Тема «романів Куліша» – для освіченого читача аж ніяк не є новинкою. Незмінними авторитетами в ній досі лишається Віктор Петров, який понад п’ятдесят років тому написав романізовану біографію Куліша, а також відомий львівський літературознавець та історик літератури Євген Нахлік, упорядник кількох видань Кулішевих творів, а також автор двох монографічних розвідок про Куліша («Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» та «Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель» у двох томах). Найостанніша розвідка Євгена Нахліка, коментарі до якої написано у співавторстві з дружиною Оксаною Нахлік, також присвячена Пантелеймонові Кулішу, хоча самого Куліша в новій книжці порівняно небагато. Натомість дослідників куди більше зацікавили малодосліджені особистості двох «нездійснених» коханок письменника – Параска Глібова й Агрипина (або ж Горпина) Ніколаєва.

Єлизавета Юскевич-Красковська, Олександра Милорадовичівна, Марко Вовчок, Ганна фон Рентель, Параска Глібова, Агрипина Ніколаєва – навряд чи цей список позашлюбних пасій Куліша є вичерпним. Чому ж, у такому разі, Євген Нахлік присвятив своє чергове дослідження саме Глібовій та Ніколаєвій? Перша – дружина відомого байкаря, доброго Кулішевого знайомого Леоніда Глібова, друга – колись «невідома київська інститутка», авторка таємничих постань, яка тепер набуває наймення – Горпина Ниіколаєва. Чому саме ці дві жінки? Адже їхні романи з Кулішем, як переконливо доводить автор книжки, навіть не дотягують до справжнього «любовного роману»! Усе просто: «…вирішальну роль, у тодішньому почуттєвому піднесенні, що його переживав Куліш, відігравали дві жінки – Параска Глібова і Горпина Ніколаєва», – пояснює у вступі Є. Нахлік.

Обидві жінки відмовили Кулішу; обидві стали для нього «нездійсненим» коханням, як Марко Вовчок. І – що найцікавіше – обидва «майже романи» розгорталися водночас, протягом короткого літа 1860-го року.

Парасці Глібовій відведено більшу частину розвідки. Її життєпис автор починає від народження батька, Федора Бордоноса, й закінчує його ж смертю (таким чином автор одним пострілом убиває двох зайців: прослідковує Паращине походження – і розповідає про маловідомого священика Федора Бордоноса). Схоже на те, що Євген Нахлік не приховує щирої симпатії до надміру палкої та відвертої у своїх почуттях дружини Леоніда Глібова, подеколи навіть ідеалізуючи Параску: «Якоюсь мірою Параска була тургенєвською жінкою – зосереджена на своїх почуттях, душевна, ніжна, вразлива, мрійлива, перейнята тугою за ідеальним обранцем». Є. Нахлік ґрунтовно досліджує причини «майже-зради» Глібової. Мовляв, її чоловік, одружившись у віці двадцяти п’яти років, досить швидко охолов до дружини: його кохання було таке ж, як і його вдача, – рівне й спокійне, до того ж, письменник мав слабке здоров’я, тож фізично не міг цілком задовольнити молоду жінку. Крім того, ще до швидкоплинного роману Куліша й Параски Глібов увесь поринув у письменство, громадські й культурні справи (як пише Є.Нахлік, «сублімував»). А Параска була молодою й здоровою жінкою, яка прагла палкого тілесного кохання. Автор дозволяє собі психоаналітичну інтерпретацію її поведінки у шлюбі, повсякчасного флірту й серйозних захоплень то Кулішем, то молодим громадським діячем Іваном Андрущенком: «Так Параска висловлює, по суті, бунт душі й тіла проти культури як духовного явища. Жінка як біологічна істота бере в ній гору над жінкою як творцем культури», – підсумовує дослідник.

Жінка, ім’я якої у назві розвідки фігурує другим, – Горпина Ніколаєва – насправді чи не найглибше після Марка Вовчка вразила Пантелеймона Куліша: «Саме роман із Горпиною, – стверджує Євген Нахлік, – став для Куліша вершиною його позашлюбних шукань». І саме вона, Горпина Ніколаєва, є тією «таємничою київської інституткою», про яку дослідник уже писав у «Подружньому житті і позашлюбних романах…». Вродлива, розумна, відмінниця, одна з найкращих вихованок інституту, національно налаштована й молода – здається, такий ідеал Кулішевої жінки змальовував Євген Нахлік у згаданій монографії?

Проте й цього разу Кулішеві не пощастило з позашлюбною обраницею. Агрипина у відповідальний момент виявила нерішучість (або ж навпаки, взялася за розум?) і повернулася до нареченого, як і Параска. Як переконує автор дослідження, справжніми цікавинками для істориків літератури й культурологів стануть дев’ять досі не публікованих листів Горпини до Куліша. Мовляв, до цього нам був доступний тільки любовний епістолярій самого письменника, тепер же маємо змогу почути в романах Куліша й «жіночий голос»: «…листи від Горпини Ніколаєвої (разом зі збереженим одним листом від Параски Глібової, що також подається у нашому виданні), – пише Євген Нахлік, – унікальні вже тим, що, на сьогодні, це єдино відомі інтимні листи до Куліша від його позашлюбних пасій. Досі ми мали справу лише з його чоловічим еротично-епістолярним дискурсом, тепер можемо ознайомитися і з їхнім жіночим».

Щиро кажучи, нова книжка львівських літературознавців не так і багато додає нових штрихів до портрета самого Пантелеймона Куліша. Очевидячки, після Петрова й двох попередніх розгорнутих монографій Є. Нахліка додати вже попросту нíчого. Тож намагаючись не повторюватися, Євген Нахлік цього разу використовує постать Куліша як своєрідну «зв’язку», гачок, за який можна зачепити життєписи ще кількох цікавих осіб – сучасників Куліша, його знайомих, колег. Окрім згаданого Федора Бордоноса, Є.Нахлік доволі детально описує життя неперевершеного господаря т. зв. Носового Куреня – Степана Носа, а також сина Леоніда Глібова від другого шлюбу – Олександра. Тож у такий хитрий спосіб книжка, в якій читач передбачає насамперед історію двох романів Куліша, і справді перетворюється на біографічно-культурологічне дослідження. Можливо, згадані в ньому другорядні персонажі в майбутній розвідці Євгена й Оксани Нахліків стануть центральними. А ми вже навіть здогадуємося, яку назву матиме та книжка, – її дослідник вказує ближче до «розв’язки» – «З оточення Пантелеймона Куліша: Григорій Честахівський і Маруся Денисенко».

Василь Шкляр. Чорний Ворон. – К.: «Ярославів Вал», 2009

Гадаю, новий роман Василя Шкляра, присвячений драматичним подіям 1920-х років, сміливо можна назвати найбільш дискусійною книжкою року, що минає. Адже поряд із УПА й Голодомором, Холодний Яр є однією з найбільш дражливих у нашому суспільстві тем. Широкого резонансу книжці Василя Шкляра додала й чудернацька поява одного й того ж твору відразу у трьох виданнях: часописі «Сучасність» та київському видавництві «Ярославів Вал» – як «Чорний Ворон», а також у харківському «Клубі сімейного дозвілля» вже під назвою «Залишенець». Погодьтеся, історичні книжки, а тим паче на такі болючі теми, просто-таки приречені на суперечливе сприйняття з боку суспільства. Адже історія – чи не найбільш суб’єктивна наука, й кожен із нас має власний погляд на ті чи інші події. Саме тому я облишу історичну й політичну сторони нової книжки Шкляра особам зацікавленим, а натомість пропоную поглянути на «Чорного Ворона» виключно як на текст – захопливий, вправно написаний і головне – текст, у якому неозброєним оком помічаєш величезну письменницьку працю. Утім, цьому, здавалося б, формально ідеальному текстові все-таки чогось бракує. От тільки чого?

Мемуарів і документалістики, присвяченої повстанцям Холодного Яру, в бібліотеках і архівах знайдемо немало. І все ж «Чорний Ворон», здається, чи не найперша спроба художньо осмислити події тих часів. Звичайно, в післямові автор не забув нагадати читачеві, як ретельно він студіював архіви СБУ, щоби бути якнайближче до однієї з версій «історичної правди». Утім, уважний читач ні на мить не повинен забувати, що перед ним усе-таки не наукова розвідка, а белетристика, де історія подеколи мусить підкорятися логіці художнього твору. Так, подвійна назва роману – «Чорний Ворон» і «Залишенець» – зі свого боку виправдана не тільки аферою з трьома видавництвами, а й тонким художнім задумом. «Залишенцями» називали повстанців, які попри жорстокі переслідування з боку радянської влади, й далі боролися з окупантами під гаслом «Воля України або смерть». Головний герой роману – Чорний Ворон – «залишенець», останній отаман Холодного Яру. Утім, окрім Ворона-Лебединського, є в романі ще один чорний ворон (з малих літер) – всюдисущий птах, який вочевидь бачив більше, ніж усі ми. Цьому чорному воронові щонайменше двісті років, отож він бачить не одну драматичну сторінку української історії – і справжніх, запорозьких, козаків, і холодноярських «бандитів», і падіння Січі від руки Катерини ІІ, і винищення козаків-«залишенців» комуною. Загадковий птах – єдиний персонаж, якому доступна вся правда – і минуле, й теперішнє, і майбутнє. Адже чорний ворон не просто усе бачить, він насамперед відає. Раз у раз з’являючись у різних місцях роману, він мовби ненароком стає свідком чи то побачення Чорного Ворона та його коханої жінки Тіни, чи то обряду закопування дитячої пуповини, мимохіть натякаючи читачеві на сумну долю як двох закоханих, так і малого Ярка. Отож, думаю, «Чорний ворон» (з малої літери) – ще один можливий варіант назви, можливо, найбільш доречний.

Хоч як пафосно це прозвучить, та своїм «Чорним Вороном» Василь Шкляр пропонує українському читачеві черговий варіант національного героїчного епосу, прописаного за всіма законами жанру: ідеалізовані повстанці, які усвідомлюють власну приреченість і безнадійність боротьби, невмирущі національні герої й надія на відродження – своєрідний «скарб», що його автор з усіх сил намагається передати читачеві вже на останніх сторінках. Хіба що «вороги» чомусь виписані зовсім не в гомерівському стилі, а в найкращих радянських традиціях – слабкі, бридкі й позначені виразною авторською іронією (на це вказує хоча б і транслітерована російська мова).

Про намагання Шкляра (можливо, несвідоме) витворити новий епос також свідчить очевидна міфологізація тексту. Доки живий міф, битва не програна – неписана істина, яку знає кожен ворог, – саме тому він завжди знищує пам’ять про героїв. «Безсмертний» отаман Веремій, якого, швидше за все, ніхто ніколи не бачив, – герой, який має підтримувати в повстанців бойовий дух, тож письменник зумисне підтримує в уяві читача легенду про Веремія. Легенду, яка часом викликає поблажливу посмішку: бачте, Веремієва дружина може впізнати свого чоловіка тільки за родимкою (вгадайте, на якому місці!). Герої-вовкулаки, містична аура й, зокрема, мотив двійництва (окрім двох «чорних воронів» – отамана й птаха, в романі Шкляра є дві таємничі жінки – козачка Дося і сліпа ворожка Євдося, обидві нещасливо закохані в отамана Чорного Ворона-Лебединського) – це все засоби творення міфу. Добре використані засоби, проте подеколи не достатньо добре замасковані. Здавалося б, дрібничка, проте для міфу дуже навіть суттєва. Це – як шви після операції: пацієнт може жити ще багато років, однак якщо лишилися шрами, вважайте, операція не вповні вдалася.

