Олеся Мамчич. Фото Ірини Брязгун

Беручи до рук чергову поетичну новинку від Старого Лева, в принципі, очікуєш на якісне видання. Але цього разу отримуєш не просто непогану збірку, а книгу, яка б’є під дих. Над просто хорошою літературою іноді можна задрімати, думаючи паралельно про щось своє. З «Абрикосами Донбасу» я не змогла заснути навіть серед глибокої ночі, аж поки не дочитала до кінця.

Перше, що впадає у око: ошатне оформлення, книжку приємно тримати, вбираючи в себе її вагу, фактуру паперу, кольори.

Потім помалу занурюєшся в тексти, значну частину яких уже чула під час живих виступів. Але одна справа сприймати їх на слух «добірками» – інша – зрозуміти, як вони відлунюють у межах ширшого простору збірки. Тоді можна простежити і як вірш народжується із вірша, і де вперше з’являється інтонація, ще слабка, щоб вибухнути через кілька років на повну потужність.

Помітно, наскільки зростає поетична майстерність авторки, порівняно з текстами, датованими умовним «довоєнним часом». Умовним, бо війна присутня як передчуття (наприклад, цикл «Ням і війна» 2008-2009 років). Ням – дивна істота, частково дитина, частково солдат, частково сама війна, що ось народилася «п’ятдесятого жовтня», і ось дорослішає на наших очах.

Любов Якимчук починає зі зрозумілих речей. Опис світу навколо неї – і приходять абрикоси Донбасу у жовтих касках або «перевернуті корені диму Алчевського», шахти і фабрики, власне, те, що ми раніше могли асоціювати з Донбасом, до минулого року. Люба – любить їх, тому її розповідь сповнена чутливості й гіркоти. Шахта може поранити, ба навіть убити, вугляний агент «пахне парфумно, реагентами». Мабуть, нам усім треба було з цього починати: слухати про кожен регіон поезію, написану його мешканцями із любов’ю. В ідеалі так має бути, увесь світ має бути картою поезії, зітканою із тисячів люблячих голосів.

На практиці все інакше.

Первомайськ, місто, у якому Якимчук народилася, «розбомбили на перво і майськ». І вибухи бомб розбили її поезію, пошматували її на окремі слова, склади і смисли. І – парадоксально – розгромлені, розчавлені, «розкладені» вірші звучать набагато потужніше.

Люба шукає нову мову. Навіть не так: нова мова сама її знаходить. Ця мова утруднена, образи чіпкі і далекі від «красивості». Вони живі, настільки, що містять у собі більше, ніж сказано. Смислу, розбитого, покривавленого, так багато на одиницю знаку, що після деяких віршів треба довго мовчати.

І хоча мовні експерименти є й у раніших текстах Якимчук, розумієш: тоді це був струмінь, який лише перед-чував, дозрівав, чекав свого часу. І саме тепер пошуки форми настільки міцно спаялися із наповненням, що інакше й бути не може.

Деякі поети зараз змовкли – живуть, назбируючи новий досвід гіркоти у собі. Любов Якимчук, перебуваючи всередині ситуації (над будинком її батьків снаряди літали туди-сюди в обидва боки), знайшла слова цієї війни, і вимовила їх.

Ритм Якимчук – дуже динамічний «вдих-вибух, вдих-вибух». Образи, цифри слова і букви щільно припасовуються, тримаючи текст. А верлібр зчепити разом набагато складніше, аніж силабо-тоніку! Взагалі-то, написати хороший верлібр тяжче, ніж римований текст: без відчуття рівноваги його можна продовжувати, рядок за рядком, до нескінченності. У «воєнні» вірші Якимчук не втулиш жодного зайвого слова.

І ще – впродовж книжки – ми чуємо легкий голос авторки, що намагається трохи розбавити вимовлену гіркоту. Це коментарі до віршів «вірш гнив із 1 по 14 жовтня 2014 року в Києві». Це посвяти різним людям, епіграфи і дати (вони стоять не під усіма текстами, певно, як і з розділовими знаками – іноді вірш потребує дати, іноді ні). Це «передмова Маріанни Кіяновської», а насправді світлина Люби у сукні, виплетеній Кіяновською.

І завершити я хотіла би, повністю процитувавши текст, не пов’язаний на око із подіями на Донбасі, хоча й написаний у потоці 2014го. Він відлунює силою, що визріла у Якимчук у результаті усіх тих пережитих, перемучених, трагічних подій. І коли ця сила звучить у текстах, у котрих немає бомб і крові напряму, – оце вже вищий пілотаж. І хай ця сила з Любою лишається. І хай її наступні вірші, і її подальше життя, вже будуть не про війну.

БРОВИ
ні-ні, не одягну чорної сукні
чорних туфель і чорної хустки
прийду до тебе в білому –
якщо доведеться прийти
і дев’ять білих спідниць
будуть на мені одна попід одною
я сяду перед дзеркалом
(якщо воно буде завішене рядном)
чичиркну сірником
він обгорить, і я
наслиню його
і намалюю собі чорні брови
поверх моїх чорних
і буде в мене дві пари брів
мої і твої над ними
ні-ні, не одягну чорної сукні
я одягну чорні брови
твої на себе

Олеся Мамчич

Нобеліанти з літератури в Україну зазирають нечасто. Тому, коли у фейсбуці побачила запрошення на зустріч із Маріо Варгасом Льосою, попри деякі вагання, пов’язані із катастрофічним браком часу та хворою на бронхіт дитиною, – вирішила їхати. Спілкування вживу жодним чином не порівняєш із переглядом ютубівського запису.

