Владислав Івченко

Збірка оповідань Іри Цілик «Червоні на чорному сліди» як чудовий приклад дуже тонкого слуху й великого серця.

Ірина Цілик. . – К.: Комора, 2015

«Червоні на чорному сліди» – невеличка збірка оповідань (найбільш презренний українськими видавництвами формат). Сім історій, півтори сотні сторінок, написаних авторкою, яку більше знають за поетичними та кінематографічними вправами. Нерідко, коли поет звертається до прози, отримуємо значну інфляцію якості тексту. У випадку Жадана це не страшно, бо з доброго поета виходить непоганий прозаїк. У інших випадках ситуація куди сумніша.

Чесно кажучи, мене спонукали купити книгу дописи Іри в фейсбуці. Щось у них було таке, що чіпляло, привертало увагу, викликало симпатію. Звісно, не завжди той, хто добре пише в соцмережах, створить добру книгу, але захотілося перевірити. Перші два оповідання спочатку трохи розчарували, бо були присвячені жителям спальних районів мегаполіса. З огляду на те, що селянства як класу в сучасному українському суспільстві не залишилося, саме ці міські пролетарі заступили місце «народу». А саме про народ слід писати інтелігентам, які відірвалися від ґрунту і мусять через це відчувати провину та намагатися спокутувати її, як того вимагає народницька парадигма. І два перші оповідання книги добре лягали б у контекст, створений прозовими творами того ж таки Жадана або Олександра «Фоззі» Сидоренка. Пролетарі, базари, підземні переходи, чоловіки-п’яниці, вагітні доньки, сини за ґратами тощо.

Спершу в цій зацікавленості ввижається щось від інтересу вченого-ентомолога до мурах, нижчих істот, екстравагантних у своїй примітивності. Хтось їздить за три моря, щоб написати про дикунів, але ж можна уважніше придивитися до жителів панельних багатоповерхівок і знайти там усе: побутову магію, криваві звичаї, дивовижні вірування, немотивовану агресію чи алкоголізм.

Але поступово розумієш, що автор не просто пише про екзотику, а любить своїх персонажів. І бідолашну дебелу Сашку з «Гайтавера», і затягану життям Ніну з «Костюму», навіть її чоловіка Зюбика, п’яницю без кількох пальців. Автор нікого не засуджує, але причиною відмови від навішування вироків є не байдужість, а любов. Гостре переживання трагедії людини, яка занапастила своє життя. А потім розуміння, що будь-яке життя – це трагедія, бо закінчується розпадом і небуттям.

Усі сумніви розвіює третє і, як на мене, найпотужніше оповідання – «Помин». Подорож героїні крізь час та простір, крізь спогади та думки. Щемкий до ніжності текст, зі сльозами, але без шмарклів. Історія життя діда й історія життя героїні. Дорослішання як постійна втрата. Втрата близьких людей та можливостей. Дід, який після смерті дружини, почувався чужим у місті й утік до села. Там теж не став своїм, бо так і не зміг засвоїти приземлений селянський прагматизм, коли все робиться для того, щоб потім з’їсти. Дитячий егоїзм, коли весь світ для тебе, коли здається, що дід буде вічно, а тому можна поїхати до нього не цього літа, а наступного, встигнеш. Дитинство, це коли ти ще всюди встигнеш, закінчується, коли розпочинається список остаточно втрачених можливостей. Вже не підеш з дідом у ліс по гриби і не з’їси його підписаного яблучка. Саме гіркота втрат ставить крапку в історії дитинства.

Ще однією важливою темою «Помина» є вибір: підлаштовуватися під цей світ чи ні. Брехати собі й досягати успіху, чи бути чесним і здаватися диваком, а то й невдахою. Дід героїні обрав чесність, батьки героїні – успіх, сама вона вагається, бо немає простої відповіді, адже в будь-якому разі ти відповідатимеш своєю долею. Життя – це така школа, де перездачі неможливі, а правильні відповіді не спишеш.

В «Іншому ракурсі» йдеться про несподіваний зв’язок між двома чужими людьми, які стають один одному ближчими за родичів. Важка хвороба в сюжеті, зазвичай, свідоцтво безсилості, автора, але не цього разу.

