Жан-Ів Тадьє. Марсель Пруст : біографія / З франц. переклали А.Перепадя та З.Борисюк. – Київ : Юніверс, 2011

Якщо про письменника найкраще говорять його твори, кому потрібна його біографія? Якщо автор – текстовий конструкт, яка, зрештою, різниця, ким він створений? Цими питаннями легко обеззброїти будь-якого літературного біографа: вони беззахисні перед вправністю сучасних методологів. Жанр їхній потрапив у інтелектуальне вигнання, на кордоні між науковим дискурсом та белетристикою; біографічний метод – винесений «за дужки» актуальних літературознавчих канонів. І навіть згадки про нього в українському контексті часто викликають смішки більш просунутих теоретиків – формат «літературного портрета» давно усім набив оскому. Займатися життєписами – це несерйозно, це літературознавче ремісництво, це – неактуально. Іноді воно межує з простим буквоїдством. Справа для книжкових хробаків, даремна трата часу. Факультатив гуманітаристики. Методологічний неадекват, який не розрізняє текст і дійсність, нефільтрований осад позитивізму. Озбройтеся цими дотепами, як це звик робити я – і закиньте «Марселя Пруста» Ж.-І. Тадьє з книжкової полиці кудись подалі, на антресолі. Матимете рацію. Або забудьте про цей джентльменський набір і прочитайте перші півсотні сторінок. Цілком можливо, що Ви не пошкодуєте.

Бо це книга, яка провокує. І що далі читаєш, то більше прагнеш на цю провокацію піддатися. Зрештою, хіба не курйоз – написати життєпис Пруста, який нещадно громив педантичного Сент-Бева саме за біографізм у критиці, за його вчену скрупульозність та нудотну прискіпливість? Хіба не нахабство – упорядкувати майже 500-сторінковий том, оправити його тонною приміток, спорядити химерними риштуваннями бібліографії та пропонувати комусь як цікаве читання, ближче до роману, ніж до докторської з усіма вимогами ВАКу? Писати n-ну біографію Пруста, коли їх уже складено десятки, й претендувати при цьому на якусь новизну – невже це можна якось виправдати?

Аякже, якщо писати її так, як це зробив Тадьє. Під його пером хроніка життя і творчості стає історією, захопливою розповіддю. Книга цікава насамперед не тим, що дослідникові вдалося знайти десяток невідкритих раніше листів чи прояснити деякі маловідомі факти, усунути кілька білих плям у Прустовій «особистій справі». Енциклопедисти та літературні ерудити, мабуть, залишаться дещо розчарованими: попри документальну точність викладу, це – не тека з персональним досьє. Найбільше французькому біографові вдаються саме ті уривки, де незаперечність  фактів поступається місцем грі уяви. Він будує майже детективні версії щодо довкола-літературних Прустових взаємин, його амурних походеньок, стосунків із вершками паризького вишуканого товариства, видавничих ініціатив, творчих пошуків. За цими авторськими фантазуваннями криються постійні спроби вгадати мотиви поведінки Марселя, знайти джерело його натхнення, виявляється посилена увага до його психології, звичок, химер – книга наче змушує читача домислювати те, що ніколи не буде виражене у подіях та вчинках, те, що проминає непоміченим та незафіксованим.

Читаючи, ми крок за кроком, у згоді з дослідником чи у боротьбі з ним, сперечаючись, заперечуючи, сумніваючись, створюємо власного Пруста-персонажа, мовчазного досі співрозмовника; героя нашої оповіді, дійсного учасника сучасності. Сила авторського стилю Тадьє дозволяє зберігати оцю відкриту інтригу інтелектуального сюжету, яка робить чужий досвід близьким. Він дає нам чудовий урок інтерпретації: біографія – це не спосіб щось пояснити, але шлях, яким ми прямуємо до розуміння – коли інше «Я» руйнує кордони нашого світу, і коли ми робимо зусилля його збагнути. Для Тадьє недостатньо відновити контекст прустівської творчості – слід від-живити його, оновити через дистанцію часу, яка розділяє читача і «дела давно минувших дней»: ось завдання-максимум, що надихає його письмо. Біографія Пруста-письменника не демонструє тривкість у часі ікони літературного істеблішменту (раді б забути, але ж портрет – в хрестоматіях!), це – мінлива історія перебування його життєтексту серед текстів культури. Марсель-людина повинен стати Марселем-персонажем, вбивство автора – стане його новим життям.

