Дітям, які захоплюються збиранням монет чи інших речей, напевно, буде цікаво прочитати книги досвідченого колекціонера Олександра Макарова «Курс юного антиквара» і «Монети з дідусевої скриньки» – доволі несподівані для українського ринку видання останніх років, прикметні ще й тим, що містять багато історій з особистої практики, а не тільки енциклопедичну інформацію. Це дає змогу розповісти про справді унікальні речі (як-от про приятеля автора, який колекціонує прищіпки, чи про збирача різдвяних монет). А заразом частково знімає відповідальність із наратора (його колекціонерський досвід наголошено особистий, тому дидактичність дещо менша, ніж можна було б очікувати).

Але, на жаль, окрім монет, рецептів м’яса по-одеськи і цікавих історій, із дідусевої скриньки нерідко виринають топоси латентного колоніалізму (скажімо, описи «похмурого культу вуду» чи твердження про те, що Миклухо-Маклай «піклувався про папуасів»), побутового сексизму («Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом»), регіональної зарозумілості («Америка була б удвічі багатша, якби мала таку давню історію», як Одещина, але оповідач «не хотів би, аби мешканці інших міст нам заздрили»).

Олександр Макаров. Монети з дідусевої скриньки. – Київ: Грані-Т, 2010

Історії про монети та інші об’єкти колекціонування розповідає або сам автор («Курс юного антиквара»), або ж дідусь хлопчика Олеся з уявної родини. З одного боку, у книгах нема претензій на щось більше, ніж наміру поділитися власним досвідом (автор навіть намагається створити своєрідний мовний портрет діда-оповідача: той каже «грошва» замість «гроші», відмінює слово «метро», ділиться історіями з власної юності). Але авторитетні наратори ще від часів проповідницької прози (чи й раніше) сприяли натуралізації певних життєвих практик у літературі, оскільки сам той факт, що такий персонаж оповідає, надає його вчинкам і вчинкам симпатичних йому героїв оповідок виправданості й законності. Адже перед нами не якийсь сумнівний Бринихів доктор Падлюччо, а досвідчений учений-колекціонер чи непохитний моряк на прізвисько Криголам, здатний уладнати будь-який сімейний конфлікт. І від нього дитина може навчитися не тільки принципів упорядкування колекцій чи відновлення старих банкнот (що справді корисно й чого б хотілося бачити більше на сторінках «Курсу юного антиквара»). Вона ще може навчитися й того, в які ігри мають грати мужні хлопчики й жіночні дівчатка; неповаги до гаїтян, які нібито зомбують першого-ліпшого; колекціонування задля грошей (абзаців про вартість деяких об’єктів колекціонування й можливості для заробітку в обох книгах істотно більше, ніж роздумів про історичне значення чи пригодницький ореол колекціонування); навіть «чорної археології» (адже ніде в «Курсі юного антиквара» чи «Монетах» до пуття не пояснено, чому саме шкодить це заняття).

Крім того, дідусь так часто виявляє неуважність до фактів (чи коректор – до тексту?), що стає складно зрозуміти, для кого написана книжка: дитина не збагне й половини, нумізмат – знайде чимало помилок і спрощень. Наприклад, автор (чи перекладач) плутає терміни “білон”  і “білліон”. Перше – це,  якщо спрощувати, монета з малим вмістом срібла, друге – число з великою кількістю нулів.

Те саме стосується сюжету із “шагами” – марками-грошима УНР; така ж практика існувала, наприклад, у Російській імперії. По-перше, не пояснено, що це таке; по-друге, чомусь написано, що цінність загальнодержавних грошових знаків “забезпечувалася сумнівним майном різних міст”.

Виклад історії монетної справи та принципів колекціонування доволі безсистемний: автор просто вишукує яскраві, таємничі, епатажні факти в улюбленому предметі. І виходить, що незрозумілі для дітей терміни (як-от «монисто» чи «електрумові кизикіни» – останнє словосполучення вперше згадано в середині «Курсу юного антиквара», але пояснено його значення лише в останньому розділі книги) сусідять із виявами неприпустимої для історика неточності й міфічними сюжетами. Таким сюжетом є, наприклад, історія заповіту Петра І: під час Кримської війни, щоб обгрунтувати свої претензії на територію, російська сторона посилалася на цей “документ”, існування якого ще тоді довести було важко. Наводити цю історію без жодних сумнівів, таким чином, некоректно. Щодо Атлантиди на дні Чорного моря, про яку оповідає дідусь, то науково встановлено, що екологічна й цивілізаційна катастрофа на Чорному морі (тоді прісному озері) спричинена не хвилею з Балтії. Балтійське море, як і Чорне, було затоплене солоною водою зі Світового океану, рівень якого значно зріс. Монету в 5 копійок 1727 року (серед колекціонерів – “хрестовик”) автор помилково пов’язує з Петром ІІ, хоча початком її карбування був 1723 рік (правління Катерини І). Далі написано про “ще один помітний факт того часу” – мідні рублі вагою 1,6 кг. Але відомо, що монетна стопа того часу – це 40 рублів із пуду міді. Пуд міді мав собівартість 10 рублів і, якби використовувалася така стопа, то, справді, рубль важив би 1,638 кг, але це означало б, що держава карбує монету собі у збиток. Тому в 1725–1727 рр. за цією стопою карбували мідні гроші (близько 80% із яких гривні і полуполтини), щоб якось протидіяти стрімкому знеціненню мідної монети. Але такі рублі-плати, про які пише автор, ніхто не носив у кишенях, вони ставали забезпеченням для векселів. Монети за цією стопою почали карбувати за Анни Іоаннівни, вже після смерті Петра ІІ. Така практика пізніше була поширена на мідних копальнях, де зарплатню видавали часом “готовою продукцією”. Далі маємо роздуми про “чиюсь платню”, що займає об’єм кількох возів.  Але, наприклад, у Києві в сер. XVІІІ ст. на Подолі шабля коштувала приблизно 50 копійок, тому віз мідних рублів міг отримати хіба якийсь міністр і то за тривалий час. Хоч і не віриться, що міністру заплатили б міддю.

Олександр Макаров. Курс юного антиквара. – Київ: Грані-Т, 2010

Факти, хай цікаві й оригінальні, все-таки не створюють чіткої мотивації до колекціонування чи орієнтирів у цьому занятті. Це виглядає так, ніби у книзі “Риболовля для початківців” дають добірку рибальських байок та описів величезних риб із заморських країн і давніх часів замість того, щоб дати практичні поради чи ознайомити з етичними основами риболовлі. Якщо юному рибалці годиться не використовувати динаміт, то юному антиквару варто не вдаватись до “чорної археології” – непрофесійних розкопок задля веселощів чи грошей. Натомість книга О. Макарова замалим не спокушає мерщій вдатися саме до таких дій.

Втім, навіть такий текст може бути досить пізнавальним і принаймні заохочувати серйозно займатися колекціонуванням. Якби наведені факти якісно оформили, вони б вражали значно більше. Бракує ілюстрацій (можливо, через недостатнє фінансування): набагато цікавіше було би поглянути на зображення реальної монети чи марки, ніж читати її опис на півсторінки. У «Курсі юного антиквара» трапляються речення, у яких навіть нема пробілів. Нарешті, трапляються прикрі мовні помилки, як-от англійський вислів «In God we trast» або українські «швидше за все» чи «чемодани».

Найголовніше те, що з обізнаністю автора (який має солідні наукові публікації) та рівнем видавництва (у «Гранях-Т» вийшло багато цікавих і якісних серій – «Дитяча іронічна поезія», «Сучасна дитяча поезія», «Сучасна дитяча проза», «Життя видатних дітей» та інші) можна було сподіватися більшого: малої енциклопедії з нумізматики для дітей, на зразок російських росменівських видань; спогадів Олександра Макарова з коментарями про власну колекцію, а можливо, і її презентацією, хоча б у вигляді фотографій окремих екземплярів; просто короткого викладу того, як правильно збирати колекцію й окремих випадків, що викликали би цікавість до такого заняття; можливостей ще, загалом, багато…

А втім, як обіцяє автор наприкінці останньої книги, на нас ще чекає зустріч із дідусем Костянтином Івановичем, і, можливо, наступного разу його скринька таки приховуватиме справжні скарби.

Спочатку літературні критики й оглядачі відгукувалися про «Скелетон Крік» не дуже схвально, називаючи книжку юнацьким трилером чи навіть хорором з немудрим сюжетом. Однак невдовзі по виході першого твору серії вони звернули увагу на  вдале сюжетне й художнє поєднання книжки, яке дало їм підстави назвати роман Кармана «книжкою-символом 21-го століття». «Скелетон Крік» – це своєрідна «реальна віртуальність». За сюжетом головні герої роману, підлітки Раян і Сара, намагаються розгадати таємницю назви їхнього містечка Скелетон Крік. З нею, гадають вони, пов’язані ті дивні історії, які відбуваються в місті. Коли підлітки, розслідуючи містерії, потрапляють у халепу, Раян пошкоджує ногу. Як наслідок — батьки забороняють хлопцю спілкуватися з Сарою. Але заборони підліткам не страшні – Сара та Раян продовжують спілкування імейлами. Дівчинка безперервно знімає відеоролики, які надсилає Раяну. До кожного ролика дається пароль, а до паролів – ключові слова.  У такий спосіб в одному з відеороликів підлітки помічають привида. Вони розуміють, що таємниця веде до невідкритої, або навіть прихованої трагедії. Сара збирається докопатися до правди, і Раян хоче її підтримати. Підліткам заважає заборона батьків. Утім, Сара і Раян, не зустрічаючись жодного разу, усе ж розробляють план і знаходять докази. Їхнє спілкування базується на написаних, відправлених і видалених імейлах, сканованих газетних замітках тощо. Співпрацюючи  лише віртуально, герої не покладають рук і не здаються. Книжка написана у щоденниковому жанрі (популярному нині в дитячій та юнацькі літературі США). Раян звіряє щоденнику всі свої сумніви й переживання, занотовуючи також електронні листи від Сари. Успіх повісті «Скелетон Крік» – не стільки в сюжеті, скільки в дизайні самого внутрішнього світу, адже читачеві пропонують прожити разом із героями «віртуальне» життя, сповнене неочікуваних захопливих пригод. Варто зазначити, що особливий інтерес книжка викликає у хлопців.

«Віртуалізація» роману не обмежилася сюжетним рівнем. До певних розділів «Скелетон Кріка» розроблено серію роликів, розміщених, зокрема, на YouTube. Керман, розповідаючи про задум своєї  книжки, зазначає: «Книжку «Скелетон Крік» можна найліпше охарактеризувати як історії про привидів та власне кіно про них. Читайте 20-30 сторінок, потому дивіться протягом 5-7 хвилин певний кіно-сегмент із секретного веб-сайту… Перегляд розвитку історії – це нагорода за 20-хвилинне читання». Згідно з авторським задумом, діти мають нагоду поєднувати одразу дві активності: читання  й користування сучасними технологіями. У теперішній ситуації, коли розвиток технологій спричинив глобальну зміну дитячих захоплень, у списку яких книжка поступилася місцем комп’ютерним розвагам, авторові вдалося запропонувати дієвий спосіб підтримувати інтерес дитини до читання.

Патрик Карман продовжує працювати над книжками 21-го покоління, обіцяючи створювати сюжети, де тексти будуть повсякчас переплітатися з відео, веб-сайтами та іграми. Карман постійно відвідує сотні американських шкіл, де популяризує процес читання як актуальність і невід’ємність сьогодення. На його думку, діти нової генерації зовсім не знайомі з таким явищем, як зменшення ролі книжки через технологічний прогрес. Навпаки, свідомі читачі сприймають однаково важливо і читання книжки, і комп’ютерні мультимедіа. Вони чудово розуміють, що майбутнє суспільство не можна позбавити того чи того.

Письменник вважає, що нині, коли в світі налічується безліч цікавих книжок, авторам треба шукати чогось нового — нестандартного — оформлення чи супроводу книжки певними цікавинками. Він переконаний, що нині є все, щоб робити літературу іншого формату. Звертаючись до новітніх технологій, завжди можна створити не просто цікавий текст, а книжку-подію, що буде до вподоби навіть найперебірливішому читачеві.

