Сергій Жадан. Месопотамія. — Харків: КСД, 2014

Сергій Жадан – якраз із тих авторів, хто любить погратися з ландшафтами, особливо міськими. Його нова книга «Месопотамія» – теж не виняток. Цього разу читач знову, як і в романі «Депеш Мод», блукатиме вулицями і дворами Харкова.

Назва книги – не випадкова, адже Месопотамія – це межиріччя, а Харків також простягнувся вздовж русел одразу аж двох річок – Харкова та Лопані. Вже в епіграфі до книги письменник описує буквально кількома реченнями свою версію заснування цього прекрасного і химерного міста Сонця: «Ніхто не знає, звідки вони з’явились і чому осіли на цих ріках. Але їхній потяг до рибальства й знання лоції вказують на те, що прибули вони водою, підійнявшись руслами вгору. Мова їхня, судячи з усього, добре надавалася до співів і прокльонів. Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувались хоробрі діти й виникали серйозні проблеми. Справжня історія шумерів, Т.1».

І ось їх перед нами постає дев’ятеро. Дев’ять історій та стільки само чоловічих імен, якими названа кожна з цих біографій. Усі вони різні, але водночас взаємопроникають одна в одну й перетікають одна одною, то розходячись, то знову переплітаючись. Усі ці дев’ять різних історій насправді – суцільне полотно одного величезного протистояння, однієї спільної боротьби й одного на всіх чекання. Чекання чого саме – це вже кожен із них вирішує для себе сам. Хтось чекає на любов і навіть одружується, хоча і не факт, що з великої любові, хтось чекає на славу, успіх, гроші, перший секс. Чи не перший. А дехто з них чекає навіть на смерть, водячи її за носа, танцюючи для неї свій шаманський напівбожевільний танок і уриваючи для себе ще бодай трохи блаженних хвилин за назвою «життя». Одне слово, кожен із них чекає на свого персонального Годо, який прийде хтозна-коли, проте обіцяє прийти і просить його обов’язково дочекатися, не знаючи напевне, чи прийде він колись взагалі.

Їхні жінки – веселі та смиренні, вони прикрашають їхнє існування, ускладнюючи тим самим їхні життя, яке часто розводить цих жінок і чоловіків по різні боки барикад, по протилежних кутах боксерського рингу, але в межах одного часового поясу, по паралельних географічних меридіанах, які десь у просторі таки рано чи пізно перетнуться: «Я нині мав лежати в її ліжку, вона мала б лежати поруч, ніжно й утомлено дивлячись у мої незворушні очі. Натомість я стою серед кухні з пляханом шампанського в руках, і не знаю куди подіти руки. А вона в цей час, що вона робить? Ага, ось вона теж виходить на кухню – за стіною почулись кроки, я поставив шампанське на підлогу й припав вухом до стіни. Ось вона підходить до вікна, відчиняє, на неї відразу ж кидається вся сутінкова живність, усі ці нетлі та жуки, тож вона швидко причиняє вікно, підходить до шафки на стіні, дзвенить посудом, дістає банку з чаєм, цукор, чашку, ложечки, блюдця. Мелодійно всім цим подзвонює, ставить усе це на стіл, прямо за моєю стіною, на відстані руки, на відстані видиху».

Ліризм, який у творчості Сергія Жадана завжди межує з відвертим еротизмом, на сторінках «Месопотамії» проявляється особливо гостро, щемко і безнадійно. Всі ці боксери, студенти, апостоли, радіоведучі, бізнесмени, спортсмени, мандрівники, робітники та художники ніби самі власноруч прописують свої curriculum vitae як справжні євангелісти свої біблійні послання, вкарбовуючи всі ці епічні історії в міцні мури цього невтомного міста.

Кожне з оповідань у цій книзі має своє чоловіче ім’я: Марат, Ромео, Іван, Маріо, Юра, Фома, Матвій, Боб, Лука. Кожне з них – символічне. Але нехай читачі самі розгадують ці символи й смисли самостійно, аби зберегти для себе елемент особистого просвітлення.