І все-таки чого бракує «Чорному воронові»? – спитаєте ви. Як на мене, метаморфози головного героя. Саме вона, а не яскрава зовнішність і кулінарні вподобання, змушує не один раз повертатися до книги вже після того, як її прочитаєш. Розвиток характеру – куди важливіший, аніж подієвий пласт і вишукана еротика (цього в письменника аж ніяк не віднімеш!). На жаль, пішовши за логікою історичних подій, Шклярові не вдалося зберегти логіку характерів. Подумайте: ще на початку другої частини Чорний Ворон знає, що «боротьба програна», його загін поступово було винищено до останнього, доля коханої жінки невідома, а його самого загнали у глухий кут – і за цих обставин Ворон-Лебединський лишається незмінним від початку до кінця! Ніщо в ньому не надломилося, він не пережив ніякого болісного зламу, який зробив би його цікавим, власне, як характер.

І що ж ми маємо? Чергове ковзання «поверхнями», як справедливо зауважив з іншого приводу Остап Сливинський. Схоже, сучасні українські письменники й справді розучилися йти «вглиб», щоразу – із тексту в текст – вивчаючи «поверхні».

Утім, не все так погано, як здається. І, якщо «Чорний Ворон» не дорівнявся до романів Достоєвського, це зовсім не перекреслює його як добре написану книжку й напрочуд цікавий (можливо, найкращий за останні роки) історичний роман. Крім того, судячи з найновішої книжки Василя Шкляра, а також із кількох цьогорічних книжечок молодих письменників, вимальовується певна тенденція: наші письменники більше не лінуються добре писати. Вони сидять по архівах, як Шкляр і Забужко («Музей покинутих секретів»), бібліотеках – як Олег Коцарев («Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого»), або ж вивчають людей, як Таня Малярчук («Звірослов»). Зрештою, починають дбати про сюжет. І хоча з національним героїчним епосом і цього разу не склалося, проте — схоже, нарешті є що порадити прочитати друзям-нефілологам.

Від редакції. Про роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» говорять. Пропонуючи читачам відгук Ольги Купріян, ми теж не ставимо крапку: спробуємо показати «Чорного Ворона» в дзеркалі різних поглядів.

Олег Коцарев. Мій перший ніж: Збірка поезій. – К.: Факт, 2009

Обкладинка нової книжки харків’янина Олега Коцарева «з порогу» дивує якоюсь невідповідністю агресивної назви й оптимістичного життєрадісного оформлення: «Мій перший ніж» – авангардний малюнок на сірому тлі. Як на мене, виглядає досить двозначно. Та саме ця «невідповідність», здається, і дає читачеві один із ключиків до книжки: «перший ніж» – це первинність будь-якої щирої (!) пристрасті, хай то буде любовна жага чи ненависть.

Попри небезпечну «гостроту» назви, автор уже з перших рядків приємно дивує світлою ліричністю, якоюсь нестримною радістю від життя й молодості, неприхованою залюбленістю у світ і в «прекрасну даму» – усім тим, що літературознавці звикли називати «кларизмом»:
я ховаюсь на зупинці подряпаній
від пасом і рук води
коло шестиметрової літери
«Л»
я прагну все любити
і трохи виходить
тому мені все одно
все все все все –
одно
(«Жінки»).

Ліричність у «Моєму першому ножі» так вражає, що раптом стає очевидно, чого так бракує поезіям Коцарева. Їм бракує рими, повнокровної вишуканої небанальної рими. І нібито ж раз-у-раз рими проскакують ув Олегових рядках, от тільки якісь надто несміливі, неповні, нетипові:
Крапає теплий дощ на мозаїку,
Де застигли в польоті з мечами
Міцні й рішучі чоловіки.
Одразу видно, що це той самий
Драматичний двобій свободи й рабства,
Якого вчить нас всесвітня історія,
Обережно йдіть, не наступіть на героя!
(«Двобій у горизонтальних площинах»).

Окрім кларизму, до незаперечних «плюсів» поезії Коцарева я би додала ще сюжетність. Чи не кожен вірш у збірці – ритмізована мініатюра, то іронічна, то з нотками трагізму, який усе ж таки у виконанні Коцарева змушує всміхнутися. Звісно, трапляються не зовсім вдалі речі. Та разом із тим у книжці знайдуться направду гарні, завершені речі, – приміром, «Повернення Пенелопи», «День народження Раїси Троянкер», «Останній день», «Додатковий сервіс», а також дошкульний вірш «Двобій у горизонтальних площинах». Зрештою, «Мій перший ніж» – справді пошук себе в поезії, як слушно зауважено в анотації. Поет учиться в модерністів і авангардистів (Кручоних, Семенко), ба – навіть у поетів-сучасників, які раз-у-раз виринають на сторінках книжки то як дійові особи віршів («…Ішов Бодя Горобчук / І вдивлявся у болісні переливи / Своєї маленької піци…»), то у присвятах, то в назві розділу «Тести і візії», то в назві самого вірша («Цілодобово»). Однак автобіографічні сюжети навряд чи можна назвати найкращими в доробку Коцарева. Натомість значно важливішим є те, що він актуалізує і повертає своєму читачеві цікаві сюжети з періоду «розстріляного відродження» (не забуваймо, що в поетів-двотисячників трохи інша читацька авдиторія, ніж у того самого Юрія Лавріненка, який видав антологію «Розстріляне відродження»).

Олег Коцарев мовби обирає між стилями й формами, коли поряд із «традиційним» верлібром пробує себе у візуальній поезії, або ж у танка, бавиться алітераціями («бронзовий березень бронзовий вересень» або «таємну тривожну тайожну відповідь»), коли ставить місцями зовсім недоречні «смайлики» й уводить у текст власне ім’я, коли обриває закінчення або ж сучасно, тонко й часом навіть дотепно грається в міфопоетику й виконує майже футуристичні операції зі словом. Нерідко поет імпровізує з верлібром, прагне оновити вже, здається, застарілу форму – так, певно, склався розділ «тести й візії». Зрештою, історія літератури свідчить, що саме в пошуку й вдалих-невдалих спробах щоразу оновлюється поезія.

Найкраще ж із коцаревської поезії поки що вимальовується ув окремих деталях, у надзвичайній метафоричності слова, ув імажиністичній образності письма («дощ починає падати / як грандіозні бульки на воді – груди / як веселка – волосся / як крапля – язик…») й найвиразніше – у повсякчасному оживленні неживого:
Якась мить – і на церковних банях
Так спалахнуло сонце
Що засвербіло вулиці в носі
Вона розвернулась і чхнула –
Аж камінці з бруківки полетіли в небо
Полетіли на дахи
На дерева
На дощ
(«Репортаж»).

І неживе місто у віршах Коцарева теж олюднюється, стає повноправним персонажем «Мого першого ножа» на рівні з поетами-двотисячниками й літераторами 20-х років минулого століття (Раїсою Троянкер і Віктором Петровим-Домонтовичем). Харків у поезіях Коцарева стає напрочуд зворушливим, тонким, чутливим: «Перед домом у деревах / Застрягла хмарка зелена» («Ранкові гоління й зачіски»). І хоча автор час від часу зі щирою симпатією пише про інші міста, все ж із любов’ю виписані будинки, вулиці й навіть дерева рідного міста проступають ледь не в кожному вірші. Ба навіть ті самі поети й письменники «розстріляного відродження», про яких так любовно розповідає Олег, є часткою харківського тексту 20-х років.

«Мій перший ніж» – справді книжка-пошук, причому пошук, що дає ґрунт сподіватися вдалих «знахідок». Однак, гадаю, поки що зарано чіпляти на її автора бодай якийсь ярлик (тоді як ярлик «двотисячника», здається, варто було б уже здерти). Адже поки що єдина домінанта, яку можна відшукати в новій (хоча й далеко не першій) книжці Олега Коцарева, – це рух, незаперечне становлення.

Чак Палагнюк. Снаф: Роман / Пер. з англ. В.Г. Наріжної. – Харків: Фоліо, 2009

Думаю, Зиґмунд Фройд дуже втішився б, якби Чак Палагнюк написав свій новий роман двома століттями раніше. Адже «Снаф» видається не більше, ніж ілюстрацією до однієї з тез фройдизму, — тієї, яка констатує сильний сексуальний потяг чоловіка до своєї матері — недосяжної «ідеальної коханки». Утім, якщо роман не про це, тоді «Снаф» є звичайнісінькою жорсткою «порнушкою» з кількома цікавими сюжетними ходами, яка, одначе, багато в чому програє поряд із попередніми книжками цього самого письменника.

На щастя — чи на жаль — Чак Палагнюк і цього разу не зраджує своїй манері зображувати найогидніші шматки людського життя, являти читачам найбрудніші таємниці на позір ідеальних американців. Перед нами – сексуальні збоченці «на будь-який смак», своєрідний кишеньковий каталог сексуальних збочень. Так, центральним персонажем «Снафа» є порнозірка Кессі Райт, яка на схилі своєї кар’єри вирішує встановити світовий рекорд, переспавши з шістьмастами чоловіками (це мала би стати її остання робота в кіно – фільм із назвою «Третя світова повія: повія, яка покладе край усім повіям»). Біда в тім, що під час «встановлення» рекорду Кессі може померти, і тоді зйомки «Третьої світової повії» перетворяться на «снаф» – термін, яким у кіно називають сцени зі справжніми вбивствами в кадрі. Та це далеко не все. Виявляється, багато років тому порнозірка народила дитину, і вся затія з груповим сексом на відео влаштована тільки заради того, щоби зробити дитину багатою – чи то коштами від продажу плівки, чи то виплатою кількамільйонної страховки за життя матері. Ось так, трохи банально, Палагнюк закручує аж дві інтриги: по-перше, хто є справжньою дитиною Кессі, а по-друге, чи стануть усе-таки зйомки «снафом»?

Здається, письменник обрав для себе певну матрицю для вдалої розповіді й тепер у кожному своєму романі (або принаймні кількох романах) збирається її використовувати. У «Снафі» бачимо ті самі зміни точок зору, як і в попередньому «Ренті», хіба що помітно менше. І так само центральний персонаж, навколо якого закручено сюжет, показаний не безпосередньо, а тільки крізь сприйняття сторонніх розповідачів. Цього разу їх четверо: містер 600, містер 72, містер 137 і Шейла. Всі вони по-своєму жалюгідні: підкреслено «немаскулінні» чоловіки й підкреслено «нефемінна» жінка. Всі вони чекають у смердючому липкому приміщенні своєї черги на щастя, на здійснення якоїсь потаємної мрії. Містер 600, колишня порнозірка, секс-король і разом з тим батько дитини Кессі, хоче повернути кар’єру й молодість, «малюк» містер 72 – врятувати свою нібито «маму Кессі», містер 137 – найбільший романтик із усіх чотирьох – шукає кохання. І четверта – Шейла, яка насправді Зельда Зонк. Шейла слідкує за часом, відмірюючи секундоміром кожному з шестисот акторів його долю слави в кіно. Шейла знає все про смертельно отруйний ціаністий калій. У Шейли лупа. У Шейли було важке дитинство… І хоча письменнику вдалося прописати кожного з персонажів, у «Снафі» годі знайти бодай одного позитивного персонажа. Єдиний більш-менш «героїчний» герой – порнокоролева Кессі Райт – лежить нагорі з розпростертими ногами на ліжку й чекає, доки прийде наступний актор. Попри свою вельми сумнівну репутацію, Кессі – єдина, хто здатен на самопожертву. Однак, згідно із законами суспільної моралі, Шейла не заслуговує на ярличок «позитивного» персонажа, адже суттю вона – повія. У такому разі виникає питання: чи лишилися, за Палагнюком, «хороші» дівчата й хлопці взагалі?