Марина Павленко

Нічка-Маруха, Дивовиця, Житниця, Любистиця, Жалиця, Терновиця Росяниця – усе це прадавні богині Русалки, володарки сакральних знань, уособлення романтики і містики. Чи не такою ж романтично-містичною видається мені й творчість сучасної дитячої письменниці – Марини Павленко. Вісім книг для дітей (дві з яких перевидано ще й повторно, і це – не рахуючи її поетичних і «дорослих» збірок), нагороди престижних конкурсів («Смолоскип», «Дитячий портал», «Коронація слова», «Золотий лелека») – чималий здобуток десятиліття, а як на український контекст – чи й не унікальний? То ж спробуймо розібратися, у чому таємниця творчості Марина Павленко? Де починається диво?

НІЧКА-МАРУХА
Як не злякатися Нічки-Марухи?.. А ще Вовка, що зачаївся під диваном, Чорної Руки, що ррраз! – і вискочить із темного кутка, Ївги-Яги і волохатих гусениць, слизької та липкої Нудьги чи підступного Хапацюри… «Але вовка боятишя – в ліш не ходити», – переконаний Домовичок з бузковою бородою («штовідшотковий мохер»), «палітрою» і «пенжликом», що, наче, фокусник з’являється на сторінках першої книги для дітей Марини Павленко.

«Домовичок з палітрою» вперше вийшли в серії «Лауреати “Смолоскипа”» 2001 року. Тоді мало не всі знайомі діти отримали в дарунок від мене цю книжку й заходились її цитувати, імітуючи шепелявість головного героя. Разом із дивовижним звільненням Домовичка з дзеркального полону розпочинаються неймовірні пригоди сестричок Даринки й Наталі. Подорожуючи до Країни Втікляндії, Попівського ставка чи горохового поля, граючись і розгадуючи секрети, «чаклуючи» і засвоюючи Домовичкові премудрості – дівчата врешті збагнули головне, що «друзба – найбільсий скарб». Добром і ласкою вони здобувають нових товаришів. І навіть баба Ївга – Вже-Не-Зовсім-Яга, і Чорна Рука – не матиме часу лякати дівчат, бо й у неї з’явилися подруги: «Синя Рука, і Зелена Рука, і Жовтогаряча, і яка тільки хочеш!..»

Здавалося, вигадкам і пригодам на сторінках книги не буде й краю… Та під кінець літа дівчата переїхали, а Домовичок відмовився «кидати хату напризволяще». Але рідним без Домовичка новий дім так і не став. Тож Дарина і Наталя досі бережуть його пензлик і палітру, сумують за своїм «найнадійнішим другом» і мають «таємну надію, що… Домовичок десь тут, десь поруч, десь із нами разом». «Ця книжка полишає по собі якийсь жаль, — писала про «Домовичка з палітрою» в котромусь із тодішніх чисел «Літературної України» письменниця Галина Кирпа, — Він кублиться в серці доти, доки врешті-решт дає збагнути причину своєї з’яви. Ба! Та ж то жаль прощання! Він обсідає геть усі закапелки душі, поки нашукує одну-одненьку шпарину й шепоче в неї: «Не покидай мене, Домовичку, не покидай!..». І ми сумували тоді разом із п.Галиною, що Домовичок від дівчаток тоді так безслідно й загадково зник…

Книги Марини Павленко, видані видавництвом «Теза»

ДИВОВИЦЯ
І ось через роки — коли вже ніхто й не сподівався, коли тираж «смолоскипівського» видання давно розійшовся — диво сталося!

На превелику радість читачів 2007 року у видавництві «Грані-Т» вийшло продовження цієї історії. Разом із перевиданням попередньої частини!

Домовичок повертається! Саме так і називалася нова книга. А з Домовичком повернулися і стилістика тонкого, іронічного оповідання, і фантастичний сюжет, і неймовірні пригоди, і казкові подорожі.

Попри те, що частини дилогії об’єднані спільними героями, детальною автобіографічністю, карколомністю сюжету, відчуттям дива і навіть – аналогічними заголовками до всіх розділів, вони є цілковито інакшими. Дарина — героїня попередньої книги, вже доросла, а з Домовичком товаришують її донечки, Оля й Оксанка, – та стрімких пригод, кумедних моментів і потішних подій вистачає на всіх. Оскільки Домовичок узяв на себе почесну місію працювати «нянем» у дівчат («Роботи іж вами, дівото, непочатий край!»), то вистачає ще й добрих справ та ненав’язливого виховання, заснованого на півторасотлітньому досвіді, приправленому гумором та підтвердженому влучними примовками.

У продовженні з’являється загадкове Закартиння – своєрідна паралельна реальність, із якої, мов із рогу достатку, сиплються на сестричок численні халепи й дива. Всі події тепер пов’язані ще тісніше: на тлі дрібніших перипетій і колізій розвивається єдина, головна – пов’язана зі справжнісінькою небезпекою від Попелюхи та нічниць. Дія відбувається вже у міській квартирі, а не на сільському подвір’ї, значно побільшало любовних інтриг (їх вміло вибудовує Домовичок, подарувавши щастя не одні парі). Та й сам бородатий нянь, він же – «барбі-ляль», устигає засвоїти переваги сучасності не тільки підробляючи автовідповідачем. За двадцять років, мовлячи його словами, «прогреш штавшя капітальний». Він уже – «шучашний, фінаншово нежалежний, мобільний Домовик». От тільки популярний нині відпочинок перед телевізором-«часокрадом» Домовичок ігнорує, надаючи перевагу творінню музики, танців, картин, текстів (він і досі пише свою таємничу книгу, розпочату ще у першій частині!), а також – гарному настрою і унікальним шоколадно-цукерковим бутербродам.

Усі герої дилогії – живі, правдоподібні, мають власні, цілком індивідуалізовані характери (Оля зовсім не схожа на свою прагматичну маму Дарину, трирічна Оксанка-Окся-Кассандра – втілення дитячої безпосередності тощо). Одне слово, із такими персонажами не знудишся! А самі книги, хоч і читаються неймовірно швидко й легко, буквально «на одному подиху», – все ж устигають захопити ДИВОМ: дорослих — відчуттям дитинства, а дітей – не інакше як відчуттям дорослості й справжності усіх їхніх справ.

ЖИТНИЦЯ
Як повнозерний житній колос, сповнений стиглої мудрості і сонця, – наступна дитяча книжка Марини Павленко «Півтора Бажання, казки з Ялосоветиної скрині», видана спершу 2004 року тим-таки «Смолоскипом» і перевидана нещодавно «Гранями-Т». У казках оповідь ведеться від різних осіб, що створює безпосереднє живе враження і ефект присутності (у «Лілеї», наприклад, вельми правдоподібно показано забудькуватість оповідача). Дуже ориґінальне в книжці переосмислення народних сюжетів. Якщо в народній казці ми здебільшого знаємо кінець, то тут – сюжетні лінії такі складні й заплутані, що розв’язка часто є несподіванкою навіть для самих героїв. Тут не Несміяна, а – Реготушка, яка має зажуритися. Тут виконуються не три, а лише півтора бажання. Тут Казка-утікачка, як своєрідна блудна дочка, повертається до свого дому, який із темниці перетворюється на затишне кубельце.

Утім, казок, відчуваємо, баба Ялосовета понамотувала собі на веретено неймовірно багато. З них лише Недбала, Необережна, Неймовірна, Забудькувата, Вередлива, Ощадлива, Сміхотлива, Терпляча, Полохлива і Моторошна (важко втриматись, аби не перелічити зайвий раз ці їхні назви) потрапляють у книжку і визирають, ніби волошки із жита, ледь не з усіх сторінок. Мені як поетові (напишу скромніше: як людині, яка пише вірші), дуже близька проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці. Особливо подобаються римовані вставки. Хочеться співати разом із Нехайком про його «перинку з павутинок, подушку з порошинок» і ридати разом із Васильком від безнадійних пісень красуні-Осені. Книжка не перевантажена звичними в дитячих книжках моралізаторством і патосом. Якийсь дидактизм трохи, звісно, є, але він мені навіть подобається. Та й він швидше – ніби з погляду самої дитини, а не з точки зору дорослого. В усьому ж іншому особисто я якісь «повчальні» моменти сприймала як своєрідну іронію. Навіть – як самоіронію. Це видно не лише зі стилізації під народне (а це стилізація, але аж ніяк не нав’язла в зубах «просвітницька» традиційність), а й із жартівливого тону, і – з великої, без жодного осуду чи зверхності, любові до «неправильних» (бо негативних тут, здається, немає) персонажів.

Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко. — Київ: Грані-Т

А персонажі в цих казках дуже й дуже неоднозначні. Засновані на первісному світосприйнятті, за своєю щирістю такому близькому дитячій уяві, вони водночас позбавлені властивого народній казці різкого поділу на «чорне» і «біле». Так, стара Ялосовета насправді зовсім не лиха: вона самотня й нещасна, їй просто бракує любові. Недбала Софійка, така симпатична у своїй неохайності, є втіленням кожного з нас, нашого ментального «Якось воно буде!». Баба Віхола, Мухомор і Печериця – просто одержимі інстинктом материнства-батьківства. Вересклива молодиця з «Перевізника Микити» – закохана кокетка. Мельниківна – красуня, яка сама заплуталась у власній пихатості й засліпилась власною вродою. Тітка Секлета з «Півтора бажання» – це наша загнана боротьбою за хліб насущний українська жінка. Навіть зажерливої Тіні шкода: такі мала далекосяжні плани!..

Не вважаю, що книжка адресована тільки малому читачеві. Кажу це не тільки тому, що підтекст кожної фрази навряд чи буде тими найменшими вловлений. А й тому, що, будучи вже далеко не дитиною – я особисто прочитала книжку з великою цікавістю. Причому – разів, мабуть, зо п’ять.

Отже, казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані до різновікового читача.

Особливо сподобались мені казки про кохання, яких у книжці, до речі, — добра половина. «Перевізника Микиту», «Мельниківну» і «Золоту шаблю» взагалі сприймала не як казки, а як цілком дорослі любовні драми. Утім, якби я читала їх у дитинстві, вони б захопили мене не менше: які дівчатка не мріють про кохання? Тоді як казки про Нехайка, про Реготушку, про Віхолу, про Тінь – більш «дитячі», хоча теж дуже цікаві. Адже у кожній зернинці-казці – життя.

ЛЮБИСТИЦЯ
Дивовижно, але все, що необхідно для гарного детективу (переслідування, ризик, змови, неочікувані ходи, загадкові обставини), для фентезі (магія: зелена, жовта, червона, словесна, імітативна, часова; чарівні предмети, фантастичні істоти, обряди, ритуали і замовляння), для любовного роману (кохання, перші побачення, «коли поряд просто приємно йти… і сміятися…», любовні трикутники, змови і інтриги, сукні, дієти і, навіть, чарівні черевички), – все є у трилогії для підлітків Марини Павленко.

«Русалонька із 7-В або прокляття роду Кулаківських», “Русалонька із 7-В та загублений у часі”, “Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу” («Теза», 2004-2008) – кожна з повістей, попри переважну спільність героїв і розвиток їхніх доль «у часі», має неповторний динамічний і самостійний сюжет, власну захопливу інтригу, несподівану розв’язку. Наскрізним для трьох частин є хіба-що неймовірне переплетення життя та вигадки, взаємодія «реального» і містичного, яке врешті стає настільки близьким, що увиразнюється кульмінаційною «битвою» русалоньки-Софійки і русалоньки-Росяниці у третій частині.

У день зимових русалій (22 грудня), «підслухавши» фантазії дівчинки «вийти у світ красунею-русалкою», Росяниця вирішує поставити на місце «самозванку». Напередодні першого Софійчиного балу в класі з’являється новенька Росава Підлісняк, яка «дратує манерами, розумом і дотепністю» і, увібравшись Русалкою, підступно руйнує новорічне свято Софійки. Протистояння наростає із кожним розділом, поширюється на дім і школу, друзів і рідних. Володіючи прадавніми знаннями, Рося здобуває симпатію чи не кожного. Навіть недовірливих Надьку, Вірку і Любку так захоплює ворожінням за допомогою «сонечка»-божої корівки (сім кружечків на спинці якої – це сім дітей бога Сонця), що дівчатка геть забувають про важливу місію, з якою йшли до Софійки. Та врешті, ціною неймовірних зусиль, і навіть бойовим союзом із задавакою Іркою Завадчучкою Софійка перемагає… Але — чи Росяницю?.. Може, саму себе, власну лють і заздрість?..