У «Сніжці» – тремтлива історія любові між матір’ю та донькою. Прописана з притаманною автору точністю в побутових деталях і почуттях. Взагалі, Цілик зовсім не фальшивить, веде мелодію ідеально, але це не ідеальність роботи бездушного механізму, ні, це абсолютний слух. Підтвердженням цьому «Апрєлюшка» – дуже смішний і проникливий текст про відкриття вже давно дорослою жінкою нового та незнайомого світу тілесних задоволень. І знову це не сатира, не насміхання над бідолашними жіночками, молодість яких минула з ширмою в переповнених кімнатах, не зверхність покоління, що знало (принаймні теоретично) про секс значно більше. Це не поїздка в краї дикунів, щоб зайвий раз упевнитися в своїх вищості, а намагання почути й зрозуміти, а також чітке усвідомлення того, що зараз, коли все змінюється так швидко, кожне попереднє покоління і є такими дикунами, смішними і наївними в очах молоді.

Закінчується книга оповіданням, яке дало їй назву. «Червоні на чорному сліди» – найбільш автобіографічна історія. І не тільки тому, що почасти це схоже на кіносценарій, який давно пише авторка. Сюжет тут другорядний, це таке собі намисто відчуттів, спогадів та асоціацій, які не стримують ані час, ані місце. Війна та і війна ця, спогади бабусі, власні спогади, евакуація від німців і Майдан. Розгубленість покоління, яке було впевнене, що знатиме війну лише з розповідей і книг, а тепер змушене мити кров у лікарняному ліфті, яким возять поранених протестувальників, і бачити тіла вбитих на вулицях улюбленого міста. Ми не думали, що потрапимо в історію, але потрапили і змушені там жити.

Загальне ж враження таке: у прозі Ірини Цілик існує дивовижне поєднання надзвичайної ніжності, як ото в матері до немовляти, і мудрості, якої чекаєш від літніх людей. Таке поєднання – справжнє диво, і саме переживання цього дива – одна з головних емоцій від книги. Це те, що каже серце. Голова ж нагадує, що вже давненько в українській літературі точаться розмови про великий роман, який має врешті з’явитися. Чомусь багатьом здається, що саме роман зможе вирішити проблеми української літератури все описати й відрефлексувати. Поки що «великого роману» досі немає. Натомість є невеличка збірка оповідань, яка позбавляє очікування «великого роману» сенсу. Не чекайте – читайте. Коли конклав нарешті обирає кардинала, то про це сповіщають фразою: «У нас є Папа!». Коли закінчуєш «Червоні на чорному сліди», то не менш урочистісто думаєш: «У нас є Цілик!».

Владислав Івченко

Як влаштоване торгове судноплавство в Україні (станом на пізні 1990-ті)? Хто і як ходить українськими річками та міжнародними морями? Як в’язати вузли з мотузок і який вид вузла до чого пасує? Як кораблі розходяться у морі? Чому Київ був столицею радянського рибальського суднобудування? Як гуляли китобої в Одесі? Чим по понеділках годують моряків? Як різна городина називається турецькою і чому моряки люблять перечікувати шторми біля Греції? Відповіді на ці й десятки інших питань щедро надані в «Левантійських канікулах», черговій книжці Антона Санченко, що вийшла у видавництві «Темпора». Хоч я ніколи не був на вантажному кораблі і з Сум до найближчого порту дуже далеко, але читалася мені книга легко й захоплювала неабияк. Бо це справжня виробнича поезія.

Особливості ж української економіки такі, що для її опису потрібна не поезія, а сатира, або економічний детектив із політичним трилером. Де підмазати, кому дати на лапу, як потрусити пухом на рильце, як розпилити та подерибанити, кому і скільки відкотити, куди вивести і де перевести в готівку, як заплатити, щоб усе порішать з органами, а потім почати те саме з початку. На цьому обігу стоїть левова частка української економіки і поезія тут дійсно недоречна. Але ось трапляються галузі, де все (станом на пізні 1990-ті), ще не зведено до схеми «розпил-відкат-занос», де люди надають реальні послуги, поважають свою працю і самих себе. Читати про такі галузі і людей, які в них працюють, дуже цікаво. Тим паче, що автор явно в темі: якщо вже сказав, з якого борту мусить бути зелений вогник, то так воно і є.

Кожна осмислена і не вражена корупцією діяльність людей – цікава. Пам’ятаю, як із великим задоволенням прослухав тригодинний монолог про тонкощі виробництва та реалізації скляних банок. А моряцька ж справа – це ще й пригоди, нові країни, постійні мандри. Романтична професія, хоча виявляється, що частенько моряки все плавання борються з корозією шляхом постійного фарбування, а при заході у порт не ідуть далі першого ж генделика з вином (але про базар не забувають ніколи). Навіть у цьому нехтуванні туристичними принадами є якась своя романтика. Ну, й саму книгу написано легко і з гумором. Читати її, це не відбути вахту у машинному відділенні серед рокоту дизелів, а стояти на капітанському мостику, попивати компот (справжні моряки попивають чай, але нам, суходільним, можна й компот) із кухлів і дивитися на стаю дельфінів попереду.