Схожих персонажів ми вже зустрічали в одному із розділів «Апостоли» Сергієвої збірки поезій «Вогнепальні і ножові». Всі ці напівсвяті, з відсутніми крилами янголи бодай частково, але таки перелетіли зі сторінок попередньої книги в наступну. На початку цієї розповіді Месія б’ється на рингу зі своїми химерами та примарами, а наприкінці – один з його учнів влаштовує абсолютно не таємну, проте доволі таки усамітнену вечерю аби на самому фініші боротьби зі своїми внутрішніми демонами та невиліковною недугою ще раз побачити усіх тих, хто для нього бодай щось у житті важив.

Найцікавіша і, можливо, водночас найпростіша умова існування цього тексту – це його географія. Автору часто закидають надмірну урбаністичність, хоча для нього – це чи не найприродніше середовище. Таким воно є і для всіх його персонажів, історії яких він намагається нам нашептати перед сном і оповісти так, аби ми не губили жодної деталі, жодного кольору, жодної модуляції голосу. Всі ці прохідні двори, проспекти, вулиці – це окремий світ, окрема географія існування всіх цих жінок, чоловіків, народжених та ненароджених ще поки дітей, для яких тут, в її межах, а можливо, й десь далеко за її межею ось-ось почнеться персональне щастя й особиста нірвана, варто лишень перепливти одну ріку і перейти вбрід іншу: «Сонце пробивало туман і місто наповнювалося світлом, голосами й звуками, будячись зі сну й відпускаючи сновидіння. Стояло на пагорбах, в межиріччі, омиваючись із двох боків руслами. В долині, що відкривалася внизу, вже стояли перші будинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалися прокажені, й сяяли білим вапном стіни в’язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних. За ними тяглися корпуси тракторного й танкового заводів, неканонічні церкви, котрі заборонялось будувати в горішньому місті, чорні площини злітних смуг аеродрому й засіяні маком поля, що належали жіночим монастирям… Жінки на вулицях пахли сном і любов’ю, діти, біжучи до школи, повторювали ті дивовижні історії, що наснилися їм цієї ночі. Крики їхні здіймалися в небо й тривожили повітряні потоки, що сколихувалися, завмирали й міняли напрямок свого руху». І для всього цього різнокольорового, барвистого і гамірного люду «життя має лише два шляхи – один веде до раю, інший – до пекла. Щоправда, в багатьох місцях вони перетинаються». У всіх цих персонажів немає права на помилку, нема жодної підказки, жодного тобі дзвінка другу і права чернетки, адже, як писав колись в одному зі своїх давніших віршів автор, «в одну і ту саму ріку снаряд не влучає двічі».

Проте Сергій Жадан не лишає своїх читачів без приємних і таких очікуваних від нього сюрпризів. Друга частина книжки – це тридцять поезій, які дають попереднім дев’яти прозовим оповідкам слушні уточнення та узагальнення. Дві частини книги – немов описані в ній дві ріки, плавно перетікають одна в одну, об’єднуючи навколо себе благодатний суходіл, проте живучи кожна окремим життям. Персонажі, що у прозі, що у віршах, фактично одні й ті самі, можливо, лишень трохи більш розсіяні та неуважні, а місцями навпаки – точні та зосереджені. Вони всі одне для одного – чужі перехожі, які знають одне одного так добре, як лишень коханці можуть знати кількість родимок одне в одного на передпліччі і все одно при цьому до кінця не розуміючи, що ж їх насправді зв’язує:
І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,
з надією, що вона буде снитись йому,
з певністю, що вона забуде його ім’я,
не розуміючи,
ким їй насправді
доводжусь я.

Але вся ця загадкова і водночас така проста, щира розповідь змушує твої почуття якимось дивним чином наповнюватися такою безкрайньою, безпорадною, дилетантською, безнадійною, проте гарячою і терпкою ніжністю, що тобі нічого більше не лишається, як лише чекати. Можливо, навіть на диво.