Книга безперечно сподобається дівчатам будь-якого віку. І це чудово, адже, як небезпідставно нарікала Софійка: «у їхньому 7 класі вся література для хлопців, дівчатам, — хоч повісся». Але чи тільки дівчатам? У книзі багато таких актуальних для всіх і для будь-якого віку любові-кохання. Уся немов настояна на духмяній траві-любистку, «Русалонька» захоплює вже з першої сторінки… А перегорнувши останню, попри безмір задоволення, відчуваєш, що тебе, як мовив один із героїв (а мова повістей легка, сучасна і дотепна), «не попустило». Любисток причарував — хочеться продовження! Тим паче, що четверта книга – уже в видавництві. Чи не найкращий це був би подарунок до зимових русалій?!

Марина Павленко. Півтора бажання. — Київ: Грані-Т

ЖАЛИЦЯ
«Миколчині історії» («Грані-Т», 2008) – цікава і світла книга про «сумні» речі. Це розповідь про дружбу третьокласника і пса Найди, яка спочатку допомагає їм віднайти тепло у холодній халабуді на Пустирищі, куди втікають від п’яниці вітчима, а потім і в щоденному світі.

Миколка порятував Найду цуценям із багнюки і тепер вони разом долають труднощі: знаходять їжу і одяг, організовують «бізнес», завойовують повагу однокласників, навіть рятуються від урагану. Допомагають їм на шляху Товстуха, яка на насмішки відповідає добром, запрошує до обіду, може, не зовсім уважна, але добра «училка», привітна однокласниця Катя-«зубрилка», безпосередньо щира дівчинка-власниця Терточки і… Диво. Адже «не може Святий Миколай забути про хлопчика – ще й із таким самим, як у нього, святого, іменем!..»

Розгортання пригод – несподіване: з погляду пса (тому «чуємо» все насамперед за запахами), через внутрішній діалог Найди з Миколкою. А для дорослого читача – це ще й діалог із відНайденою у світі дитинства часткою себе. Хоча, застережусь, когось із читачів відвертість повісті може і вжалити… Можливо, саме тому в Інтернеті знаходимо так багато «жалких», ущипливих і доволі суперечливих відгуків на цю книжку. Починаючи з того, що книга «небезпечна» для дітей, бо чого можуть навчити приблудна собака, бомж і купа жаргонних слів, — завершуючи скептичними констатаціями, що книга «неправдива», бо насправді, бачте, хлопчик Миколка виявляється «занадто правильним» як для напівсироти, а в самому тексті — занадто мало «вуличних» слів. В одних таких відгуках Миколку «жалять» за надмірні відвертості в сюжеті, в інших — навпаки, за відсутність сюжетної «карколомності» (справді, герої живуть абсолютно звичайним реальним життям, жодного разу не злітавши на Місяць, не помандрувавши в минуле чи майбутнє, не зустрівши жодної фантастичної істоти і навіть не здолавши жодного бандита).

В одних — закидають авторці відсутність відвертих пояснень «що таке добре, що таке погано», в інших — лають за нібито відвертий поділ персонажів на позитивних і негативних (при цьому, щоправда, забуваючи, що то їх так ділить не авторка, а пес, для якого, зрозуміло, світ ділиться на «своїх» і «чужих», і до тих «чужих» він зараховує далеко не всіх тільки «поганих»).

Утім, писати сумні рецензії на гарні книги може кожен, а писати гарні книги про сумні речі — лише справді талановитий автор. Адже саме виходити за межі власного звичного світу, бути несподівано уважнішим і добрішим до іншого – спонукає ця книга.

ТЕРНОВИЦЯ
Досліджуючи таємниці дитинства, Марині Павленко вдалося зазирнути до світанку життя навіть…

…Павлуся Тичини – хлопчика-«мізинчика», що «знайшовся у родині Тичин сьомим», м’якого і вразливого, з високим чолом, під яким усе працює думка та очиськами на півлиця, що у себе так і вбирають світ. «Він – мовби струна, що натягнута між небом і землею, між зорями й комашками». Любить і музику, і малювання, і все навкруг. І вірші почне писати «ніби зняті з неба, зіткані з трав, із води зі Святої Криниці за селом, бджолиного хору татової пасіки, з маминої пісні… мовби одмічені печаттю Божого духу»;

…принцеси і вигадниці (в майбутньому — вченої, письменниці, діячки Центральної Ради, 1928 року запротореної до сталінських таборів на довгих 29 літ) Надійки Суровцової, що «пробує винайти чарівний засіб, який зберігатиме каштани блискучими все життя», а «ще вона, мов помахом чарівної палички, вмітиме будити людяність у тому, хто вже й сам вважає себе ніким», навіть у найстрашніших умовах. Житиме за правилом: «Немає кращих ліків від горя, ніж давати полегкість іншим».

…Василька Симоненка, який мріяв бути льотчиком, але завдяки слову підкорив висоти, непідвладні жодним технічним засобам. «Такий-от швидкий і стрімко-вертикальний шлях («кабрирування» по-льотчицькому). Із малого полтавського села – в класики»;

…Василька Стуса – пестунчика, якому рано довелося стати першим помічником у родині, який завжди допомагатиме рідним і друзям, «ніколи не обмине людини, що потребує помочі, навіть якщо то п’яниця в калюжі валяється». «Борючись із темрявою, він ніс … світло Правди»;

…Іринки Жиленко, майстрині «секретів» і вигадок, яка мріяла бути морячкою, «обожнювала читати про далекі моря, сизі гори, жовті пустелі». «Їй підкорилась глибина, сила й могуть її величності Поезії. І вона той секрет відкриває людям»…

Марина Павленко. Санта Лучія в кирзових чоботях

Йдеться про книжку міні-оповідок Марини Павленко «Про дитинство видатних українців» («Грані-Т»-2009). Загалом, оповідки-дослідження «Янголи для Павлуся Тичини», «Казка Надійки Суровцової», «Небезпечні польоти Василька Симоненка», «Перемоги Василька Стуса», «Сонячні секрети від Іринки Жиленко», обрамлені влучними епіграфами та місткими довідками, – утворюють дивовижну мозаїку книги, де все вивірено до найменших деталей. Неймовірно, що крізь товщу часу і суму авторці вдається догледіти за надто непростими долями – малих мрійників і великих життєлюбів. Із звичайних, на перший погляд, деталей, життєвих спогадів, витворює вона прекрасний світ дитинства, із якого і добро, і любов, і краса, і надія, і сила вистояти, вийти «через терни» — таки ж до зірок…

РОСЯНИЦЯ
Як відомо, на Зелену неділю всі русалки виходять погуляти, і приємно, що всі вище згадані диво-діви найближчими святами вже прихоплять з собою і сьому сестрицю-Росяницю — книжку Марини Павленко, яка щойно-щойно з’явилася у видавництві «Ярославів Вал».

Бо ж, як зазначається у тій книжці, недаремно кажуть, «що сьоме дитя в сім’ї – особливе? Сім барв у веселки, сім нот у пісні, сім днів у тижні…»

Сімома кольорами гратиме й сама книжка, яка навіть зветься: «Райдуга в решеті». Вона теж — про дитинство тих-таки Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко. Але це вже цілком інші, набагато повніші й докладніші твори, масштабні історії, які не вбгати в маленькі оповідки.

І мабуть, не випадково у більшості народних пісень русалки перестрівають саме «дівку-семилітку», а та прекрасно справляється з їхніми химерними загадками. Адже, згідно з давніми віруваннями, дитині до семи років дано й відкрито набагато більше, ніж дорослим. Ця книжка справді у всій красі відкриває перед нами ніби й відому, але досі ніби надто абстрактну істину: все наше життя, всі наші вчинки — наслідок пережитого в дитинстві. Принаймні, мене вразило, як мало не кожен Тичинин поетичний рядок знайшов свій «початок» у тій чи іншій деталі його ще дитячого пісківського побутування («Хлопчик-Камертон»). Як мала (але вже тоді НайНадійніша!) Суровцова, сама того не відаючи, вже в благополучному київському дитинстві «пройшла репетиції» своїх майбутніх далеких (ох і далеких!) мандрів. Як усіма можливими шляхам «обминало» поезію, щоб потім таки впритул підійти до неї «кирпате безсмертячко» Симоненка. Яким лагідним домашнім «мізинчиком-мазунчиком» був «хлоп’як із криці» Стус і звідки черпало свою енергію «дівча на сонячних батарейках» — Ірина Жиленко.

Дитинство великих українців безперечно надихатимуть не лише юних читачів. Вони зайняли своє місце у переліку інших книг Марини Павленко, яскравих і захопливих, написаних дотепною образною мовою, звернених до різновікового читача. А ще – достовірністю (в передмові до цієї та до попередньої книг зазначено, що в текстах про дитинства немає жодної випадкової чи «вифантазуваної» деталі) і, попри все, – таки якимось неймовірним духом чогось незвичайного, нереального, росянисто-свіжого і веселкового.

…У мене колись написалися такі поетичні рядки:
Мені вже не сняться принци
Із мудрих казок-феєрій.
У запорошеній скрипці
Сховався їх відсвіт рожевий.
Поважний життєвий принцип
Не кличе в життєву даль.
Мені вже не сняться принци.
А жаль.

Так от: після книжок Марини Павленко із запорошеної скрипки буденності справді виривається на волю рожевий відсвіт казки. Переконана, що це і є таємниця її таланту.

Grzwgorz Kasdepke. KIEDY BY ŁEM MAŁY; Anna Onichimowska. KIEDY BYŁAM MAŁA il. Joanna Olech. – Łódź: Literatura, 2009. – 73 s., 65 s.

Діти такі ж люди, як і дорослі, але з тією різницею, що малі є менш спокушеними життєвим і читацьким досвідом. Вважається, що дітлахам менше доступна не тільки тематика художніх текстів, а й багато яких літературних жанрів. Проте це не завадило з’явитися дитячій книжці «Коли був малим; Коли була малою» Ґжеґожа Касдепке та Анни Оніхімовської, які підважують такі твердження. А це лише одна книжка, дві обкладинки і два твори про хлопчачий і дівочий досвід варшавського дитинства.

Але трохи повернемося до проблеми. З читацького «раціону» дітей молодшого шкільного віку майже виключено всі великі жанри, серед яких і складна для розуміння мемуаристика. Ніби й не дивно, адже основною жанровою ознакою цього жанру є суб’єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, соціально-психологічною природою вчинків, мотивацією дій і рішень. Хіба така жанрова «докучливість» може зацікавити дитину? Як виявляється, може, якщо цю книжку написано малими письменниками.

Я не маю на увазі тут ні біологічного віку авторів, ні величини письменницького таланту, — ідеться про те, що в кожної людської істоти є не тільки внутрішній образ батька та дорослого, а й дитини. За теорією транзакційного аналізу поважного психіатра Еріка Берна, у кожної людини були батьки (або ті, хто їх заміняв), тому людина несе в собі набір станів Я, які відтворюють стани Я цих батьків (як вона їх сприймала), тобто кожен носить у собі Батька. Кожна людина (включаючи дітей) здатна до об’єктивної обробки даних, якщо активізований відповідний стан, тобто вона має свого внутрішнього Дорослого. І кожна людина колись була молодшою, ніж зараз, тому несе в собі фіксовані враження минулих літ, які можуть бути активовані. Інакше кажучи, кожен носить у собі маленького хлопчика чи дівчинку, яких за бажання може «оживити», повернути їх у тепер. Тим більше, саме дитина всередині кожного з нас є джерелом інтуїції, творчості та спонтанних виявів радості. Саме цей принцип послугував авторам книжки «Коли був малим; Коли була мала» і вони виправдали жанр мемуаристики, але у невластивий «дорослому» спосіб – по-дитячому.

Книга із двох боків обкладинки, яку можна починати читати із будь-якого боку (останнім часом – популярний спосіб організування книжкового блоку), є набором оповідок про дитинство малого Ґжешика та маленької Анкі, написаних простою мовою. Тематичний принцип цілком відповідає горизонту очікувань дитини. А з формального погляду це є спогади авторів про своє раннє дитинство, підкріплені документами, цікавими для дитини, тобто фотографіями з родинних альбомів авторів. Іншими словами, таке видання є повноцінною мемуаристикою, хоч і дещо специфічною. Окрім того, книга має багато динамічних ілюстрацій, виконаних Йоанною Олєх, де кожна лінія продовжує мотив, переданий словом. Щедра ілюстративність — безпосередня ознака саме дитячої книжки. Авторів поєднує тільки місто, у якому вони виросли, жодних спільних подій, в іншому книжка побудована на правах паритету: половина письменнику, інша половина – письменниці.

