладнання витратили 60 мільйонів євро – цифра просто фантастична для наших університетів. Можна й не казати, що в цьому медіа-центрі найновіше обладнання: це і друкарня, і теле- та кіностудія. Студенти ГТВК виготовляють друковану продукцію, готують телепередачі, знімають кінофільми. У коридорах медіа-центру стоять телевізори, демонструючи зняті студентами телепередачі. До речі, дуже якісні.

Розвиток торгівлі, а також комунікаційних засобів творили й творять у Ляйпцігу сприятливу атмосферу для культурного життя. Місто здавна приваблювало до себе митців. Принаймні багато знакових фігур німецької культури, в т.ч. літератури, так чи інакше пов’язані з Ляйпцігом.

У 1765–1768 рр. у Ляйпцігському університеті навчався Йоган Вольфган фон Гете. За кілька кроків від університету був такий собі винний підвальчик Ауербахскеллєр, у якому молодий Гете часто бував. І, схоже, митця надихала його атмосфера. Одна з відомих сцен знаменитого «Фауста» відбувається саме в Ауербахскеллєрі. Звідси ніби вилетіли Фауст і Мефістофель, осідлавши винну бочку.

Зараз Ауербахскеллєр помітно відрізняється від того винного підвальчика, який відвідував знаменитий письменник. Це величезний ресторанний комплекс на 700 місць. Щоправда, тут присутній Гетівський дух. Ввійшовши туди, відразу помічаєш «опудальця» Фауста й Мефістофеля на бочці. Є тут також Гете-штубе (кімната Гете) й Мефісто-бар У Ауербахскеллєрі навіть ставили рок-оперу «Фауст».

Алєксандр Радіщєв

Майже в той самий час, коли Й.В.Гете гриз граніт науки у Ляйпцігському університеті, там же у 1766-1771 рр. навчався Алєксандр Ніколаєвич Радіщєв. Могли ці майбутні письменники перестріватися в університетських коридорах, лекційних аудиторіях чи навіть у Ауербахскеллєрі (чим не сюжет?). І Гете, і Радіщев згодом стали чиновниками, «бавлячись» у вільний від адміністративної роботи час у літературу. Проте якщо для першого такі «забавки» не мали поганих наслідків, а навпаки, прославили його, то для другого завершилися трагічно. Нагадаю: повернувшись у Росію, А.Н.Радіщев написав твір «Подорож із Петербурга в Москву», де в усій красі представив російську дійсність. Зрозуміти його можна. Надивився чоловік на порядки в Німеччині, порівняв із «немытою Россией» – і захотілося кричати. (В принципі, відтоді ситуація мало змінилася). Ось і докричався, заробивши за твір смертну кару (це ніби в якості гонорару).

Окрім згаданих Й.В. Гете й А.Н.Радіщева, в Ляйпцігському університеті навчався Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1832) – відомий німецький поет, філософ та літературний критик. У Ляйпцігу жив Йоганн Христоф Готтшед (1700-1766) – письменник і педагог, який разом із актрисою Фредерікою Кароліною Нойбер (1697-1760) спробував реформувати драматичне мистецтво, відійшовши від пишноти бароко. До речі, в Ляйпцігу цінували й цінують театральне мистецтво. Нині в місті велика кількість театрів, розрахований на різноманітну публіку.

У Ляйпцігу бував один із найвизначніших німецький письменників-романтиків Фрідріх Шіллер. Зберігається будинок-музей письменника, у якому він жив у 1785 р. і написав знамениту «Оду до радості», покладену на музику Людвігом ван Бетховеном. Тут же, в цьому будинку, Ф.Шіллер починав писати драму «Дон Карлос».

Ляйпціг. Фото П.Кралюка

Недалеко, буквально за кілька кроків від Ауербахскеллєра, розташований Кофебаум (Будинок кави). Цю кав’ярню, засновану ще в 1718 р., відвідало чимало знаменитостей – Й.В.Гете, Г.Е.Лессінг, Ф.Ліст, Р.Вагнер та інші. Однак кав’ярня стала відомою передусім завдяки композитору Роберту Шуману (1810–1856), який регулярно впродовж семи років зустрічався тут із композиторами й поетами. Нині Кофебаум – не лише кав’ярня, у якій можна замовити каву й різні солодощі до неї, а також музей із відповідними експозиціями, у яких розповідається кавова історія закладу.

У Німеччині досить органічно поєднуються ресторани, магазини й культурні інституцій. Робиться це не лише задля примітивної комерції. Хоча й комерція теж присутня. При такому поєднанні «високого» й «низького» культурні зразки (хай навіть у дещо кічуватій формі) спускаються до повсякденного, побутового рівня. Але коли людина на «низькому» рівні зустрічається з «високим», вона, зрештою, може ним і зацікавитися. На жаль, в Україні цього не маємо (чи майже не маємо). Як на мене, дарма.

Двірецький пейзаж. Вид на р. Горинь

Двірець
Нині в Україні про Пересопницьке Євангеліє щось та й знають. Принаймні більшість громадян нашої держави чули про нього – хоча б те, що ця реліквія є атрибутом при інавгурації наших президентів. Проте, здається, лише фахівці відають, що ця Першокнига (так її ще іменують) зачинала писатися зовсім не в Пересопниці. Перше Євангеліє від Матвія було переписане в селі Двірець у місцевому Святотроїцькому монастирі. А вже далі над іншими євангельськими текстами працювали в Пересопниці.

До Двірця я ризикнув піти «на прощу» майже піхотою. Бо село розташоване від мого Острога по прямій десь на відстані 40 кілометрів. Тому в не дуже спекотну серпневу днину (19-го числа на Преображення Господнє, чи по-народному Спаса) поїхав туди велосипедом.

Чому в серпні? Бо 15 серпня 1556 р. у Двірці розпочали роботу над переписуванням Євангелія. Вважайте, я подався туди в ту ж таки пору. Здавалося, це мало б допомогти відчути не лише «дух місця», але й «дух часу».

А чому на велосипеді? По-перше, мав сумніви (і, виявляється, небезпідставні), що вдасться легко і безпроблемно проїхати авто дорогами нашої сільської глибинки. По-друге, велосипедист «бачить» набагато більше, ніж водій чи пасажир у салоні автомобіля. А мені хотілося звідати ці краї. І, нарешті, велосипедом і екологічніше, і здоровіше і, зрозуміло, дешевше.

Отож, проїхавши з десяток кілометрів по трасі з Острога на Шумськ, повернув у селі Кам’янка в бік Ізяслава. У міжвоєнний період це село було прикордонним і знаходилося на радянському боці. А сам кордон проходив по ріці Вілія. Під час Другої світової війни У.Самчук опублікував чудові дорожні репортажі «У світі приблизних вартостей», де він описував свою поїздку з Рівного до Києва. Зокрема, говорив про різкі відмінності (навіть у зовнішньому вигляді!) між колишньою польською та радянською територіями. Порівняння було не на користь радянської. Тепер таких різких відмінностей немає. Та все ж, коли переїжджаєш колишній кордон, певну межу відчуваєш.

Саме село Кам’янка надзвичайно мальовниче – річка Вілія, широкі луки, густий ліс. Воно та інші села цієї околиці – то Волинь із типовими волинськими краєвидами. Хоча нині це Хмельницька область – ніби й не Волинь, а Поділля. Та як визначити, де закінчується один край і починається інший? Адже державні та адміністративні кордони, перекроюючи ці землі,  мінялися не раз і не двічі.

Будинок культури з Леніном у с. Двірець

І все ж волинські та подільські пейзажі різняться між собою, як, зрештою, і деякі елементи побутової культури жителів цих регіонів. Волинський пейзаж – переважно рівнинний, іноді трапляється горбиста місцевість, але вона, як правило, заліснена. Села «дисципліновані», не дуже розкидані, здебільшого, тягнуться уздовж дороги. Приємно вчитуватися в назви цих сіл, в яких іноді чується відгомін духу далекої давнини – Дертка, Сівер, Лісна, М’якоти… І ніяких радянських, жовтневих, не кажучи вже про кузнецовські чи навіть торези. Переважно в селах трапляються церкви. Тут це не осередки «показної духовності», що набула в нас поширення останнім часом; до того ж «духовності», грубо замішаної з політикою. Церква на Волині (про це, до речі, дуже гарно писав У.Самчук) була осередком специфічної релігійної культури, місцем спілкування. Щось від того лишилося. У Сівері навіть побачив таке: у цьому невеликому селі немає церкви, і тут якісь протестанти напнули велику палатку, де проводять богослужіння. А в М’якотах зустрів цілу процесію гарно вбраних людей, які виходили з церкви, несучи в кошиках посвячені яблука, грушки. Спас же!

М’якоти ще волинське село. Наступне на моєму маршруті, Добрин, не вписувалося в класичні волинські рамці. Тут спостерігалася більша гористість рельєфу, відсутність залісненості. За ним починалося типове Поділля. Пригадалася повість Ю.І.Крашевського «Хата за селом», сюжет якої використав М.Старицький для створення відомої п’єси «Циганка Аза». Дія твору відбувається якраз у селі на межі Волині й Поділля. Може, в Добрині?

Подільський пейзаж – це хвилястість полів. Невисокі пагорби змінюються улоговинами, в улоговинах – такі собі зелені острівці, іноді ставки. І – високі, наче свічки, тополі в селах. Такого на Волині немає.

Контрастність волинського й подільського пейзажу свого часу описала Леся Українка в «Подорожі до моря». Ось як вона говорить про рідну Волинь:
Передо мною килими чудові
Натура стеле – темнії луги,
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Снується краєвидів плетениця,
Розтопленим сріблом блищать річки, –
То ж матінка-натура чарівниця
Розмотує свої стобарвнії нитки.

А ось як поетеса сприймала після Волині Поділля:
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!

Хрест на роздоріжжі в с. Двірець. Можливо, тут знаходився монастир

Є в цих словах така собі м’яка іронія. Дійсно, на фоні Волині Поділля виглядає і мило, й недбало. Села «ліниво» розтікаються по улоговинах. Складається враження якоїсь безжурності і того, «що зроду недоля, / Що горе тебе не знавало!».

Або ще одна подільська замальовка Лесі Українки:
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.

Саме таким перед моїми очима постали село Коритне. А після нього – Надишень (одна назва чого вартує!). Пейзажі – казкові. Однак дороги – жахіття.

Подолавши кілька крутих пагорбів за селом Надишень, я опинився на рівнині. І знову здивовано зустрівся з волинськими пейзажами та селами. На моєму шляху було Залужжя – гарне й велике село. Від нього рукою подати до Двірця.

Треба здолати пару кілометрів, переїхати міст через річку Горинь – і ти в Двірці. Село це загалом нагадує волинські села, як і волинськими є навколишні пейзажі. Правда, є в ньому й трохи від Поділля – одне слово, межове село. Одразу впадає в очі цегляний триповерховий млин. На жаль, не працює. Судячи з вигляду, збудований давненько, певно, літ зі сто тому. Біля млина – мальовнича заплава Горині, старий міст через неї. Далі – перехрестя і невеличкий майдан. На ньому – придорожній хрест, прикрашений різнокольоровими стрічками. Такі хрести часто трапляються на Волині. Поряд руїни старого будинку. Це ніби колишній палац князів Сангушків. Правда, ніякої пам’ятної дошки не видно.

Запитав у одного з місцевих жителів, де був монастир. Цей селянин (очевидно, цікавиться такими речами) сказав, що досі ведеться дискусія з приводу цього. Можливо, монастир був якраз тут, неподалік від цього перехрестя. Дехто вважає, що там, де нині розташована церква. Церква, до речі, не так давно збудована. Хоча, можливо, її спорудили на місці старого монастирського храму. Але це питання. Ще одна версія – місце за селом, десь на відстані двох-трьох кілометрів. Там б’є джерело й знаходиться на пагорбі камінний хрест. Можна, звісно, припустити, що він поставлений на території колишнього монастиря. Але…

Як на мене, найбільш вірогідним місцем розташування Святотроїцької обителі все таки є нинішнє перехрестя біля моста. У давні часи то було обжите місце. Про Дворецький монастир маємо вкрай скупі свідчення. Фундаторами його, очевидно, були князі Жеславські (Заславські), резиденція яких знаходилася неподалік у нинішньому Ізяславі. Саме княгиня Анастасія Жеславська замовила переписати Євангеліє, над яким трудилися у Двірці архімандрит Григорій та писар Михайло Василієвич.