Щиро кажучи, сюжет «Снафа» цілком посередній. Єдине, що цю посередність виправдовує, – очевидна пародійність тексту: автор використовує безліч штампів порнографічного «мистецтва», доводячи їх до безглуздої і подекуди зовсім не смішної пародії. Секс і насолода від нього в романі Палагнюка перетворюється на штучний механізований процес, керований секундоміром і описаний мовою штампів поп-культури. Іншими словами, «Снаф» – це своєрідний пародійний «палімпсест» із порнографічних фільмів, що грається із сучасним маскультом. Узяти хоча б назви порнофільмів у романі: «Чарівник країни поз», «Оргазм на вулиці В’язів» (гадаю, за вдалий переклад слід подякувати Вікторії Наріжній, якій направду вдалося відтворити дотепну гру слів), а також багато того, чого не личить цитувати в рецензіях. Можливо, саме цим заграванням із маскультом та з сексом, що став часткою поп-культури, «Снаф» є по-своєму цінний. Хоча від усвідомлення його «цінності», чесно кажучи, читати не стає приємніше, особливо якщо ви ніжне створіння до шістнадцяти років.

Схоже на те, що маємо непогану тенденцію: нарешті нам не доводиться десятиріччями чекати, доки закордонні бестселери перекладуть українською. Ось навіть наступний роман Чака Палагнюка «Карлик» «Фоліо» видало раніше, ніж цей самий роман вийшов друком ув оригіналі! Утім, сумніваюся, що книжки Палагнюка – те, що варто перекладати найпершим. Адже, якщо прибрати звідти натяки на фройдизм та одвічну ідею смерті як вічного народження (смерть і оживлення через секс), лишається саме жорстке порно. Навіть не секс, і тим паче не еротика. Липке, брудне, смердюче, як і «кімната очікування» в «Снафі», порно. Що й казати, вміє цей письменник відтворити найогидніше в людині. Без усякої там естетики. Найприкріше в усьому цьому те, що навіть у таких текстах ми звикли шукати глибинних сенсів, адже їх написав Чак Палагнюк. Що ж, кажуть, хто шукає, той знайде, чи не так?

Вибір Бі-Бі-Сі 2008 року більш ніж кепський. Звісно, мені скажуть (і скажуть слушно), що саме легка, захоплива любовна література на зразок «Молока з кров’ю» Люко Дашвар приверне до української літератури увагу багатьох звичайних читачів, які б навіть близько не підійшли до «естетів» Іздрика, Прохаська чи того ж Андруховича, не кажучи вже про інтелектуалку Забужко. Тепер, мовляв, ці «звичайні» читачі знатимуть, що – головне! – у ХХІ столітті бодай щось пишеться, і що це навіть можна читати з інтересом! Та тоді, виходить, справи таки кепські: література знову повернулася до просвітянських часів і має на меті вкотре привчити «маси» до книжки. Крок вперед чи все-таки три кроки назад? Як на мене, більше – друге. У чому ж причина? У самій організації конкурсу Бі-Бі-Сі. Премія вийшла, м’яко кажучи, аматорська: хибна вже від початкового етапу висування книжок і до підбору «експертів», які чи то не вчиталися достатньо в тексти, чи то не мали достатнього читацького досвіду, аби не купитися на обкладинки.

Книжки цього року (згідно з новими правилами) подавали видавництва, по три позиції від кожного. (За таким самим принципом відбиралися книги на конкурсі від Форуму видавців.) Скажіть, у вас є довіра до депутатів, які самі висувають свої кандидатури на голосування? Навіть у Шевченківському комітеті, здається, зрозуміли, що це смішно. А тому новий голова Микола Жулинський планує змінити правила відбору кандидатів: надалі пропонуватимуть книжки до розгляду не видавництва, а спеціальні експерти – по одній, але без обмеження по видавництвах, авторах, і без черги «за вислугу років». Коли ж книжки подають видавництва, картина виявляється дещо врізаною: по-перше, обмеження в три книжки (для гарного видавництва – надто мало, для поганого – забагато), по-друге, деякі видавництва принципово не подають своїх книжок на конкурс, як-от київська «Критика» (вони не брали участі ні на Львівському форумі, ні в «Книжці року Бі-Бі-Сі»), а погодьтеся, «Критика» випускає далеко не останню за якістю літературу. По-третє, дається взнаки політика видавництв: цього автора ми хочемо «просунути», а значить – подамо його на конкурс. Або ж інакше: хочемо самі набути авторитету і є гідний автор, за посередництвом якого можна цього досягти. Варто тільки поглянути на довгий список, щоби скласти уявлення, яким із двох шляхів користувалися видавництва: книжки авторів, які пишуть по дві-три книжки щороку, і навряд чи серед цих двох-трьох є справді гідні звання «книги року» (це – молоді автори Марія Штельмах, Артем Чех, а також Наталка й Олександр Шевченки), які мають «авторитет» у читацьких колах (Ірен Роздобудько), відомі особистості на зразок Ірени Карпи, або й шевченківські лауреатки, як-от Марія Матіос! З такою піар-кампанією, яку влаштували «Москалиці», книжка року пані Матіос взагалі не потрібна: її книжки й так випускають шаленими накладами, вона й так заслужена й улюблена письменниця широкого кола читачів (та що вже казати, вона – живий класик на переконання одного з членів журі), то ж навіщо їй ще й наліпка від Бі-Бі-Сі – не зрозуміло. Спосіб знайти популярність ще й за кордоном чи просто чергова нагорода?

Люко Дашвар (Ірина Чернова). Фото О.Павлової

Попри всю повагу до театральних-музичних-телевізійних заслуг «експертів» Бі-Бі-Сі, експерти з них не вийшли. Шевче, знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся – єдине, що можна сказати про цьогорічний склад журі. І хай мене знову обізвуть снобом, я переконана, що тексти мають оцінювати професіонали. Інакше нівелюється сама суть конкурсу – давати еталон, найвищий зразок для наслідування. Кого ж роблять еталоном «експерти» Бі-Бі-Сі? Яскравих представників українськомовної масової літератури, знову літературу плачів, книжки «для дибілів» і одну дитячу книжечку (прикро, однак, який би милий і симпатичний, справді хороший не був Нямлик, ми поки не готові визнати головною подією року дитячу книжку)… Що ж, практика довела: конкурс, який оцінюють «звичайні» читачі, перетворює літературу на «звичайну», а зрештою – попсову. Одразу вимальовуються орієнтації Бі-Бі-Сі – якнайширші авдиторії читачів.

Ще одна проблема непрофесіоналізму «експертів»: здається, вони й близько не знають, що творилося в українській літературі по закінченні шкільної програми. Он Марічка Бурмака в інтерв’ю радіо Бі-Бі-Сі щиро здивована, що українські книжки є, і що «так багато можна читати українською»! Співачка не може повірити, що «живі» автори, автори-сучасники можуть добре писати! З приводу прозової книжки Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки» (як на мене, єдина «книжка року» серед усього довгого списку Бі-Бі-Сі) Марічка висловилася прямо-таки анекдотично: «Я просто стала забувати, що це український автор, що це моя сучасниця, настільки це висока й вартісна література». Не зрозуміти, чи то комплімент авторці, чи страшна догана всій сучасній українській літературі… А Ольга Герасим’юк, певне, взагалі не має особливого досвіду в читанні, якщо для неї відкриттям була книжка Лариси Денисенко, написана буцімто від чоловічого імені. Так, автори часом граються чоловічими й жіночими ролями, навіть коли йдеться про розповідача, і для професіонала це не стало б дивиною.

Нарешті, переможниця. Люко Дашвар, вона ж – Ірина Чернова, людина, яка пише типовий масліт із маслітівською тематикою – про неймовірне кохання й село, як вона сама й зізналася, ніколи в тому селі не живши. Хоч би скільки ми пропагували відхід від села, а нас усе туди хилить і хилить…Перемогла червона обкладинка з голою жінкою – текст, який не потребує особливого вчитування чи підготовки, текст, на який, за великим рахунком, не варто було б витрачати час конкурсу. Адже легкі тексти пишуться для читання-розваги, читання на дозвіллі, чи я помиляюся? Однак «Молоко з кров’ю» завдяки «Книжці року Бі-Бі-Сі» цілий рік вважатиметься «зразковим». Виходить, тепер немає сенсу кидати снобістські жартики на адресу Донцової і їй подібних: ми ж бо назвали масліт зразковим! Звісно, якщо ми довіряємо виборові Бі-Бі-Сі. Або ж вихід – не довіряти?

Мій ліміт довіри вичерпано. Ще кілька таких конкурсів – і потреба в них відпаде взагалі: основна маса письменників рівнятиметься на Люко Дашвар із її «неймовірними коханнями», а поодинокі купки авторів утворять опозиційну спілку на зразок «Ланки» або ВАПЛІТЕ у 20-х роках і творитиме «справжню» літературу, орієнтуючись на своє літераторське відчуття, а не на очікування «звичайних» читачів і вибір експертів-непрофесіоналів. Нам кинули дешеву цукерку, загорнену в обкладинку Бі-Бі-Сі, й сказали, що це – найкраще, що пишуть в Україні. І що можна подумати, прочитавши це «найкраще»? Що справи в українській літературі ще більш кепські, ніж про це кажуть. А щоби справи були бодай не такі кепські, слід немилосердно ганити такі аматорські премії, як цьогорічна Бі-Бі-Сі, й нарешті запровадити бодай одну професійну, яка би орієнтувалася справді на якість літературних текстів, а не на особистості, знайомства чи обкладинки.

Погодьтеся, надто вже кітчевою є історична тематика в українській ситуації. Історія наша страшна та болюча, тому й описувати її слід відповідним стилем – без натяку на іронію. Олесь Бережний у своєму «Червоному борщі» (К., 2007) чи не першим із сучасних авторів подивився на українську історію з посмішкою, й ось тепер, через сорок років після написання, нарешті долучилася до такого погляду й «Хроніка міста Ярополя» Юрія Щербака. Зробивши акцент на «нашій історії», автор влучив у самісіньке яблучко, з одного боку, вкотре давши широкому читачеві його улюблену пісеньку, з іншого – представивши цю історію в незвичному «фантастично-гротескному» вимірі. У міру іронічна, часом не в міру пафосна, однак майстерно виписана містифікація «нашої історії» цілком гідна заповнити нестачу іронії в навколоісторичних темах.