Тому заявлений у анотації «генеральний план» –  показати Пруста як типового представника свого середовища, учня Ліцею політичних наук Кондорсе, ліценціата Сорбонни, аматора-дописувача паризьких газет – лиш монументальний фейк, емблематика обраного жанру. Якби це справді було метою книги, то для неї годі знайти гірше структурне втілення. Біографія складається із серії окремих нарисів, ситуативних шкіців, що вихоплюють та освітлюють той чи інший епізод, – і читач гортає її сторінки, наче чужий сімейний фотоальбом. Ось те саме обличчя повторюється раз і вдруге, ось промайнув знайомий жест, ось знову та сама постава чи схожа гримаса – і поволі світлини складаються в історію, відкриваються нюанси, встановлюється послідовність. Незрозумілий світ спогадів облаштовується та впорядковується: ми закриваємо книгу і відчуваємо, що якась історія відбулася, вона стала нам не відомою – але знайомою. Чи то нариси про Рейнальда Гана, чи то розповіді про приятелювання із Монтеск’ю де Фезансаком, чи етюди про мандрівки до Венеції, навіть виклади про видання «Бенкету» чи «Ревю Бланш» – все це читається як невеличкі захопливі новели, зі своїми героями, власним світом та атмосферою. Що ж до загальної зв’язності наративу в цілому – то тут у Тадьє далеко не все просто, особливо у першій частині книги. Оповідь розпадається на деталі, раптово уривається, виклад часто несподівано повертає у зовсім інший бік, автор перескакує з одного на інше – то забігає наперед, то покидає сказане на півдорозі. Еліпсис, натяк, недовершеність, яка зберігає флер амбівалентності – у вмінні зберегти інтригу Тадьє справді сягнув висот. Складається враження, що він посувається назустріч чужій біографії так само непевно, як і читач, котрий від неї ще більш далекий, спонтанно намацуючи територію оповіді, шукаючи ґрунту під ногами, запитуючи і звіряючись. Свобода життєвого випадку, гра ймовірності, яка структурує текст – характерні риси, які роблять життєпис, створений Тадьє, кардинально відмінним від хрестоматійних викладів дат, подій, текстів, від безпросвітної нудьги підручникових «життів-і-творчостей». Альбом, інакше й годі сказати – набір етюдів, які можна впорядковувати самому, гортати у довільному порядку, встановлювати випадкові та несподівані зв’язки. Цілісний, однак не завершений.

І це робити тим паче цікаво, що у книзі відкриваємо для себе того Пруста, якого зовсім не знаємо – не класика, автора «Пошуків утраченого часу», і навіть не палкого критика з часів «Проти Сент-Бева». Перед нами – молодий Марсель, який тільки шукає власну естетику, нещадно пародіює чужі стилі, створюючи власний, читає та споглядає, намагаючись розуміти більше, торує власну дорогу. Той «чарівливий письменник «Утіх і днів», яким його знали сучасники, і який для нас заступлений контекстуальною віддаленістю та пієтетом до класиків. Тож читача у цій книзі чекає не стільки радість впізнавання, скільки – свято відкриття. Книга Тадьє не має на меті екстраполювати той чи інший життєвий досвід у творчість Марселя – вульгарної біографічної інтерпретації йому не закинеш. Автор свідомий тієї хиткої і водночас неподоланної межі, яка розділяє текст і дійсність. І судить він про Пруста насамперед як про письменника, а не про  громадянина, безробітного/різночинця, парижанина. Якщо Тадьє й шукає якихось корелятів між художнім світом та матеріальним, то тільки щоб показати, наскільки ж іншими постають об’єкти досвіду у тексті, де між ними встановлюються естетичні зв’язки, де вони підпорядковуються художньому мисленню.

Саме тому цю книгу цікаво буде читати насамперед не тим, хто хоче більше дізнатися про життя Пруста, а тим, хто цінує його творчість та добре знайомий із нею. Тадьє розлого описує, як крок за кроком, у постійному розвитку формувалася особлива прустівська естетика, вершинним втіленням якої стала епопея «У пошуках утраченого часу». Події ж історичного життя – не більш аніж натяки, матеріал, який підказує ті чи інші сюжети, образи, колізії. Це біографія, написана під знаком тексту, а не навпаки. Слизька стежина генеалогічної інтерпретації не спокушає Тадьє: життєпис може дати привід для інтерпретування, але ніколи його не замінить. І для читача найпевнішим набутком будуть, мабуть, не додаткові клунки фактів у інтелектуальний багаж, а запитання, які з’являться опісля. Про психологію творчості, сказали б ми, але й про телеологію літератури, про таїну та метафізичні первні  письма – якщо комусь так більше до вподоби.