Певно, тут були не лише умови для праці. Око творців радували навколишні яскраві барви природи, які і знайшли відображення  в оформленні та малюнках Першокниги.

Даремно в центрі Двірця я шукав хоча б якийсь пам’ятний знак, який би свідчив, що тут колись починали писати Пересопницьке Євангеліє. Можна, звісно, було пофантазувати. Уявити пам’ятник княгині Анастасії Жеславській, архімандриту Григорію та писарю Михайлу Василієвичу. Чи – хоча б стелу у вигляді розкритої книги. Однак фантазії фантазіями. А реальність така: у центрі Двірця біля будинку культури стоїть… погруддя Леніну. Ще й гарно обсаджений квіточками! Що тут скажеш? Безпам’ятство…

Пересопницьке Євангеліє. Аркуш із зображенням євангеліста Луки

Пересопниця
На щастя, у Пересопниці такого безпам’ятства немає. Там є пам’ятний знак Пересопницькому Євангелію, хай навіть скромний. І щороку 22 травня в селі відбувається мистецько-літературне свято. Може, дещо дивною видається дата. Логічніше було б проводити тут святкування 29 серпня – саме в цей день календаря далекого 1561 р. завершили переписування Першокниги. Але й Шевченківське 22 травня може бути. Адже Кобзар тримав у руках це Євангеліє і навіть відгукнувся про нього в своїх археографічних записах.

У Пересопниці був я кілька разів. Зокрема й цього року — на святі. Звісно, це не Таврійські ігри чи якийсь Слов’янський базар. Та все ж людей трохи було. На Рівненщині це свято обласного масштабу, хоча іноді приїздять сюди й столичні гості.

Пересопниця – старе поселення. Колись, за часів Київської Русі, то була столиця удільного князівства. Згадувалося місто на сторінках давньоруських літописів. Пережила Пересопниця на своєму віку і піднесення, і спади. Тепер це невелике село Рівненської області, розташоване неподалік від обласного центру – якщо по прямій, то кілометрів зо двадцять. Та річ у тім, що прямої якраз немає. Село знаходиться обабіч жвавих трас. І щоб дістатися до нього з Рівного, треба майже годину часу потратити. Бо значну частину дороги мусиш їхати бруківкою, де особливо не розженешся. І це далеко не остання причина депресивності села.

У Пересопниці відчутний дух давнини. Збереглися тут земляні вали від старого городища. У цій місцині, огородженій валами, стоять кілька будинків, а також стара Миколаївська церква. Із валів відкривається просто фантастичний краєвид – десь по заболоченій місцині петляє річечка Струбла, невеличке озерце, плавні, а вдалині видніється крутий берег, де колись знаходився Новожуківський замок (нині там село Іскра). Недалеко від городища – згадуваний пам’ятник Пересопницькому Євангелію. А в урочищі Пластівка є старий хрест, яким, вважається, позначено місце, де існував монастир Різдва Богородиці.

На літературно-мистецьке свято, присвячене Першокнизі, приїжджають не лише гості з Рівного, інших міст, а й також сходяться жителі Пересопниці та навколишніх сіл. Спеціально вбираються в найкращий одяг. Сам бачив вбрану в святочне стареньку бабусю, яка, спираючись на дві палиці, ледь ішла на свято. Але йшла!

Те, що в селі та й загалом на Рівненщині пам’ятають про Пересопницьке Євангеліє, вшановуючи його, значна заслуга Євгена Шморгуна – колишнього багаторічного голови Рівненської організації Спілки письменників. Сам він походить із сусіднього біля Пересопниці села, згадуваної Іскри.

Саме ж урочисте вшанування на Рівненщині Пересопницького Євангелія почалося ще в часи перебудови, починаючи з 1989 р. Тоді у Пересопниці і був установлений  спеціальний знак.

Є.Шморгун (хай опосередковано) спричинився до того, що Пересопницьке Євангеліє опинилося на інавгурації Президента Л.Кравчука. Якось мені Роман Лубківський оповідав історію тієї інавгурації. Деякі патріотично налаштовані депутати Верховної Ради висловлювали думку, що під час церемонії присяги Л.Кравчука поряд з Конституцією має знаходитися якийсь сакральний текст. Називалися різні варіанти. Радилися депутати з М.Жулинським, директором Інституту літератури. Останній запропонував їм Пересопницьке Євангеліє, натякнувши, що обраний Президент з Рівненщини. Р.Лубківський же доклав сил, аби ця книга потрапила на президентську інавгурацію. Вважайте, випадково.

Пам'ятний знак на честь Євангелія у с. Пересопниця

Хоча дана «випадковість» виявилася логічно закономірною. У певному сенсі цю книгу варто сприймати як символ України. Переписувач її Михайло Василієвич походив з Лемківщини, найзахіднішої української землі. Створювалося Євангеліє на Волині, потім якимось чином опинилося в центральній Україні (в Переяславі), далі помандрувало на схід у Полтаву. Зрештою, привезли його до Києва. Певний час воно було власністю Івана Мазепи. Тримав цю книгу в своїх руках (про це вже йшлося) Тарас Шевченко. А ще це був один із перших перекладів євангельських текстів розмовною українською мовою.

Цікаво було знати, чому М.Жулинський звернув увагу на Пересопницьке Євангеліє. Адже саме з його подачі воно стало важливим моментом інавгурації. Микола Григорович чесно признався: у 1990 р. пізно восени його загітував приїхати в Пересопницю Євген Шморгун і довго розповідав про Євангеліє, написане тут. Агітація дала плоди. Жулинський зацікавився пам’яткою. А потім згадав про неї у відповідний момент.

Слава Богу, це якраз той випадок, коли пам’ять «спрацювала».

Чи «спрацює» вона наступного року, коли виповниться 450 років з часу створення Першокниги. Ювілей усе-таки! Навіть Верховна Рада майже одноголосно постанову про святкування цього ювілею прийняла.

Але чи не зведеться святкування до урочистостей у Пересопниці, а ще в Рівному та Києві? Чи буде ця дата гідно відзначена у Двірці, чи з’явиться там хоча б якийсь скромний пам’ятник Першокнизі? Чи згадають про Першокнигу в Переяславі та Полтаві, де Євангеліє довгий час перебувало? Зрештою, чи згадають про нього в нині польському Саноці? Адже звідти походив писар Михайло Василієвич…

Шлях до острова Баратарія пролягає крізь містечко Педрола, де можна побачити палац герцогів Вільяермоса. Як доводять історики літератури, це були ті самі герцоги, про яких пише Сервантес у «Дон Кіхоті». Крім того, є свідчення, що й сам письменник бував у їхньому палаці. У внутрішньому дворику тут міг бути славетний дерев’яний кінь Клавіленьо, на якому із зав’язаними очима літали Дон Кіхот і Санчо Панса. «Ми, іспанці, ще не вміємо заробляти гроші на туризмі, – іронічно зазначив професор Латорре. – Американці вже давно б установили макет Клавіленьо і брали б з охочих по долару за одну ходку! На зароблені гроші вони відреставрували б палац і відновили місто, а ми все чекаємо, що це зробить держава!» Містечко справді не справляє враження процвітаючого, хоча скрізь відчувається подих історії — щоправда, приправлений запахом гною, яким удобрюють поля, що простяглися навколо.

Палац герцогів Вільяермоса

Селище Алькала де Ебро, розташоване поблизу Педроли, було колись частиною володінь герцогів Вільяермоса, які вирішили саме тут розташувати Баратарію. Її губернатором став Санчо Панса. Архаїчне слово «ínsula», вжите Сервантесом для означення Баратарії, має  два значення: 1) острів, 2) казкове (вигадане) місце. Автор-оповідач у романі пояснює, що острів було названо Баратарія (Barataria), тому, що неподалік було розташоване містечко Баратаріо (Baratario) або тому, що губернаторство дісталося Санчо Пансі задешево (в оригіналі «por el barato con que se le había dado el gobierno»). Слівце «el barato» є таким самим підступним, як і «ínsula», оскільки має ще одне застаріле значення – «шахрайство», «обдурювання». В українському перекладі зберегти ці приховані смисли не вдалося навіть М.Лукашу. Він перетворює Баратарію на Гармадармію: «може, й справді так було містечкові на ім’я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма». Як бачимо, зник другий відтінок слова – розіграш, у який Санчо втягують герцоги.

Отже, Баратарія може бути і островом, і просто легендарною територією. Більшість літературознавців схиляється до думки, що Баратарією було названо саме селище Алькала де Ебро, хоча маленьких островів на річці більш ніж достатньо. Деякі науковці також вказують, що Сервантес розташовує Баратарію в цьому селищі, тому що своєю назвою воно нагадує його рідне місто (знову гра слів: Алькала де Енарес – Алькала де Ебро). Про причетність цього населеного пункту до світу великого письменника вказують вулиці імені Дульсінеї Тобоської і самого Мігеля де Сервантеса, на якій розташований бар «Алекс».

Вулиця Сервантеса і бар «Алекс»

Санчо прибуває до Баратарії з усім почтом. Ось як описує цю сцену автор-оповідач:  назустріч йому «вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору – віддати дяку Богові». В оригіналі йдеться не про собор, а про церкву. В іспанській культурі ці поняття чітко розрізняються: «catedral» – це місце, де служить єпископ, «iglesia» – храм, де править месу звичайний священик. Церкву, до якої іде Санчо, можна побачити й нині. Її прикрашає одна романтична деталь – дах, на якому лелеки побудували свої гнізда. В Алькала де Ебро зберігаються також рештки палацу, в якому зупинявся Санчо Панса.

Церква з лелеками на даху

Пам’ятник персонажеві спростовує наші уявлення про те, яким ми звикли бачити Санчо Пансу-губернатора. Під впливом радянської історії літератури, особливо кінофільму Г.Козинцева, герой Сервантеса є візуальною метафорою ленінської «кухарки, яка може керувати державою». Нам усім розповідали, як недосвідчений джура дає розумні поради і розв’язує складні питання за допомогою лише свого селянського здорового глузду.  Натомість Санчо Панса, створений уявою автора пам’ятника Карлоса Переса де Альбеніса, постає важкодумом, переобтяженим господарськими проблемами, які несподівано впали на нього з неба. У коментарі до роману читаємо: «Будучи власником містечка, герцог зосереджує у своїх руках всю громадську  владу, відповідає за охорону правопорядку, а також відстежує виконання інших адміністративних функцій; незважаючи на вигаданий титул губернатора, Санчо точніше було б називати мером містечка».

Пам’ятник Санчо Пансі

Пам’ятник Санчо Пансові–меру є водночас пам’ятником усім мерам міст, особливо українських, які ламають голову над тим, як залатати дірки у місцевому бюджеті й отримати гроші для ремонту доріг, водогону та каналізації. На таку інтерпретацію образу Санча Панси наштовхує сама нинішня реальність Алькала де Ебро, що оточує пам’ятник. Це «малі задрипанки», які своїм виглядом нагадують наші рідні селища й містечка. На сьогодні славетна Баратарія – це шматочок землі загальною площею майже 10 квадратних кілометрів, жителі якої заробляють собі на життя, вирощуючи пшеницю, люцерну та овочі, а також вирощуючи худобу. Відтоді, як Сервантес відвідав це містечко, минуло понад 400 років, але тоді, у далекі часи іспанської Золотої доби, його мешканці могли жити матеріально краще, ніж тепер. Автор-оповідач вказує, що у містечку проживало тисяча осіб, тоді як нині кількість населення скоротилася до 300. Занепалі старовинні будинки, поряд з якими з’являються примітивні новобудови, порослі травою і закидані будівельним сміттям береги Ебро, – все вказує на добре знайому нам усім картину: на брак коштів на облаштування гідного життя. Очевидно, під час святкування чотирьохсотої річниці від дня виходу першого тому (2005 р.) уряди Іспанії та Арагону виділили якісь гроші, але їх вистачило хіба що на посадку гаю. Сам пам’ятник спочатку стояв на березі Ебро і почав просідати, внаслідок чого його було перенесено в інше місце. Ось сидить Санчо-губернатор (а точніше мер) і чекає, коли настане нова кругла дата, щоб дістати фінансування і довершити розпочаті проекти. А чекати ще років шість, оскільки тільки на 2016 рік припадає нова чотирьохсота річниця – від дня смерті Сервантеса. Бідний Санчо! Це і є та винагорода, яку обіцяв тобі Дон Кіхот за твої поневіряння?