Утім, одразу попереджу: сприймати «Хроніку…» всерйоз – значить зіпсувати собі насолоду від тексту. Аби вловити його смак, неодмінно слід бути читачем іронічним і трішки – філологом. Скажімо, можна сприйняти книжку за чисту монету – з її химерною бароковою стилістикою, значущими для історії України іменами (як-от Ярослав Гамалія) й невигаданими «життєвими» історіями (приміром, професора Миколи Холодного чи художниці Марії Приймаченко)… А можна читати її крізь призму іронії – тоді й стилістика, і подеколи недоречний пафос знайдуть своє місце, неабияк потішивши читача. Зрештою, сам текст противиться серйозному ставленню. По-перше, автор скрізь розкидав ключики до прочитання, й ці ключики натякають, що не все в «Хроніках» так просто, як здається. По-друге, на дописування, переписування й огранку тексту автор мав цілих сорок років! Логічно, що як тільки змінилися акценти, одразу ж у текст неминуче вкралася іронія. Тим паче, що вже самим натяком на містифікацію автор забороняє будь-яку не-іронічну рецепцію.

«Хроніка міста Ярополя» – текст, стилізований під «сказання», хоча образ «літописця» і його мова дають підстави вважати «Хроніку…» травестією. Питання тільки в тому, навіщо травестувати такий «благородний» і високий жанр? Можливо, стиль автора є першою вказівкою на іронію? Хтозна. Зрештою, звідки ми взяли, що в повісті йдеться саме про історію України, а не міста Ярополя, як стверджує заголовок? Із однієї-єдиної дати «створення рукопису». Звичайно ж, саме цей значущий день «літописець» поставив зовсім нещодавно, та й неспроста: «Року 2006, місяця серпня дня 24-го». Цим він прирівняв День незалежності України до Дня увіковічення міста Ярополя, цілком прозоро натякнувши на те, що вигаданий «метрополіс» Яропіль слід відчитувати як сконденсовану модель України. Недаремно й «хроніки» Ярополя подеколи нагадуть «вибране» з підручника історії України «від найдавніших часів до сьогодення», переплетене з відвертим вимислом і навіть науковою фантастикою. Тут вам і турецькі полони, і невільницькі плачі, і алюзії на знайомих козаків (є такий собі Ярослав Гамалія, герой-боксер із чарівною кров’ю) – ціла торба алюзій і літературознавчих клубочків (розплутувати які не годиться в рецензії), а також, звісно, – міжтекстові зв’язки. Саркастичні читачі теж матимуть чим поживитися: історія Ярополя викликає ті ж самі асоціації, що й згадка про Трипілля й намагання деяких українських істориків всіляко відсунути появу цивілізації на теренах України якнайглибше в минуле. Якраз до ІІ-ІІІ тис. до н.е. «літописець» і відсунув час відліку «нашої історії». Ба, навіть сама форма повісті свідчить на користь «трипільської теорії»: «Хроніка…» писалася не за зразком барокових текстів Величка, Самовидця й Граб’янки, а радше з середньовічних київських літописів і патериків – «Повістей врем’яних літ» (до речі, тексту, який великою мірою містифікував історію русичів), а також «Києво-Печерського патерика» (цього разу – тексту, що «канонізує» непростих людей). Однак і тут автор іронізує: статую «відомої на весь світ» богині Ніке Яропільської, яка й дає підстави говорити про «яропільський варіант трипільської теорії», відкопали під час пошуків… самогонного апарату!

Утім, іронія Ю.Щербака толерантна до особистої трагедії, натомість переходить у нещадний сарказм, коли йдеться про людську підлість і лицемірство. У такому разі іронічна мова змінюється притчевою. Скажімо, є такий собі чотиристарічний Лаврін Червінка, найстаріша людина планети й за сумісництвом – донощик зі стажем. Мораль очевидна: брехливі, безпринципні люди житимуть вічно, але вони – лиш «червінка», кривавий понос суспільства (саме таке значення має прізвище донощика Лавріна). Або ж випадок з іншого «сказання», що ілюструє безсилля магії та фальші перед справжнім людським горем. На цирковій виставі в повоєнному Ярополі чародій Альфред Макаронів (ще один чародій із німецьким іменем) дарує зневіреним людям «мильні бульбашки» мрій, які дають людям примарне щастя й можливість бодай на час сеансу забути про свої нещастя. Однак посеред сеансу один із головних персонажів повісті, круглий сирота Ярослав Гамалія мимоволі руйнує ілюзію, перериваючи сеанс: він хоче справжньої, а не «мильнобульбашкової» мами. У «бульбашках» радянські цензори свого часу побачили загрозливу метафору комунізму. Натомість мені увесь сеанс видається прозорим місточком до «Майстра і Маргарити» М.Булгакова. Тим паче, що в бракові інтертекстуальності «Хроніку…» аж ніяк не запідозриш: окрім Булгакова й Нестора Літописця, за бажання можна відшукати й Ґ.Ґарсіа Маркеса, і Ю.Яновського… Головне – мати жагу до пошуків!

Єдине, що досі ріже очі в цьому виданні, – обкладинка. Поєднання слова «хроніка» й фоліовської серії «Українська література», в якій дотепер видавали «шкільних класиків», м’яко кажучи, не сприяють ні великому інтересові до книжки, ні її швидкому прочитанню. Однак це й на краще: книжка Юрія Щербака варта того, аби її читати по-філологічному – повільно й вдумливо, і бодай спробувати поглянути на «нашу історію» як на трагікомедію.

П’ятнадцятий Форум видавців у Львові обіцяв бути більш ніж масштабним (понад 150 авторів із п’ятнадцяти країн світу!). Зайве говорити, що наразі жодна інша літературна подія в Україні не збере разом стільки письменників, тож навряд чи найближчим часом буде нагода побачити когось такого рівня, як Ліна Екдаль і Кеннет Клементс (Швеція), Владімір Сорокін і Татьяна Толстая (Росія), Юдит Герман (Німеччина) й інші, не кажучи вже про найкращих українських літераторів.

Тема цьогорічного літфесту звучала як «Література в епоху мас-медіа». На дискусії з аналогічною назвою модератор Остап Сливинський запропонував поговорити про важливі наразі питання: Як ЗМІ формують класичну й сучасну літератури, літературний канон, сприйняття літератури читачами? Яким є образ автора в сучасному літературному світі? Чи можлива об’єктивна критика в епоху мас-медіа? Чи допомагають мас-медіа зорієнтуватися в масиві літератури рядовому читачеві, або ж навпаки – читач стає об’єктом інформаційних маніпуляцій? І, зрештою, чи справді можна говорити про «епоху мас-медіа» щодо України?

Остап Сливинський

Впливовий літературний критик із Хорватії Круно Локотар наголосив на компоненті «масовості»: мовляв, література сама по собі не є масовим явищем, ба навіть більше: все, що цікавить мас-медіа, суперечить літературі. «Картина в ЗМІ оформлюється словом, однак завершення цієї картини відбувається у свідомості кожного реципієнта. Це і є момент свободи, що відрізняє мас-медіа від літератури», – переконаний Фердинанд Шматц, австрійський письменник і поет, майстер літературної містифікації. Натомість редактор часопису «Критика» Андрій Мокроусов піддав сумніву глобальний вплив ЗМІ на сучасну українську літературу: «Чи можемо в нашій ситуації говорити про будь-які точки перетину? Найперша точка – персональна. Майже всі інтелектуали – письменники, а майже всі письменники – журналісти. Крім того, в Україні мас-медіа не є «масовими», і в строгому сенсі не є «медіями».

Не обійшлося й без політики. Грузинський поет Давид-Дефі Ґоґібедашвілі не міг обійти увагою серпневих подій і їх висвітлення в медіапросторі. А за кілька годин по цій розмові скандально відомого російського письменника Владіміра Сорокіна запитали, як він ставився до війни в Грузії. Сорокін саме презентував свою нову книжку – смаковиту антиутопію із промовистою назвою «Цукровий Кремль» («Сахарный Кремль»), тож слухачі були готові до найбільш епатажної відповіді. Втім, Владімір Сорокін тактовно уникнув відповіді, сказавши, що колишні республіки СРСР для Росії – те саме, що ампутовані кінцівки: вони ниють і просять почухати.

Попри книжково-літературну спрямованість Форуму, назвати його винятково «словесно-текстуальним» аж ніяк не випадає. Мистці давно зрозуміли, що найкращий спосіб подачі «вічного й прекрасного» – синтез і перфоманс.

Саме синтезом, видовищним симбіозом різних видів мистецтва позначений Третій Міжнародний літературний фестиваль. Замість традиційних читань тепер маємо відео-текстові перфоманси «Videopoezija», парні читання поетів із різних країн або зустрічі «поет VS перекладач», шостий проект читань у темряві й під музику «Radio-Live» під керівництвом Артема Захарченка, ба навіть спроби літературознавчого аналізу поезії молодих авторів у синхронному зрізі, що виростає у спробу виділити стрижневі метафори або й сюжети. Скажімо так: поезію загортають у дуже й дуже привабливу упаковку, яку гріх не скуштувати. Спитаєте про результат? Здається, очевидно: поезія знову стала модною, цікавою для людей, брендовою.

Лише в рамках Третього Міжнародного літературного фестивалю провели понад 125 літературних перфомансів – зустрічей, творчих вечорів, читань, дискусій і круглих столів. Важко сказати, на кого більше чекали «фестивальники»: на Владіміра Сорокіна, який останні роки відмовляється від інтерв’ю й зустрічей із читачами, на Кеннета Клементса,

Владімір Сорокін

заради якого можна було пожертвувати сном на «Ночі поезії», чи все-таки на старого-доброго Андруховича із «Самогоном» (зверніть увагу, як кумедно все може повернутися, якщо зняти лапки й написати назву альбому з маленької літери) й довгоочікувані новинки від улюблених українських авторів. Юрій Андрухович і польський гурт «Karbido» буквально розірвали палац культури ім. Г. Хоткевича. До «Karbido» тексти Андруховича клали на музику всім відомі «Мертві Півні», «Плач Єремії», «Andruxoїd» – в їхньому звучанні їх традиційно й пам’ятають. Однак польські музики підійшли до справи абсолютно інакше: «Ніхто з наших поетів не робив цього з настільки добрими музикантами, – зазначає Юрко Андрухович. – Мені надзвичайно пощастило, що я їх зустрів, що вони так серйозно ставляться до того, що вони роблять. Хотілося б, аби це стало тенденцією, й цю традицію підхопили інші». Погодьтеся, була би ефективна реклама: «“Самогон” відроджує поезію!»

У той самий час головний редактор київського видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн від імені тієї самої поезії оголосив «алкоголю» виклик, зібравши найкращих своїх авторів на вечір «Висока полиця української поезії». Втім, ніхто не залишився ображеним: обидві зали стояли забиті по зав’язку: той, хто пропустив «Самогон», має змогу потрапити на концерт в інших містах України, а той, хто не втрапив на «Високу полицю», прийшов на «Ніч поезії».

А поки журналісти й відомі літератори вирішували, «чому жовта преса не пише про нових бойфрендів українських письменниць», газета «Друг читача» змусила задуматися: а може, писати таки варто? А може, сучасні українські літератори самі у власних текстах все відкрили й розказали?..