Однак перед тим вас чекає кілька годин захопливого розумового квесту. Тадьє упакував під одну обкладинку таку силу інформації, що впоратися з читанням далеко не просто. Свідчення того – хоча б гора приміток, якими він спорядив власний твір. Утім, останні, як на мене, радше існують для читача ідеального, аніж для реального книголюба. На жаль, часто лабіринти думок Тадьє стають ще заплутанішими через на диво незграбну роботу чи то перекладачів, чи то літредакторів, чи то коректорів книги – а може, й усіх огулом: стилістичні вихиляси і банальні одруки трапляються ледь не щокілька сторінок. Проте охоти читати далі це не відбиває.

Хоча часу читання займе, повторюю, немало. Але хіба збагнути когось – легка робота? Тільки не кажіть про те, як можна розуміти інших з півслова. Все одно мова йде про письменника, який в Україні належить поки до тих класиків, які більше відомі, аніж читані (упереджене спостереження, аякже). І нас ще чекає справжнє знайомство із ним. Книга Тадьє – вдалий привід його розпочати. Скористайтеся з нього. Тим більше, що до знайомства запрошуються, як бачите, всі охочі.

Єжи Фіцовський. Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія / Перекл. з польськ. А.Павлишина. — Київ: Дух і Літера, 2010

Так само як існують тексти, які хочеться переглянути, перегортати, перечитати знову, існують і книги, варті того, щоб про них ще не раз поговорити. Видається мені, що перекладене видавництвом «Дух і літера» підсумкове видання студій одного з чільних дослідників творчості Бруно Шульца – Єжи Фіцовського – належить саме до такого ряду. Тож, незважаючи на те, що «перший дзвінок» на прем’єру від рецензентів «ЛітАкценту» уже пролунав (Федір шепель. Несходима Шульцландія, або Книга про дивного письменника), дозволю й собі додати репліку до літературно-критичного полілогу. І хоча розмова «довкола Фіцовського» вестиметься уже вдруге, але – не про те саме.

Бо мене цікавитиме не лише те, що, власне, помістилося між палітурками «Регіонів великої єресі…»: не покажчики «Змісту», і не розмітка заголовків. Так, на сторінках 118-119 автор переповідає життєву історію Самуеля Ліберверта, одного з улюблених Шульцових учнів. І я майже певний, що читач старанний, читач прискіпливий та пильний, узявши книгу до рук, теж нею зацікавиться і, більш того, вирішить, що вона значно стравніша у викладі прекрасного стиліста Фіцовського, аніж у моїх «записках из подполья». Тож дозвольте не братися до непомірного труду хранителя історій: я боюся переплутати жанри і підмінити рецензію ксерокопією. Мабуть, спокусливіше спробувати прокласти власний маршрут текстом, тим більш, що книга Фіцовського дає для цього безмір простору. Я маю бажання зрозуміти не тільки те, що увійшло до книги, а й що туди не потрапило, і що – за нашим бажанням – може там з’явитися. У фахових науковців є традиція – перш, ніж розпочати «основну програму», встругнути фундаментальну преамбулу – окреслити, сформулювати чи заторкнути проблему. Неухильно її дотримуючись, ставимо (!) засадниче питання: що ж відбудеться, коли Ви прочитаєте «Регіони великої єресі…»? І – що скоїться, якщо Ви їх оминете? І на цьому – годі товкти воду у вступі.

Кому довелося тримати у руках котрусь із «Історій дожовтневої літератури», мабуть, погодиться: літературна історія часто відступає під тиском історії суспільно-політичної. За умов владної фільтрації культурного дискурсу як має виглядати історія, що претендує на об’єктивність? Якщо здатися на метафори, вона видається мені книгою із багатьма порожніми сторінками, де – більше місця для приміток, аніж для друкованих знаків.