Сонце зовсім сідало і треба було їхати. Ми гнали по трасі, і раптом перед нами виросли грізні видіння – кілька рядів сучасних вітряків, які розмахували своїми крилами. Прогрітий сонцем відкритий простір Арагону, свист вітру, тривожні промені сонця, що сідало за обрій, силуети автомобілів, що на високій швидкості пролітали повз нас, – все це створювало атмосферу справжньої донкіхотської пригоди. Сьогоднішні вітряки набагато більше нагадують велетнів, ніж їхні старовинні попередники!

Вітряки і донкіхоти

P.S. Здіснити відеоекскурсію на острів Баратарія і прослухати чудовий романс можна тут.

Автор фотографій – Хорхе Латорре, доктор, професор, департамент аудіовізуальних мистецтв, Університет Наварри, Памплона, Іспанія

Чернівці. Університет. Фото з сайту www.ukrcenter.com

Це місто таке, що тут переважно вкорінюєшся нетрадиційно, але міцно. Навіки. З «колес»…
В.Килинич, Місто спраглих споминів

Чернівці – місто, в яке не можна не залюбитися. «Містечко на пагорбах», колишній австро-угорський форпост, географічно й політично розташований між заходом і сходом Європи», – так визначив долю й призначення цього міста один із найславніших його синів – письменник-мандрівник Петер Демант. За короткою фразою криються трагедія і велич міста. Трагедія – бо як раніше, так і тепер мешканці інших регіонів України – і навіть певна частина місцевих – мають його за іноземця, котрий із власної волі прийняв наше громадянство. Мовляв, так, справді, Ви стали одним із нас, та все ж Ви, шановний – інакший, не такий і ніколи таким, як ми, не станете. Велич – бо немає в Україні іншого міста, де б так органічно поєднувалися мультикультурні обрії. Місто-перетин, місто-вузол, місто-ядро…

Чернівці справді відрізняються від інших українських міст. Відрізняються вигідно. Ніде – ні в Києві, ні в Харкові, ні в Одесі – не усвідомлюєш, що Україна таки справді частина Європи. А найкращим доказом того, що Чернівці місто саме українське, а не румунське, австрійське чи ще яке, є самі чернівчани. Освічені, люб’язні, неквапливі, україномовні. А головне – завжди спраглі до української культури. Місто має і цілу когорту молодих яскравих поетів (Христя Венгринюк, Остап Ножак, Юлія Косівчук та інші), і Університет, де куються перекладацькі й літературознавчі кадри (і «кував» їх чи не найбільше Анатолій Добрянський, мова про якого нижче), і власні літературні легенди (Юрій Федькович, Карл Францоз, Сидір Воробкевич, Пауль Целан, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Міхай Емінеску, Петер Демант, Йосиф Бурґ). Причому легенди ці належать не лише українському, а й румунському (Емінеску), єврейському (Й.Бурґ, Е.Штейнбарґ, І.Манґер), австрійському (Е.Р.Нойбауер, М.Амстер, Л.А.Сіміґінович-Штауфе, К.Е.Францоз, Й.Ґ.Обріст) народам. І всі вони – передусім чернівчани, без огляду на національну і релігійну приналежність.

Анатолій Добрянський. Фото з сайту www.day.kiev.ua

Це нагадує багатонаціональну Бельгію. Ким би не був за походженням бельгієць – фламандцем, льєжцем, валлонцем, німцем, євреєм, сенегальцем або сербом – нормальною формою існування у цій країні є патріотизм і державне самоусвідомлення. Саме державне, не національне. Так само усвідомлюють себе українцями чернівчани.

До Чернівців нас і родину Кочурів з ініціативи молодого поета Остапа Ножака запросила директор Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського Олександра Щербанюк. Електронна адреса пані Лесі починається словами «добра бібліотека». А й справді – добра. В усіх значеннях. Книгозбірню було відкрито в жовтні 2005 року на першому поверсі старовинної вілли Фішерів. Основа колекції – зібрання відомого літературознавця, заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Добрянського (1935-2003). Анатолій Миколайович – людина, безтямно залюблена в книгу, – відмовляючи собі буквально в усьому, зібрав неймовірну колекцію в 27 тис. томів. Із них близько тисячі – з автографами. Вражає сам лише перелік імен тих, хто підписував Добрянському на добру згадку: Іван Дзюба, Григор Барадулін, Генадзь Буравкін, Микола Вінграновський, Володимир Івасюк, Ліна Костенко, Микола Гірник, Євґєній Євтушенко, Дмитро Гнатюк…

Добрянський протягом 40 років був свого роду центром культурного життя Чернівців. Міг прочитати лекцію на будь-яку тему з царини мистецтвознавства, історії літератури та музики; його лекції обертали звичайних людей на відданих служителів науки і штуки. Після передчасного відходу Маестро у засвіти величезна бібліотека, що зберігалась у тісній однокімнатці, перейшла у власність муніципалітету. І тут починається найцікавіше – те, що суттєво відрізняє Чернівці від Києва та більшості інших українських міст.

Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського

Уявімо собі ситуацію: в центрі Києва простору старовинну будівлю – ще досить міцну, без потреби повної переробки – займає регіональне періодичне видання, яке до того ж не має великих прибутків і намагається бути чесним зі своїми читачами. Ану ж вгадаємо, як розвиватимуться події далі? Правильно – газету переселять кудись до Ірпеня чи Бучі, а в колишньому родовому палаці поселиться якийсь наближений до міської влади крутелик. Закриє те диво від стороннього ока високим парканом, «відреставрує» пластиком і фальшивим мармуром – і їздитиме туди-сюди своїм «джипусіком» (як кажуть на Буковині).

Абсолютно протилежну ситуацію маємо в Чернівцях. У приміщенні вілли Фішерів протягом совіцької доби містилася редакція обласної газети «Радянська Буковина». Це найстаріше місцеве друковане видання, засноване ще Юрієм Федьковичем. Після 1991 року газета стала приватною, позбулася епітету «Радянська…» і стала просто «Буковиною». Поступово – типове явище – ситуація у не-жовтому виданні погіршувалась, скоротився штат працівників. Утримувати чималеньку старовинну будівлю було важко. Тоді у міського голови Миколи Федорука виник задум віддати перший поверх вілли бібліотеці Добрянського, зберігши за «Буковиною» другий поверх. Віддати – безкоштовно! Книгозбірні! Цілий поверх старовинного будинку в самісінькому історичному центрі міста! Давайте, добродії, поклавши руку на серце, зізнаємося собі: у Києві таке неможливе. У Києві, навпаки, з центру брутально «виживають» Квартиру-музей Павла Тичини, Творчу вітальню ім. І.Козловського, Будинок актора, книгарню «Знання». Усі знають, якої печальної долі зазнали будинок, де жив Шолом-Алейхем, і магазин «Сяйво»…

Свідчення й освідчення... (Автографи для Анатолія Добрянського). — Чернівці: книги — ХХІ, 2008

Книжки Анатолія Добрянського – серцевина Муніципальної бібліотеки, але далеко не вся вона. Через три роки після відкриття закладу, коли стало відомо, що письменник Петер Демант, який помер 2006 року в Петербурзі, заповів свою приватну бібліотеку Чернівцям, міський голова прийняв рішення передати це направду багате зібрання Муніципальній бібліотеці. І сам, власною автівкою поїхав за книжками до Росії! Авжеж, звучить мовби пасаж із повісті Карела Чапка чи Джорджа Орвела, але це – таки правда…

Доля Петера Деманта (1918-2006) типова для буковинських німців середини ХХ ст. Народився в столиці австрійського Тіролю Інсбруку. Згодом родина переїхала на Буковину, яка тоді ще була невід’ємною частиною Європи – себто не перебувала за «залізною завісою». Петер навчався у Брно і Аахені, до Чернівців повернувся офіцером королівського румунського війська. З Чернівців – до Бухареста: тут Демант служить перекладачем у штабі. Дізнавшись, що Чернівці окуповані совітами, Демант повертається – але родина на той час уже виїхала до Відня. Так його на півстоліття було відрізано від світу і рідних. Працював у музеї, але невдовзі був заарештований і засланий до Сибіру, де прожив майже 37 років. Книга Деманта «Зекамерон ХХ століття» розповідає про життя в таборах. Під час однієї з численних подорожей азійською частиною Росії Демант познайомився з журналісткою Іриною Вєчною, яка стає його дружиною Вже набагато пізніше, в 1978 р. він переїздить до неї в Москву, але тільки для того, щоби почати новий етап свого життя – подорожі. Демант об’їздив цілий світ. По собі залишив подорожні нотатки німецькою і російською мовами, пригодницькі романи й повісті під псевдонімом Вернон Крес, спогади і статті. І ніколи не забував Чернівці. За десять років до смерті написав автобіографічну повість «Моє перше життя» – про своє буковинське дитинство…

Дарували свої книжки бібліотеці й інші відомі в Чернівцях та й в усій Україні люди: перекладач і поет Петро Рихло, головний редактор газети «День» Лариса Івшина, літературознавець Віталій Колодій, поетеса Тамара Севернюк. Усі свої книжки – обов’язково з підписами – передавав саме цій бібліотеці Василь Кожелянко. Як сильно цей недооцінений сучасниками письменник, який нещодавно так нагло загинув, любив рідне місто, можна зрозуміти хоча б з таких рядків:

Міняю шмат ізраїльського раю,
совковий Брайтон,
панське Фонтенбло,
на Чернівці, яких уже немає,
а може, і ніколи не було…

«Добра бібліотека» – не просто книгозбірня. Тут – чи не найпопулярніше місце зборів не байдужої до літератури молоді. У читальному залі щодня можна побачити студентів. Те, що нам розповіла про них пані Леся, вразило: діти відмовляються читати програмні твори іноземної літератури, коли вони не перекладені українською мовою! Оттакої! Приємно, хоча – невже не прочитають Джойсового «Уліса», невже поза ними пройдуть Генрі Джеймс, Ґертруда Стайн, Андре Бретон? І ще десятки неперекладених шедеврів світової літератури…

Власне, про перекладацтво йшла мова під час нашої зустрічі з чернівчанами. Коли ми, київські гості, гірко жалілися, що немає в кого видавати переклади класики, буковинці гаряче припрошували: то видавайте у нас! У Чернівцях справді є видавці-ентузіасти. Приміром, видавництво «Буковина» (при однойменній вище згаданій газеті) самотуж взялося за п’ятитомник (фактично – шеститомник, оскільки перший том, а поки маємо тільки його, вийшов у двох книгах) Федьковича. Справа вельми потрібна – адже за совітів творчість поета була бездарно-злочинно почикрижена цензором.

Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського і Літературний музей ім. Г.Кочура обмінялися досвідом. Якщо родина Кочурів вже має чималий видавничий досвід (кілька перевидань «Третього відлуння», двотомник статей і рецензій Григорія Порфировича, підготовка до друку листів видатного перекладача та перекладу «П’єра Ноз’єра» Анатоля Франса), то у «доброї бібліотеки» поки тільки одне видання – «Свідчення й освідчення… Автографи для Анатолія Добрянського». Але, гадаємо, попереду ще чимало гарних ініціатив і поважних звершень. Утім, уже те, що величезні масиви книжок з кількох книгозбірень за ці кілька років впорядковано й каталогізовано зусиллями Олександри Щербанюк та її юних помічниць – майже подвиг. І якщо і є в Україні бібліотека, якій хочеться подарувати частину своїх книжок, то це, без сумніву, бібліотека ім. Добрянського.