Grzwgorz Kasdepke. KIEDY BY ŁEM MAŁY; Anna Onichimowska. KIEDY BYŁAM MAŁA \ il. Joanna Olech. – Łódź: Literatura, 2009. – 73 s., 65 s.

Коли Анна Оніхімовська була малою (червоний бік книжки), то мала поганий вестибулярний апарат і її нудило в автобусах та автівках, що закінчувалося часто недобре й соромно. Її дідусь багато пив і одного разу заблукав у лісі, та повернувся тільки через три дні (з оповідок бабці Льоні). Молодшому брату Ґжешу руки в рукавичках прив’язували до ліжка, щоб не дряпав свій сип, а коли він трохи підріс, то їздив на горщику по квартирі, чим усі тішилися. Загалом, дитинство дівчинки виглядає досить щасливим. У дівочій прозі багато солодощів і ляльок (щоправда, однієї здоровенної ляльки дівчинка жахалася), часом, такі розваги, як збирання з бабусею грибів прямо на вулиці Вавельській, у що зараз важко повірити, бо тепер вулиця має швидкий транспортний рух. Твір письменниці складається з невеликих розділів, кожен з яких має свою тему: «Місця», «Родина», «Знайомі», «Події», «Предмети». Оповідь ведеться від імені дівчинки, яка сприймає своє дитинство таким, як воно є, на відміну від хлопчика з іншого, синього боку книжки, який досить іронічно ставиться до багатьох подій.

Коли був малим Ґжеґож Касдепке, то його життя було ще цікавішим, ніж Ані. Взагалі виглядає, що хлопці через свою чоловічу вдачу мають шанс на цікавіше дитинство, або більше мають чого розказати, перебуваючи вже на іншому життєвому відтинку. Мама Гжегожа часто одягала його як дівчинку та давала в руки ляльку (є багато фотографій, що це підтверджують), і, на його думку, вона хотіла собі саме дівчинку, але це не завадило його хлоп’ячим забавам. Банда під проводом Чорного Кшиша, з’їжджання з крутої гірки Магдаленки на санках та розтрощені ноги одного з учасників, залізання в бункер, гармата, подарована хлопцем тітки-студентки, вуличні битви камінням. Одного разу каменюка летіла просто в обличчя Гжегожа, але раптом у неї з’явилися крила і вона обминула його. На думку хлопчика, це зробила Пані Бог, жінка, яка часто мовчки сиділа на лаві та перетворювала каміння на птахів. Окрім того, у чоловічій версії варшавського дитинства є оповідки на тему дитячої сексуальності, події, які частенько трапляються в дитячому житті (тут я апелюю до свого і вашого дитячого досвіду), але дуже рідко – в українській літературі, і ніколи – у дитячій українській літературі. Головному героєві подобалася одна дівчинка, йому дуже хотілося показати їй пицьок, як кажуть на Закарпатті (мовою оригіналу – «pokaza
siusiaka»), але спершу він спробував проекспериментувати з кузинкою, яку шокував такою непристойною поведінкою. Після того вона підмовила його з’їхати на ровері з Магдаленки, що закінчилося роздертими обличчям і побитими кінцівками малого. Отакі бувають історії. Твір Касдепки так само має частини з оригінальними назвами («Мур», «Пані Бог», «Вороги», «Лялька», «Морквочка і роверик» та ін.), що характеризують когнітивну складність розуму письменника, який у такій спосіб поділяє світ. Ця частина книжки цілісна і психологічно вмотивована, на відміну від жіночої версії дитинства, де ці риси відтворено менше.

З іншого боку, це – дві різні історії двох різних дітей. Анна Оніхімовська була дитиною, яка пристосовується, поводиться так, як вимагають того батьки, а Ґжегож Касдепке виглядав природною дитиною, яка поводиться спонтанно, часом виявляючи себе через неслухняність.

Попри всі недоліки «жіночої» половини книжки, уся книга загалом є гармонійним поєднанням двох історій, до того ж втілених у якісній поліграфії, і може бути поштовхом до дитячої творчості. І не тільки дитячої… Адже кожен із нас може повторити за автором: «Коли був малим, увесь світ здавався великим» (Касдепке). А, може, не здавався, а просто був?

Тож за україномовну дитячу літературу непокоїтися не будемо, а ось із підлітковою – проблеми.

Читач без книжок
Сегмент підліткової літератури, як слушно зауважив Костянтин Родик, – то «вічний головний біль видавців». А серед видавців розповсюджена думка: щойно дитина досягає підліткового віку, то кидає читати. Проте ця максима, яку ніби підтверджує досвід збуту, все ж потребує більш прискіпливого розгляду.

Вік 15-20 років традиційно вважається періодом найбільш активного поглинання інформації, до того ж юнаки в період становлення особистості чи не найбільше потребують спілкування з літературою, що апелює до почуттів. Справді, на межі 13-15 років діти розшаровуються: хтось таки кидає читати, але ті, хто зберіг схвальну звичку читати, «споживають» книжок значно більше, ніж діти.

То, може, проблема не в тому, що підлітки не читають? Може, ринок не пропонує їм того, що потрібно? І наше юнацтво не стільки кидає читати, скільки живиться, наприклад, російськомовним книжковим продуктом?.. Читач, утрачений у перехідному віці, й дорослу літературу здебільшого читатиме російською. Тому не лише дитячі письменники і видавництва, а й література загалом мають запропонувати підлітку та юнакові саме такі тексти, які йому цікаві. Адже – не буде читача, не буде й літератури.

Необхідно не лише якомога точніше визначити потреби нового читача, а й виробити із ним спільний комунікативний протокол: запропонований продукт мусить відповідати естетичним вподобанням та споживацьким навичкам молодих людей.

А для цього потрібно насамперед згадати, якою є питома функція підліткової літератури. Дитяча – готує до входження у соціум, підліткова ж – сприяє подальшій соціалізації, відрефлексованому входженню до дорослого світу, усвідомленню ідеалів, норм і моделей поведінки. Підкреслимо: дитяча література не рефлексує, а підліткова зобов’язана це робити.

Звідси природно випливають певні особливості поетики підліткової літератури, про які незрідка забувають автори, котрі звикли працювати для дітей або й дорослих.

П’ять китів
1. Сюжетність наративу. Звичайно, (гостро)сюжетні тексти є комерційно привабливими, але важливо не це. Форми і зразки поведінки (одна з центральних тем підліткової літератури) не можуть бути лише декларовані у книзі, але – продемонстровані в дії. Як саме письменники вирішують це завдання, видно з текстів досить широкого діапазону.

У романі Селінджера «Над прірвою у житі» сюжет не гострий, але розвинутий в класичному розумінні. «Вбити пересмішника…» Гарпер Лі стверджує, що досвід, засвоєний у дитинстві через виховання, мусить пройти перевірку реальністю, і або підтвердитись, або вивести підлітка на новий рівень осягнення – що й відбувається зі Всевидьком Фінч упродовж роману. А про що йдеться у класичному і вже певно що гостросюжетному «Острові скарбів»? Герой вирушає у широкий світ з багажем певних етичних приписів, що перевіряються на практиці, у морі та на суходолі.

[Естетичне буркотіння:] Дуже поширеним, але сутнісно непродуктивним є написання підліткових текстів за простим рецептом: взяти класичний сюжет із дорослого жанрового арсеналу, зробити героя підлітком – і вперед. Найновіший приклад – серія Сюзанни Коллінз «Голодні ігри», калькована з низки фантастичних творів про реаліті-шоу («Сьома жертва» Роберта Шеклі, «Людина, що біжить» Стівена Кінга, нарешті – вельми показова «Королівська битва» Такамі Косюна, книга про підлітків, але не для підлітків, так само, як «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа). Спрацювати цей нехитрий прийом може в єдиному випадку – якщо по сюжетній/фабульній канві тексту-взірця насправді відтворено роман виховання.

2. Необхідним елементом підліткової книги є сталість правил гри та світобудови в художньому універсумі. Це не виключає логічної еволюції його змалювання: змінюється не світ – поглиблюється його розуміння героєм. Не будемо навіть згадувати «Гаррі Поттера», який нашій тезі відповідає цілком. Візьмемо сагу Туве Янссон про мумі-тролів: перші книжки – дитячі, останні – зовсім дорослі, а от дві центральні, «Зима-чарівниця» та «Невидиме дитятко», є підлітковими саме тому, що показують, як Мумі-троль змушений звикати до життя у світі холодному, не дуже затишному, незвичному і такому, що постійно вимагає самостійних рішень: одна з найбільш вдалих метафор виходу з теплого кокону дитинства в усій світовій літературі.

Інший варіант: герой-підліток упродовж своєї історії спостерігає зміни, що відбуваються у світі. Це вимагає від автора наявності певної концепції розвитку (соціальної чи наукової) та, звичайно ж, уміння втілити її в образах. Одним із найбільш ранніх і, загалом, вдалих прикладів є повість Джека Лондона «Перед Адамом», герой якої, хлопець-неандерталець, спостерігає занепад пітекантропів та переможну й безжальну ходу кроманьйонців. (Знов-таки: порівняйте зовсім не підліткових «Нащадків» Ґолдінга, присвячених тій же темі.)

Відмінність між дитячою та підлітковою літературою в цьому аспекті можна показати на загальновідомому прикладі: книжки Льюїса Керрола читають діти й дорослі, кожен знаходить своє – але ці казки ніяк не є підлітковими, зокрема, тому, що деконструюють світ, зображуючи хаотичний універсум викривленої логіки. У дитячому сприйнятті це «плутанинка», добре знайома за фольклором, у дорослому ж – інтелектуальний експеримент з елементами сатири. В англійській читацькій традиції книжки про «Алісу» ніколи й не позиціонувалися як підліткові; не випадково, що Алісі – лише сім і сім з половиною років у першій та другій частинах відповідно.

[Естетичне буркотіння:] Іще один контрприклад зовсім іншої художньої вартості – трилогія Філіпа Пулмана «Темні початки», широко розпіарена тими «інтелектуалами», які читають Ролінґ лише вночі під ковдрою. Романи Пулмана було оголошено взірцевою підлітковою літературою, але – навіть абстрагуючись від їхнього вкрай низького рівня та, м’яко кажучи, сумнівної проповіді морального релятивізму, – «Темні початки» вже структурно є поганою книжкою для підлітків. Постійна зміна правил гри пов’язана зі вседозволеністю, яку автор щедро дарує героям, і врешті текст просто розсипається, втрачаючи логіку. Вкотре переконуємось, що етичне й естетичне пов’язані значно щільніше, ніж цього хотілося б європейським «лівакам».

3. Молодий читач охоче сприймає тексти, побудовані на історичному або екзотичному матеріалі (зокрема, фентезі). По-перше, вони містять цікаву інформацію культурно-просвітницького ґатунку, «живлення для розуму». По-друге – приваблюють природною гостросюжетністю. По-третє, – і це головне, – вони здатні потужно стверджувати норму, насамперед етичну, безвідносно до історичного, національного, культурного контексту. Вальтер Скотт, фундатор історичного роману в сучасному сенсі, це усвідомлював, послідовно й наполегливо змальовуючи в усіх «веверлієвих романах» незмінність людських пристрастей та чеснот у плині часу й на історичних зламах.

4. Тут ми підійшли до ще однієї важливої риси підліткової літератури: герой не обов’язково є підлітком. З усіх текстів підліткової літератури саме ті, в яких герой є дорослим, мають найбільший вплив на літературу загалом (а для видавців є комерційно найпривабливішими), бо спрямовані на аудиторію, значно ширшу, ніж юнацька.

Чим же підліткова література так вабить дорослого читача? Дорослим прихильникам такої літератури, звичайно, нема чого соромитись і не варто ховати книжки в газетні «суперобкладинки». Цілком природною є цікавість до сюжетного наративу й екзотичного антуражу, головне ж – «література для юних» змальовує картину світу, в котрій присутня норма чи бодай можливість реального вибору поведінки та вчинків. Найяскравішим прикладом є «Володар перстенів» Толкіна, розпочатий як продовження дитячої книжки для тих, хто встиг трохи підрости. Згадаємо, що і «Володар…», і «Хроніки Нарнії» почалися з розмови двох оксфордських філологів: «– Ми не бачимо таких книжок, які хочемо читати. – Отже, доведеться написати їх самим».