Довгий час місце Бруно Шульца в історії літератури  було саме на тих, не заповнених аркушах. Публікації про нього у польському літературознавчому дискурсі стали регулярно з’являтися лише з середини 60-х років. Поза межами слов’янських країн «перезавантаження» «шульціани», нагло перерваної на початку 40-х років ХХ століття, відбулося дещо раніше. Ще на початку 60-х років виходять переклади різних творів письменника у США, Англії, Західній Німеччині, Норвегії, Данії тощо – він стає персонажем, суттєвим не тільки для регіонального літературного процесу, а й у світовому масштабі. Відтоді Шульц постійно присутній у горизонті західних славістичних літературознавчих досліджень як одна із ключових постатей центральноєвропейського модернізму. В українському культурному просторі перші згадки про письменника з’явилися щойно наприкінці 1980-х років. Загалом історія вивчення творчості Шульца налічує уже майже півстоліття (а якщо взяти до уваги критичний доробок його сучасників, то й більше) та складається на солідну бібліотеку. Тож виникає потреба оглянути пройдений шлях із перспективи часу, спробувати підсумувати півстолітні вправи у «шульцознавстві».

У «Регіонах великої єресі…» Єжи Фіцовський робить спробу осмислити власний літературно-критичний доробок та відкрити його загальному перепрочитанню: «представлена тут збірка – то summa моїх шульцівських жнив, трофеїв і знахідок, почасти представлення найбільш істотних міркувань і висновків. Я зовсім не зарікаюся, що вже нічого не додасться до тієї summy, хоча  й цього виключити не можу».

Під однією обкладинкою зібрано низку нарисів, есеїв, а також – кілька більших праць, писаних та виданих у різні роки, на різні теми й різні потреби. Від часу виходу першої оглядової студії Фіцовського про Бруно Шульца – «Регіонів Великої Єресі» (Краків, 1967) – минуло вже понад чотири десятки років. Упродовж цього періоду літературознавча думка встигла пережити «епоху» теорії, яка виробила нові стратегії читання й інтерпретації. За цей час відбулися переоцінка культурної спадщини минулого та відкриття багатьох невідомих моментів літературної історії. Відтоді кардинально змінилися контексти, у яких читають та досліджують твори Бруно Шульца. І, в такому разі, чим для нас є «Регіони Великої Єресі та околиці», написані значно раніше та перекладені тільки зараз? Самоповтором, спробою відсвіження минулого? Ретроспекцією, поверненням ad fontes? Підведенням риски? Чи реплікою навздогін сучасним студіям? Не можу дати відповіді, мабуть, усе сказане вище має частку правди. І ви матимете частку рації, якщо вкажете, що критичний апарат неточний, а методологія – недосконала. Але так само матимете рацію, вважаючи, що у есеях Фіцовського викладені глибокі та влучні спостереження, що провокують на подальші роздуми. І перше й друге – важко заперечити, тож головне – з висот нашої сучасної літературознавчої культури (!) не дивитися тільки в один бік.

Хитросплетіння цілей та задумів, обставин та тлумачень відкривають перед читачем горизонти власних прочитань. «Регіони Великої Єресі…» – книга, варта уваги на тільки з огляду на значущість її дійових осіб. Коли тільки починаєш знайомство з нею, спадає на думку, що, якщо існують сюжетні літературознавчі книги, то тобі до рук потрапила саме одна із них. Думка Фіцовського балансує на межі фактів та фальсифікатів, тверджень і припущень; ця наукова гра в класики робить збірник цікавим та легким для читання. Це – дослідження, яке зовсім просто переплутати з розслідуванням і яке саме намагається постійно переступити межу.

Адже більшу частину книги присвячено не стільки рефлексіям з приводу творчості Шульца, скільки текстологічним та біографічним розвідкам, намацуванню ґрунту для більш посутнього аналізу його власне художньої діяльності. Діючи таким чином, Фіцовський убиває одним пострілом одразу двох зайців: по-перше, йому вдається почасти реконструювати втрачений контекст, у якому прояснюються незрозумілі часом алюзії чи метафори Шульца; по-друге, таким кружним шляхом  він наближається до підвалин шульцівської міфопоетики – тривкого зв’язку із genius loci рідного письменникові Дрогобича. Доскіпливому оку аналітика Фіцовський пропонує багатий матеріал для опрацювання, поступово заповнюючи порожню площину фактографії споминами, текстовими знахідками, гіпотезами. Коли тільки розпочинаєш читати, може здатися, що це – один із екземплярів жанру «нарису життя та творчості», так часто експлуатованого, і завдяки цьому – успішно здеградованого. Внутрішнє небажання вкотре перегортати щедрі розсипи тиражованих означників – від «непроминальної вартості» до «стилістичної вправності» дає себе знати: після перших тридцяти сторінок я був налаштований щонайменше скептично.