… Тож шпацирували ми Панською вулицею, чудувалися чепурним задвіркам і П’яній церкві, їли бринзу, говорили про переклади і згадували Федьковичеву пісню:

Там на сівер сині гори,
Сині гори, Гуцул-край!
Всі – як Дунай, всі – як море,
Всі – як мая Бога рай…

Звідси вирушав у мандри Синдбад

Східна (зокрема, арабська) література в нашій культурній традиції завжди поставала особливою, себто — «казковою». Ми з дитинства знаємо про Алібабу і сорок розбійників, про чарівну лампу Аладіна, віримо в загадкового Джина, здатного виконувати три сакральні бажання. Зрештою, і в радянській, і в американсько-голлівудській мультиплікаційних традиціях арабські казки посідають поважне місце. Або ж: хто з нас не розпочинав свої мандри в літературні світи і «засвіття» саме з «Казок тисячі й однієї ночі»?

Проте арабська література в українському сприйнятті постає як щось універсальне й амальгамне, не диференційоване за країнами. Мабуть, і досі хтось думає, що Персія — це одна з сучасних арабських країн і що в Багдаді можна знайти лампу з Джином… О Волько, невже й наша земля стоїть на чотирьох черепахах?! Певно, такий «антиісторичний» погляд на цю частину Сходу сформовано не випадково: сьогодні справді важко говорити про окремі самобутні літератури Об’єднаних Арабських Еміратів, Кувейту чи Ємену. Хіба що на цьому тлі виокремлюється література Саудівської Аравії, в якій існує кілька потужних літературних центрів (торік у Росії побачила світ антологія сучасної саудівської літератури, яку впорядкував проф. О. Бавикін). Здебільшого, література арабських країн, а тим більше, країн Перської затоки постає як нерозчленована сукупність.

Не так давно мені випала нагода побувати в одній арабській країні на Південному Заході Азії. Досвід цього перебування позначився на доволі цікавих висновках, до яких мене підштовхнув сучасний арабський світ, власне, «фізичний» діалог зі світом цієї культури. Маю на увазі Султанат Оман і його столицю Маскат. Зауважу, що Оман з’явився в полі зору світової спільноти доволі недавно: лише з 1987 року ця країна стала відкритою для туристів. Довгий час землі Оману існували як домініон Британської імперії. Не дивно, що навіть у Біобібліографічному покажчику журналу світової літератури «Всесвіт», що охоплює всі переклади на сторінках цього часопису від 1925 р. до 2000 рр., не знайти жодного перекладу літератури цієї країни, зрештою, немає й жодної статті про тенденції розвитку цієї культури, як і панорамного огляду оманської літератури.

Проте одразу скажу, що, попри таємничість і закритість, ця країна має особливий статус із-поміж країн аравійського півострова й «конклаву» країн Перської затоки. Передовсім тому, що Оман зберігає безпосередній зв’язок із праосновою сучасної культури. Як відомо, в «Казках тисячі й однієї ночі» є окремі історії, присвячені мандрам легендарного міфологічного героя — Синдбада-мореплавця. Так-от, виявляється, що Синдбад — зовсім не містифікація для арабської культури, оскільки за легендою в усі свої корабельні «потойбічні» мандри Синдбад вирушав саме з пристані Маската. Сьогодні, коли блукаєш історичним центром старого міста, потрапляєш у дивовижну атмосферу «східних» ароматів, із-поміж яких вирізняється аромат риби (свіжої чи не дуже, а зрештою, температура в Маскаті навіть навесні сягає майже + 30 градусів за Цельсієм). Оман — це одна з найпотужніших морських держав. Ця традиція бере свій початок іще від тих часів, коли Оман був частиною Арабського халіфату.

Легенди про Синдбада-мореплавця — чи не найпоетичніші в арабській літературній традиції. Як відомо, в них, крім Синдбада й різних хтонічних чудовиськ, також фігурує й Морський диявол, а разом із ним і дядько Тарабук. Особливою рисою останнього було те, що він був палко закоханий у Поезію, що, зрештою, характерно для всього арабського світу. Але цей персонаж терпіти не міг граматики і правил. Арабська культура настільки розмаїта, що вона апріорно не може бути адекватно позначена на письмі. Це ми в нашій слов’янській чи європейській традиції звикли до того, що потрібно вивчити змалечку абетку, щоби потім самим почати читати. В арабському світі модель «виховання» інша: людину там виховує зовнішній світ, натомість дитина може й не вміти писати в доволі пізньому віці. Але змалечку вона потрапляє в атмосферу дивовижної усної («аудіальної») народної творчості — шлях дитини розпочинається з легенд і казок. Хоча знову ж таки зауважу, що казками ці оповіді є в нашій культурі. На Сході «казковість» — майже реальна категорія. Бо ж Аллах створив цей світ безконечно непізнаванним. Хто знає, може, десь і справді існують величезні риби й летючі мавпи? Представники цієї частини нашої планети вірять у незбагненність матерії, в її перетворюваність.

Годинник Вічності

Так само і географічний простір Маската — це простір «кучерявих блукань» маленькими вуличками, що переплітаються дивним чином. Архітектурно арабська культура представлена у формі коридорів і арок. Коридори — справді безмежні, ти ніколи не знаєш, що чекає тебе наприкінці й чи дійдеш ти до початку. Арабські коридори палаців, мечетей чи університетів — це лінії долі, лабіринти життя. Вони відображають природу арабського мислення: незбагненного, з несподіваними прихованими ходами. Синдбад — утілення цього світогляду: він має комерційну жилку, він перемагає у своїх пригодах чудовиськ і суперників тому, що знає якнайкраще всі ходи і виходи в лабіринтах арабського світу. Якщо перед тобою стоїть мур або ґрати, то це ще зовсім не означає, що ти не можеш далі пересуватися. Потрібно лише знайти потаємний хід, яких у Маскаті безліч. Синдбад не тільки практичний і сміливий, але разом з тим і розсудливий. З підозрою ставиться він до їжі, запропонованої антропофагами, в той час як його супутники, з’ївши її, втрачають розум. «І душа моя не прийняла цієї їжі, і я з’їв її досить небагато, на відміну від моїх товаришів, — і те, що я з’їв мало цієї їжі, було милістю від Аллаха великого, через яку я дожив до цих днів» («Казка про Синдбада-мореплавця»).

Зрештою, згадуючи Синдбада, можна пригадати ще один близький до нас сюжет: один із «найгерметичніших» поетів періоду «Молодої Польщі» Болеслав Лесьмян (автор дивовижних поетичних збірок, як «Лука», «Тінистий напій» тощо) починав із того, що засів за переклади саме арабських казок польською мовою. Так, протягом 1903-1914 рр. він створив чимало оригінальних переспівів східних легенд і міфів. Це «Сезамові казки» (1913 р.), «Пригоди Синдбада-мореплавця» (1913 р.), а також «Казки», опубліковані в Лондоні тільки 1956 року. Творець особливого польського міфологізму, новітніх форм нарації, які існують на межі життя і небуття, в яких ліричний суб’єкт часом не може повністю явити себе в цьому світі, бо існує на незбагненному реально-містичному помежів’ї, розпочинав свій літературний шлях саме з арабських казок, що стали особливою живильною силою.

Історія про Синдбада — це історія про перемогу людини над природою, але ця перемога досягається лише тоді, коли людина змінюється, трансформується, бо для того, щоб здолати щось безформне, хаотичне, незбагненне, потрібно також набути рис «Протея». Практицизм, психологічна гнучкість Синдбада доповнюється особливою внутрішньою ліричністю, метафізичністю світосприйняття: «І я пролежав на березі моря деякий час, допоки душа моя не відпочила і серце не заспокоїлось, а потім я вирушив блукати островом і побачив, що він подібний до саду з райських плодів: дерева на ньому зеленіли, струмки розливались і птахи щебетали і прославляли того, кому належить величність і вічність. І було на цьому острові багато дерев і плодів і різних квітів; і я їв ці плоди, доки не наївся і пив із цих струмків, доки не напився, і тоді я віддав хвалу Аллаху великому і прославив його за це…» («Казка про Синдбада-мореплавця»).

Певною мірою, легенди про Синдбада подібні до легендарної «Одіссеї» Гомера. В обох випадках маємо мандрування героя, потрапляння в різноманітні казкові світи, що існують на межі реального й казкового. «І ми проходили поблизу одного острова, де були кориця і перець, і люди розповідали нам, що вони бачили на кожному гроні перця велике листя, яке давало йому тінь і захищало його від дощу, а коли дощ переставав, листя відхилялося від китиці і звисало збоку. І я взяв із собою з цього острова багато перцю і кориці в обмін на горіхи» («Казка про Синдбада-мореплавця»). Ці епізоди досить близькі до описів Одіссея на острові в Цирцеї або в лотофагів. Певно, сюжет про героя-блукальця — один із найдавніших у різних культурах, оскільки «Одіссея» — все ж таки має авторство, а історія про Синдбада в арабській культурі — «безіменна». Можливо, деякі сюжети з «Одіссеї» справді були використані в арабському тексті через наявність сирійського перекладу Гомерової поеми на території теперішнього Оману, що набула популярності й у всьому Арабському халіфаті. Хоча більшою мірою я схиляюся до думки, що і Одіссей, і Синдбад — лише відлуння й різні обличчя того самого первісного «традиційного сюжету» про блукання героя в мономіфі.

В арабській традиції «авторство» й досі вважається чимось другорядним. Це для західної культури проголошена в ХХ столітті «смерть автора» спричинила гуманітарний бум, натомість на Сході автор ніколи не народжувався в такий спосіб, як це мало місце в Західній Європі. «Казка» про Синдбада остаточно оформилась у далекому Багдаді приблизно в Х – ХІ століттях, але навіть важко сказати, що ця казка — витвір «корпоративної» культури древності. Синдбад — це складова арабського мислення, це психологічна риса ментальності цього регіону, а не просто фольклорний персонаж.

Коридори арабської думки

Синдбад, як відомо, — доволі заможний купець, який розповідає історії про свої пригоди іншому Синдбаду-голоті, представнику простолюду, який був люб’язно запрошений до будинку мореплавця. Навіть ця модель вказує на цікавий аспект: для арабської культури одним із найвизначніших образів постає «дзеркало». Як відомо, Аллах позбавлений можливості бути відрефлексованим. В ісламській культурі існує розуміння того, що кожний текст існує в полі божественного Духу. Духовний світ ісламу — це світ численних дзеркал, що рефлектують одне з одним. Вони вибудувані в колі, в центрі якого найвизначніша фігура з серпанком на обличчі. Ця фігура, заглиблена в себе, належить Мутакалліму (араб.), тобто тому, хто в слові творить реальність. Таким є сам Мухаммед. Натомість Аллах — повсюди, він усеприсутній і неподільний. Лише через пророка говорить Бог, позбавлений здатності до рефлексії, себто до розрізнення «Я» і «Не-Я». Аллах не може бачити себе і усвідомлювати власну самість, натомість здатність до рефлексії — риса Мухаммеда. Оповідач стає творцем простору, його деміургом. Водночас творці оповіді в ісламській культурі — це не надреальні істоти. Як відомо, арабський світ не пам’ятає шляхетних муедзинів. Натомість кожний мукалліт (той, хто мовить, арабською) пересотворює буденний простір на щось сакральне. Цікаво, що природними дзеркалами постають «водограї» овальної форми, яких у Омані повно. Це і оази, створені людиною посеред спеки й піску, а водночас, це і відображення арабської ментальності.

Згадавши про давні витоки літератури, варто зазначити і про сучасну оманську літературу, що видається доволі строкатою. Передовсім вона представлена поетичними жанрами. Арабська лірика й досі залишається вірною «духовним темам» — концепти Аллаха, душі, світу, гармонії постають у ній центральними. В Султанаті Оман англійська мова використовується сьогодні досить вільно (дається взнаки колонізація Великою Британією, а ще раніше — Португалією), тому в руслі арабськомовної оманської літератури з’являється і гроно англомовної поезії. Проте більшість поетів залишаються вірними арабським традиціям. Арабська поезія — особлива і графічно, і семіотично. Ось лише кілька прикладів сучасної поезії (початку ХХІ ст.) в англомовних перекладах:

In The Company Of The
Hot Sun Like You,
My Mind Turned To Vapour,
In That Uneven Shape,
You Saw The Ghost Of Suspicion.
…
Far, Far Away From You.
In Search Of A New Horizon
But You Will Be There
In My Mind.
________
Разом зі
Спекотним Сонцем, що наче ти,
Мій розум випаровується
В незрозумілих формах,
Ти ж бачила підозрілого привида
…
Далеко, далеко від тебе
Шукаю нові виднокола,
Але ти будеш там,
У моїй свідомості.
(Нареш Атмарам Панчал, «Мій розум…відлітає геть»; український переклад — автора цієї статті).
___________
With time you think things will get better, had other things not been fulfilled other things will suffice.
Yet when reality drops in for a quick welcome you realise its not as “real” as you hoped it to be.
You grow up thinking reality is the best form to believe, that it will fill up your hopes and your dreams…
З часом ти гадаєш, речі стануть кращими, якщо одні речі не справдяться, то з’являться небавом інші.
І коли до тебе промовляє реальність, ти раптом розумієш, що ця реальність не зовсім така, як ти її собі уявляєш.
Ти росла з вірою, що ця реальність — найкраща з усіх, що вона справдить усі твої мрії та сподівання…
(Шаріфа Хаміс Аль-баді, «Реальність і Понадчуттєве»).