І тоді є сенс зняти з української літератури тавро «непорочності». Протягом усіх днів Форуму відвідувачам пропонували віддати свій голос за «Секс-символ сучасної української літератури» серед чоловіків та жінок. Б’юся об заклад, десятки читачів гортають зараз твори кандидатів і кандидаток, аби все-таки дошукатися отого «сексуального». Більше того, припускаю, самі письменники не один раз переглядали свої тексти з тією ж метою.

Найбільш прикро усвідомлювати, що, поза тим обмеженим медіапростором, де згадуються одні й ті ж добре розкручені імена, український читач уже нічого не бачить. Очевидно, знову ж таки йдеться про взаємини літератури й медіапростору. А значить, існує нагальна потреба хоча б оглядово висвітлювати літературні процеси в інших країнах. Почати, приміром, з найближчої – Росії, якісна література з якої взагалі, здається, не перетинає кордон. Ось і виходить, що сучасна російська література у свідомості українського читача асоціюється не з творчістю В. Сорокіна, Т. Толстой, Л. Горалік, Є. Фанайлової, а з брендами «Марініна» й «Донцова». І, зрештою, не слід забувати про переклади. Адже зі ста лауреатів премії Букера українцям відомий хіба що Рушді, та й той, на жаль, далеко не всім. Проте тішить те, що хоча б цього року нам став доступний Чарльз Буковскі (у перекладі стронґовського) й новий варіант шекспірівського «Гамлета» (пер. Ю. Андруховича), який, до речі, і отримав гран-прі книжкового конкурсу.

Зрештою, цього року львівський Форум видався справді «медійним»: дорогим, пам’ятним на заголовки, «жовтим» від «секс-символів» і яскравим на «особистості». Видавці й автори зробили свою справу, тепер слово за критиками й читачами.

P.S. У наступних матеріалах «ЛітАкцент» продовжить висвітлювати події, що відбулися на 15 Форумі видавців у Львові.

«Це сталося 35 травня», – скаже оповідач, щойно люб’язний читач відкриє книжку. Як? – спитаєте ви, – адже такої дати немає в жодному календарі! «Але 35 травня людина повинна бути готова до будь-якої несподіванки»,– знайде відповідь той самий оповідач. Тож чи не є ці слова знаком для всіх тих «дорослих», серйозних мужів, які вирішили собі раз і назавжди, що вони «виросли» з дитячої літератури й мусять тепер конче читати тільки тяжкі словесні, філософією обтяжені сполуки? Може, ці слова є знаком того, що інколи можна повірити в те, що десь, на чиємусь незвичному календарі тридцять п’яті травня все ж існують?

Книжка «35 травня» вкотре доводить давно відому істину: дитяча література призначена аж ніяк не «винятково», а тільки «в тому числі» для дітей. Думаю, в такому разі я не надто згрішу проти правди, назвавши Еріха Кестнера «німецьким Свіфтом» (чи – «постмодерним Свіфтом», як кому зручніше). Із Джонатаном Свіфтом Еріха Кестнера споріднює передовсім наскрізна сатиричність його оповідки. І хай вас не дивує статус «дитячого письменника» в біографії автора: якщо пам’ятаєте, «Мандри Гулівера» теж вивчають у середніх класах школи, а виявляється, в ліліпутів і гуїнгмів далеко не все – звичайнісінька вигадка.

Цього разу 35-те травня припало на четвер (очевидно, на час «після-дощика»), а щочетверга головний герой повісті, хлопчик Конрад, навідує свого дядька, аптекаря Крендельгута. Дядечко Крендельгут не має дружини, яка би готувала «традиційний» обід, тому обоє «чоловіків» мусять харчуватися поєднаннями на зразок вареної шинки зі збитими вершками, солоних кренделів із брусницею або вишневих пирогів із англійською гірчицею. Якщо такі експерименти не викликали у шлунках побічних ефектів, дядечко й племінник займаються гімнастикою, регочуть, дуріють, стрибають з книжкової шафи, словом, живуть життям нормальних бешкетників. Раптом з’являється цирковий кінь Неґро Кобилло (як ви могли здогадатися, коник – вороний), який носить капелюх, виконує номери на роликах і, звичайно ж, розмовляє. Більше того, коник має добру гуманітарну освіту й захоплюється літературою! (Власне, ще один натяк на Свіфта і його розумних коней-гуїнгмів.) Утім, у всьому цьому є один неприємний момент: Конрад блискуче рахує, а отже – має погану фантазію, через що у школі йому задали написати твір про Океанію. Це й стало зав’язкою для подальших пригод.

Сюжет повісті, можливо, не надто захопливий порівняно зі смертельними небезпеками «поттеріани», однак і відірватися від книжки, не дочитавши до кінця, практично неможливо. Читача утримує неймовірний гумор автора, цікаві, багатозначні діалоги, яскраві персонажі, виразна сатира на сучасність. Конрад і його кумедні супутники дорогою до Океанії минають не одну цікаву країну. Першою була Неробія, де всі люди тільки те й роблять, що лежать у ліжечках, лінуючись навіть перевернутися. Із сусідами вони спілкуються через гучномовці, під’їхавши цілим будинком (у будинки запряжені коні) до будинку співрозмовника. Аби не витрачати сили на одягання-роздягання, вони ходять в однісіньких трусах із одягом, намальованим на шкірі суперстійким барвником. Замість їжі вони ковтають пігулки, дивлячись на екран, де показують різні смакоти, адже «споживання їжі – занадто важка справа… А так ковтаєш собі піґулки і дивишся картинки – теж дуже смачно, а зусиль іде набагато менше». Щоби економити зусилля, в Неробії дерева «поліфруктові» й «поліфункціональні»: на одному дереві ростуть вишні, яблука, груші й сливи, а для того, щоби зробити сливовий пиріг зі збитими вершками, достатньо один раз потягнути за правий важіль. Якщо ви ще вагаєтеся, чи купувати путівку до Неробії, останній аргумент: кури в цій країні несуться смаженими яєчнями з салом або омлетами зі спаржею… Втім, Кестнер нещадний не тільки до нероб, але й до так званих «творчих людей», які прагнуть у своєму житті тільки «творити» щось у себе в уяві, не докладаючи ані найменших зусиль, аби втілити плоди своєї геніальності в життя.

Дорогою до Океанії Конрадові трапилася й така країна, як «Велике минуле», де величні історичні діячі знижуються до простих і смішних дядьків, які займають чужі місця на стадіоні, де гомерівські брати Аякси стають Аяксом-І і Аяксом-ІІ, а славнозвісні Александр Македонський і Ахіллес бігають стометрівку. У «Світі-Навпаки» діти перевиховують нечемних дорослих, а в країні майбутнього, Електрополі, є живі тротуари і є фабрика-мрія, що працює на енергії Ніагарського водоспаду: в одну трубу цієї фабрики потрапляють живі тварини, а з протилежного боку випадають всі можливі вироби – консерви, шкіряні чемодани… Впевнена, тут можна зловити алюзію на популярні романи-утопії, що пророкують нам всуціль автоматизоване майбутнє.

Однак вражає не тільки влучність кестнерівської сатири, але й доволі цікаве втілення його письменницької фантазії. Тільки 35-го травня й тільки для тих, хто вміє добре рахувати, екватор стане сталевою стрічкою завширшки близько двох метрів. Цією стрічкою-екватором можна дібратися прямісінько до Океанії (очевидно, вона має прямий стосунок до географічної Океанії, от тільки я не впевнена, що там водяться слони). За екватором слід доглядати. Є навіть жіночка, яка драїть екватор від іржі, бо якщо іржа в’їсться, екватор може тріснути – і тоді земна куля зламається. Жіночка ця надзвичайно мудра, вона володіє якоюсь вищою істиною: «—…Найкраще вкрити ваш дурний екватор антикорозійним засобом… Тоді його жодна іржа не візьме. — Але він конче мусить трішки іржавіти… Бо інакше я втрачу роботу».

Наостанок слід відзначити напрочуд «смачний» переклад Ольги Сидор й ілюстрації самого Горста Лємке – улюбленого книжкового художника Кестнера. Книжка вийшла аж ніяк не така, яку хочеться просто читати своїй дитині перед сном. Цю книжку хочеться подарувати своїй дитині, аби вона читала сама, наодинці із книжкою, й хоча б на час читання повірила, що коли-не-коли, а 35-го травня, як і в Різдвяну ніч, можна й не такого надивитися!

Ольга Купріян: Палагнюк увів до світової літератури нову метафору

Не встигли українські читачі вдосталь натішитися появою першого перекладу культового роману Чака Палагнюка-Паланіка, як харківське «Фоліо» видає наразі найостанніший роман цього ж самого автора. Перший переклад Палагнюка українською («Бійцівський клуб», Фоліо, 2007) здійснив поет-двотисячник Ілля Стронґовський, тоді як другу книжку американського автора переклала інша знана поетка й письменниця Вікторія Наріжна. Обидві спроби, незважаючи на дрібні вади й часом грубі редакторські недогляди, я би назвала досить вдалими, навіть «смачними».

Найновіша книжка Чака Палагнюка, що в українському перекладі звучить як «Рент: усна біографія Бастера Кейсі», – якісно інший рівень, ніж у, приміром, «Бійцівському клубові» й «Невидимих монстрах» (до речі, так і не перекладених українською), хоча слід віддати належне: «Рент» – книга аж ніяк не менш епохальна, ніж попередні романи Палагнюка, й тим паче – не менш захоплива.

Історія Рента-Бастера-Бадді Кейсі (протягом усіх трьохсот з гаком сторінок ви питатимете себе, яке ж у цього хлопа справжнє ім’я?) зліплена зі шматочків розповідей різних людей, які коли-небудь знали, а часто навіть ніколи не бачили цього хлопця «до» його смерті. У спогадах різних людей – рідних, друзів, знайомих, коханок, незнайомих – Рент вимальовується то зі знаком «плюс», то зі знаком «мінус» – залежно від особистого ставлення «респондента». Самого Рента Кейсі читач не бачить, перед ним є вибір: або сприймати котрусь із історій на віру, зліплюючи її з окремих «плюсових» чи «мінусових» відрізків, або ж спробувати самому намалювати портрет «людини-легенди», «Гекльберрі Фінна (Фагга)» нового покоління. Зрештою, сам Бастер не є втіленням ані янгола, ані злого духа. Образ цього персонажа – радше проекція реального (якби такий хлопець існував) Рента на свідомість респондента. У всякому разі, як говорить Бастер-підліток, «моє життя може бути коротким і нецікавим, але воно моє, а не якесь конвеєрне, уживане, секонд-генд життя», на відміну від десятків життів респондентів, кожному з яких у романі відводить не більше одного стандартного речення на зразок «Веде активне родинне, церковне та суспільне життя» в самому кінці. У такому разі, щодо хронотопу роману доречно припустити, що містечко Міддлтон – узагальнений простір, тільки одне з мільйонів «середньостатистичних» (між іншим, англ. слово «middle» перекладається саме як «середина») глибинних містечок, у яких могли би відбуватися подібні події. У книзі – майже шістдесят імен, однак тільки одиниці є значущими: це – «руйнувальники» Ехо Лоуренс і Шот Даньюн, «історик» Ґрін Тейлор Сіммз, Рентів батько Честер Кейсі й «друг дитинства» Боді Карлайл. Саме з їхніх – більш чи менш правдивих – свідчень твориться «більш-менш правдива» історія Кейсі. Довести або ж спростувати ні читач, ні навіть автор не спроможний, адже сам головний персонаж, Рент, у романі діє тільки в просторі чужих оповідок.