Читайте також:

Володимир Пузій. Нотатки випадкового мандрівника Межиріччям (рецензія)

Оксана Щур. Фірмові любов та сум від Жадана (рецензія)

Сергій Жадан. «Світ скоріше буде довіряти поетам, а не політикам» (інтерв’ю)

Про поезію, на перший погляд, писати важче, ніж про прозу. Бо в прозі зазвичай є свій цілісний міцний хребет, по якому крокуєш, як по драбині, обережно намацуючи хребець за хребцем, мов сходинки. З поезією ж усе трішки інакше. У ній досить легко заблукати, як у передсвітанковому тумані, але якщо цей туман легкий і прозорий, то рано чи пізно він сам підкаже тобі вихід.

Так само все відбувається й із поезією Анни Малігон. Уже з першого рядка ти пірнаєш у неї, немов у теплі прибережні морські хвилі, і з кожною новою сторінкою збірки, з кожним новим віршем дедалі глибше починаєш занурюватися в її море. І коли ця вода, зрештою, накриває тебе всього з головою, ти, як підводник, починаєш натрапляти на цікаві знахідки. Ось прямісінько перед склом твого скафандра пропливають равлики: «вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика / так наче хоче передати якусь нечувану мову / ніби хоче стати одним із його діалектів / щоб він говорив до равликів…» Аж раптом повертаєш голову в інший бік і бачиш уже абсолютно інших істот: «Я повзу скорпіоном у цинковий листопад. / І зриваю твою запізнілу усмішку, наче афішку». Равлики, жуки, скорпіони у віршах А. Малігон – своєрідні символи, які вона витворює так, щоб вони були перепрочитані кожним читачем по-своєму. Равлики – символ мовчанки, але в них раптом з’являється свій діалект і з ними, виявляється при великому бажанні можна навчитися говорити, бо хтозна, може мовчанка – то ще одна мова, опанувати яку буває найважче. Ототожнення ліричної героїні зі скорпіоном теж вельми метафоричне, адже в кожної жінки можна знайти риси, подібні цій істоті, яка повзе до своєї цілі тихо, повільно, проте вистрілює жалом швидко, точно і напрочуд влучно.

У цієї поезії, крім символічності, є також своє особливе забарвлення. Воно має переважно червоний колір, хоча подекуди проскакують білі, чорні, сині та золоті барви. У віршах чимало «червоних кімнат», «червоних панчіх», «червоних дипломів», «червоних фарб», «почервонілого від сорому каркаде», «червоної трави», «червоних шпалер», «червоної розради» і найбільше червоної крові. Вона рідким лейтмотивом ненав’язливо протікає крізь усю збірку, надаючи їй легкого солоного присмаку: «І так голосно пишеться кров на потріскану фарбу».

Але море на те й море, аби бути солоним. Його теж вистачає в канві плетеного тексту, деякі вірші ним буквально дихають: «І така безпорадна відсутність моря», «То не зародок моря»,  «розкуйовдженням хвиль, щоби знов опинитись на суші, / де так само свербітиме шрам і залишать одну, / де легкі балеринки ночами виходять із мушель», «Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла / на приблудних китах у солоне своє повноліття», «Самота – це коли замовкає море лицем до тебе». І в цій ліричній водоймі так багато води, що ще трохи, і здається, вона вийде з берегів: «Нині – потоп. Я в заторі читаю Фройда / поміж рядків. І вода, крізь яку не пройдеш», «Змило зупинки, змило людей, що топталися в черзі за порятунком. / А я – поза зоною, я – у ковчезі». Анна дійсно пливе по своєму вигаданому власноруч і виписаному морю, ніби в ковчезі – сміливо, не озираючись назад, вправно веслуючи то міфологічними, то біблійними мотивами, адже у віршах постійно зринає образ хреста, натільного хрестика: «Тільки засмага не з’їла відбиток хрестика, / наче лишила на посміх – до першого снігу – біліти», «груди їхні з хрестами», «Хрестик золотий, але гострий», «І так ти за мною ростеш. / Я від тебе росту. / Ти – по драбині. / Я – по хресту», «Відпустивши коріння зростає і важчає хрест». Гадаю, ця внутрішня розіп’ятість цілком закономірна, адже А. Малігон прочитує ці образи-символи також по-своєму, привносячи в свою поетику сакральний і напрочуд глибокий, навіть містичний сенс. Авторка ніби вивертає свою душу зі споду назовні: «гублюся у білій прірві паперу / які б голоси не точили мене зсередини…» і заздалегідь усвідомлюючи, що «… Але слова – то лише половина безсмертя…».