Набережна Синдбада

Такою видається сучасна оманська поезія — в неї поступово проникають нотки європейського песимізму, виплеканого на філософії Ніцше, Шопенгауера; ліричний суб’єкт втрачає одвічний зв’язок із Богом, який є порятунком для кожної заблукалої душі. Сучасна оманська література вже «інфікована» Сартром («Нудота») і Еліотом («Waste Land»); ставши відкритою до світу, поезія цієї країни увібрала в себе західноєвропейський філософський досвід та «американську форму». Маю на увазі той факт, що поезія, онаративлюючись, «формально» стає подібною до прози. Скажімо, як переконували мене оманські колеги-літературознавці, для традиційної арабської літератури немислимо вважати «поезією», наприклад, «Листя трави» Волта Вітмена, оскільки ця поезія не є «поетичною» для цієї культури. А проте, саме цей американський поет набуває значної популярності й отримує нові несподівані прочитання в сучасному арабському світі.

Немає сумніву, що ця стаття про літературний Оман — лише невеличкий шкіц. Його культура потребує різноманітних підходів і поглядів, щоб бути адекватно донесеною до українського реципієнта. Проте мені йшлося передовсім про донесення оманської «оманливості», казковості, що є відлунням самого світогляду. Оман — це дзеркала-водограї, численні коридори, мечеті, рибні ринки. Світ Маската — це дійсність, орієнтована на галюцинаційний ефект, тому її й не можливо пізнати раціонально. Не секрет, що на будь-якому ринку в Маскаті можна знайти «наркотичні чаї», які розширюють горизонт свідомості і власного сприйняття. Водночас, Маскат — це морська столиця, яка своєю славою завдячує у Синдбадові-мореплавцю, який сім разів вирушав у пригоди, щоб тріумфально знайти себе в літературах різних народів світу. Та вирушав він саме з пристані Маската.

Замость. Старе місто. Фото В.Панченка

Замость нині невелике провінційне місто на околиці Польщі. Та все ж воно помітно відрізняється від інших польських провінційних міст. Старий Замость дивує своєю архітектурою. Це типове ренесансне місто, яке майже без змін збереглося до наших днів. У центрі красується велична ратуша і великий чотирьохкутний майдан, оточений кам’яницями, які подібні між собою наче близнюки. А ще є тут рівні, «правильні» вулички, котрі зі всім сторін ведуть до ратуші. Така архітектура, попри свої естетичні моменти, налаштовує на раціональне сприйняття світу, певним чином дисциплінує. У минулі часи таким «дисциплінарним моментом» були ще великі оборонні мури, які довгий час робили Замость неприступним. Від них зараз мало що лишилося. Тільки окремі фрагменти, котрі збереглися, нагадують про колишню потугу і грізність. Утім, саме зараз у Замості ведуться широкомасштабні реставраційні роботи. Після вступу Польщі в Євросоюз для таких робіт із євроунійного бюджету виділяються значні кошти – такі, про які могли б хіба що мріяти деякі наші давні українські міста, де пам’ятники старовини просто «зникають» на очах.

Старовинний Замость постав «одномоментно» в кінці ХVI ст. з волі видатного польського політика Яна Замойського, який обіймав посади коронного гетьмана й канцлера (вважайте – прем’єра й міністра оборони в одній особі). Заснувалося місто на землях, де жили етнічні українці. Правда, на Замостянщині їх після Другої світової війни майже не залишилося. Частина була напівдобровільно виселена до Радянського Союзу, частина стала жертвою формувань Армії Крайової та репресій «народної влади» післявоєнної Польщі, зокрема, акції «Вісла». До сьогоднішнього часу біля Замостя можна зустріти чимало сіл, назви яких свідчать про їх українськість.

Щоправда, Замость ніколи не був українським містом. З самого початку його існування тут були поселені вихідці з інших земель – поляки, євреї, представники інших народностей, були навіть серед них греки й шотландці. Місто творилося як форпост польськості й католицизму на українських землях. До речі, в 1594-1595 рр. тут було засновано академію. У певному сенсі, вона стала «альтернативою» Острозькій православній академії. Про конкурентність Острозької та Замойської академій говорить відомий полемічний твір «Пересторога», створений у перші роки ХVІІ ст.

Античні мотиви старого міста. Фото В.Панченка

У ньому описується конфлікт між Яном Замойським, засновником Замойської академії, та Василем-Костянтином Острозьким, фундатором академії в Острозі, на варшавському сеймі 1597 року. Цей конфлікт мав як особистий характер (змагання між двома найбільшими магнатами Речі Посполитої), так і характер релігійно-політичний. В останньому випадку йшлося про Берестейську церковну унію 1596 р. Католики, зокрема, Ян Замойський, вирішили використати «справу Никифора», щоб скомпрометувати противників унії, чільним лідером яких був В.-К.Острозький. Никифор був представником константинопольського патріарха (протосинґелом) на Берестейському уніатському соборі 1596 р. Він знайшов притулок у В.-К.Острозького й, судячи з «Перестороги», навіть викладав у Острозькій академії «сім вільних наук». Католицька сторона, передусім Я.Замойський, намагалися звинуватити Никифора в шпигунстві на користь Туреччини. «Пересторога» таке ставлення до Никифора з боку Я.Замойського пояснює образою останнього. Мовляв, Никифор був знаний учений, навчався в Італії, тому Я.Замойський запрошував його викладати в заснованій ним академії. Однак Никифор проігнорував це запрошення й віддав перевагу Острогу, оскільки вважав, що свої знання мусить передати одновірцям-православним.

Замость «мимоволі» став свідком важливих подій української історії. Біля нього стояло військо Б.Хмельницького, який мав намір здійснити похід на Варшаву; деякий час у цьому місті зі своїм військом перебував гетьман І.Мазепа. У 1920 р. разом із польськими військами Замость обороняли вояки армії УНР на чолі з генералом М.Безручком, спинивши наступ червоноармійської кінноти на Варшаву.

Ян Замойський, «охоронець» академії. Фото В.Панченка

Незважаючи на польськість Замостя, завдяки академії він відіграв помітну роль в українській культурі, зокрема, літературі. Інша річ, що про це майже не знають як у Польщі, так і в нас. Під час перебування в Замості до моїх рук потрапила книга «Літературні обличчя Замойщини», що побачила світ 2009 р. Про які лише літературні постаті там мова не йшла! Навіть не забули Ісаака Бабеля, який разом із будьонівцями стояв біля Замостя й «на віддалі» описував це місто в своєму «Щоденнику». Зате про «українській слід» в літературі Замостянщини немає нічого. В принципі, не дивно. За великим рахунком, ми «не цікаві» навіть для своїх найближчих сусідів, які загалом до нас ставляться позитивно. Та й, зрештою, що ми робимо, аби нами зацікавилися?

Та все ж, «українській слід» у літературному Замості більш ніж помітний. Це місто існувало в оточенні української етнічної стихії. І це так чи інакше мусило дати про себе знати.

Так, чималу роль в організації Замойської академії відіграли вихідці з українських земель, діячі, котрі можуть вважатися представниками як польської, так і української культур. Організатором академії був виходець зі Львова Симон Симонід (1558-1629) – людина енциклопедичних знань, відомий і як поет. За свого життя він здійснив 27 публікацій різних своїх творів. Більша частина з них була латинською мовою. Польські літературознавці не безпідставно вважають його одним із найкращих ренесансних авторів Польщі.

Музей «Арсенал». Фото В.Панченка

Найбільш відомою є його польськомовна книга «Селянки», що вийшла в Замості в 1614 р. і де С.Симонід оспівав життя й звичаї українського народу. Наскільки мені відомо, творчість цього письменника так і не знайшла повномасштабного осмислення в контексті української літератури. В.Шевчук, який присвятив «Селянкам» С.Симоніда спеціальну розвідку, загалом досить критично поставився до цієї поетичної книги. «Здебільшого ж герої «Селянок», – писав він, – маски, за якими не завжди вгадується живе обличчя. Автор ставить собі за мету спуститися на землю, але хоче бачити ту землю із захмар’я поетичних приписів, через що в його описах багато штучного і манірного» (Шевчук В. Муза роксоланська. – К., 2004.- Кн. перша. – С.228). Однак такий присуд видається не зовсім справедливим. Певно, не варто підходити з сучасними уявленнями про реалізм літератури до творчості середньовічних, зокрема ренесансних, авторів. Як на мене, в «Селянках» С.Симоніда не менше «штучності й маскування», ніж у творах добре знаного його сучасника Івана Вишенського.

Офіційно іменуючись «директором наук» та інспектором Замойської академії, С.Симонід займався не лише добором здібних викладачів, а й став засновником академічної друкарні. Піклувався, щоб там був не лише латинський шрифт, а й слов’янський. Це, до речі, засвідчило його прагнення (правда, важко сказати — наскільки свідоме) зробити внесок у розвиток традиційної української культури.

Із Замойською академією пов’язана діяльність латиномовного поета Себастьяна Кленовича (1550-1602/1608). Він був у добрих стосунках із Я.Замойським, заохочував його до організації академії, добирав туди професорів і сам викладав у цьому навчальному закладі античну літературу. До найбільш відомих творів Кленовича належить латиномовна поема «Роксоланія» (1584). Це палкий маніфест любові до української землі. Власне, Роксоланія – це Русь-Україна. Автор пишається своєю землею, її минулим й сучасним, оспівує її природу та звичаї. Вдаючись до античної образності, С. Кленович вів мову про те, що на українських землях може виникнути Парнас і тут осядуть музи. Тобто Україну розглядав як можливий осередок високої культури, а заснування Замойської академії трактував як важливу ланку створення руського Парнасу.

В’їзд до старого міста. Фото В.Панченка

У С.Кленовича є розуміння Русі як окремої цілісності. Для нього це не лише земля із особливими природними умовами, специфічною історією, а й територія, де переважає руський етнос зі своїм способом життя, господарювання, звичаями та вірою. Велику увагу в своїй поемі С.Кленович приділяє Києву, пов’язуючи з цим містом давню славу Русі. Навіть порівнює Київ зі стародавнім Римом. Тим самим проводиться паралель між латинською античністю і давньокиївською. Багато уваги приділено святиням Києво-Печерського монастиря.

С.Кленович негативно ставився до покатоличення Русі, вважав, що русини не відступляться від віри батьків. Для нього, як і для ренесансних мислителів, була характерна віротерпимість. Ця віротерпимість (звісно, в певних межах) характеризувала й діяльність Замойської академії.

Хоча Замойська академія була католицьким навчальним закладом, однак у ній навчалося чимало вихідців з України та східнослов’янських земель. Звичною практикою було те, що студент, провчившись певний період часу в українському навчальному закладі, наприклад, Києво-Могилянській академії, продовжував своє навчання в академії Замойській. Як приклад, можна згадати освітні мандри Гната Євлевича, який залишив після себе спогади. До речі, Г.Євлевич був родичем українсько-білоруського поета Хоми Євлевича – автора поеми «Лабіринт». Опісля навчання в православних школах Києва та на Білій Русі Г.Євлевич подався вчитися в Замойську академію. Про це він писав так: «…слухав у Замойській академії два роки курс моральної і спекулятивної теології дві часті за Скотом, а третю списав, і медицину спекулятивну з анатомією, професори були Кволек і Гжембський францішкани, Кулаковський і Вільковський».