Є, щоправда, два недоліки, які дещо заважають поставити «Левантійським канікулам» тверду п’ятірку (оцінка теж із кінця 1990-х, а не по теперішній 12-бальній шкалі). Якщо читач, який придбав книгу Антона Санченка, ще й читає автора у фейсбуці, то він буде досить розчарований. Бо з’ясує, що багато цікавих записів з фейсбуку перекочували до книги. І про Соляника ми читали, і про те, що в Туреччині майже не крадуть, і про багато іншого. Бувають книги, які зібрані з дописів у фейсбуці, але «Левантійські канікули», здається, спочатку були написані єдиним текстом, потім викладені десятками, якщо не сотнями, записів у фейсбуці, а потім, нарешті, вийшли книгою. Можливо, автору несила було чекати, коли ж книга вийде у світ, і він вирішив ознайомити з нею читача, не чекаючи милості від видавництва. До речі, у самих «Левантійських каникулах» є шматок з наступної книги Антона (перекладу записів португальського мореплавця). Схоже, автор вирішив, що «Канікули» мусить потягнути за собою у світ нову книгу. Може, так і станеться.

Якщо вторинність «Левантійських канікул» буде відчута лише читачами Антона Санченка у фейсбуці, то їх недолугість у вигляді роману, здається, буде помітна геть усім. Бо ж насправді, ніякого роману немає. Головні герої, живі не більше, аніж персонажі з текстів підручника з іноземної мови. Денис та Сергій потрібні лише для того, щоб ходити по кораблю і ставити зручні запитання членам екіпажу, які розкажуть їм про всі тайни окремого судна, всієї галузі, а також країв, які вони пропливають. Другорядні герої живіші, бо, здається, мають реальних прототипів, але й вони майже не виходять за рамки балакаючих голів, які подають історичні факти, морські байки, географічні данні та іншу інформацію. Хоч якось сюжет починає працювати лише в самому кінці книги, коли «Таврії» загрожує арешт. Але автору настільки противні ті махінації, що він згадує про них дуже поверхнево, показово не хоче занурюватися в деталі. Натомість робить майже казковий фортель зі стріляючими мідіями, віддавши корабель посередині Чорного моря в руки недосвідчених хлопців, які багато чого почули і запам’ятали. Все закінчиться гепі-ендом, інакше в Санченка й бути не може. Але здається, що краще було б назвати книгу «Куди і як ходять українські кораблі» і написати її в стилі науково-популярної книжки. Тоді можна було би додати до тексту більше фотографій і креслень про кораблі та географію, що пасувало би значно більше, аніж наявні малюнки сумнівно гумористичного штибу. Можливо, автор не наважився на це, оскільки його жанр (досить популярний у світі) в Україні досі шкутильгає на дві ноги. А може, видавництво потребувало саме роману. В результаті хорошого роману в українській літературі не додалося. Натомість, хороша книга таки вийшла, бо не дуже вдала форма «Левантійських канікул» не може переважити їх цікавого змісту.

На кораблях дуже ретельно відбирати книжки у довге плавання. «Левантійські канікули» відбір би не пройшли, бо читаються надто швидко. Ще і до першого порту не дійшов, а вже прочитав. Ще й байки з книжки всі моряки добре знають. У індустрії вантажоперевезень так не прийнято. Ну, а якщо ви на суші, то читайте і насолоджуйтеся, від відкриється новий світ.

Книга Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіце» – яскраве свідчення того, наскільки тонким є шар культури та цивілізованості у людині, а під тим шаром навіть не тваринні інстинкти, а швидше, сам диявол.

Опис табірного життя (це стосується і нацистських концтаборів, і комуністичного ГУЛАГу) вже має свій канон, у якому треба розповідати про жах та відчай, про перебування за межею людських можливостей, про досвід, який виявляється тягарем, що ламає хребет. Апофеозом цього канону є твори Варлама Шаламова, який настільки яскраво змалював пекло концтабірного життя, що здавалося б, тема може вважатися закритою і нічого нового вже не створиш. Можлива інверсія канону, як у фільмі Роберто Беніньї «Життя чудове», який зробив комедію про життя в нацистському таборі. Однак Тадеуш Боровський, до речі ще до Шаламова, описав своє перебування в Аущвиці в стилі, який зараз багатьом нам знайомий за книгами «Повсякденне життя…». Отже «Повсякденне життя Аушвіцу» позірно виявилося не таким вже страшним, як здавалося. Тобто крематорії димлять, ешелони з нещасними, яких привезли на страту, їдуть один за одним, але при цьому життя триває, іде собі і старожилів табору не помітно ніяких метафізичних прозрінь. Бо коли треба виживати, то не до метафізики.