Ще раз акцентуємо: всі риси, які зумовлюють придатність тексту для підлітка, зумовлюють також його привабливість для дорослого читача. Й справа тут зовсім не в інфантилізмі дорослих, а в хворобах культури останнього століття. Адже «унормована» картина світу майже зникла з «дорослої» літератури. Модернізм та постмодернізм опікуються зовсім іншими питаннями, зокрема, ревізією норми (перший) та випробуванням межі норми або її ствердженням «від зворотного» (другий). Але що моторошнішим стає довколишнє життя, то важливішим є ствердження норми: це не ескапізм, а нормальний механізм самовідтворення культури.

Розглянемо під цим кутом зору роман Умберто Еко «Ім’я рози». Ця книга, звичайно, побутує як доросла – хоча оповідач, до речі, підліток, – і її шалена популярність зумовлена тим, що вона працює на всіх трьох рівнях, про які йшлося: сюжетність, екзотичність, норма. Не дивно, що Еко багато розмірковував над текстами (в широкому розумінні терміна), котрі формують підлітка. Його нещодавній роман «Таємниче полум’я цариці Лоани» написано про людину, яка втратила пам’ять, але зберегла особистість. І літній чоловік іде в дім свого дитинства, занурюється у речі свого дитинства, книжки, комікси, платівки, з надією якщо не повернути пам’ять, то бодай відтворити процес формування свого «я».

5. Підліткова література, власне, описує те, що К.Г. Юнґ називав індивідуацією, тобто становлення особистості, котре тільки й може бути описане через залучення архетипів. При цьому – що важливо для підлітків й на чому акцентував Юнґ – відбувається не боротьба з Тінню, темним двійником, але її/його інтеграція в єдину психічну структуру суб’єкта. Роман Урсули Ле Ґуїн «Чарівник Земномор’я» розгортає юнґіанську метафору в сюжет на основі (а) роману виховання і (б) фентезійного антуражу – що й не дивно, бо письменниця походить з родини видатних антропологів і сама теоретизувала на цю тему в есеї «Дитя і Тінь».

[Естетичне буркотіння:] Описати ситуацію, що склалась, можна так. Сучасна культура, розбещена Фройдом та його невірними учнями, запитує: «Ви хочете про це поговорити?» – а нормальна людина відповідає: «Ні, я хочу про це прочитати». І лихо їй, коли читання не знаходиться.

Неважко помітити, що граничною умовою існування підліткової літератури є перший з п’яти «китів» – сюжетність наративу. Але саме вона й упосліджена в сучасній літературі «мейнстриму», незважаючи на героїчні зусилля того ж Еко. На щастя, сюжетні традиції збереглися у грубому шарі більш консервативної «жанрової» літератури – в історичній прозі, фантастиці, детективі.

Звичайно, жанр – це лише форма, котру можна наповнювати змістом будь-якої складності, не ламаючи конструктивні рамки. А якщо хтось сумнівається у здатності детективу бути справжньою літературою, радимо звернутися до есеїв Ґ.К. Честертона та Карела Чапека, котрі називали цей жанр останньою героїчною сагою сучасності, або до студій сучасного детективознавця Даніеля Клугера, який пише, що справді гарний детектив – це «детектив плюс щось іще». Дійсно, Агата Крісті тому й здобула почесний титул королеви детективу, що її книжки стали розлогою енциклопедією англійського життя. Філософсько-естетичне підґрунтя фантастики і насамперед фентезі дав іще Толкін у відомій лекції «Про чарівні історії». Історична проза з часів Вальтера Скотта мігрує між «дорослою» та «підлітковою», в обидва боки (Ф. Купер, Марк Твен, Г. Манн, М. Стюарт).

Таким чином, досвід жанрової літератури дає змогу запропонувати молодому читачеві тексти у природному для нього комунікативному форматі, не потураючи при цьому ницим смакам.

Двері в стінах
Але чому емоційно насичена та комерційно приваблива підліткова література найефективніше працює саме на екзотичному або історичному матеріалі? Чом би подіям не відбуватися у рідному місті, містечку чи селищі? Справа в тому, що змалювання реальності у більшості випадків – парадоксально! – позбавить текст достовірності, перетворить на казку. Ефект буде тим потужніший, чим влучніше змальована реальність.

Наш світ далекий від ідеального, ствердження норми у ньому можливе лише із втратами, смертями, та й тільки на рівні особистості – як, наприклад, у тому ж «Убити пересмішника…». Ствердження норми на матеріалі буденної, «профанної» реальності не вдалося навіть Достоєвському, чий світ, що мав би бути цілком «реальним», під тиском письменницького генія химерно викривлюється, набуває фантасмагоричних рис (не в останню чергу – у тих розділах, де діють підлітки). Достоєвський щодалі краще усвідомлював обмеженість того, що його сучасники звикли вважати «реалізмом», тому так наполегливо й захищав фантастичне в літературі: саме завдяки йому і можна досягти справжнього реалізму, «знайти в людині людину». Франц Кафка, уважний читач Достоєвського, зробив наступний крок, зруйнував межу між буденністю та примарою – і хто скаже, що високий суд на горищі чи людина, перетворена на комаху, не є адекватним описом світу ХХ століття?

Втім, сучасна підліткова література вміє не оминати реальність, зберігаючи в недоторканності свої засади. Чи не найзручнішою формою для цього є «міська фентезі» та типологічно подібні явища, зокрема — магічний реалізм. Гадаємо, пояснювати зміст термінів немає потреби, зазначимо лише відмінність поетики обох жанрів.

Магічний реалізм має справу з дивом, що виникає нізвідки і, врешті, нікого не дивує: бува й таке; наявність дива у змальованому світі є його невід’ємною властивістю («Сто років самотності» – від першої до останньої сторінки; «Хазарський словник» М. Павича; «Останній світ» К. Рансмайра).

Інша справа – «міська фентезі» (в англомовній термінології – «contemporary fantasy», «сучасна фентезі»). Наріжний камінь її поетики – відчуття контрасту між повсякденністю та дивом, яке вторгається в неї. І що більш упізнаваною, навіть звичною є зображена реальність, то потужнішим стає ефект очуднення.

Завдяки Гофману та його численним наслідувачам цей прийом розійшовся по всіх європейських культурах, знову запанував у неоромантичну добу на межі ХІХ-ХХ століть і виявився надзвичайно суголосним потребам сучасної культури. Мабуть, найповніше і найстисліше втілення «міської фентезі» – класичне оповідання Г.Дж. Уеллса «Двері в стіні»; по-своєму цю традицію наслідували – назвемо лише найвідоміші імена – І. Башевіс Зінгер,  Р. Бредбері, Дж. Краулі, Ч. де Лінт, Н. Гейман, В. Орлов, М. та С. Дяченки, М. Галіна та багато інших авторів, зовсім не схожих один на одного.

Не менш потужним цей напрям є і в інших видах мистецтва. Сучасні комікси («графічні романи») не надто поширені в нашій країні, тому вдамося до прикладів з царини кінематографа: «Небо над Берліном» В. Вендерса, «Мрець» Дж. Джармуша, «Король-рибак» Т. Ґіліама, «Велика риба» Т. Бертона, «Хранитель снів» С. Баррона та інші вершинні явища сучасного мистецтва. Не кажемо вже про безліч дитячих, підліткових та «родинних» фільмів, таких, як «Лабіринт», «Десяте королівство», «Країна фей», «Родина Аддамсів».

Міську фентезі часто зараховують до низьких розважальних жанрів, але з наведених прикладів очевидно, що це не так. Обраний жанр не тягне за собою обов’язкове спрощення проблем, не робить оповідь поверховою і легковажною. Присутність дива дозволяє вивести розмову на принципово новий, вищий рівень осягнення реальності – і в тому числі цілком сучасних питань, що постають як перед молодою, так і дорослою людиною. Елемент фантастичного починає працювати як метафора, розгорнута в сюжет.

І це знову повертає нас до «апології сюжетності»! Викладемо останні аргументи.

Лише через розвиток сюжету може бути втамована читацька потреба в катарсичному досвіді. Катарсис бо, за Аристотелем, досягається через «перипетію» – різку сюжетну зміну в історії персонажа.

«Наше життя схоже на “Улісса”, але ми осмислюємо його як “Три мушкетери”», – мовив Умберто Еко. Він мав на увазі, що осмислення подій завжди відбувається через вибудову сюжету. Психологи називають це «синдромом Людини-З-Місяця»: люди всіх культур наполегливо намагаються уздріти в хаотичних плямах на Місяці фігуративну композицію; і кожен із нас бачив у тріщинах на тиньку або в обрисах хмарин якісь химерні постаті. Отже, йдеться про універсальну властивість людської свідомості – осягати реальність через компонування семантичних (значущих) структур; в літературі такою структурою, звичайно, якраз і є сюжет.

Домашнє завдання
Ми спробували у загальних рисах окреслити «портрет» ідеальної підліткової літератури, її питомі властивості та способи побутування у читацькому загалі. Якщо ви звернули увагу, за приклади ми брали переважно класичні тексти, до сучасної ж літератури наші висновки читач може прикласти самостійно. Це тим цікавіше і важливіше зробити, що поточній українській літературі, на наш погляд, бракує текстів захопливих, але й глибоких, з «дружелюбним інтерфейсом», але не примітивних, спрямованих на юного читача, але цікавих і дорослим.

Адже українські Гарсіа Маркес та Еко з’являться лише тоді, коли зростуть на українському Стівенсоні, Лондоні, Бредбері.

«Країні потрібні нобелівські лауреати» – тож чи не почати з написання «Острову скарбів»?

Лоїс Ловрі. Фото з сайту boston.com

Пропонуючи план вивчення літератури для школи чи готуючи список книжок на літо, жоден педагог у США не обходить творчості Лоїс Ловрі, знаної американської письменниці, двічі пошанованої медаллю Ньюбері. Її книжки займають чинне місце в дитячій літературі та є необхідним читацьким досвідом для читача середнього і старшого шкільного віку.  Одна з найвагоміших рис творчості Лоїс Ловрі – наближеність до життя, себто пронизлива й відверта реалістичність. «Я ніколи не була автором казок…» – так характеризує свою творчість авторка. У будь-якому жанрі, чи то в науковій фантастиці, а чи в детективі, письменниця завжди торкається найглибших почуттів і юного, і дорослого читача. Хоча її творчість є комплексною. Починаючи з гумористичної книжкової серії про Анастасію Крупник до популярної повісті для дівчаток «Бал з нагоди Дня народження» (The Birthday Ball), авторка прославилася  саме завдяки текстам, яким здебільшого не притаманні романтичні чи гумористичні риси. Навпаки, у них вона оповідає про події, пов’язані з негативними чинниками – самотністю, страхом, непевністю чи ізоляцією.

Літературні герої Лоїс Ловрі живуть у різних країнах світу, належать до різних культурних верств або ж перебувають у вигаданому утопічному суспільстві (як у книжці «Дарувальник»). Утім, усі вони мають прототипів: чи то історичних, чи то сучасних. Соціуми, в яких мешкають герої, сповнені воєн, революцій, або модернізацій, де будь-яка особистість втрачає своє колишнє «я» та проходить нелегкий шлях його оновлення.

Письменниця не боїться експериментувати.  Вона відкриває завіси історії різко й без вагань, говорить про сьогодення голосно та впевнено, наполягаючи на тому, що сучасний читач має добре розумітися на історичних фактах, зберігати пам’ять, мову й традиції свого народу, щоб розуміти людство загалом. Лоїс Ловрі заперечує утопію, тож як у житті, так і в літературі письменниця шукає золоту середину, яку знаходить у любові й відвазі.

Усі свої книжки Ловрі пише виключно з життєвого досвіду, повертаючись спогадами до власного дитинства, хоча нині вона вже виховує онуків. Письменниця вважає, що змінитися можуть довколишній світ і суспільство, але в жодному разі не дитячі почуття. В одному з інтерв’ю вона зазначила: «Не робота над дитячими книжками змушує мене згадувати моє дитинство, а навпаки. Пам’ять про власне дитинство змушує писати для юних читачів. Хоча деталі повсякдення дуже змінилися з того часу,  коли я була маленькою, однак, емоції дитини лишились такими ж. Той факт, що я маю чіткі згадки тих емоцій, допомагає мені увійти у свідомість юного літературного прототипа та пережити знову всі страхи, радощі й печалі».

Лоїс Ловрі  народилася 20 березня 1937 року в містечку Оаху (Oahu), на Гаваях. Свою кар’єру розпочала як фотограф, але згодом стала працювати журналістом для видавництва Houghton Mifflin, яке заохотило її до написання дитячих книжок. Перша книга Лоїс Ловрі, «Літо, щоб померти» (Summer to Die), побачила світ, коли письменниці виповнилось 40 років. З того часу Ловрі створила понад 30 книжок для дітей.