Чим же таким знаменитий Бастер Кейсі? Він – усього лиш «Американська Біологічна Зброя Масового Знищення, що ходить та розмовляє», і він же – «Вовкулака Кейсі», «Поцілунковий Убивця Америки» й «Скажений Пес» Кейсі… Він – причина пандемії сказу, «нульовий пацієнт», «суперпоширювач», який заразив півкраїни. Після «Чуми» Альберта Камю важко повірити, що за простим сказом не ховається метафора чогось значно важливішого, можливо, «епідемії ворожості й агресії», яка заволоділа чи то Америкою, чи то світом. «Наші найвидатніші цивілізації завжди гинули під тиском епідемії», – стверджує епідеміолог Фібі Трюффо. Гадаю, невдовзі над метафорою сказу ламатиме голову не один поважний літературознавець.

Ще однією темою, що її зачепив Чак Палагнюк у «Ренті», є дитинство, однак змальоване воно не в рожево-кремово-мереживному вимірі наймиліших життєвих спогадів, а радше подібно до того, як цей період людського життя описує польський письменник Войцех Кучок у повісті «Гівнюк»: жорстко, натуралістично. Однак, на відміну від Кучока, навіть без тіні чорного гумору. Дитинство Рента – суцільні «полювання» на «котекси й гондони» (кров і сперму міста), отруту гримучих змій і слину хворих тварин. Уже сама історія його народження провокує читача домислити його подальше життя: поґвалтована 13-річна матір, бажання позбутися небажаної дитини, ненависть батька до «не-своєї» дитини… Наслідок усього цього – Рент, слово, звучання якого в усіх мешканців Міддлтона асоціюється з блювотинням. У цьому контексті зрозумілим видається епіграф: «Чи хотілося б вам коли-небудь узагалі не народжуватися?»

Зачіпаючи структуру роману, важко утриматися від таких модних слів, як «постмодерн» (який буцімто помер), «ризома» й «гіпертекст». Справді, текст не має виразного центру (якщо не вважати таким центром історію життя і смерті напівміфічного Рента Кейсі), сюжет нагадує сітку, помережану науковими, філософськими й психологічними вставками, задокументованими протоколами допитів свідків. Словом, текст Палагнюка буквально проситься в мережу, так само, як задовго перед тим «просився» в мережу «Хозарський словник» Мілорада Павича. Власне, текст «проситься» не тільки в мережу, але й на екран. Більше того, він уже читається так, ніби переглядаєш фільм за участі безлічі героїв, які розповідають свої версії однієї історії, з нитками побічних сюжетів і документальних відступів.

В авторовій Америці люди поділені на «дейтаймерів» і «найттаймерів». «Найттаймери» – люди, які шукають задоволення від того, що ночами розбивають свої й чужі автівки. Легко вгадується перегук між двома палагнюківськими «мотивами» задоволення: від нівечення тіла в «Бійцівському клубі» й від трощення автомобілів у «Ренті». Навіть мета обох «катарсисів» однакова – позбутися страху й обмежень через фізичний біль. Тим паче, що автор в одному місці прямо на цей зв’язок натякає, підводячи т. зв. «Руйнувальні Ночі» й бійцівські клуби під одну категорію.

Зрештою, у «Ренті» порушується ще одна одвічна філософська ломиголовка – механізм часу. Цю загадку, як зазначено в анотації, «читачеві буде без сумніву цікаво, хоч і не завжди приємно розгадувати». Однак я не зовсім упевнена, що комусь вдасться розплутати все те накладання «минулого», «теперішнього» й «майбутнього», яке пропонує Палагнюк, всього тільки за один «сеанс» прочитання.

Отак – пунктиром – пройшлися книжкою, що має шанси стати ще одним бестселером культового автора. Насправді ж те, що ви, люб’язний читачу, прочитали, – лишень дещиця роздумів, які можуть здатися вам справедливими десь поміж сторінками 100 й 250 означеної книжки. У всякому разі, текст багаторівневий і, на мою думку, ставить більше питань, аніж дає відповідей, а значить, він вартий більш доскіпливої уваги літературознавців. Погодьтеся, якби рецензент розплутував інтригу й відкривав усі таємниці, ви були б розчаровані. Та й усі висновки, породжені цією книгою, можуть бути тільки відносними, окрім того, що кожен із вас тричі подумає перед тим, як цілувати кого-небудь у губи.

стронґовський: Психам усе можна

Чак Палагнюк. Фото з сайту www.chuckpalahniuk.net

Intro

Патолоґоанатомія. Девіяція. Ґіґантоманія. Че. Сморід. Відносини одинака і зграї. Дрібнички. Спільна діяльність. Все це має стосунок до Чака Палагнюка (Chuck Palahniuk), Паско, штат Вашинґтон, США. Вам класно живеться, якщо не чули цього імени.

«Нема ніякого Пекла. Нема ніякого Раю. І він раптом розуміє, що відтепер можливо все. І він хоче це все» («Survivor»).

Ніхто ніколи не рахував, скільки відсотків письменницької братії є психами, проте навіть ви зможете назвати декілька імен. Окрім письменників-психів є тотальні психи, котрі ще й пишуть. Палагнюк божевільний настільки, що може вважатися єдиним здоровим у наскрізь зараженому світі. Лише дуже хворі/здорові люди здатні адекватно оцінити, в якій палаті для буйних і тихих живуть. І тільки Чак вміє показати цю палату так, що виникає бажання вилікуватися.

Утекти.

***
На перший погляд, біоґрафія Палагнюка не дає жодного ключа для иншого розуміння його творів. Усе – в них. Уважніший читач, небайдужий до інтерв’ю і передмов, дізнається більше.

Чарльз Майкл Палагнюк народився 21 лютого 1962 року у Паско, штат Вашинґтон, і виріс у пересувному домі – такі перевозять на автомобільних причепах.

Походить із родини українських еміґрантів. Завдяки цьому, усталеного варіянту вимови прізвища нема – на офіційному сайті письменника наводиться класична оповідь про могили дідуся й бабусі – Поли та Ніка, через що Чак пропонує звати його Поланіком. Але ми-то знаємо, що без сина Палагни тут не обійшлося.

Батьки розлучилися, і він із братами й сестрами жив на ранчо дідуся. Після навчання в Ореґонському університеті і до здобуття слави працював механіком дизельних двигунів. Підпрацьовував журналістом; є автором кількох посібників із лагодження вантажівок. Не бажаючи миритися з одноманітністю життя механіка, працював волонтером у центрі для бездомних та у госпісі – лікарні для безнадійно хворих. Зокрема, супроводжував їх на групи підтримки.

Писати Чак почав у тридцять із гаком років після відвідин письменницького гуртка. Перша написана ним книжка, «Безсоння», була визнана ним за неякісну і не публікувалася, але частина її увійшла до «Бійцівського клубу», а тематика перегукується з «Непоказними потворами».

Крім письменницької діяльности, нині він бере участь у Какофонічній Спільноті, члени якої влаштовують флеш-моберські провокації мистецького характеру – як от масову деструкцію образу Санти Клауса на різдво чи розсилання пластикових фекалій за випадковими адресами.

Щоби описати психа, достатньо його вислухати. Щоби дослідити систему, треба простежити все, що в ній ґлючить. Збираєш усі ґлюки під одну обкладинку – і маєш посібник із руйнування системи. Психам подобається, але того мало.

Додаєш людських гісторій. Різних, бажано не тих, що можна почути в телешоу.

«Перед моїми читаннями в Бостоні до мене підійшов молодий чоловік і попрохав підписати книгу. Він сказав, йому вельми приємний факт у моїй книзі про те, що офіціянти роблять з їжею, з їжею, бо він працював у 5-тизірковому ресторані й робив те саме з їжею знаменитостей. Я кажу: «Назви хоча б одне ім’я». Він нахилився і дуже тихо прошепотів: «Марґарет Тетчер їла мою сперму». Я став сміятись, а він просто стояв з розчепіреними пальцями: «Щонайменше п’ять разів». Це мене добило. Це ті речі, про які ми удаємо, ніби вони не існують» (з інтерв’ю Чака журналу The Alcove в кінці 2003р.).

Додаєш інформації. Того, що не можеш почути на вулиці й чого ніколи не надрукують у ґлянцевих часописах.

«Тут продають лікувальні посібники для сексоголіків, в яких є всі засоби затягнути кого-небудь в ліжко, про які навіть і не чув. Звісно, насправді воно має допомогти тобі усвідомити, що ти підсів на секс. Все передається в списках питань на кшталт – «якщо ви робите щось із нижченаведеного, ви можете виявитись сексоголіком».

Моя відповідь на все перераховане – «Ну що ж, тепер – так!» («Choke»).

Все це на тлі боротьби. Зазвичай, проти системи. Проти суспільства. Проти ідей.

«Ми зламаємо цивілізацію, щоби зробити щось ліпше з цього світу» («Fight Club»).

Все це з повторенням яких-небудь фраз. Дуже простих фраз, які від повторень стають ключовими.

«Я рахую – сім, я рахую – вісім, рахую – дев’ять…» («Lullbaby»).

І афоризми. Дуже багато афоризмів. Якомога більше.

«Це рибка номер шістсот сорок один за все моє життя. Батьки купили мені першу рибку, щоби навчити мене любити й піклуватися про яке-небудь инше живе і дихаюче творіння Господнє. Шістсот сорок рибок опісля я знаю лише одне: все, що ти любиш – помре. Коли ти вперше зустрінеш кого-небудь особливого, ти можеш бути певен, що він помре і стане землею» («Survivor»).

Це просто. Це існувало до Чака, але зібрати докупи зміг тільки він.

Це талант.

«Invisible monsters» (1994)

«Непоказні потвори». Зовні: твір про дівчинку, котра хотіла стати моделлю. Зсередини: що насправді є модельний бізнес. Зовні: «Showgirls». Зсередини: краса і потворність – це синоніми. Потворність, може, є позитивнішим словом. Зовні: світ – лайно. Зсередини: пояснюється, як у нього не вляпатися.

Ми забули, як це: читати поміж рядків. Нам тепер доводиться всовувати це насильно, разом із вибитими зубами й кров’ю з розбитих губ. Нашою кров’ю та зубами.

Відповідальність за прочитання книжки лежить на читачеві. Але в «…потворах», як і в подальшій Палагнюковій творчости нам не залишають вибору.

Свого читача потрібно виховувати.

Отже. Є фотомоделька, котрій пострілом знесло півчерепа і обличчя їй складали зі шматочків решти тіла. Вона розповідає, як їй з цим живеться, вона намагається з цим жити, в чому досить допомагає наркота. Ще є блакитний братик, спогад з дитинства, бо братик нібито мертвий, і нібито всім від того легше. Ще є подружка героїні, супермодель. Ще є істота, котра була чоловіком, доки не підсіла на жіночі гормони. Ще є батьки героїні. Зовсім трошки. Аби розповісти, що піклування про дочку може виражатися у чотирьох великих пачках презервативів і лекції на тему невпорядкованого сексуального життя. Не певен, чи зміг би таке подарувати від імени Санта Клауса. Ще є сімейка експериментаторів над людським тілом, все законно, вони оплачують рахунки за пластичні операції. Ви не уявляєте, наскільки форма може не відповідати змісту.