І помилився. Бо коли занурюєшся у текст Фіцовського далі, розумієш – це не писана «під копірку» агіографія у рамцях літературного портрета. Це щось зовсім-зовсім інше. То тільки на перший погляд можна переплутати уважного реставратора Фіцовського із нудним старомодним хронікером. Автор «Регіонів Великої Єресі…» ретельно збирає докупи всі деталі, знову й знову заглиблюється у додаткові пояснення, відбігає думкою на манівці – тільки для того, щоб знову повернутися до того самого факту чи твердження і несподівано розкрити його з іншого боку. Пояснити це можна, мабуть, не тільки великим пієтетом дослідника перед предметом власної творчості (що часто дається взнаки в авторській надмірній екзальтованості), а й виробленою за роки дослідження творчості Бруно Шульца «професійною звичкою» перестраховуватися та перевіряти.

Адже у самій книзі Фіцовського читач знайде немало прикладів, коли абеткова істина в один момент перетворюється на хибу, коли здогад обертається помилкою, коли через роки доводиться виправляти неточності, допущені раніше. Неясність, загадковість, завуальованість біографії Бруно Шульца та оригінальність його поетики, здається, виробили у польського дослідника особливе чуття достовірності. І тому кожна його публікація та будь-яке критичне спостереження розгортаються в інтригуючі історії пошуку, спроб та помилок. Постійне прагнення самоверифікації, увага до своїх аргументів виявляють високу культуру Фіцовського-гуманітарія, його підвищену вимогливість та відповідальність достовірності тексту, що виходить з-під пера. Завдяки цьому «готовий продукт» Фіцовського – висковартісний, а на його текстологічні коментарі чи примітки можна покликатися як на перевірені власноруч джерела. Втім, той, хто має сумніви щодо отриманих результатів, може переконатися у всьому сам: автор зі своїх відкриттів не робить секретів. Коли він публікує комплекси листів Шульца, то детально документує процес їхнього пошуку; коли приступає до аналізу графіки польського  автора, обов’язково подає «передісторію» її створення. Завдяки цьому читач, якщо він незгідний із висновками автора, може самотужки пройти тим самим маршрутом і поглянути: чи не взяв дослідник занадто убік? Чи не обрав собі легшої дороги?

«Регіони Великої Єресі…» не відкривають нам світу Бруно Шульца – на сьогодні лишилося замало документальних свідчень про цю ділянку часопростору. Вони його саме реставрують. І тому, можливо, критикові здасться, що Фіцовський надто доскіпливий у самоконтролі, що він переобтяжує текст бібліографічним трачинням. Однак, якщо взяти до уваги те, наскільки мало до сьогодні дійшло відомостей із тих часів, те, що навіть збережене досі відоме переважно тільки у вузьких колах фахівців, стає зрозумілою скрупульозність дослідника. Масштабний твір Єжи Фіцовського – це не домен літературознавчої аналітики, а спроба літературно-критичної репрезентації Шульца. Очевидно, що автором керувало бажання утривалити знайдене, відкрити його для широкого читача, надихнути на подальші пошуки.

Можливо, саме у цьому прагненні – витоки певної еклектичності «Регіонів Великої Єресі та околиць». До книги включено праці, що стосуються різних сторін творчості та життя Бруно Шульца – від біографічних нарисів до особистого листування. Тому, коли читати окремо взяті есеї, може скластися враження, що вони впорядковані довільно. Проте у контексті всієї історії шульцознавчих студій автора така «розхристаність» отримує своє обґрунтування. Перед нами – зручний літературно-біографічний путівник, контурна мапа Шульцового універсуму.

Скоріш за все, саме «представницькі» наміри автора – причина того, що власне літературно-критичній складовій у книзі відведено другорядну роль. Думка дослідника і в «Регіонах Великої Єресі», і в «Околицях цинамонових крамниць» (назви двох більших праць, що увійшли до видання) застановлюється далеко частіше над проблемами генези художньої системи Бруно Шульца, аніж над її інтерпретацією.