За своє творче життя Лоїс Ловрі була нагороджена багатьма преміями, відзнаками і медалями.

1990 року письменниця вперше отримала медаль Ньюбері за книжку «Полічи зорі» (Number the Stars). Ця історична повість про Голокост була написана авторкою для дітей середнього і старшого шкільного віку. Книжка відразу знайшла відгук у серцях читачів. Лоїс Ловрі переказала тяжку історію дитини так, ніби вона пережила її сама. І це не дивно. Адже воєнна тематика була (і є)  для авторки дуже близькою. Її батько був військовим офіцером, брав участь у Другій світовій війні. Її чоловік теж був військовозобов’язаним. І саме через воєнні дії загинув один із синів Ловрі.

Повість «Полічи зорі» детально відтворює реальні події, що трапились під час Другої світової війни в Данії. Лоїс Ловрі розповідає про трагедію на прикладі історії двох родин: Йохансонів (Johansen)  і Росенів (Rosen). Родина Йохансонів втрачає старшу доньку під час протистояння німецькій окупації  в Данії. Батьки переживають тяжке горе й мають велике співчуття до всіх єврейських сімей. Середня донечка Йохансонів, Анна-Марія, дружить із дівчинкою на ймення Еллен, яка походить з єврейської родини. Батьки дівчинки змушені потай утікати з Данії до Швеції, інакше вони занапастять і себе, й дитину. Стало відомо, що німецькі окупанти вже отримали наказ винищити всіх євреїв Данії. Тож Йохансони, ризикуючи, дають притулок Еллен. Згодом вони допомагають організувати втечу задля збереження життя. У цій повісті Лоїс Ловрі показала сміливість, відданість, любов і шану до Батьківщини, сім’ї та друзів.

Загалом, коментуючи сюжети власних повістей, Лоїс Ловрі завжди згадує своє тверде переконання, що найважливішою роллю людини в родині є вміння дбати про своїх рідних і близьких, бо з цього невеликого та водночас дуже важливого акту народжується любов і повага до Всесвіту. У книжках авторки завжди звучить тема родини й культури сім’ї.

У книжці «Дарувальник» (The Giver), яка вважається сучасною класикою та є обов’язковою в шкільній програмі США, тема родини й поваги в сім’ї розкрита найяскравіше. Авторка спробувала створити антиутопію, де людські дії розплановані й деталізовані; де родина – це ланка соціуму. Обов’язок родини – не вирізнятись з-поміж інших, бо в суспільстві однакових людей, на думку старших, живеться найбезпечніше.  Ніхто не визнає відтінків…  Люди користуються спрощеною, дещо схематичною й сухою мовою. Їхні родини створені за правилами, їхніх дітей народжують жінки за призначенням. Людей похилого віку, а також і тих, хто просто не вливається у суспільство, звільняють з життя.  Як саме? Це відомо лише тим, хто звершує функцію «звільнення».

У такому суспільстві кожен виконує своє завдання й повинен  дотримуватися правил.  Це суспільство, що не зберігає ні історії, ні пам’яті інших поколінь. Тим, хто живе в ньому, нецікаво знати про ті далекі й близькі місця, що знаходяться поза їхньою територією. Якщо в «утопічному» житті виникає якась проблема, люди звертаються до Хоронителя пам’яті. Він є їхнім порадником. Згідно з правилом суспільства, Хоронитель пам’яті повинен передавати Обраному свої знання про пам’ять людства, бо всім іншим така інформація просто не потрібна. Обраного зазвичай назначає рада.

За сюжетом книжки Обраним стає дванадцятирічний Джонас. Переживши вперше в житті всі ті почуття, що їх отримує від Дарувальника (саме так хлопчик називає вчителя), він вирішує залишити суспільство назавжди. Йому стає нестерпно жити з людьми, які не хочуть чути правди й не бажають переживати справжніх почуттів, навіть якщо це страх і біль. Легке буття більше не влаштовує Джонаса. Дарувальник допомагає дитині втекти. І хлопчик наважується.

Лоїс Ловрі. Фото з сайту loislowry.org

Книжка «Дарувальник» була нагороджена медаллю Ньюбері 1994 року. Крім того Лоіс Ловрі одержала за свою повість ще кілька медалей (за важливий внесок в американську юнацьку літературу). Текст викликав бурю суперечок і дискусій. Деякі американські критики не схвалюють цей твір, називаючи його надто серйозним для дитини. Інші ж провідні критики, такі, як Аніта Сілвей, включають «Дарувальника» в списки рекомендованої літератури для підлітків. Під час будь-якого виступу письменниця отримує безліч запитань щодо цієї повісті. Якось Лоїс Ловрі прокоментувала критиків, що виступають супроти книги: «Це правда, що книжка «Дарувальник» була забороненою у деяких місцевостях США, і що деякі групи людей бачать книжку як небезпечну для читання й обговорення дітьми. Я прийшла до висновку, що ці люди сповнені страху: страху знань і особистої думки. Вони почуваються комфортніше, живучи за точними правилами й обмеженою інформацією».

Згодом, на прохання читачів «Дарувальник» переріс у трилогію. Наступні частини якої («Вбираючи блакить» (Gathering Blue) і «Мессенжер» (Messenger)) відтворюють разючу картину майбутнього, де утопія стає нав’язливою ідеєю, від якої страждають найсильніші.

За книжкою «Дарувальник», як нещодавно стало відомо з новин,  знімається фільм. Кінострічка має вийти на широкий екран 2011 року. Сценаристи зазначають, що є велика потреба у фільмах на кшталт «Дарувальника». І ймовірно, що фільм був би корисним не тільки для родинного перегляду, але й для супровідної візуалізації складного та водночас цікавого сюжету. Адже «Дарувальник»  – це перш за все наукова фантастика, яка застерігає людство від «автоматичного й безкольорового життя».

Джаклін Вілсон. Фото з сайту telegraph.co.uk

Джаклін Вілсон народилася ніби-то вже й давно – вікопомного 1945 року, — та якимось дивним чином уміє достукатися до сердець сучасних дівчаток. Може, тому, що із юних літ, проведених  у Кінґстоні-на-Темзі, вона  мріяла стати письменницею.

Не дивно, що у школі Джаклін мала блискучі оцінки з рідної  мови, зате ненавиділа математику,  і на уроках частенько просто вирячалася у вікно, за що отримала від учительки прізвисько „Джекі-фантазерка”. Про школу й учителів у неї залишилися неоднозначні спогади. „Здається, якщо мої шкільні вчителі якщо й читають мої книжки, то на кожній сторінці залишають  виправлення червоним чорнилом…” – напише вона згодом в онлайн-чаті із шанувальниками.

Отож, скориставшись першою-ліпшою нагодою, дівчина покинула навчання, абияк  склала  іспити та влаштувалася журналісткою у молодіжний журнал „Джекі”. На той час Джаклін  було лише сімнадцять, але директор журналу взяв дівчину на роботу,  прочитавши її репортаж про жахливі юнацькі дискотеки. В 1965 році Джаклін одружилася із Вільямом Вілсоном, а за два роки у них народилася донька Емма.

Спочатку Вілсон писала детективи. Та потім цілком переключилася на дитячі книжки – і не помилилася, хоча справжня слава до авторки прийшла пізно, аж у 1991 році, з виходом повісті „Історія Трейсі Бікер”. Цю книжку першу з-поміж творів  Джаклін Вілсон екранізували, і її популярність сягнула такого піку, що письменниця змушена була писати продовження. А потім -  продовження продовження…

Нині продано понад 25 млн примірників  книжок Джаклін Вілсон, вони перекладені на 34 мови світу.  Ці твори здобули численні відзнаки, з-поміж яких – „Книжкова премія Нестле” (доволі шанована у Британії премія, що вручається з 1985 року), а за опитуванням, що проводилося ВВС серед дітей, чотири  книжки Вілсон увійшли до списку ТОП-100 дитячих книжок усіх часів.

Джаклін Вілсон. Історія Тресі Бікер. — Тернопіль: Навчальна книга–Богдан, 2010

Зокрема, це й «Історія Трейсі Бікер», яку видає Тернопільське видавництво «Богдан» .

У 2002 році Джаклін нагороджено Орденом Британської імперії, найпочеснішим орденом Англії. У 2005 році вона стала „Дитячим Лауреатом”, це звання присвоюють кращим письменникам чи ілюстраторам раз на два роки.

Джаклін Вілсон іде в ногу з часом і має чудовий веб-сайт, на якому сотні й тисячі читачів з усього світу обговорюють її книжки.

Треба сказати, що книжки Джаклін Вілсон за десять років у британських бібліотеках брали на абонемент 16 мільйонів разів. Це майже 5 тисяч разів за день! Місця з другого по четверте у цьому рейтингу посіли книжки Джоан Ролінґ – „Гарі Поттер та в’язень Азкабану”, „Гарі Поттер і таємна кімната” та „Гарі Поттер і келих вогню”.

Зараз Джаклін Вілсон мешкає у Кінґстоні-на-Темзі з дорослою донькою Періс, викладачкою Кембриджа. Вона має власний будинок, але щоб вмістити величезну бібліотеку (близько 15 000 книг), Джаклін довелося добудувати окремий флігель. Серед улюблених книжок Джаклін Вілсон – „Що зробила Кейті” американської письменниці С. Кулідж та „Маленькі жінки” Л. Алькотт. „Коли хочете самі писати, спершу треба багато читати, — радить письменниця своїм прихильикм. — Читати і читати, без угаву. Чим більше ви читатимете, тим більше всього спадатиме вам на думку”.

Кожна книга Джаклін Вілсон є розповіддю від першої особи – якоїсь дівчинки. Вони  щоразу нові, хоча є і продовження до особливо популярних книжок (як от „Трейсі Бікер”). А головне – вони всі різні. Просто неймовірно, як одна людина може вигадувати стільки розмаїтих  дівчачих характерів! Звісно, без містики тут не обходиться, сама авторка визнає: „Щоразу беручись за книжку, я хочу, щоб її героїня була така, а не сяка, та це ніколи не вдається…” Злетівши з-під її пера „уявні дівчата”, як називає їх Джаклін, оживають і набувають прикметних рис, – таких, яких їм заманеться.

Особливе місце у книгах Джаклін Вілсон займають малюнки. Вони відкривають кожен новий розділ, як у “Дитині-валізі”, є окремою сюжетною лінією, як у книзі “Опівночі” або виступають невід’ємною частиною тексту, як у “Історії Трейсі Бікер” – тут їх малює сама дівчинка, що пише історію. До речі, український переклад Трейсі ілюструвала талановита Тернопільська художниця Ганна Осадко —вона досягла цілковитої єдності тексту й малюнку, гарантувавши дітям прикольне читання.

Твори Джаклін Вілсон не оминають таких важливих тем, як розлучення, насильство у сім’ї та у школі, описують життя дітей у притулках та неблагополучних родинах. І все ж, Джаклін Вілсон має шалену популярність поміж дітей, особливо серед дівчаток від 7 до 15 років.

„У сучасному світі діти ростуть надто швидко, їм доводиться мати справу з речами, яким вони просто не можуть дати ради. Суспільство робить усе, щоби заборонити дітям бути дітьми.” – пише Джаклін Вілсон у статті для “Guardian” “З дітьми щось не так” .

Джаклін Вілсон. Фото з сайту istening-books.org.uk

Тому в її книжках  майже всі дівчата мріють про косметику, круті зачіски та сережки у вухах. Більшість підлітків прагнуть якомога довше бути поза домом і вживати алкоголь.  Джаклін часто критикують  за такі речі, але ж реалізм ще ніхто не відміняв…

Трапляється навіть, що батьки забороняють дітям читати книжки Джаклін Вілсон. Навряд чи це мудро. Адже попри всю жорстокість світу дорослих, із  якою стикаються діти, те добре, людяне, хороше, що є у них, врешті перемагає. Дитинство долає все. Маленька дівчинка Анді, чиї батьки розлучилися, мусить по тижню жити то у новій маминій, то у новій татовій родині. Вона страждає, зриває злість на інших, замикається в собі. Та минає час – і вона знаходить вихід, вчиться жити по-новому. Отака вона, сила дитинства! Дванадцятирічна Вайолет, яку постійно тероризує улюблений старший брат,  знаходить сили протистояти йому, бачачи, як її батько командує матір’ю. Адже дитячий світ не допускає несправедливості, не те що дорослий. Ельза, яка палко мріє стати комедіанткою, врешті виявляє, що вона й так нівроку собі дівчинка – має люблячу родину, вірних друзів і багато сонячних днів попереду.