Діяметрально.

«Не роби того, чого тобі хочеться, – каже. – Роби те, чого тобі не хочеться. Роби те, чого тебе привчили не хотіти.

— Роби речі, що лякають тебе більше за все».

Цьому тексту відмовили у всіх видавництвах, куди звертався Чак. Її видали лише 1999 року, вже опісля виходу «Fight Club»у, і книжки, і фільму Фінчера. Після виходу «Survivor» та «Choke».

Цієї книжки дуже боялись.

«Бог лишень спостерігає за нами і вбиває, коли набриднемо. Ми ніколи й нізащо не маємо бути нудними».

Правильно робили.

«Fight Club» (1996), фільм (1999)

«Бійцівський Клуб» став одним із найсвіжіших заперечень сентенції, що в нашому світі книжки вже ні на що не впливають.

«Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Чак Палагнюк таке вигадав.

«Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб».

Девід Фінчер зняв фільм.

«Третє правило бійцівського клубу: б’ються тільки двоє».

Автор і читач.

Читач і читач.

Про цю книжку вже написано стільки, що попсою є не тільки вона, також критика на неї. Відгуки. Слинки.

У всіх осіб чоловічої статі прочитання книжки викликає захоплення. На диво, слабкої статі це не стосується.

Mеn only.

Одна небайдужа мені дівчина після спроби подивитися екранізацію заявила, що подібної фемінофобської гидоти вона не перетравлює.

Насправді ж «Клуб» не є фемінофобською книжкою. Просто гісторії кохання в ньому присвячено дуже мало місця. Набагато більше – рекомендаціям щодо знищення свого минулого життя.

Рекомендаціям на тему миловаріння з людського жиру. Чорний гумор: джерелом слугує відкачаний жир американок.

Рекомендаціям щодо революційної діяльності на небесах.

Насправді все починалось набагато невинніше.

З самотности. «Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги – через те я й полюбив групи підтримки».

Значить, треба себе переконати в тому. Щоразу, коли чоловік, вихований жіночим суспільством, виходить битися один на один, він забуває про все. Про роботу. Жінок. Рахунок у банку. Сите життя. Лишається тільки інстинкт боротьби, той інстинкт, який чавиться нашою цивілізацією понад усе. Вона витісняє його своїми суроґатами, що роблять із людей батарейки для матриці. І під час бійки дрібний клерк, офіціянт, кур’єр, кожен маленький зачавлений ґвинтик розуміє, що «Ніде не відчуєш себе настільки живим, як у бійцівському клубі. Коли є ти і є той хлопець, світло нагорі, і всі спостерігають. У бійцівському клубі не йде мова про виграш чи програш. Не в словах справа. Ось бачиш хлопця, котрий прийшов уперше, і його дупа мов кусень білого хліба. За шість місяців той самий хлоп мовби витесаний з дерева. Він знає, що може винести все».

Насправді всі чоловічі проблеми від того, що не вміємо вистоювати. Смокчучи мамину цицьку, на колінах у бабусі, упадаючи за дівчиною, під каблуком у дружини – ми звикаємо користуватись жіночою лоґікою. Це як вживати гормони. Ти можеш скільки завгодно переконувати себе у власній чоловічости й мужности. Як герої у бойовиках. Ти можеш вірити у свою силу й швидкість. Коли дивишся бокс чи футбол. Справа лише в одному – ти не в телевізорі.

«Часом платиш за все, що зробив, а іноді – за те, чого не зробив».

І от уявіть собі, що ці примітивні істини засвоює не одна колишня амеба чи інфузорія-черевичок. Уявіть, що в кожному штатівському місті, великому й малому, є мінімум один такий клуб, розрахований на 50 осіб. Уявіть, що вся ця армія переповідає леґенди про таємничого засновника, котрого ніхто не бачив, але котрому всі вірять. Що цей засновник пропонує робити речі, на які жодна з тих медуз до його появи ніколи б не погодилася.

Намалювати ґіґантського смайлика на стіні хмарочоса, а потім підірвати два офіси в ньому, аби з’явилися вогняні очі.

Чіплятися до незнайомців, аби тобі набили пику і не зірватись у відповідь. Щоби якомога більше людей відчули власну силу.

Купити пістолет, помінятися з одноклубником, а потім заявити, що твою зброю вкрали.

Це «Проєкт Каліцтво».

Шанс для кожного увійти в гісторію.

Повне знищення цивілізації.

Почати з хмародряпів.

А чому б, власне, і ні?

P.S. 11 вересня 2001 року. А кажуть, що книжки вже ні на що не впливають.

«Survivor» (1999)

Знову компанія.

Він: Тендер Бренсон. Тендер – це не ім’я, це звання. Бренсон – майже єдиний, хто вцілів опісля ритуального самогубства секти під назвою «Правовірча культура». Він уміє виконувати будь-яку хатню роботу. У нього великий досвід. Усе життя. Паралельно він на півставки працює телефоном довіри. Останні десять років.

«В той час, коли я намагаюсь обваляти котлету в сухарях, ці люди хочуть, щоби я виправив усе їхнє життя».

Він не схильний утримувати їх на цьому світі.

Вона: Фертіліті Голліс. Єдиний його друг. Вміє передбачати майбутнє. Винятково катастрофи.

Американці: кидаються на все, що існує в єдиному екземплярі. Це дає непогані гроші. Тому в цій гісторії з’являється

Аґент, котрий пропонує: знайти кишенькове люстро і попрактикуватися у зображенні щирости й невинности; товари з іменем вцілілого; його власна реліґійна проґрама; аванс у мільйон долярів за гісторію його життя у твердій палітурці; його власна відеокасета з вправами; ексклюзивне фото для обкладинки «People»; ток-шоу по всій країні; його власна різдвяна передача; колонки в декількох виданнях; його власний аромат парфумів; наклад Біблій з його автографом; пібадьорливі авдіокасети; «Caesars Palace»; його власна 1-976 гаряча лінія про спасіння; його власний рекламний фільм; знаменитість; суперзірка.

Це найкраща книга про продаж реліґії.

Він: погоджується, вживає анаболічні стероїди; засмагає; абразивно видаляє дефекти шкіри; електроліз; протезування зубів. Щоби відповідати уявленням людей про Месію, треба змінюватися.

Це найкраща книга про те, що людина може зробити з людиною.

З собою та иншими.

Він: поступово розуміє, в яке лайно вляпався.

«Все, що ми робили для виправлення мене, мало побічні ефекти, котрі теж треба було виправляти. Ці виправлення теж мали побічні ефекти, котрі треба було виправляти, і так далі, і таке инше».

Вона: скидає йому всі катастрофи, а він розповідає їх у своєму ток-шоу.

Публіка: платить. Публіка завжди платить.

Ще: як втекти, якщо вся країна знає тебе в обличчя. В Америці є будь-які напівфабрикати. «Біля нас на піску припарковані напівфабрикати будинків, будинків фабричного виготовлення, будинки-причепи. Вони розбиті на половини й третини й причеплені позаду напіввантажівок». Розрізаєш целофан, опиняєшся у готовому житлі, котре саме тебе везе, незнамо куди.

Це найнестандартніша книга про американський спосіб життя.

Ви чули про кладовище порноґрафічної продукції?

***
І ще. Вся ця гісторія надиктована на чорну скриню. Такі ставлять у літаки.

«Choke» (2001), фільм, 2008

Якщо коли-небудь влаштують конкурс на найнеприємніший післясмак від книжки, «Задуха» ґарантовано займе одне з призових місць. Палагнюк попереджує про це з перших рядків, – читач має знати, на що йде.

«Те, що тут коїться, з самого початку вас розлютить. А далі стає все гірше й гірше».

Гумор романового месіджу – не треба впадати в крайнощі. Слівце «гумор» застосовано тут через те, що вся дія на крайнощах і побудована. До межі виписана психолоґія героїв, центральний із яких – невдаха, чиє життя складається з походеньок у лікарню до хорої матері, праці в туристичному атракціоні «Колонія Дансборо», де інсценізується життя Америки у XVII сторіччі, розігрування сцен задухи в ресторанах заради заробляння грошей і сексу з малознайомими людьми. Синочок, нібито зачатий від Ісуса Христа, і вся його освіта – поїздки Америкою з матінкою, під час яких він дізнається, наприклад, що «Містер Емонд Сільвестрі, будь-ласка, підійдіть до своєї групи біля воріт десять корпуса D» означає, що там спецназівці знайдуть свого клієнта». Таємні шифри.

«– Всі речі, котрим тебе вчили по алґебрі й макроекономіці – можеш забути, – продовжувала вона – Ось скажи мені, що з того, якщо ти можеш дістати корінь квадратний з трикутника – а тут якийсь терорист прострелить тобі голову? Та нічого! Ось справжня освіта, котра тобі потрібна». Він всотує цю інформацію, проте ненавидить того, хто відкриває йому очі. Людина, котра хоче бути такою як всі. Герой коміксів, блін.

Друг героя, терплячий кретин, мріє хоч щось змінити в своєму житті, через те збирає каміння.
«– Але куди ти збираєшся подіти все це каміння?
А Денні каже:
– Не взнаю, доки не зберу скільки треба.
– А скільки треба? – питаю.
– Не знаю, брате ,– відповідає Денні. – Просто хочеться, щоби дні мого життя у що-небудь складалися».

«Задуха» – це роман невикористаних можливостей. Є вірогідність, що головний персонаж – син Христа, і він вчиться спочатку бути ним, а потім не бути. Потім Чаку набридає, і теорія розвінчується. Будує друг героя башту з зібраного каміння – натовп руйнує. На руїни збираються герої з їх подругами життя – і це оголошується фіналом:

«Тут, де ми стоїмо в цю мить, посеред руїн у темряві, те, що ми будуємо, – може стати все, чим завгодно».

Через ці шмарклі письменника і вбити можна. За плаґіят у Коельйо.

«Lullbaby» (2002)

«Колискова», за визначенням самого автора, є романом жахів. Дозволю з цим не погодитись, адже будь-який жахастик перш за все має на меті налякати, всі инші функції – у другу чергу, якщо вони взагалі є. Роман Палагнюка вчить, може, і жахливим речам, але точно не лякає. Це не той випадок, коли дешевий в усіх сенсах продукт перестає виконувати свою функцію – нас лякають, а нам не страшно, як, часом, ся трапляло з творчістю Стівена Кінґа. Просто нам показують, що знають нашу реакцію на подібні речі. І оце лячно – усвідомлювати власну байдужість.

У російського літератора Проханова є вислів «література виколотих очей». Око за око і все таке. Крізь призму роману – насильство маґічне супроти того самого. Отож. Герой цього разу журналіст, котрому робота остогидне тим більше, чим довше він працює. Останньою краплею стає серія матеріялів, присвячених синдрому раптової смерти немовлят:

«Він розповідає мені про смерть у люльці. Частіше за все це трапляється у віці від двох до чотирьох місяців. Понад дев’яносто відсотків усіх смертей трапляється до півроку. Після десяти місяців – це вже рідкісний виняток. Після року в свідоцтві про смерть пишуть: причина не визначена. Друга подібна смерть у сім’ї вважається вбивством, допоки не буде доведено зворотнє».