Ті, хто у таборі давно (а це можна з’ясувати за номерами, при строгих німецьких порядках ув’язнені мають номери з наскрізною нумерацією і що менша цифра на номері, то більше людина прожила в таборі), вже звикли і до крематорії, й до ешелонів, сприймають їх як звичні фактори життя, як сонце чи дощ. Сьогодні сонце світить сильно, а крематорій димить потужно, але це не є причиною для якихось міркувань чи переживань, це даність. Життя в таборі триває, не звертаючи уваги на весь навколишній жах. Люди торгують (для простих ув’язнених головна цінність їжа, а табірна адміністрація вже більше націлена на речі), люди виживають, люди пишуть листи і отримують посилки з волі. При цьому, якщо ти захворів, то тебе відправлять до газової камери, всі про це знають і ніхто особливо не переймається, бо таки правила гри.

Навіть більше: кожен новий ешелон з майбутніми смертниками – це джерело великої радості в частини «таборитів». Бо в ешелоні буде багато їжі, яку охоронці дозволять забрати собі. В ешелоні, вщент набитому людьми, будуть і трупи, але трупи в Аушвіці нікого не лякають, тут все настільки просякло смертю, що смердюче тіло нікому не зіпсує апетиту. Потяг прибув, новачків вивели (хто ходить) або винесли (мертвих та хворих), розібрали їх їжу і чекають на наступний потяг. Буває, що серед смертників зустрічаються родичі чи знайомі. Один із ув’язнених, що працював біля газових камері, відправив туди свого батька, й нічого. Життя таке, що хтось відправляється до камер, а хтось відправляє. Пощастило – користуйся. Страшно? Сумління? Бог? В Аушвіці немає ані сумління, ані Бога, а головна чеснота там – наїстися сьогодні і вижити взагалі. Ось люди і виживають. Грають за нелюдськими правилами гри, встановленої табірною адміністрацією. Жодних думок про те, що правила погані. Навіщо думати про те, чого не можеш змінити? Краще спробувати вижити.

Не менш вражають і смертники, тисячі і тисячі, яких привозять з усіх кутків Європи в межах «остаточного вирішення» єврейського та інших питань. Люди не могли не чути щось погане про Аушвіц та інші табори, але люди сподіваються. Хтось на те, що не може нація з такою культурою, як німецька, опускатися до тупого вбивств, хтось покладається, що йому пощастить. Люди беруть в останню подорожі багато речей, цінності, продукти і нацисти дозволяють їм це робити. Бо легше повірити, що все буде добре, коли тобі дозволили узяти кілька валіз. Люди їдуть у переповнених вагонах, де помирають найслабші, люди проходять через первинне сортування, де відбираються ті, кого залишать працювати і ті, кого відправлять в газові камери. І тут вже можна здогадатися, що відбувається, але приречені на смерть воліють думати, що їх дійсно везуть на санобробіток. Вражаюча сцена, коли матір відпихає власне дитя і кричить, що це чуже, бо з дитиною дорога лише в газову камеру, а молоду, бездітну жінку можуть залишити для роботи.

Це абсолютне, тотальне знелюднення, яке руйнує навіть, здавалося б, найміцніший зв’язок матері та дитини. До чого треба довести жінку, щоб вона покинула власне дитя на смерть, аби тільки врятуватися? Як у космосі великі маси зірок і галактик викривляють час та простір завдяки гравітації, так і всю людські закони і настанови викривляються, припиняють діяти в диких, нелюдських умовах. Хтось зможе докорити тій жінці за її вчинок? Те, що виглядає страшним в звичайних умовах, стає звичайним в умовах страшних. По той бік добра та зла людина перестає бути людиною, перестає швидко й незворотньо. Спочатку хочеться сказати, що людина перетворюється на тварину, але потім розумієш, що це образа для тварин. Людина радше стає уособленням зла. І великий гріх людини і її ж перевага у величезних адаптивних можливостях. Всюди життя і на війні в концтаборі, всюди людина призвичаїться, навчиться не помічати і не думати зайвого, оточить себе мурами побуту і простих проблем, на кшталт виживання. Книга Боровського свідчить про те, що навіть у пеклі людина швидко призвичається, поділиться на тих, хто у чавунах чи на сковородах, та тих, хто підкидає дрова, організує чорний ринок, буде торгувати, інтригувати, жити. Бо людина не бачить життя чорним чи білим, людина бачить життя у відтінках і саме ці відтінки, забезпечували плавний перехід, дозволяли героям Боровського виживати серед царства смерті, у справжні геєні вогняній.