Джон Апдайк провів паралель між постатями Єжи Фіцовського та Макса Брода, відзначивши, що перший став для Шульца таким самим герольдом, як Брод для Кафки. Відповідників можна шукати й далі: Жене та Сартр, Лотреамон та Бретон… Всі названі «патрони» літераторів сприяли тому, щоб останніх помітили, стимулювали видання та рецепцію їхніх творів. Але у літературних експозиціях Брода, Сартра, Бретона, Фіцовського є і глибша спорідненість: вони всі намагаються забезпечити цим письменникам місце у каноні. І в такому пориві вдаються іноді до категоричних надінтерпретацій, підмінюючи властиві концепти творчості митців слова певним ідеологічним конструктом. Демістифікацію такого конструювання можна побачити, наприклад, у відомих есеях Батая про Жене (критичного щодо тлумачення Сартра) або Кундери про Кафку (де він переоцінює починання Макса Брода).

Подібну надмірну екзальтованість у прагненні ввести Шульца в канон польської літератури можна закинути й Фіцовському; вона іноді приводить його до інтерпретаційних перекручень і в першу чергу є причиною того, що «сліпа пляма» (у розумінні де Мана) критичної рецепції дослідника є доволі відчутною. У «Регіонах Великої Єресі…» не менш важливою особою, аніж Фіцовський-реставратор, є і Фіцовський-містифікатор. Він продукує свій, дослідницький мономіф творчості Шульца.

Можливо, тому більшість його зауваг стосується не стільки поетики, стилістики чи тематики Шульцової прози, скільки її генеалогії. У першу чергу Єжи Фіцовський розглядає твори письменника як авторську версію Великого Міфу, і тлумачить її, спираючись на засновки, в чомусь близькі до теорії архетипів та міфологічної критики.

Втім, він, за рідкicними винятками (наприклад, есей про фетиші у Шульца), не вдається до розгляду мотивно-тематичних комплексів цієї прози, а обмежується окресленням магістральних особливостей поетики польського письменника. Хто шукатиме у Фіцовського, наприклад, детального словника Шульцових метафор, мабуть, розчарується. Хто не вірить у культурно-історичний метод досліджень, ймовірно, теж кваліфікує висновки Фіцовського як умовні і поверхові. Втім, незважаючи на недосконалість критичного апарату автора, не можна відмовити йому в гуманітарній інтуїції та проникливості спостерігача. Наприклад, його виклади про спорідненість метафори та метаморфози у творах Шульца – аргументовані й цікаві. Таких знахідок у «Регіонах великої Єресі та околицях» – справді чимало, однак я не можу погодитися із думкою рецензента Федора Шепеля, що «книга дивує […] сміливим і неповторним трактуванням творчості Бруно Шульца».

З мого погляду, тлумачення Фіцовського більше-менш повно укладається в кілька головних, лейтмотивних ідей збірника: про міфотворчість, метафоричність прози, архетип дитинства, креаціонізм, віталістичність, сюрреалістичність метафорики тощо. Ці твердження (безсумнівно, по-своєму слушні), не дістають детального опертя на ширшому матеріалі та не розглядаються у всіх притаманних їм наслідках. Таке враження, що Фіцовський вправно й ретельно фіксує лише вузлові моменти заторкнутої проблематики, не вдаючись до заглиблення у побічні сюжети. Хоча, слід сказати, такі здогадки дослідника – здебільшого правильні та незаперечні, і вони на сьогодні стали вже майже абетковими істинами «шульцознавства».
Фіцовський здебільшого зупиняється на загальних питаннях: співвідношення між творчістю та біографією, основи психології творчості, онтологічна достовірність художнього твору тощо, таким чином лише окреслюючи терен діяльності для майбутніх літературознавців. Варто мабуть, зарахувати автора до так званих «імпресіоністичних» критиків, яким важлива не тільки «аналітика», а й власне естетичне враження від тексту. Інтерпретація Фіцовського — десь на межі наукового аналізу та суб’єктивного прочитання, вона зісковзує у белетристичні та есеїстські регістри. Така суміш, звісно, робить читання цікавішим для масового читача – проте, можливо, ціною зменшення власне наукової глибини.