Зі стін Замойської академії вийшло чимало діячів, які залишили помітний слід в українській історії та культурі. Зокрема, до таких належать Касіян Сакович, ректор Києво-братської школи, письменник, поет, філософ; Ісайя Трохимович-Козловський, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії; письменник Йосиф Кононович-Горбацький та інші.

Залишки фортеці Замостя. Фото з сайту wikipedia.org

Особливо цікавою постаттю серед названих діячів був Касіян Сакович. Народився він близько 1580 р. в містечку Потеличі на Галичині в сім’ї священика. Освіту здобував у Замойській академії. Був домашнім учителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. До речі, А.Кисіль теж навчався в Замойській академії. Після закінчення навчання в Замості К.Сакович став дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси в 1620 р.переселився до Києва, де прийняв чернецтво і працював ректором школи Київського братства. Тут написав відомі нам «хрестоматійні» «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622 р.), що стали одним із найкращих зразків української поезії того часу. З 1624 по 1625 рр. жив у Любліні, був проповідником у православному братстві. У 1625 р. видрукував у Кракові твори компілятивного характеру «Трактат про душу» й «Дезідероз». Пізніше став уніатом, а вкінці життя прийняв католицизм, через що в істориків української літератури дуже прохолодне ставлення до цього автора.

У Замойській академії навчався Якуб Гаватович, що ввійшов у літературу як автор «Трагедії, або Образу смерті пресвятого Івана Хрестителя» (Львів, 1619), двох інтермедій – «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», які, вважають дослідники, поклали початок українській народній комедії.

Далеко не випадково київський митрополит Петро Могила дав високу оцінку Замойській академії, сказавши, що вона багато нашому народові «пожитку й утіхи принесла» і що з неї вийшло чимало вчених людей». Хоча не виключено, що ці слова від імені високого ієрарха написав його сподвижник Сильвестр Коссов, який теж був випускником Замойської академії.

Проте наведені мною факти – лише частина того фактажу, який стосується українсько-польської культурної співпраці в кінці ХVI – на початку XVII ст., здійснюваної через Замость, співпраці, яка так і не вивчена і не осмислена нами, хоча якраз вона є свідченням нашої проєвропейськості в ті далекі часи і, здавалося, мала би бути для нас актуальною. Адже ми ніби «прагнемо у Європу».

Іван Нечуй-Левицький

Жовтень 2009 року. Кишинів, спекотний (sic!) сонячний день. Я тут не вперше, не вдруге і навіть не втретє. Але сьогодні маю “спеціальне завдання”: пошук українських слідів у молдавській столиці.

Що нам відомо про українських літераторів у Кишиневі? Звісно, на думку одразу спадає Іван Нечуй-Левицький, автор славетних “Хмар” і “Кайдашевої сім’ї”, викладач Першої Кишинівської чоловічої гімназії у 1873 – 1884 роках. Тут він навчав молодь російської мови й літератури, старослов’янської та латинської мов, а також логіки. Не забував і про громадську активність: виступав із промовами, доповідями, відверто висловлювався проти політики царського уряду. Варто зазначити, що Перша чоловіча гімназія була значним культурним осередком Бессарабії, навколо якого групувалася передова інтелігенція.

Тепер у приміщенні колишньої гімназії – великій, навіть розлогій, трохи похмурій, схожій на англійський замок, але витонченій споруді – Національний музей історії та археології. Обходжу музей довкола, сподіваючись знайти хоча б меморіальну дошку. Нічого такого немає. Раптом за музеєм помічаю цікаву давню будівлю – довгий одноповерховий будинок із облупленою штукатуркою. Він схожий на галерею і чомусь нагадує старі татарські оселі у Ялті. Табличка переконливо свідчить, що споруда в аварійному стані. Від працівників музею дізнаюся: її збудовано набагато пізніше за саму гімназію. Сумно, що не вдалося виявити нічого конкретного.

А ось пам’ять про Олександра Пушкіна, який три роки перебував у Кишиневі на засланні, тут бережуть. У центральному парку йому ще 1885 року встановлено пам’ятник, з 1948 року діє музей-садиба. Про українського ж митця сьогодні нагадує хіба що ліцей імені І.С. Нечуя-Левицького, типова сучасна споруда, розташована на Буюканах (досить віддалений від центру малопрестижний район міста, про який ще згадаю далі). Є в Кишиневі й ліцей імені Михайла Коцюбинського (на одній із центральних вулиць), і теж недарма: цей письменник, як знаємо, працював у бессарабських селах у складі філоксерної комісії.

Перша чоловіча гімназія. Початок ХХ століття. Фото з сайту oldchisinau.com

Важко повірити, але саме в Кишиневі Іван Нечуй-Левицький написав свої найкращі твори, які ввійшли й до шкільної програми – “Миколу Джерю”, “Кайдашеву сім’ю”, “Бабу Параску та бабу Палажку”, “Чортячу спокусу”… Важко повірити, бо їхній неповторний колорит українського села аж ніяк не в’яжеться з атмосферою аристократичних та інтелігентських кіл бессарабської столиці ХІХ століття. Що це: ностальгія, сильні почуття, що дали натхнення і поштовх для творчості? (До речі, плідним кишинівський період був і для Пушкіна: тут він створив близько ста віршів і розпочав роман “Євгеній Онєгін”.)

Тим не менше, уже виїхавши з Кишинева, Нечуй-Левицький пише повість “Над Чорним морем” (1888 рік) – частково на молдавському, частково на одеському матеріалі. Художня цінність твору, прямо кажучи, не дуже висока: розволіклість фабули та млявий розвиток дії невигідно контрастують із відносно динамічними прозовими полотнами попередніх років. Проте в культурно-історичному прочитанні повість виявляється не лише вартісною, але й цікавою, зокрема, багато розповідає про сучасний письменникові Кишинів.

Національний музей історії та археології Молдови. Фото О.Цимбал

«Був май 1880 року; були перші дні мая, але над Кишиневом вже повівало літнім теплом. Кишиневський міський садок, сливе суспіль увесь засаджений акаціями, тільки що розвився й стояв у всій майській красі», – починає свою оповідь Іван Нечуй-Левицький. Хто бував у Кишиневі на початку травня, одразу уявить цю картину: соковита зелень центрального парку імені Штефана чел Маре (колишній Пушкіна, а ще раніше – Міський сад), яскраве сонце й цілком уже літня спека. У таку погоду так і тягне на зелені околиці міста, а то й за його межу.

«Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в садок і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину… Під горами в тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках…» – читаємо в повісті далі. “Село Боюкани”… Трохи дивно сприймається цей вислів сьогодні. Боюкани, або все частіше Буюкани, – один із п’яти міських районів, великий житловий масив у західній частині Кишинева. Щоправда, дійсно зелений (як, утім, і все місто загалом), з парками, озерами й чудовими краєвидами. Природа нікуди не зникла. Навіть сільські хати з виноградниками на кишинівських околицях – ще не релікт. Проте Буюкани у свідомості жителів міста не належать до престижних районів. “Ви що ж, Євгенію, у лісі живете?” – “Ну, майже – на Буюканах”, – теревенять на просторах інтернету сучасні кишинівці. Але можна натужитися й переїхати з Буюкан до більш респектабельних Ришканівки чи Ботаніки, а то й до Центру. Або одразу… до Одеси.

Музей-садиба О. Пушкіна. Фото О.Цимбал

«Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні», – зізнається один із героїв повісті “Над Чорним морем” Фесенко. Кишинів і сьогодні не може не подобатися, не милувати око своїми пам’ятками, незважаючи на деяку післяперебудовну невпорядкованість і комунальні проблеми. А ті, хто прожив, провчився чи пропрацював тут хоча б кілька років, уже ніколи не можуть забути цього міста. Не кажучи вже про тих, хто в Кишиневі народився й провів дитинство.

Кишинівський патріотизм – явище якоюсь мірою навіть унікальне. Але Кишинів і досі не тільки не дістався позначки в мільйон мешканців (загальна кількість населення разом із передмістями – 700 тисяч), а й до кінця не втратив провінційного духу. Тому й жене багатьох пошук роботи, нових вражень, широких перспектив до більших міст. Москва, Київ, а найближче – Одеса. Хоч і не столиця, але – на сходинку вище. “Жити в Одесі вважається престижніше, ніж у нашому місті, відсотків так на тридцять п’ять… Якщо з Одеси до Кишинева – це крок назад, то з Москви до Кишинева – щось типу заслання”, – читаємо в сучасного письменника Віктора Пане, який довгий час прожив у молдавській столиці. Так усе і йде: кишинівці працюють в Одесі, зрідка приїжджаючи додому на час відпустки. І хоча й ловлять на собі заздрісні погляди “аборигенів”, потайки майже всі вони мріють знайти добру роботу в рідному місті й повернутися…

Парк ім. Штефана чел Маре восени. Фото О.Цимбал

То що, невже з часів Нечуя-Левицького Кишинів не змінився? Так само по-літньому пече тут травневе сонце, зеленіють парки в місті й виноградники на його околицях, так само їздять кишинівці працювати й розважатися до Одеси, але продовжують любити Кишинів… І так само стоїть на центральній площі міста собор, у якому вінчалася з Фесенком Маня Навроцька з тієї ж таки повісті “Над Чорним морем”. Уже в радянські часи він устиг на якийсь час стати цілком світським виставковим залом. Сьогодні в ньому відновлено службу Божу, відбудовано знищену більшовиками (страшно подумати – у 60-х роках!) дзвіницю…

Змінилося місто чи ні? Питання риторичне. Приїздіть до Кишинева й судіть самі.

…Якихось 500 кілометрів на південний захід від Києва – і ось вона, маленька, затишна молдавська столиця, невідомий для більшості українців світ, такий звичний і знайомий на перший погляд. Але — в міру заглиблення в нього — він виявляється іншим, особливим. І як би ми не намагалися відшукати тут слідів наших видатних земляків – слідів цих знайдеться небагато. Українська бібліотека імені Лесі Українки, ліцеї імені М. Коцюбинського та І. Нечуя-Левицького, відповідні меморіальні дошки – до речі, досить скромні, пам’ятник Петрові Могилі (не забуваймо, молдованину з походження)… От, здається, і все.

Кафедральний собор. Початок ХХ століття. Фото з сайту oldchisinau.com

Так, у місті й досі існує значна “мішанина в національностях”, про яку теж згадував І.Нечуй-Левицький у повісті “Над Чорним морем”. Проте в 1970-х – 1990-х роках з Кишинева виїхало чимало євреїв (і не лише євреїв), після розпаду Союзу – росіян та українців… Усе більше чуємо на вулицях румунської мови, причому часто – майже літературну, дзвінку румунську, а не тягучий молдавський діалект із вкрапленнями російських варваризмів. Насправді вже немає того Кишинева ХІХ століття з його багатонаціональною аристократією, космополітичними гуртками і французько-російськими світськими бесідами. Немає й Кишинева радянського – картинної “квітки з білого каменю”, столиці “сонячної виноградної республіки”, а насправді – одного з центрів активного “вимішування котла” й осередку денаціоналізації і без того не вельми щасливого історично народу. Про давні тісні зв’язки і взаємовпливи України та Князівства Молдавського й говорити не випадає. Молдова йде на захід, до Європи, столиця активно румунізується й дерадянізується. Того Кишинева, який шукала я, уже не існує. Власне, від нього лишилася тільки вулиця Пушкіна і його ж музей-садиба. Але, певно, це й на краще. Одна з найменших і найбідніших держав Європи намацує власний шлях. І якщо чесно, навіть незважаючи на ці “епітети”, є чого повчитися в неї й українцям. Як писав Анджей Стасюк, “малі держави повинні бути звільнені від уроків історії”. До речі, цей польський мандрівник і письменник теж бував у Кишиневі й має власний, щоправда, дещо упереджений, погляд на місто. Погляд європейця. Проте то вже тема для зовсім іншої розмови…

Королівський театр: мрії, що стають дійсністю

Кілька років тому в російському кінопрокаті з’явилася нова стрічка Е. Рязанова – «Андерсен. Життя без кохання» − про життєвий, творчий і, звісно ж, любовний шлях відомого данського казкаря, або ж просто Ганса Крістіана. Переглядаю її в автобусі, дорогою до Копенгагена. Дивне кіно, а проте, слугує непоганим гідом для майбутньої прогулянки містом. Принаймні після його перегляду точно знаю, куди варто завітати, аби натрапити на сліди героїв Андерсена й відчути незриму присутність письменника у сучасному місті.