Під враженням від книжки я спробував дізнатися щось про автора, про якого, на свій сором, не чув. І біографія самого пана Тадеуша виявилася не менш вражаючою, аніж його книга. Тадеуш Боровський народився в Житомирі в польській родині. Його батько був арештований як ворог народу, а Боровському разом із братом пощастило виїхати до Польщі, де він почав займатися поезією. Потім війна, німецька окупація, арешт, потрапляння до табору, страшний досвід тамтешнього виживання. На якомусь етапі Боровський став затятим комуністом, навіть намагався відхреститися від своїх книжок, а потім, після арешту свого приятеля, Боровський наклав на себе руки, розчарувавшись у комуністичній Польщі. Можливо, я помиляюся, але, здається, однією з причин такого різкого вчинку був табірний досвід Боровського, який знав: людина призвичаїться до всього. І до тоталітаризму, і до тотальної брехні, і до арештів друзів. Так потроху, відмовляючись то від одного, то від іншого, людина не помітить, як відтинками сірого доплентається до абсолютної чорноти, що валить димом з крематорійних труб. Боровський відмовився гратися за чужими, нелюдськими правилами, підкріпивши це рішення своїм життям. Факт, який додає ще одного виміру цій вражаючі книзі.

Вже загальним місцем стало твердження, що українська література давно знаходиться у напруженому (і почасти марному) очікуванні на так званий Великий роман.

Менш помітним є факт так званої романної диктатури, яка царює в сучукрліті завдяки залізній позиції майже всіх видавництв: друкувати лише романи. Збірки оповідань не мають жодних шансів у конкуренції з романами і виходять у світ частіше, як виняток. Це ультимативна вимога романів і лише романів призводить до того, що автори змушені одягати в романні шати всі тексти, які хочуть оприлюднити. Як наслідок – хтось ліпить роман зі збірки оповідань, а хтось – із власних подорожніх постів і рефлексій над стрічкою новин. Та не кожен матеріал можна увіпхати в романну форму без втрати якості.

Як на мене, цей постулат яскраво ілюструє книжка львів’янки Гаськи Шиян «Hunt, Doctor, Hunt» (Полюй, лікарю, полюй) – не дуже вдала спроба увіпхати у романні вбрання абсолютно нероманний матеріал.

Починається все важко: Львів, головний герой бразилець Спиридон, який навчається в Україні на лікаря і працює в лікарні. Що за Спиридон, що за лікарня, що за хворі, зрозуміти складно, бо розповідь намагається бути схожою на досить каламутний потік свідомості. Хотілося б сказати, що це такий текстовий джаз, постійна імпровізація, відштовхування від лінійного нарративу. Але доречнішою буде фраза про сумбур замість музики. Складається враження, що авторка чомусь прагне, щоб читачеві спочатку було незручно. Продертися через перші сто сторінок (сторінок менше, але дертися ними непросто), бо вони наче заповітам Умберто Еко вірні. Може, це так прийнято у Львові, щоб читачу було непереливки, бо як тільки Спиридон виїздить за межі галицької столиці, авторка забуває про те, що писати треба плутано, і починає писати смачно.

Спиридон багато говорить, і слухати/читати його цікаво. Соковита мова, точні спостереження, свіжі погляди на світові проблеми, останні новини з України (мабуть, через те, що книга писалася, що називається, з коліс – у тексті трапляється кілька хибодруків). Читач устигає зрадіти, що недарма витримав початок. Спиридон же продовжує монологізувати. Як азійський акин він говорить про все, що бачить. І поступово вся точність і соковитість його спостережень відступають на задній план перед фактом, що окрім балачок Спиридону геть нічого робити. Ну, тобто він якось пересувається в просторі, зустрічає якихось людей, їсть, п’є, кохається, але всі інші дії, окрім говоріння, виглядають вторинними й необов’язковими. Таке враження що авторка відбуває романну панщину, як-небудь намагається дотримуватися обраної форми, а інакше не переривала б монологи головного героя, якому підспівують герої другорядні, які, здається, з’являються в романі лише для того, щоб долучитися до безперервного фонтанування Спиридона, скласти йому пару у розмові, а потім назавжди зникнути.