Уся метафорика віршів поетеси – метафізична. Здається, вона видобуває свої метафори з найпотаємніших і найнезвіданіших глибин надсвідомості, куди ще не спромоглася сягнути звичайна людина: «Сиві примари левів оживають вночі, / прихиляють голови до землі, слухають, / як обережно ходить під нею твоя забруднена кров», «де пише трава рецепти / за відсутності чорних аптек», «де тягнеться від народження свят / золота пуповина гірлянди», «Крові не шкода задля такої краси, / кров, Евеліно, вийде і залоскоче». Але найбільше у віршах метафізики любові й різновимірності стосунків між чоловіками й жінками, а подекуди й жінок із жінками, що й не дивно – це ж все-таки лірика, яка спокушає, печалить, радує, затягує: «ти сядеш на підвіконня і будеш спостерігати, / як живуть малолітні лесбійки», «Сестро, коли ти плачеш, я стираю із тебе плями / і цю передчасну осінь з її недозрілими журавлями», «почати солодку напругу, щоб знову поряд / відчути тебе, як голодна гвинтівка – порох». Ця зболена любов живе в кожному вірші, у кожному рядочку, в кожній літері й у кожному звуці так, що читаючи, зрештою починаєш чути її солодку й водночас смутну пісню: «колись вони вміли сидіти поряд а не напроти / він вчив її орудувати китайськими паличками / щоб тільки був привід торкатися її пальців / а потім заплющивши очі довго мусолити згадки / про ті східні вібрації попід шкірою…», «два життя на одній плацкарті», «і ми, недолугі, чіпляючись нервом за нерв, / мусолимо тишу, аби не попасти / губами у пастку поганих манер», «жінка, що довго твій запах в собі носила», «Я не знаю, чи існує така мелодія, / що може цілком передати мої хвилювання від твого дзвінка…». І цю мелодію наспівують жінки та дівчата, які з-під Аннининого поетичного пензля виходять зі щоразу іншими обличчями: то «розфарбовані, як ляльки з вертепу», то тендітні й безпорадні: «Я, схоже, слабка, і не буду йому писати», «За тобою не сохнути – розкисати», то сильні і власні: «І тільки одна має щастя щоранку випускати тебе по краплині», то просто мами: «І вона в’яже своєму синові… / І розпускає». Та звучить у віршах подекуди і чоловічий голос, який за ритмомелодикою дещо нагадує поетику Сергія Жадана: «він відчуває страхи її та кредити / і серце, зроблене в Мюнхені», «Він знає усі проколи її і старти, / пізні чаї і ранкові втечі, / йому не хочеться відпускати / полохливо-медові плечі».

Це занурення аж до самого дна й ці мандри майже казковими поетичними світами, зрештою, приводять читача до того, із чого, власне, все й почалося – до покинутих і затонулих кораблів, в які пірнаєш глибоко-глибоко, як у підводні човни, щоб пливти далі в уже абсолютно новій оболонці, а може, просто оновленій: «і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель». І це загублене щастя, всі ці кораблі мають жіночі аритмічні імена: Ліза, Зоя, Джу, Анна, які самі до себе «ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім приблудного шуму, / ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…».