Провінційний хлопчина з дитинства кохався у театрі. Батько чоботар і мати праля, вочевидь, не були призвідцями такої любові, але й не мали нічого проти неї. У чотирнадцять років юний Ганс полишає домівку й вирушає до столиці. Там він одразу ж навідується до осіб, безпосередньо приналежних до театральної спільноти, шукаючи у них розуміння й протекції. Десь із нього просто сміються, хтось навіть співчуває цій незграбній дитячій постаті, а от відомий професор Сібоні з легкої руки композитора Вейсе береться вчити його співу. Дійсно, надзвичайний голос юнака чарує багатьох. Та незабаром він ламається, як часто трапляється у підлітків, і мрія хлопця про співочу кар’єру враз руйнується. Втім, щаслива зірка все ж таки продовжує майоріти на його небосхилі, і от Ганс уже вчиться балету в Огюста Бурновілля. Одначе знову гору беруть неподобства й перешкоди і танцюристом він також не стає. Що ж далі? Королівська стипендія − доля вряди-годи буває-таки ласкава до тих, хто дуже чогось прагне, запізніле навчання в другому класі латинської гімназії поміж хлопчаків набагато молодших за нього, збиткування однокласників і вчителів. Зрештою, він так і не навчився писати по-людськи, мову його казок вважали якоюсь не такою, йому закидали, що так не пишуть, але ж так говорять, говорять діти, і їх розуміють, і його теж врешті-решт зрозуміли. Хоча було то все вже набагато пізніше, а тоді, зрозумівши, що ні співака, ні танцюриста, ні бодай якогось актора з нього не вийде (хоча кілька другорядних ролей Андерсен все ж таки зіграв в омріяному Королівському театрі, до того ж інколи виконував обов’язки суфлера), він вирішив писати − писати п’єси для театру. Та знають і шанують у всьому світі його аж ніяк не за ті опуси, й навіть не за романи, а за казки, котрі він сам вважав легкими забавками!

Набережна Нюхавн, де мешкав Андерсен

У Копенгагені Андерсен мешкав на набережній Нюхавн. По черзі в трьох будинках: 15, 20 і 67. Всі вони збереглися, хоча напевне й змінили кольори, й тепер мають меморіальні таблички на фасадах. Раніше це був доволі занедбаний, повний повій і жебраків, район міста, нині ж – перспективний центр, багатий на різноманітні кав’ярні й ресторани, вздовж якого можна проплисти на екскурсійному кораблику або яким легко неквапно прогулятися пішки.

Як не дивно, але кажуть, що великий казкар не любив малих дітей. Коли йому запропонували зробити не просто одноосібний пам’ятник, а таку собі скульптурну групу – він і малюки – то Андерсен не на жарт розгнівався, бо волів навіть і в камені бути на самоті (з особистим життям у нього так і  не склалося…). Тож у Копенгагені є два його пам’ятники. Про один знають усі туристи, бо він розташований поблизу міської ратуші, що, звісна річ, височіє на центральній площі міста. Екскурсоводи попереджають, що фотографуватися з ним треба вкрай обережно, бо можна необачно послизнутися й гепнутися – такий уже засмальцьований обіймами поціновувачів цей монумент. Бронзовий Андерсен, вбраний у незмінний високий циліндр, тримаючи в руці улюблений ціпок, ніби гордовито позирає на бульвар… Ганса Крістіана Андерсена, одну з найжвавіших вулиць столиці. А от із другим пам’ятником — проблема. Тобто я його просто не знайшла. У путівнику вичитала, що 1880 року, незабаром після смерті письменника, його встановили в Королівському парку поряд із палацом Розенборг. Нині ж це улюблене місце зустрічей місцевих жителів, тоді як більшість туристичних гідів про нього й не здогадується. Тож, поблукавши чарівним парком десь із півгодини, я так і не натрапила на казкаря, хоча, можливо, я його просто не впізнала, адже пам’ятник являє собою скромну постать митця, що сидить на лавці й органічно вписується в навколишній антураж.

Пам’ятник Гансу Крістіану Андерсену в Копенгагені

Взагалі, не дуже люблю диснеївські мультфільми. За винятком хіба що «Русалоньки», адже там солодкавий happy end, що дарує надію і дорослим, і малим, а от у андерсенівському фіналі я завжди зронюю сльозу і не одну. Власне, Русалонька і є той найпопулярніший сувенір, який привозять із Копенгагена. Але перш ніж купувати якусь дрібненьку копію, слід познайомитися з оригіналом. Вона сидить, така тендітна й сумна, на кам’яній брилі біля самого берега одного з міських каналів, вдивляючись кудись туди, де блукають її дівочі чисті мрії. Пам’ятник з’явився тут 1913 року, спонсорував його зведення відомий меценат-бровар Якобсон («батько» Carlsberg), котрий був закоханий у балерину, що виконувала роль Русалоньки на сцені. Саме з неї відомий скульптор Еріксон і скопіював обличчя статуї, а решту вже позичив у власної дружини, бо акторка була надто непосидюща.

Кажуть, що коли доторкнутися до Русалоньки, то будеш вік-вічний щасливим. Можливо, тому самій їй не надто таланить, оскільки ділиться теплом з усіма. З нею часто трапляються халепи. То фарбою обіллють, то руки відірвуть, або навіть голову відкрутять (головне – щоб не ніс). Хтось закидає цей вандалізм феміністкам (звісно ж, не націоналісткам). Вони ж перекладають провину на інших. Утім, справи це не міняє, а героїні від того аж ніяк не легше. Наступного року Русалонька має поїхати до Шанхаю, на одну з численних щорічних міжнародних торговельних виставок, і бути там символічною окрасою данського стенду (з приводу її тоді ще лишень імовірної мандрівки в країні навіть референдум проводили!). Подейкують, що після повернення Русалоньку посадять подалі від берега, аби перший ліпший дістатися не зміг. Однак, чи порятує це її від подальших поневірянь, хто зна…

Просто Русалонька, або Символ міста

Канали міста повняться лебедями й качками. Здається, що ось-ось якесь гидке каченя візьме й перетвориться на красеня лебедя. А ще тут чимало мостів. Серед них в око впадає один – найпохмуріший і чи не найнижчий, проїжджаючи під ним, не можна не те що встати, навіть голову підводити не радять. До того ж, відстані між його опорами такі вузькі, що прогулювальний катер ризикує застрягнути між ними. Втім, нам щастить, і міст залишається позаду. Називається він Стормбро (або Штормовий) і саме з-під нього колись давно вибіг підступний пацюк, паспортний контролер, й заходився звинувачувати Стійкого олов’яного солдатика у незаконному проїзді без сплати мита.

Гуляючи містом, натрапляємо на Круглу вежу й дивимося на неї широко розплющеними очима. Пам’ятаєте, як у Андерсена: солдат за допомогою кресала викликає трьох магічних собак — «собаку з очима, як чайні чашки, собаку з очима, як колеса млина, і собаку з очима, як Кругла вежа». Дійсно, зведена ще 1647 року, ця вежа й досі вражає. Свого часу її приміщення одночасно слугували церкві Святої Трійці та обсерваторії Копенгагенського університету, з якою повсякчас пов’язують ім’я славетного астронома Тіхо Браге, чиє погруддя тут можна нині віднайти, хоча сама вежа й з’явилася вже після його смерті. З оглядового майданчика відкривається чарівний вид на все місто, шкодить йому тільки сталева решітка, котрою свого часу його огородили, бо надто вже полюбилося це місце самогубцям.

Кругла вежа із казки «Кресало»

Раніше ж смерть можна було знайти не лише на вежі, а й на площі перед королівським палацом Амалієнборг. Саме сюди на страту чи то через повішення, чи через спалення, чи через стинання голови привозили багатьох невдах: серед них і солдата, володаря кресала, й Елізу, сестру одинадцяти лебедів – на щастя, для них усе закінчилося зовсім не трагічно. Нині площа так само є одним із найвідвідуваніших місць – туристи поспішають сюди, аби побачити опівдні урочисту зміну караулу. Коли на одному з чотирьох палаців, що власне й обрамлюють площу, з’являється державний прапор, то стає зрозуміло, що зараз улюблениця всіх данців, королева Маргрете ІІ мешкає саме в цій своїй резиденції. Тут також жив колись і голий король, а в одному з флігелів палацу цілодобово працювали його хитрі кравці.

Пам’ять про Андерсена в Копенгагені аж ніяк не слабшає. Складається враження, що будь-де можна цілком випадково натрапити на його невловну присутність. Ось тінь дорогу перебігла. Раптом скельце розбите десь сяйнуло. Ген горошина покотилась. І так щороку. Й не дивно, адже казки й нині живуть у місті: не лише у центральній бібліотеці, з символічною назвою Чорна перлина, а й на звичайних вулицях, просто неба…

Фото з сайту uk.wikipedia.org

Краків — місто навіть і не «в інших світах». Воно завжди було по-особливому близьким для української культури. Ще на початку ХХ століття у краківських кав’ярнях можна було зустріти найвидатніших представників української інтелігенції. А водночас, чимало класиків польської літератури «Молодої Польщі» або й міжвоєнного періоду перебували у Львові. Ці два міста — «літературні побратими», які мають особливе мистецьке обличчя. Та й, зрештою, сьогодні шлях зі Львова до Кракова — лише кілька годин автівкою. Краків значно ближчий до Львова територіально й ментально, ніж столиця України. Найбільше у мандрівці зі Львова до Кракова забирає перебування на кордоні — просуваєшся зі швидкістю «шаленої черепахи». А сам шлях — лише трохи більше години, якщо траса не завантажена. В цьому й полягає особливий статус Кракова для української культури. Польське місто завжди здавалось певним взірцем, але ця «взірцевість» була двобічною, оскільки для Кракова наш Львів також був своєрідною оазою мистецтва.

Краків завжди перебував осторонь політичних баталій, саме тому наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. мистецький клімат тут був чи не найкращим у Польщі, землі якої були юридично поділені між трьома імперіями — Російською, Прусською та Австро-Угорською. Саме з цієї причини маленький Краків став центром для утвердження й розвитку покоління «Молодої Польщі». І хоча в ті роки Краків був справді лише провінційним містечком, ніби втиснутим між кордони трьох імперій, усе ж таки він був одним із найвизначніших мистецьких центрів. Як відомо, з 1815 року у Кракові існує Краківське наукове товариство, яке на початку 1870-х років перетворилося на Академію наук. Краківська школа мистецтв (заснована 1818 року) в 1900 році здобула почесний статус Академії мистецтв. У 1870-1880-х рр. у Кракові відкрилися Національний музей та музей Чарторийських.

Краків для нас, українців, — це як Париж для англійців, які знаходять у цьому місті якусь особливу принадність, чарівливість, граційну мистецькість, якої немає в метушливому Лондоні. Краків — втілення спокою, нірвани, богемності й високої культури. У Кракові відчуваєш, що ти в Європі, а не в зонах колишнього соцтабору. Звичайно, не буду ідеалізувати це місто, бо, зрештою, є в ньому й райони, близькі до київської Троєщини й Куренівки. Та все ж таки Краків, на відміну від Києва, має своє центральне обличчя. Можливо, хтось мені дорікне за це категоричне твердження, а все ж таки Старе місто в Кракові — щось особливе, непорівнянне з теперішнім обличчям київського Хрещатика. Це втілення одвічної історичності й культурності міста.

Що мене вразило під час візиту до центру Кракова, так це його «нашпигованість» російськими туристами. Але, на щастя, на цьому тлі польська самобутність вирізнятиметься ще яскравіше. Поляк ніколи не буде кричати в черзі по краківські ковбаси «Креденс»: «Ой, Мань, останні шість кілограмів залишилося, треба брати!». Представник польської нації ніколи не дозволить собі гучно висловлюватись на вулиці; навпаки, поляки люблять затишок і спокій, гармонію й принадність теплого родинного вогнища. Вони можуть «вбивати» години в теплих мистецьких кав’ярнях, спілкуючись, обговорюючи сучасні літературні новинки, зворушливо полемізуючи (трохи наївно й сентиментально) про внесок «польських пророків» у становлення Польщі й польської нації. Поляки заглиблені в культуру. Вони шукають у книгарнях новинок, вони запитують, коли вийде нова книжка того чи того автора. Зрештою, в книгарнях майорять плакати, що рекламують новинки або ж «попереджають» про появу нової цікавої книжки з такого-то числа у продажу. Скажімо, коли в січні я був у Кракові, то в усіх книгарнях доводилося бачити плакати з розрекламованим романом Анджея Сапковського «Змія».