Звісно, за волею авторки роман цілком може бути монологом, точніше монологічним діалогом, де Спиридон веде свою розмову, а інші йому вторять. Але починає викликати роздратування інтонація Спиридона. Така трохи заморена впевненість у тому, що він знає і розуміє, як по-справжньому влаштовано цей світ. Спиридон бачить наскрізь усіх людей навколо, до того ж, бачить зверхньо, як учений, що препарує жаб. Усі ці українці, бразильці, американці, голландці, всі вони лише піддослідні тваринки, яких ріжуть і просвічують гострі сентенції Спиридона. Бо він знає, як воно все насправді. Думаю, кожному в життя зустрічалися підтоптані чоловіки років п’ятдесяти, що в розмовах на будь-яку тему перебирають на себе ролю останньої інстанції й починають розповідати, як усі помиляються, адже насправді…

Навіть цю Спиридонову інтонацію можна було би стерпіти, адже у кожної людини є свої недоліки. Але річ у тім, що Спиридон зовсім не виглядає живою людиною, навіть персонажем. Він – чиста функція, лялька черевомовця, яка потрібна для єдиного – говорити, говорити й говорити (тут інколи хочеться вжити замість «говорити» відповідний ненормативний синонім, але утримаюся). Причому, авторці є що сказати, вона багато де бувала і багато бачила (хоча опис бразильських фавел виглядає куди більш поверхневим, туристичним, аніж українських райцентрів), багато помітила і сформулювала, а тепер хоче розповісти. І все було би добре, тільки незрозуміло, навіщо це все тулити в романну форму. Те, що чудово виглядало би як серія постів у фейсбуці (подекуди блискучих) чи есеїв, увігнане в романний формат, виглядає нудним і неїстівним. І коли на останній сторінці лікар нарешті замовкає, ти йому дуже вдячний. Авторка ж, сподіваюся, ще своє слово скаже. Говорити Гасьці є що, тепер би підібрати до змісту відповідну форму.

Владислав Івченко

Прочитавши «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, я побачив там не великий роман, а роман, від написання якого автор отримала велике задоволення.

Більше, аніж про «Фелікс Австрію» цього року в Україні не говорили про жодну книгу. Навіть Жаданова «Месопотамія» нервово «курить у сторонці», бо вона породила хвильку, тоді як «ФА» викликала ціле цунамі. Здебільшого схвальне. Навіть не просто схвальне, а піднесено схвальне, аж патетичне. Сашко Стукало у ФБ написав, що наступної книги такого ґатунку доведеться чекати не менш ніж чотири роки. Євген Стасіневич вупевнено назвав «ФА» великим романом, на який так чекав сучукрліт. Все це роздмухування очікувань, корисне з маркетингового погляду (як не купити книги про яку всі говорять і так говорять! Купили, перший наклад розійшовся за кілька тижнів), заважає читачеві правильно налагодити свої очікування щодо роману.

Бо «ФА» зовсім не велика, в сенсі задумки, тематики, прийомів, а навпаки, дуже маленька, іграшкова книга, яка принципово намагається уникнути якихось конфліктів чи проблем. Тому дія книги відбувається в Австро-Угорській імперії, бабці Австрії часів її розквіту. Одна з найбільш країн Європи, що знайшла гармонійне поєднання прогресу та традицій, імперського та національного, світського та релігійного. Держава без недоліків, вона виглядає в «ФА» таким собі цукровим будиночком. Це не реальна Австро-Угорщина, а мрія про неї, спогади про уявний золотий вік, коли все було добре і всім було добре. У нас на Сході таким райським часом є або СРСР часів застою (справжня Мекка так званих «совкодрочерів»), або Російська імперія до 1914 року (кадети, балерини, бали та інший «хруст французской булки»).

Отже, вже обраним часом автор «ФА» відгородилася від будь-яких аналогій із сучасністю. З не меншою послідовністю виведено за межі оповіді конфлікти в тодішньому суспільстві. В уявній Австро-Угорщині національності живіть мирно, так само, як і конфесії, а також прошарки. Німці товаришують з євреями та русинами, римо-католики – з протестантами та юдеями, а бідні – з багатими. Все чудово, герої живуть у найкращому зі світів, осіяні мудрим правлінням імператорського дому.

Єдині пристрасті, яким дозволено вирувати, це особисті пристрасті героїнь, особливо трудящої та причинної Стефи, як розривається між кухарством та серцевими хвилюваннями. У вигаданому світі і пристрасті вигадані: в книжці майже нічого не відбувається, але Стефа хвилюється з такою інтенсивністю, наче живе у нас час, активно читає новини і коментує щось у фейсбуці. Стефа завмирає, холодіє, серце її то починає битися швидко, то майже зупиняється, вона легко непритомніє. Все згідно з канонами Прекрасної епохи. З погляду нашого цинічного часу, всі ці постійні Стефини хвилювання виглядають як наслідки відсутності сексуального життя (а з 16-ти годов душит девушку любовь), які сублімуються то в релігійність, то в стервозність.