Хоча головні героїні повістей Джаклін Вілсон – дівчата, тільки ними  обмежувати  цільову аудиторію письменниці помилково. „Думаю, Трейсі дала б вам копняка, якби ви назвали книжку про неї „дівчачою” – твердо відповідає авторка на такі закиди. Навіть якби книжки Джаклін Вілсон справді були «дівчачими», то хлопці мали б їх читати, щоби краще збагнути дівчачий світ.

Попри величезну популярність, Джаклін Вілсон завжди лишається сама собою. Відповідаючи на запитання про те, чи не обридли їй прихильники, вона жартує: „Я не така відома, як, приміром, Девід Бекхем, і можу ходити  вулицями. Іноді люди оглядаються і кажуть: „Оце та-а-ак! Яка смішна пані!” Та й по всьому…”

Про дитинство інших видатних людей, які не сіли в три роки за клавір, залишалося лише здогадуватися: ранні роки видатних і обдарованих у школі найчастіше згадувалися побіжно, кількома датами чи важливими епізодами. Похвалитися цікавими історіями з дитинства могли хіба що найбільш знані або найбільш «міфологізовані» постаті: маленький Тарас Шевченко ходив шукати стовпи, на яких тримається небо, маленький Пушкін фігурує тільки в парі з Ариною Радіонівною, а маленький Альберт Ейнштейн погано вчився в школі…А як щодо інших? Наче й не було в них дитинства, яке формує той «багаж», що його кожна людина тягне за собою в доросле життя. Саме це і цікавить дітей – а якими ці люди були в дитинстві? Такими ж, як і інші діти, чи якимись особливими? Тоді як вони стали видатними і що я маю зробити, щоб теж стати таким?

«Здитинілі» біографії
Біографії як жанр дорослої літератури завжди користувався стабільним попитом і за будь-яких умов знаходили свого читача. Перше, що спадає на думку, загальновідома серія «ЖЗЛ», книги якої за Радянського Союзу стояли на полицях чи не в кожній родині. Мільйонні тиражі, понад півтори тисячі назв, кількаразове припинення існування серії і її відновлення. Сьогодні книги цієї серії продовжують виходити в Росії і успішно продаються.

Маючи перед очима приклад успішності біографії як жанру дорослої літератури, видавці спробували перенести вдалий книжковий проект у сферу дитячої літератури, керуючись простим правилом: дорослому читачеві – дорослі біографії, а дітям – дитячі.

Однією з перших такий проект втілила в життя Велика Британія. Там  книга «Ранні роки: дитинство видатних людей» з’явилася ще 1967 року. Написала її Жаклін Маді. Авторка обрала на власний смак історії 36 видатних людей із різних країн та об’єднала їх під однією обкладинкою. Вирішила написати не просто біографії, а показати з самого початку, як люди досягають вершин. Це була невелика книга на 74 сторінки, яка коротко описувала дитинство і початок кар’єри видатних людей, серед яких  – Еразмус, Бонапарт, Євтушенко, Хаммаршельд, Пікассо, Ейнштейн, Луї Брайль, Денні Кей і Джейн Остін.

Пізніше спроби зробити щось схоже велися в Італії. Тільки там це були спогади видатних людей про своє дитинство. В 1983 – 84 роках вийшло кілька книг, розрахованих на дітей 8-10 років. Серед них дитячі спогади актора Карло Вердоні, сценариста Джованні Арпіно, письменниці з «покоління тридцятих» Джини Лагоріо, документаліста і письменника Фолько Квілічі, журналіста і політика Дієго Новеллі. Серія обмежувалася виключно італійцями і не могла похвалитися численними книгами. Видатні люди, залучені до створення цих книг, – письменники, журналісти і діячі кінематографа. Дитячі спогади видатних представників з інших сфер діяльності видавців, вочевидь, не цікавили.

У ті ж самі роки в США вирішили створити власний подібний проект «Дитинство видатних американців». До розробки і втілення в життя серії там підійшли з усією відповідальністю, результатом чого стали довгі роки «бестселерування» цих книжок.

І Авраам Лінкольн був маленьким…
Задумавшись над створенням серії «дитячих» біографій, американські видавці вирішили обмежитися дитинством видатних співвітчизників, не намагаючись охопити видатних людей усього світу. Досі вони притримуються цієї лінії. За задумом видавців, серія «Дитинство видатних американців» виконує не лише пізнавальну роль – ознайомлює дітей із видатними американцями та їхніми здобутками, а й виконує функцію пропаганди в позитивному сенсі слова – прищеплює малюкам гордість за свою націю, країну, співвітчизників.

«Першачки» серії були видані в жовтні 1986 року. Дітям до рук потрапили книги про дитинство Авраама Лінкольна, Генрі Форда, Томаса Едісона та інших видатних людей. Видавництво спробувало охопити представників різних сфер – бізнесменів, винахідників, політиків.

Відтоді в цій серії світ побачили вже понад 170 книжок. Нині над створенням книг працюють близько 65 авторів, а сама серія поділена на кілька розділів: «Колоніальні часи», «Боротьба за незалежність», «Раннє національне зростання», «Освоєння Заходу» тощо.

Книги розраховані на дітей від 8 до12 років. Не так давно на основі книжок були видані адаптовані варіанти для дітей 1-3 класів із великою кількістю ілюстрацій і текстом, оптимальним для дітей, які тільки-но навчилися читати.

А як щодо видатних людей з інших країн? Для них у США створено окремі серії. Наприклад, 1993 року з’явилась серія «Видатні діти», в рамках якої було видано книги про дитячі роки Моцарта, Баха, Бетховена, Чайковського, Брамса, Шопена, Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Всі вони написані одним автором. Також у США видається серія «Юні патріоти».

Щоправда, жодна з цих серій не може зрівнятися за популярністю та кількістю проданих тиражів із «Дитинством видатних американців».

Відомі про відомих
2007 року українське видавництво «Грані –Т» видало книгу Ірен Роздобудько про дитинство Вольфі Моцарта, Блеза Паскаля, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур і Чарлі Чапліна. Це і стало народженням української серії «Життя видатних дітей».

Книги цієї серії – не збірки біографічних даних, а цікаво інтерпретовані відомими письменниками і журналістами події з дитинства видатних людей. Цим-бо вона й цікава – автори різні, а тому кожна книга стилістично не схожа на іншу. Якщо якась книга дитині не сподобалась, є варіант, що сподобається інша – написана іншим письменником. Книги для серії вже написали Андрій Кокотюха, Іван Андрусяк, Анна Багряна, Лариса Денисенко, Леонід Кононович, Любко Дереш, Богдан Жолдак, Яна Дубинянська та інші. Тобто прізвище улюбленого письменника на обкладинці — своєрідний «гачок» для читачів.

Нещодавно в серії вийшла «ювілейна» 30-та книга. Написав її журналіст Богдан Логвиненко. Очевидно, що книги знайшли свого читача і міцно посіли своє місце на ринку дитячої книги.

Художня чи документальна?
«Лев стиха загарчав, і в лісі розвиднілось. Стежина виявилася просто в Романа за спиною. Така тоненька і така світла, мов місячна доріжка на морі.
— Йди, юначе, додому. А в ліс знову повертайся, тільки вже царем цього лісу і його володарем. Для того, щоб бути царем, треба просто не боятися».

Так Богдан Логвиненко описує в своїй книзі дивовижний випадок із дитинства Романа Шухевича – зустріч із міфологічним левом, який і пророкує хлопцеві «великі справи».

Дехто закине, що книги цієї серії -  суцільні вигадки і не мають нічого спільного з реальними фактами життя цих людей. І буде неправим. Для того, щоб написати невелику історію з дитинства видатної особистості, недостатньо прочитати Вікіпедію. Автор тривалий час збирає інформацію – читає біографії, спілкується з людьми, які можуть щось додати чи розповісти про героя тощо. Все це залишається за кулісами, натомість на виході маємо невелике цікаве оповідання. Водночас елементи авторської вигадки-казки в книжках цієї серії є обов’язковими, адже книги ці, насамперед, покликані зацікавити маленького читача. Саме тому автори серії дозволяють собі трохи пофантазувати, не відходячи при цьому від справжньої біографії своїх героїв.

Книги з серії «ЖВД» мало схожі на енциклопедичні видання. Вони, швидше, нагадують журнал «Личности», тільки для дітей, у книжковому форматі і українською мовою. Книги виходять досить регулярно (що наближує їх до періодики), є пізнавально-розважальними (адже це не суто художня література, але й не документалістика), кожна книга охоплює події і цікаві випадки з дитинства п’яти видатних людей (обраних автором на власний смак, що забезпечує різноманіття видатних дітей під однією палітуркою, без обмежень за сферою діяльності, країною походження чи роками життя). Єдина умова видавництва – хоча б один герой книги повинен бути українцем. Так маленькі читачі знайомляться з видатними співвітчизниками.

Тандем книги і спорту
Цього року в серії «Життя видатних дітей» з’явився окремий напрям – український спорт. Це результат співпраці видавництва і Національного олімпійського комітету України. Книги виходять у стандартному для серії вигляді – описується дитинство п’яти видатних особистостей. Тільки в даному випадку це українські спортсмени, а кожна книга присвячена окремому виду спорту. Так, у книжкових крамницях уже можна знайти книги про баскетбол, художню гімнастику та легку атлетику. Діти можуть дізнатися про дитинство Юрія Сєдих, Анну Бессонову, Олександра Волкова, Наталю Добринську та інших. Написані книги не письменниками, а спортивними журналістами.

До кінця року видавництво обіцяє книги про українських фехтувальників, гандболістів, важкоатлетів, плавців, представників зимових видів спорту. Це перші в Україні художньо-документальні книги для дітей, що розповідають про спорт.

Одна ідея – різне втілення
Якщо українські книги з серії «Життя видатних дітей» мають зручний формат і за розміром є не більшими за звичайний зошит, то російський аналог серії видає подарункові книги. Великого формату, кольорові, в глянцевій або лакованій палітурці, щедро оформлені.

Російська серія є авторською. Валерій Воскобойніков, її засновник і автор, сам працює над книгами. Цим можна пояснити не надто швидкі темпи оновлення серії. Перша книга «Жизни замечательных детей» вийшла 2007 року, так само як і перша українська книга з відповідної серії. Цього року в Росії вийшла третя книга, натомість в Україні — вже 30.

До речі, Валерій Воскобойніков написав книгу і для української серії «Життя видатних дітей», що охопила дитинство не п’яти, а аж семи видатних дітей: Йосипа Прекрасного, Архімеда, Миколая Чудотворця, Феодосія Печерського, Авраама Лінкольна, Джона Ленона та Біла Ґейтса.

Порівнюючи українську і російську серії, важко не помітити схожу початкову ідею – об’єднати під однією обкладинкою історії дитинства кількох видатних людей. Причому видатних людей з різних країн, галузей і епох. Натомість втілення ідеї є абсолютно різним. В Україні увага більше акцентується на художній складовій. І за форматом, і за оформленням вони ближчі саме до художніх книг і  розраховані на активне читання. Тобто вони виконують не лише пізнавальну функцію, а й розважальну.

Російські видання тяжіють більше до енциклопедичних – великий формат, ілюстрації із документами, старими фотографіями тощо. Та й сама оповідь більше схожа на класичну біографію, адаптовану для юного читача. Натомість в українській версії – це окремі оповідання про незвичайні та цікаві випадки з вкрапленнями авторської фантазії і короткою біографічною довідкою в кінці оповідання.

Попри те, що книжковий проект, присвячений дитячим рокам видатних людей, залежно від країни має різне втілення й історію, він є популярним і цікавим. А значить і успішним для видавців. Грамотно розробивши проект і відповідально підійшовши до його втілення, можна тішити читачів довгі роки. Тим паче, що сьогодні ніша документальних книг (мова не йде про дитячі енциклопедії, пізнавальні довідники тощо) для дітей, нехай і з вкрапленнями художніх елементів, все ще є не досить заповненою.

Певною мірою таку літературу – цікаві інтерпретації історичних подій та біографії видатних людей – можна назвати таким-собі місточком між чарівною казкою, що панує в сфері літератури для найменших, і дорослою літературою, що бере свій початок із літератури для підлітків. Такі книги в майбутньому можуть пробудити у дитини інтерес до документальної літератури, тим самим збагачуючи її кругозір.