Але, може, саме ціною такого повороту автор досягає власної мети – увести Шульца в канон, зробити його об’єктом рецепції, звернути увагу науковців на цю, поза сумнівом, видатну постать. Те, що це його важлива амбіція, сумніватися навряд чи можна: у книзі більш, ніж достатньо полемічних реплік та гнівливих звинувачень на адресу всіх, хто, на думку Фіцовського, «сквернить» пам’ять класика польської прози (у деяких моментах тут, як на мій читацький смак, запал автора спонукає його до простих зводин порахунків – наприклад, із Артуром Сандауером). І саме бажанням Фіцовського скласти узгоджену літературно-критичну репрезентацію творчості Шульца я пояснюю певну однобічність його інтерпретації: він вперто не помічає тих моментів, які не узгоджуються із його центральним концептом Шульца-Міфотворця. Не помічає наскрізної іронії цих творів, роздвоєння наратора «Цинамонових крамниць» та «Санаторію під Клепсидрою» на дві ролі – дорослого та дитини; ігнорує їхню інтертекстуальність; вважає, що міф Шульца не містить аніяких знаків сучасних релігійних традицій, а перебуває наче у цілковитій автономії тощо. Безперечно, це все – не так, проте слід не просто фіксувати факт цієї відсутності, а й замислюватися над його причиною. І тоді саме така конфігурація книги, такий плин логіки автор стають зрозумілішими. Тоді ви усвідомлюєте правила гри, і зможете запитати – а чому ж автор не став виходити за межі обраної методології? Чому він ніколи не спробував прочитати твори Шульца у постколоніальному контексті, ігнорував їхні психоаналітичні інтерпретації, практично не вдавався до компаративістських інструментів (окрім спорадичних зіставлень із Кафкою)? Через недостатню обізнаність, наприклад, у світовій літературі? Через те, що він «не переймався» (це знову цитата із рецензії Ф.Шепеля) цими питаннями? Навряд чи.

Телос цієї книги, як ми уже, не раз писали – зовсім інший, і тому автор зосереджується на механіці внутрішнього, на позір герметичного художнього світу Шульца, не вділяючи належної уваги «зовнішнім» впливам та реляціям. Через це її, мабуть, варто сприймати не як підсумковий компендіум, а як вступ до шульцознавчих студій. На фактах та історіях, збережених зусиллями Єжи Фіцовського, ми можемо сьогодні спирати власні інтерпретації; на його здогадах – орієнтувати власні розмисли; на сторінках його книги – знаходити місце для власних рядків. Починаючи від «Регіонів Великої Єресі…», можемо далі й далі заглиблюватися у світ цієї прози чи, навпаки, відбігати на його околиці. Таких досліджень у західній критиці – уже чимало, і та «загублена» Фіцовським (за Шепелем) типологічна паралель із міфологічним реалізмом уже не раз аналізована – із останніх спроб візьміть хоча б збірник «(Un)Masking Bruno Schulz» (Амстердам – Нью-Йорк, 2009). Тепер завдяки «Регіонам Великої Єресі…» українські дослідники теж мають достатній ґрунт для самостійних розвідок. Вірю, що вони – з’являться.

Добре, однак, що такі переклади приходять у нашу культуру. І, прочитавши цю книгу, відчуваєш вдячність – як до людей, що причетні до її творення, так і до тих, хто готував її перевидання українською. Я все-таки не можу згодитися із Ф.Шепелем і вважаю, що її призначення – не в тому, щоб дозволити нам контрабандою на плечах Шульца протягнути у світовий контекст українських класиків, змусити польських істориків літератури згадати про декласифікованого ними за «Поета зради» Франка чи побавити власну національну гордість. Вона  насамперед дає перспективу, погляд іншої культури на унікальну регіональну ідентичність Шульца – і в цьому долає нашу культурологічну обмеженість. Вона є тлом для палімпсесту – і критичного, і культурологічного, і хронологічного.

І її поява у українському контексті навіть через півстоліття – насущна й актуальна. Бо бувають книги, що як і листи, надіслані «до запитання» – вони з’являються у іншій традиції як необхідність, і відкривають перед нами горизонт можливості. Та тільки з власної потреби ми можемо справді наблизитися до цих текстів та узяти із них щось цінне. І тільки, знову-таки, з власної потреби можемо відповідати на ці «листи». «Регіони Великої Єресі та околиці» – саме з таких.

Езра Паунд сказав, що справжня література – це новини, які залишаються новинами. Ввважаю, що це твердження не менш справедливе й щодо «справжнього» літературознавства. І, в такому  разі, у часі дозвілля сягніть по книгу Фіцовського: у нього для вас є добрі новини.