Ягелонський університет. Фото з блогу lesadko.livejournal.com

Краків сьогодні — це друге за величиною та кількістю мешканців місто у Польщі після Варшави; одне з найстаріших міст Польщі, з тисячолітньою історією, багатою культурною і архітектурною спадщиною. Найстарший осередок поселення був на Вавельській Височині; то було одне з найважливіших міст загадкового племені віслян. Можливо, землі віслян певний час перебували під владою Великоморавської держави. В Х ст. це місто входило до складу держави перших Пжемислідів. Перша відома писемна згадка про Краків (як про важливий торговельний град) походить із повідомлення Ібрагіма ібн Якуба від 965 року. Над Віслою, біля Вавеля, на невеликому узгір’ї з юрайського білого каменю, згідно з легендою, постала колись поганська святиня, на місці якої побудовано пізніше римський костел Св. Архангела Михайла. Й досі Краків містить у собі якусь особливу містичність, легендарність.

Цікаво, що на зламі тисячоліть, у 2000 році, місто Kraka здобуло титул «Європейської столиці культури». Сьогодні Краків є одним із найпопулярніших місць на світі, зокрема — на європейському субконтиненті. 2006 року, він був у «п’ятірці» найпопулярніших міст Європи, у 2007 році, здобув статус «наймоднішого міста світу» — згідно з даними американської агенції Orbitz. Не дивно, позаяк Краків і його мешканці мають особливу ауру — історичну, міфологічну, в якій існує і Королівство П’ястів (1025–1385), і Королівство Ягеллонів (1385–1569), і Річ Посполита (1569 – 1795) і, звичайно ж, Краківська республіка (1815 — 1846). Місто Kraka — й досі нагадує місто-державу в античному розумінні, де кожен громадянин виконує особливу місію, підтримуючи свій рідний простір і утверджуючи національну пам’ять.

Історична пам’ять Кракова так чи інакше пов’язана з мистецькими явленнями. Згадати хоча б найвизначніші епізоди з попереднього ХХ століття. Один із найнезрозуміліших і досі творців модерного польського театру Станіслав Ігнаци Віткевич навчався малярству саме в Кракові (протягом 1904-1905 рр.). Митець також співпрацював із Краківським Авангардом. У Кракові міжвоєнного десятиліття зароджується група «формістів», яку заснував Тисусь Чижевський (до неї долучилися Віткаци та Леон Хвістек). З’являється вже згаданий «Краківський Авангард», очолений Тадеушом Пайпером, видається журнал «Zwrotnica» (1922-1923; 1926-1927 рр.). 1928 року у Кракові з’являється третє видання «зошитів» польської експресіоністської групи «Czartak». Таким чином, культурно-мистецьке життя міжвоєнної Польщі значною мірою концентрується саме навколо Кракова. В цьому місті ми можемо знайти представників практично всіх мистецьких, стильових, світоглядних явлень того часу.

Родина одного з провісників «Молодої Польщі» Казимира Пшерви-Тетмайєра ще за дитинства Казимира переїжджає до Кракова. Тетмайєр — представник «сентиментально-романтичної традиції» в польській літературі, який часом відгукувався про краківську культуру як про щось неприродне, роблене, філістерське, на відміну від автохтонного чарівливого світу Татр. Правда, цю сентиментально-романтичну традицію висміяв один із найвизначніших представників «краківської сміхової культури», себто культури краківських кабаре — Бой-Желенський. Зрештою, Краків здавна славився своїми кабаре й театрами. Той-таки «мізантроп» Тетмайєр буде захоплюватись акторкою краківського театру. Про видатне краківське кабаре «Зелена кулька» ще на початку ХХ ст. складали легенди в Європі.

Зрештою, не можна забувати, що величезну роль у мистецькому розвої Кракова відіграв відкритий 1893 року театр, який під керівництвом Павликовського, Котарбинського і Сольського став першою сучасною польською сценою. Краківський міський театр під керівництвом Тадуеша Павликовського показав на сцені потужний європейський модерністський репертуар, що сприяло розширенню і власних світоглядно-естетичних обріїв: це і Г. Ібсен, і Г. Гауптман, і М. Метерлінк з А. Стрінбергом тощо. А також, безперечно, С. Виспянський, С. Пшибишевський… Саме тому «народження» у Кракові такої величини, як Виспянський, видається знаковим і спланованим на небесах.

Пам’ятник Адаму Міцкевичу в Кракові. Фото з блогу mik-kiev.livejournal.com

Станіслав Виспянський народився 16 січня 1869 р. і помер 28 листопада 1907 у Кракові. В цьому місті він провів усе життя. Одну з найвизначніших частин його неперевершеного драматичного доробку становить краківсько-вавельський цикл: «Легенда», «Болеслав Сміливий», «Кремінь». Свого часу йому було доручено розписування краківського костелу Св. Хреста (не секрет, що Виспянський також — чудовий маляр), проте цей проект не було реалізовано. Як відомо, поштовхом до створення «Весілля» став «пансько-селянський шлюб» Л. Риделя, який одружився з сільською дівчиною з краківського передмістя Броновиць (наразі ця уславлена в літературі місцевість входить до території Кракова).

У Кракові протягом 1903–1905 років під проводом одного з найяскравіших літературних «ексцентриків» Адольфа Новачинського виходив сатирично-гумористичний тижневик «Liberum Veto». Це видання — одне з небагатьох, яке досить влучно, дошкульно й гостро критикувало всі недоречності і безглуздості польської політики та культури. Протягом 1897-1900 рр. у Кракові виходить також знаний часопис «Жицє», який у різний час редагували Людвік Щепанський, Артур Гурський, Станіслав Пшибишевський.

Цікаво, що 1900 року перші вірші «польського Максима Рильського» — себто Л.Стаффа — були опубліковані, зокрема, і в краківській «Критиці» В. Фельдмана. Відомий польський письменник Вацлав Берент після завершення гімназії вивчав природничі науки саме у Кракові. 1913 р. до Кракова повертається Юліуш Каден-Бандровський. Уродженцем Кракова є й Леон Кручковський, письменник трохи менше відомий, який працював переважно в жанрах документалістики («література факту») й белетристики.

Центр Кракова увінчаний двома центральними монументами поетів Адама Міцкевича та Юліуша Словацького (біля самої Краківської опери). Як відомо, у Вавелі поховано одного з «польських поетів-пророків» — Адама Міцкевича, причому – неподалік від могили Тадеуша Костюшка (під час Кримської війни 1853-56 років Міцкевич вирушив із політичною місією до Константинополя, де й помер від холери; спочатку був похований у Парижі, але в 1890 році прах перенесли до Кракова). Також Краків став місцем осідку видатного філософа-фантаста ХХ століття Станіслава Лема.

Краків став «своїм» і для українських письменників. Звичайно, ця тема потребує окремої розвідки, проте згадаю лише, що саме в Кракові розпочинається «польський» період життя Богдана Лепкого. 1899 року, коли в Яґеллонському університеті започаткували «лекторат української мови та літератури», то викладати ці предмети було запропоновано саме Лепкому. Богдан Лепкий помер 21 липня 1941 року в Кракові, похований на місцевому Раковицькому кладовищі. Вже багатьма забута письменниця Ванда Василевська, дружина одіозного радянського драматурга Олександра Корнійчука, 21 січня 1905 року народилася саме у Кракові…

Сьогодні на вулицях історичного Кракова можна легко заблукати, але навіть у цьому блуканні є своя принадність. Центр Кракова — це шлях від Яґеллонського університету (символ польського наукового вільнодумства, коперніканського злету) до Вавеля (символ незнищенності, історичного утривалення Польщі). Цей Університет, до речі, близький для України, оскільки чимало видатних вітчизняних науковців тут викладають, скажімо, один із активних авторів «ЛітАкценту» професор літератури Ярослав Поліщук.

Нинішній Краків — місто літератури, музики (а особливо цього року, коли вже з січня на всіх польських каналах почали показувати концерти до ювілею Ф. Шопена), живопису. Одне слово, мистецтва. І це мистецтво — авангардне, ексцентричне, захопливе. Ще сучасний Краків асоціюється з іменами двох літературних нобеліантів — Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської. Проте одним із найчастотніших сувенірів у Кракові є зображення Станіслава Виспянського. Його зустрінеш на різних хустинках, серветках, скатерках. Зрештою, в самому центрі Старого міста можна побачити доволі древню ресторацію під назвою «Весілля» (заснована ще 1921 року) — саме під такою назвою на початку ХХ ст. з’явилася одна з найвідоміших драм Виспянського, що мала чималий вплив на розвиток європейської та української драматургії.

Біля Вавельської брами

Польська культура має своє обличчя, внутрішню потребу до культури. Врешті-решт, польська нація має надпотужну жагу до культурного й релігійного наповнення. Другий феномен підтверджує той факт, що в Кракові надзвичайно багато костьолів. Так само, й у Вавелі на «одному квадратному метрі» розташована найбільша кількість у світі монархів. Навіть у англійському Вестмінстерському абатстві такого немає, що, зрештою, і природно, оскільки Велика Британія — це все ж таки конклав чотирьох центральних частин, а Вестмінстер втілює переважно англійську імперську історію. Натомість Вавель завжди був монолітним символом королівської Польщі, враховуючи й те, що в давні часи саме Краків був столицею цього королівства.

Польська нація поважає свою культуру і традиції, свою історію та літературу. В цьому я мав можливість пересвідчитися під час нещодавньої мандрівки до Кракова, міста історичного, древнього, що виринає з чарівної легенди про короля Крака, про жорстокого дракона, який жив у печері над Віслою (саме тому фігурки дракона — другий за популярністю сувенір після Виспянського)… Певно, що мовознавці можуть піддати сумніву цю «народну» етимологію міста, сказавши, що Краків походить від індоєвропейської лексеми на позначення назви «печери» (в англійській мові — cave). Проте міфологічне коріння — не таке вже й страшне явище. Саме наявність міфологічних інтенцій дає можливість нації зберегти себе в історичному вирі, адже всі ми вийшли з чарівного (чи й не дуже) міфологічного світу.

Краків видається типово європейським ще й тому, що в ньому зроблено все, щоб життя і мешканців, і відвідувачів було комфортним, щоб кожен узяв для себе на згадку про перебування в краківській атмосфері лише найкращі спогади. Самі краківці чудово послуговуються англійською мовою. Ця мова забезпечує теперішній польський цивілізаційний вибір — належність до західної цивілізації права, етики, культури. Хіба що вражає, як я вже казав, надмірно велика кількість туристів із Росії, які жадібно скуповують фірмову краківську ковбасу, горілку та занадто голосно поводять себе на вулицях міста. Водночас, це місто надзвичайно релігійне: навіть у будні дні в костьолах багато відвідувачів на служіннях. Краків і досі живе в координатах денної, вечірньої костьольної служб. Життя краківця покреслене обов’язковим відвідуванням костьолу. Це, у свою чергу, засвідчує надзвичайну чемність поляків, їхню повагу до гостей, зворушливість, чемність і добропорядність.

Звичайно, за кілька днів Краків неможливо збагнути. Знаю людей, для яких це місто є одним із найяскравіших і найкрасивіших у Європі. Можливо, в кожного є свої улюблені місця, проте у Краків неможливо не закохатися: в його магію і старовинність, літературність і мистецькість, у відбивання сакральних годин у центрі міста одвічним годинником, у розмаїття костьолів (костьол Святої Марії — окраса Кракова). Це місто шанує історію: в центрі розміщена значна частина історичних монументів — один із центральних нагадує про події славетної (та для багатьох в Україні забутої) Грюнвальдської битви. Водночас, вражають і постаменти святим, отцям церкви, пам’ятник Іоанну Павлу ІІ, який залишається найвідомішим поляком ХХ сторіччя.

Саме тому Краків — це європейське місто, яке, здається, попри все, знайшло своє культурно-історичне мотто.