Надія Гуменюк. Таємниця Княжої гори. — К.: Грані-Т. — 2009

Я ніколи раніше не писала рецензій на дитячу літературу, тому, аби почуватися впевненіше, взяла собі співавтора. Олекса Мишанич — мій син, йому дев’ять років, він зазвичай добре формулює та обгрунтовує свою думку щодо прочитаних книжок, яка далеко не завжди збігається з моєю. Отже, „Таємницю Княжої гори” Надії Гуменюк, переможниці конкурсу „Золотий лелека” видавництва „Грані-Т”, ми читали разом. Більш того, я виявила неабияку довіру до видавництва: Олекса читав цю книжку перший.

Щоправда, взявся він до неї тільки на моє прохання допомогти з рецензією. Отже, перше: стриманий чорно-білий дизайн обкладинки аж ніяк не заохочує дитину до читання, та й картинка не дуже відповідає змісту. „Я не думав, що буде цікаво.  —  Але ж цікаво? — Ну-у… взагалі так. Тільки спочатку не дуже зрозуміло, де там його сни, що йому здається, цьому Данилу, а що відбувається насправді. І страшно. — Що саме? — А ти прочитай”.

Я прочитала, думок у мене виникло багато, і, боюся, вони стосуються не лише цієї конкретно взятої книжки, а й магістрального шляху сучасної української літератури для дітей. Однак по порядку.

Родина Дужичів-Добровитів (хлопчик Данько, його мама й тато і песик-такса) повертаються поїздом із Сибіру, куди було вислано їхню репресовану бабку, до її рідного села Спасівки. Дорогою на їх сусіда з купе, заробітчанина, вчиняють напад невідомі злочинці, яких, окрім хлопчика, ніхто не бачить — що вже наводить на думки про їхню потойбічну природу, хоча „ботають по фєнє” вони цілком реалістично. Потім оці інфернальні невідомі переслідуватимуть уже особисто Данила та керуватимуть його снами, намагаючись дізнатися таємницю скарбу, захованого померлою бабкою (тією репресованою), яка передала онукові секрет разом із фамільною реліквією — ладанкою. А заразом інших скарбів, що їх ховали Данилові предки за різних часів: сни хлопчик бачитиме то з княжої доби, то з козацької, а також у книжці присутні часи колективізації, Великої Вітчизняної та УПА, — повний комплект української історії, причому поданої під бездоганно правильним актуальним кутом зору.

Головний лиходій на ім’я Стален (Сталін-Ленін — як не стати потворою з отаким ім’ям?), він же Чорний Каракурт, виявляє порочні нахили ще з дитинства, починаючи дрібним стукачем, далі агітатором, керує продрозверсткою, у війну стає поліцаєм, а потім — бандитом-грабіжником, чиї люди видають себе то за упівців, то за червоних партизанів, а сам він чи то володіє гіпнозом, чи то продав душу дияволу, чи те й інше. Його злочини та звірства описані авторкою докладно і не без задоволення (на сина справила неабияке враження сцена, де Стален вночі тягне сходами жіночий труп і залякує сусіда, який застукав його за цим заняттям).

На момент основної дії твору Стален-Каракурт, як пояснив мені Олекса, вже не людина, а привид, але від цього не легше. Та й поплічники в нього цілком реальні, один із них його син, сімейна справа живе й перемагає. Шукачі скарбів б’ють сільського вчителя, гіпнотизують симпатичного заробітчанина та викрадають Данила. Останньому, звичайно, нічого не станеться — бо він непереможний юний козак із ладанкою на грудях і молитвою на вустах.

„Забагато про Бога, — скептично каже мій дев’ятирічний стихійний атеїст. — Ну як це — помолився, і вже йому нічого не зробили? Так не буває!”

У цій книжці взагалі, перепрошую за тавтологію, багато чого забагато. Історичних реалій різних часів, які могли б бути пізнавальними, якби описувалися трохи докладніше і не були так рясно пересипані містикою („Дізнався звідти чогось нового? — А там незрозуміло, що правда, а що ні”). Епізодів крайньої жорстокості на кшталт вирізаних сімей, сцен арештів НКВС або зібраних по фрагментах тіл упівців із підірваної криївки (на щастя, діти сприймають такі речі набагато менш реалістично, ніж дорослі, і акцентувати увагу сина на цих моментах я, звісно, не стала). А найбільше — ідеології, квінтесенцію якої являє собою віднайдений „скарб” — літопис родини Добровитів, складений предком Данила. Тут тобі і про тяжке життя Західної України під гнітом Російської імперії, і світлий період австрійського володарювання, і бандити-комуністи, і герої УПА, і мрії про велике українське майбутнє… Кажете, так і треба? А це нічого вам не нагадує?

У моєму дитинстві теж було багато вщент заідеологізованих книжок, і серед них траплялися насправді цікаві. У „Таємниці Княжої гори” є радянський відповідник — „Кортик” Анатолія Рибакова. („Точно! — захоплено вигукує Олекса. — Дуже схоже. Тільки там у кортику була записка захована, а тут у ладанці…”). У тій улюбленій (а інакше стала б я давати її синові?) книжці були й карколомні пригоди, й симпатичні ровесники-герої, й інфернальний лиходій… і на додачу багато всякого про революцію та непереможний комунізм, що просто пропускалося повз свідомість. Діти завжди відфільтровують зайве.

Олекса каже, що хотів би жити в селі, подібному до Спасівки, із друзями, собаками, пригодами та вільним життям. З реготом цитує і справді смішний жарт із книжки: „чому гени передаються у спадок, а чебурашки — ні?”. А інший, дуже політкоректний жарт стосовно княжого з’їзду: „виявляється, Україна вже тоді була в Євросоюзі”, — не цитує. Це йому нецікаво і не треба.

І тут можна було б зупинитися, якщо вважати ідеологічну складову дитячих книжок непотрібним, але безневинним баластом. Проте, боюся, це не так. Вся ця інформація відкладається десь на підсвідомому рівні, таки відбувається промивання мізків, — і немає значення, чия саме це ідеологія, з яким вона вектором і знаком. Дитячі мізки взагалі не можна промивати, це злочин проти формування вільної особистості, невже не зрозуміло?!

А ми вкотре наступаємо на ті самі граблі, ненав’язливо повернувши їх у профіль. Що дуже неприємно і сумно.

Мабуть, я більше не виявлятиму зайвої довіри до сучасної української дитячої прози. І перед тим, як запропонувати ту чи іншу новинку наших видавництв синові, ретельно читатиму її сама.

Дейкр Стокер, Айєн Голд. Дракула: повстання мерців. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010

«У дитинстві і дерева здавалися вищими, і морозиво смачнішим, і розповіді про вампірів страшнішими», – думала я, читаючи сиквел «Дракули» Брема Стокера, виданий в українському перекладі «Клубом сімейного дозвілля». Понад 450 сторінок – і я навіть не замкнула двері на подвійний замок і не зробила намиста з часнику… І це незважаючи на те, що в післямові до книжки почесний директор Меморіального університету Ньюфаундленда чітко обіцяє: «Дракула: повстання мерців – це багатодонне продовження рясногранного роману з великою кількістю оповідальних рівнів». Як можна здогадатися з цього речення, мова перекладу роману дещо натягнута – і це не сприяє динамічності читання. Пожвавлення надають поодинокі «перла» на зразок «з огидним, нелюдським гарчанням вона різко подала вперед свій усіяний іклами рот. Зараз вона відкусить його чоловічу гідність!» тощо. Однак насправді цю книжку навряд чи врятував би найдосконаліший переклад. Зі старанністю, вартою кращої мети, автори Дейкр Стокер і Айен Голт, повторюючись і переливаючи з пустого в порожнє, доводять одну основну ідею: Дракула – хороший!

Далі мав би бути розлогий екскурс в історію народних вірувань щодо вампірів, упирів, «не﷓vертвих» та ін., аналіз біографії волоського господаря Влада Цепеша, суспільно-політичної ситуації XV ст., виникнення багатої літературної традиції обробки образу, з обов’язковою згадкою про «Повість про мунт’янського воєводу Дракулу» диякона Феодора Куріцина – з цього твору за підтримки царя Івана ІІІ і наші предки дізналися про жорстокого правителя, котрий за головну розвагу мав насаджування нечемних громадян на палю. Можна було б говорити про трансформації образу в мистецтві пізнішого часу, простежуючи, як далеко занесла фантазія авторів від прототипу, – однак це вже зробили численні дослідники, до яких і варто звернутися зацікавленим за посередництвом пошукової системи google.

Ми ж повернемося до книжки, в котрій, спираючись на історичні факти, автори дають власну інтерпретацію подій, що сталися за 24 роки після того дня, коли тіло графа Дракули з роману Брема Стокера розсипалося на порох. Власне, саме ця обставина, на думку письменників, якраз і свідчила, що Дракула не помер, а лише зазнав видозміни. В новому образі він повертається до Лондона, аби зустрітися зі своїми старими знайомими – Міною та Джонатаном Гаркерами, професором Ван Ґельсінгом, Артуром Ґолмвудом, Джеком Сьюардом та знайомим новим – Квінсі Гаркером. У Лондоні кояться жахливі вбивства, в яких невтаємничені підозрюють злочинця Джека Різника, втаємничені – графа Дракулу. Однак справжнім винуватцем виявляється … жінка!

Гендерний аспект – те єдине, задля чого варто прочитати роман. З елегантністю носорога автори проводять думку про те, що головне зло несе в собі інша класична постать «вампірського циклу» – кривава графиня Єлизавета Баторі, котра виявляється й таємничим Джеком Різником, і вічним опонентом Дракули, і претенденткою на світове панування – куди ж без цього. Баторі та її посібниці – Жінки з усіяними іклами ротами – втілюють жіночу силу, сексуальну привабливість і некеровану жорстокість, спрямовану на весь Божий світ, котрий в ідеалі їм би хотілося знищити. Натомість Дракула у фіналі виявляється справжнім Господнім воїном, котрий якщо й живився кимось, то лише редисками – нехорошими людьми: «Мною керувала Божа правиця, – з гордовитим викликом відрубав Дракула. – Я бився, захищаючи увесь християнський світ. … Так, я постав з мертвих, але я не вбиваю задля розваги. Кров, яку споживаю для підтримки, я беру лише з тварин, убивць, ґвалтівників та крадіїв» (с. 415).

На окрему увагу заслуговують душевні страждання Міни, котра, як вважають автори, все життя таємно кохала… Дракулу. Більше того, свого часу вони мали секс – і в принципі, її син Квінсі вочевидь не може бути сином Джонатана. Широкими мазками автори створюють контраст Дракули і Джонатана: перший – сексуальний, мужній, безстрашний воїн; другий – слабкохарактерний обиватель, котрий так і не зміг позбутися ревнощів до романтичного вампіра, не кажучи вже про те, щоб зробити дружині приємність за допомогою кунілінгуса. Зрештою, якби Баторі не знищила Джонатана, він би поступово спився, резюмують автори, не маючи жодного співчуття до цього персонажа, котрий у Брема Стокера був цілком позитивним.

Утім, і вони не завалюють компліментами і Брема Стокера, котрий у романі-сиквелі постає недолугим графоманом, який хворобливо заздрив Генрі Ірвінґові та Оскарові Вайльду, та ще й бездарно оббрехав прекрасного Дракулу. І хоча більшу частину життя я, за великим рахунком, була готова погодитися з першою тезою щодо графоманії, твір Дейкра Стокера й Айєн Голт змусив мене переглянути це ставлення. Хай там як, а перечитуючи твір, виданий 1897 року, відчуваєш значно більше емоційних порухів, аніж коли гортаєш сторінки нового роману. У Брема Стокера зовнішня дія мала другорядне значення – основну напругу довершувала атмосфера таємничості й безпорадності героїв перед страшною невідомою силою. У «Дракулі: повстанні мерців» на перший план виходить екшн: криваві вбивства, тортури, гонитви, кров, кишки і лесбійський секс, якщо таким можна назвати спокушення графинею Баторі сонної Міни. Утім, фанати жанру запрошуються.

Наприкінці роману «хороших» і «поганих» персонажів чітко розставляють по місцях. Єдина інтрига, що не має розв’язання (очевидно, ми мусимо чекати на Дракулу﷓3), – полюбить чи не полюбить юний Квінсі Гаркер свого кровопитущого таточка?..