Герой дізнається, що в усіх будинках, де вмерли немовлята, була дитяча книжка, що легко відкривалася на 27-й сторінці. Що віршик в ній, взагалі-то, називають колисковим, і, прочитавши його, можна вбити кого завгодно, бо так позбавляли страждань в Африці під час воєн чи голоду. І бідака-журналіст, у котрого через цю пісеньку померли дружина з дитиною, вирішує позбавити світ цього лиха. Паралельно він думає про вбивчу силу слова. В усіх значеннях.

«Мільйон людей подивляться яке-небудь телешоу, а на ранок усі вимруть, бо серед проґрами була реклама».

І настане благословенна тиша, бо герой ненавидить звуко-голіків та тиша-фобів.

Далі? Далі компанія прихильників вікканської реліґії, кохання у вигляді ріелтора, що спеціялізується на будинках з привидами, чорна маґія, і секс під час левітації на тлі подорожей Америкою в пошуках всіх екземплярів тої злощасної книжки дитячих віршиків. Є солодкуватий флер некрофілії і видовищне закінчення з масою спецефектів. Просто проситься на екран. Екшн-фікшн, ітіть його. Видавець вимагає обкладинки.

А всередині? Сухий залишок хочете? Мене не полишало враження, що сам Чак відчував надзвичайну огиду до того, про що писав. Дуже вже багато ненависти сочиться зі сторінок, ненависти до світу, заповненого інформаційним шумом, і ненависти до себе, що долучається до цього. Прозріння мозку з контркультурно зачесаними звивинами трапляються, хоч і нечасто. І дуже багато в тому прозрінні розчарування.

«Чи потрібен мені великий будинок, швидкий автомобіль, тисяча безвідмовних красунь для сексу? Мені дійсно це все потрібно? Чи мене на те натаскано?

Неважливо, що чекає на мене в майбутньому, – все одно воно мене розчарує».

***
Звісно, можна було б так само розписати й инші романи Чака – «Diary» («Щоденник», 2003), «Haunted» («Переслідувані», 2005), «Rant» («Рент», 2007) та «Snuff» («Снаф», 2008). Можна було б згадати його нехудожні твори – «Fugitives and Refugees: A Walk in Portland, Oregon» («Втікачі й біженці: прогулянки Портлендом, штат Ореґон», 2003) та «Stranger Than Fiction: True Stories» («Дивніше за вигадку: правдиві гісторії», 2004). Можна, проте не бачу в цьому потреби. Якщо ви дочитали до цього місця, то вже визначилися – Палагнюк ваш автор, чи ні. Російські переклади, дозволю собі сказати, гірші за посередні й близько не передають атмосферу ориґіналів. Знаєте англійську – читайте англійською. «Рент» у пристойному перекладі Вікторії Наріжної цьогоріч вийшов українською у видавництві «Фоліо». Відтак, цю книгу, сподіваюся, ви точно прочитаєте, а там, може, й решта палагнюкової бібліографії вийде. Є шанси, що екранізована цьогоріч «Задуха», яка вже встигла вибороти спецприз журі кінофестивалю в Санденсі, восени дійде й до наших кінотеатрів.

Outro

Філософствувати про Палагнюка поза контекстом розмірковувань про письменство годі. Тонкий стиліст і вишуканий збоченець, як і решта, так само дає надію. У його формулюванні, наше життя – це не все, що може бути в нашому житті. В той час, коли чимало хто з братії пописує про велике й світле, котре, погодьтесь, великою мірою існує завдяки тому, що про нього пишуть, Чак пише про темне, про життєве темне, закривати на яке очі означає позбутись очей. В одвічній боротьбі з надлишковою вагою є два основних шляхи. У першому випадку бідака вішає в холодильнику календар з анорексичною моделькою і щоразу, заглядаючи за черговою шинкою чи тортиком, думає: «Відмовлюся – і стану, як вона». Другий шлях – повісити на стелі над ліжком фото жахливого товстуна і, відкриваючи очі, лякатися: «Не відмовлюся – і стану як він». Практика показує, що другий шлях ефективніший. Палагнюк теж веде нас цим шляхом. І не сподівайтеся, що він вас не змінить.

Чесно кажучи, об’єднувати під однією шапкою рецензії на прозову й поетичну книжки – вияв не надто доброго філологічного виховання. І все ж, я, даруйте, спробую. Річ у тім, що дві книжки Іри Цілик – «Ці» (поезії, 2007) і «Післявчора» (повість, 2008) вийшли майже одночасно (що то для вічності – один рік!), та й лейтмотиви одні й ті ж: місто, аж до вростання цього самого міста в організм, тілесність/сексуальність, ліричність, образність, доцільніше навіть казати «кадрованість» оповіді.

«Я зніму кіно… про Київ, про живу душу великого міста, без усякої поетичної лабуди… Раптом вона зупинилася. На асфальті лежав розчавлений бурячок. Це було так безглуздо і прекрасно, що захотілося плакати» – в одному цьому уривку стільки сказано про книжки Іри Цілик, скільки не скаже жодна рецензія жодного літературного сайту. В цьому шматочку тексту – Ірина кадро-образність, майстерно відзнятий «крупний план». Утім, найперше поговоримо про її Місто. Думаю, не надто згрішу супроти серйозного літературознавства, сказавши, що топос міста в сучасній «поезопрозі» став не більше й не менше як міфологемою, себто повторюваною одухотвореною структурою. Слід згадати з цього приводу хоча б «Місто в моєму тілі» Б.-О.Горобчука (К., Смолоскип, 2007). Власне, «місто-в-тілі» – метафора, що якнайкраще годиться для прозової книжки

Цілик (спільність мотивів відчитується навіть на рівні обкладинок: людина на тлі багатоповерхівки). Ірине Місто живе, наділене тілесністю, чуттєвістю, характером: «Кіра жила у місті скла, бетону, еклектики, селфмейду, швидкої їжі та іншого начиння класичної столиці. Втім, вона любила місто: вони малися з ним, як справжні коханці, яким є що дати одне одному». Іра Цілик любить Місто апріорі, незалежно від свого чи його, Містового, настрою. Люблячи, авторка не боїться писати про нього в різних тональностях – то у злегка романтичній, то в різко саркастичній, але завжди – в метафорично влучній: «Порожній майдан залишав досить тоскне враження. Вдень люди все ж таки брали на себе частину уваги, відволікаючи від еклектично-розгубленого обличчя головної площі міста, але тепер Кірі чогось спало на думку два слова – «dead city». Місто не було мертвим, воно просто спало, і його бетонні губи солодко слинила передранкова свіжість». Чи не здається вам, що останньому реченню досить зручно почувалося б у формі верлібра?

Є велика спокуса говорити про автобіографічність повісті. По-перше, обидві біографії – на обкладинці й під обкладинкою «Післявчора» – надто вже подібні. По-друге, в імені головної героїні повісті Кіри Буцім, без сумніву, зашифровано ім’я авторки – Іри Ці(лик). Однак біографія в цьому випадку радше є засобом, а не ціллю. Справді, для того, аби про щось говорити, слід це «щось» пережити, щоб читач повірив. Саме з життєвого досвіду авторки виростають правдиві персонажі, образи, життєві ситуації, влучні метафори. Та й професія авторки неабияк уплинула на її тексти. Найперше – на кінематографічний характер оповіді. Навіть жанр «Післявчора» ближчий до знайомої нам кіноповісті – так, буцімто Цілик заздалегідь готує свою книжку для камери. І друге. Для Іри Цілик надзвичайно важлива триєдність часу – минулого, теперішнього й майбутнього. Звідси – часті ретроспекції, що тільки додають повісті «екранності». Авторка навчає цінувати час, жити одночасно в «тут-і-тепер» і «там-і-тоді», навіть на імена вона не хоче марнувати ні свій, ні читачевий, ні – тим більше – Кірин час, скорочуючи їх до одного складу: «Ці», «Бу», «Ба», «Да» – «щоби не надто дисонувати зі світом, який активно рухався у бік мінімалізму».

Цілик Іра. Ці: Збірка поезій. – К.: Факт, 2007

Якщо повість «Післявчора» я би могла в якомусь сенсі назвати «поезією міста», то збірку поезій «Ці» важко підігнати під якусь одну домінанту. Сама авторка в «передмові» назвала «Ці» «збіркою-емоцією», «неоднорідною, непропорційною» – першою. Ця «первинність» відчувається навіть у самому доборі текстів: на ста сторінках зібрано поезії 1999-2007 рр., а це є водночас і плюсом, і мінусом збірки. З одного боку, вибрано справді вартісне, з іншого – на тлі «дорослої» поезії різко впадають у вічі саме перші спроби Іри Цілик. Коротко схарактеризувавши «ці» вірші, я би назвала їх:
а) витончено еротичними (її еротика, сказати б, стильна):
Налюбилася ТАК,
Аж потріскались губи,
Аж пошарпались стегна,
Спластилінились руки…;

б) неймовірно жіночними:
Але «стограм» мій – валер’янка
На цукор.
Через кватирку дощ фіранку
Поцупив…;

в) нерівномірно настроєвими: то різкими й серйозними, часом навіть філософськими («.девочка.», «.я перший селфіш на селі.», «.мне нравиться гибкость в вопросах совести.»), то по-дитячому наївними, аж хочеться всміхнутися цьому простому щастю («.стільчик.», «.соня еріксон.»):

Бо в мене є світ
і стільчик,
якому вилізла я
на бильця,
і нюхаю небо
з комашками вкупі,
що вже в сандалі набилися… – одразу згадується просте щастя атракціону «Ромашка», яке обирає героїня «Післявчора» Кіра замість кар’єри в Парижі.

Авторці важко дорікнути щодо браку інтертекстуальності: в її віршах раз у раз зринають письменники: Чехов («.моя палата номер шість.»), Грибоєдов («.ум от горя.»), Набоков, Воннеґут, Фаулз, фільми, режисери й музичні гурти («.сладкий ноябрь.», Кустуріца, Тарковський, Portishead), можна віднайти навіть автоцитування (данина постмодернізму?). «.Здесь и сейчас.» – «тут-і-тепер», «.аж внутри тесно – такая сильная.» – так би я схарактеризувала Кіру Буцім. Немало й цікавих експериментів із формою віршів, їх фонікою («В моєму волоссі заплетена осінь…»), ба навіть – у дусі авангардизму – із самою мовою. Однією з найцікавіших щодо цього поезій збірки є вірш «.вышивать.»:

Вышивать.
Жевать вишни.
Выживать.
Выуживать лишнее…

До речі, з приводу двомовності «Ці» варто сказати (між іншим, на сторінках «Післявчора» крім української та російської мирно співіснують ще, як мінімум, англійська й французька). Як говорить сама авторка в «передмові», «ці вірші – ніжне сусідство моїх україномовних та російськомовних текстів. Пояснювати витоки вродженого білінгвізму корінній киянці, гадаю, було би недоцільно». Цілик не боїться двомовності, і якщо поезія – це спонтанність та відвертість, то дорікнути авторці тим більше нема за що.