Гормони так душать Стефу, що забивають їй памороки. Вона починає чути те, що хоче, а не те, що говорять. У стані Стефи опиняється і читач, який хоче вперти «ФА» в прокрустове ложе зрозумілого жанру. «Ага, історичний сентиментальний роман» – думає читач і сподівається що все обмежиться численними подробицями староавтрійського побуту, всіма цими залізками, цвібаками, веприною та тортом по-медіоланськи. Аж ні, книга повертає на Стефини серцеві муки. «А, то це романтичний, жіночий роман!» – думає читач. Нещасне кохання до панотця, пристрасть, що руйнує всі перешкоди, викриття і осуд суспільства, під тягарем якого священнослужитель зламається і відступить. А Стефі залишиться лише плакати і бути ганьбою всього Станислава. А може, панотець витримає удари долі, між трусами та хрестом, обере перше, забере Стефу і поїде кудись далеко, щоб почати нове життя. Читачки втирають сльозу і зітхають. Коли з’являється Фелікс. «Сиротський роман!» – здогадується читач. Олівер Твіст на австрійський манер. Історія хлопчика зі складним життям, який потрапляє до людей, що полюблять його, але минуле не відпускає бідолаху! Пан Торн у якості головного злодія. Якщо додати ще зниклі з культових споруд дорогоцінності, то це вже плутовський роман, майже детектив! Стефа проти циркової мафії! Але Торн з’явиться в будинку Петра та Аделі лише для того, щоб проректи Стефі майбутнє, після чого зникне. Лінія з Велвеле. «Роман американської мрії!» – радіє читач. Аякже, Драйзера читали, знаємо. Двоє молодих емігрантів, русинка та єврей, відбувають до Америки і починають нове життя, будують велику гастрономічну імперію, «Макдональдс» тих часів, завдяки якому в США зараз їдять не бургери з картоплею фрі, а шинку, печену в тісті, та віденський розбратель. І ось уже патріархи гастрономічної промисловості сидять у себе в маєтку під Чикаго, весь світ біля їхніх ніг, але згадують вони славні дні у Станиславові, коли біля ніг буле все життя! Тільки ж Стефа з Велвеле не виїдуть навіть із міста.

Читач кліпає очима, спостерігаючи за всім цим калейдоскопом, і не розуміє, в який жанр втулити «ФА». Здається, що правильна відповідь: у жодний. Це не жанрова література (тут хочу пояснити, що це не комплімент, нічого погано в жанрі немає, виключно констатація факту), бо роман не націлений на задоволення очікувань читачів. Швидше, його було писано задля радості автора. Яка, наче вже згадуваний фокусник Торн, на наших очах виліплює декорації та персонажів, керує ними, за необхідності здуває чи підпалює. Одне слово, бавиться, як маленька дівчина з улюбленими ляльками та вирізками з модних журналів. Саме від цієї гри «ФА» виглядає таким, легким, майже повітряним. І, мабуть, автор дуже дивується, коли хтось закочує очі та з придихом починає говорити про велич. Пані Софія сама спробували трохи прикрутити гніт фанфарам, підказавши у фейсбуці, що просто «написала книжку про хавчик в історичних декораціях». Але критики так довго чекали на Великий Роман, що побачили його в «ФА». І цим зробилися дуже схожими на Стефу. Яка чула те, що хотіла.

«ФА» закінчується пожежею. Так само, як і починається. Вогонь зв’язав Адель та Стефу і він же дав їм волю одна від одної. Хтось сприймає фінал так, що дівчат ще врятують і вони житимуть нарізно. Хтось так, що тільки смерть розлучить їх. Не важливо, що автор, як і Торн, спалює фігурки. Всі фокуси продемонстровано, читачі зачаровані, автор щасливий. Завіса, бурні та тривалі оплески.

Владислав Івченко. Фото Олега Дем”яненка

У «Месопотамію» вкочуєшся легко, головне одразу вирішити не поспішати, не очікувати від сюжету карколомних поворотів, а спробувати всотати рясний врожай соковитої мови, в якій приголомшливо відбивається поетичний талант автора. Спочатку здається, що це таке очуднення Харкова, що дозволяє перетворити цей нудний та сірий пострадянський мільйонник на нове Макондо чи Йокнапотофу. Потім розумієш, що річ не в Харкові, хоч його багато і в нього швидко закохуєшся, а в людях, героях цієї книги, як названих по іменах розділів, так і інших.

Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014

Вони всі різні, але є в них риса, яка їх об’єднує: вони неприкаяні. Вони не мають власної домівки, принаймні домівки, як гнізда, як місця постійної турботи та гордості. Вони десь ночують і якось живуть, однак дім для них не відрізняється від вулиці чи лікарні, хіба що в останній чистіше. Вони не мають кар’єри. Тобто вони десь працюють (деякі ні), але сенс їх діяльності незрозумілий навіть їм самим. Як каже одна з героїнь-офіціанток, в бари та ресторани ходять лише офіціанти і бармени інших закладів. Герої чимось торгують, щось будують чи ремонтують, але все якось непевно, без захвату, абияк. Не для роботи вони живуть. Герої не мають родин. Колись мали, а зараз згадують про колишніх чоловіків та дружин, про дітей від першого шлюбу, про забутих батьків, до яких відчувають широку гаму почуттів від байдужості до ненависті. Вони всі їдять несмачну їжу у дешевих генделиках, вживають виключно палений коньяк та вино (здається, що обов’язково міцне чи хоча б напівсолодке). Вони биті життям в усіх сенсах, вони не мають якихось великих спогадів чи сподівань. Вони легко готові вмирати, чи то від зграї бродячих собак, чи то від розлючених боржників. Кінець кінцем, вони досить неприємні в тому сенсі, що не хочеться з ними мати справи.

До героїв визріває певна відраза, виринають образливі слова: «проли», «совки», хочеться лаяти їх за лінь, пияцтво, небажанням думати про завтрашній день, накопичувати будь-який капітал, хоч фінансовий, хоч людський. А потім ти розумієш, що це ж святі люди. Які не цікавляться цим життям, бо взискують Царство Небесне. І їх молитви це бійки та пияцтво у чоловіків і проміскуїтет та пияцтво у жінок, їх стигмати, це поламані кістки і шрами від ножових поранень, це розбиті серця і прокурені легені. Ніщо не завадить їм іти до раю, бо вони нічого не мають: ані справ, ані родин, ані мрій. Всі ці футболісти з розпущених команд, боксери з переламаними носами, проститутки, що цікавляться хімією, медсестри з великим серцем, гітаристи з відірваними пальцями, середньовічний пантеон диваків та потвор, готовий у будь-який момент знятися з місця і піти до неба, де існує рай вічної любові, за яким вони всі сумують. Як у будь-який рай потрапити туди важко, строгі пости у вигляді нескінчених пиятик, цілонічні служби у ліжках, дарування любові кожному, любові не абстрактної, а конкретної, тілесної. Людина мусить віддавати свою любов, інакше та застоїться і скисне, вино перетвориться на оцет, який тільки і можна, що вилити у помийницю.

Якийсь давній святий сказав, що люди, як оливки, треба їх давити, щоб отримати щось добре.

Герої «Месопотамії» живуть під постійним тиском, декого він ламає, а з декого вичавлює оливкову олію святого духу. В них немає моралі. З двоюрідною сестрою не сплять тільки тому, що бояться різного дядька. Бояться недовго. Наречена в день весілля злягається з іншим. Жінки зустрічаються з чоловіками і вагітніють, при цьому чоловіки не знають, від кого. Жінки часто теж. Можливо, запліднення відбувається не шляхом сексу, а через запилення вітром та сонцем, як каже один із героїв. Моралі дійсно немає, але лише тому, що вона потрібна людям, які бояться служити богу кохання і потребують строгих настанов, що робити. Героям же це не потрібно, вони наче люди до гріхопадіння, невинну у своїй безсоромності і вільні у своїх захопленнях.

Жадан розповідає про них, наче новий євангеліст: строго, урочисто, піднесено. І в самій «Месопотомії» багато паралелей із Святим писанням. Тут тобі і імена героїв і Харків-Єрусалим і останній розділ, який нагадує тайну вечерю, на який Вчитель каже одному з апостолів: «Не кидай її…Воно того варте». І апостол залишається з коханою жінкою, вагітною невідомо від кого. Невдовзі Вчитель буде розп’ятий (помре від раку), а учні понесуть його вчення далі. Бо лише кохання варте того, щоб жити.

Читайте також:

Володимир Пузій. Нотатки випадкового мандрівника Межиріччям (реценія на книгу).
Оксана Щур. Фірмові любов та сум від Жадана (рецензія).
Сергій Жадан: «Світ скоріше буде довіряти поетам, а не політикам» (інтерв”ю з письменником Лілії Шутяк).