Ще під час Майдану сама собі пообіцяла: віднині ловитиму кожну можливість, пов’язану із виходом поза суто український контекст. Ми просто зобов’язані вириватися із провінційності, стежити за сучасним світовим літературним процесом «із перших рук»! Занадто довго наші попередники, замуровані совком і «руссім міром», такої нагоди не мали.

Тверезо оцінивши ймовірну кількість слухачів, вибралася заздалегідь, і навіть морально готова була стояти у проході. Звісно, за двадцять хвилин до початку всі місця уже зайняті, а у проходах – натовпи «стоячих». Ну але ми не горді, запросто можна втулитися й на підлозі, тож шукаю собі закуточок і сідаю. Вже за п’ять-десять хвилин «сидячі» шматочки вільного простору теж закінчуються, і лишається хіба пожартувати у соцмережах про ще не зайняті люстри. Позаду мене підтискає сумкою іноземка – із боків – такі ж як ото я «сидільці», що намагаються розминутися руками, ногами і головами. Але ніхто не нарікає – аякже, самі знали, куди йдемо.

Найцікавіше починається зі стартом самої акції. Письменник говорить, як йому й належиться, іспанською. Але перекладу… нема. Безпорадно озираюся довкола: бачу, незначна кількість щасливчиків дістає навушники синхронного перекладу. Чорняві іспанці слухають із задоволенням. Решта, як і я, спантеличені.

Гм. Через кілька хвилин, усвідомивши всю глибину ситуації: я тут цілковито «замурована» натовпом, мови не розумію, ні у кого поблизу навушників нема, щоб бодай спитати, про що йдеться, – намагаюся достукатись до організаторів. У записці, йменованій «крик душі половини залу», прошу про гучний переклад зі сцени. Бачу, як мій папірчик мандрує із рук у руки і таки втрапляє до українських модераторів. Бачу – читають, щось між собою радяться і… махають головою: «Ні». Тут мені уже стало геть сумно.

В афіші, що гуляла інтернетом, чітко вказано було: вхід вільний. Анічого про «мова заходу – іспанська», чи «кількість приладів синхронного перекладу – незначна».

Сяк-так, пригнувшись і стиснувшись, продираюся до виходу. Зустрічаю там знайомих колег по нещастю. Виявляється, можна дочекатися, коли хтось із обраних власників чарівного пристрою занудьгує й вирішить піти. Але навушники дають – увага – лише взамін на документ!

Дякувати Богу, революція в Києві скінчилася. Час, коли йти столичними вулицями було вкрай небезпечно, – теж. Дні, коли паспорт обов’язково брала із собою на «раптом що хоч опізнають», – минувся. У анонсі зустрічі таких дрібниць, як «а перекладач ми вам дамо тільки взамін на паспорт» – теж не передбачено.

Одна людина канючить: «А можна я вам – якщо з’явиться вільний пристрій – ключі від квартири взамін покладу?». Ні. Володарі слова зрозумілого лишаються невблаганними. Утім, спроби ще якогось натурального товарообміну й так не мають сенсу – навушників банально нема: ні зараз, ні за двадцять хвилин до початку, як то було у моєму випадку.

А тепер власне те, що хотілося сказати: невже про такі елементарні речі не можна було подбати? Якщо акція розрахована на знавців іспанської – чому про це ні слова у анонсі? Якщо кількість приладів обмежена – чому не було запрошень, як то роблять у решті світу на захід від нашого кордону? Буквально нещодавно я повернулася з Кракова, і там на Конрадівському фестивалі теж були зустрічі з відомими іноземними авторами. Але поляки заздалегідь роздавали запрошення, тож ні з місцями в залі, ні з навушниками проблем не було. І, звісно ж, там нікому навіть на думку не спадало просити «паспорт у заклад». Паспорт, про бажаність якого так само не попередили.

А чому би, зрештою, усвідомивши прокол і помітивши, що слухачів набагато більше, аніж розраховували – не зробити почерговий переклад зі сцени? Так, повільніше, несучасно, але ж зате усі зрозуміють!

Я довго прилаштовувала хвору дитину. Їхала півтори години в один бік зі своїх дальніх околиць. Відклала всі нагальні справи – і…

Якщо ми хочемо жити у притомній країні – не обов’язково відразу чинити подвиги, йти на фронт, перевертати світ. Це не кожному під силу. А от просто не кинути сміття під ноги. От не поїхати на червоне світло. От, зорганізовуючи гарний захід, елементарно подумати про людей, що на нього прийдуть, із повагою поставитися до їхнього часу. Сподіваюся, так і буде наступного разу. Сьогодні ж я повернулася засмучена, сердита, втративши кілька годин, так і не почувши Льосу.

Олеся Мамчич

Українському письменнику майже не можливо уникнути Польщі. Навіть якщо дуже постаратися, замкнути вуха, очі, язик – польська мова просочується крізь пальці, проступає поміж літер кирилиці – і на четвертий день перебування в мовному середовищі ти починаєш усіх розуміти. Так само й із книгами. Роззираючись у краківській книгарні, я всюди натрапляла на знайомі з перекладів імена. Поезія, проза, репортажистика, ба навіть дитяча література.

Польща манить: країна, ледь-ледь відмінна від нас, – але якій удалося перенести точку опори із в’язкого комуністичного минулого до європейської леткості.

Якось так склалося, що я чи не єдина з-поміж своїх друзів у Польщі досі не була. Тому ідея літературного туру через Люблін-Варшаву-Краків видалася дуже привабливою.

Що таке цей тур?
Власне, знайомитися з культурною інфраструктурою Польщі зібралася групка молодих літераторів, арт-менеджерів і журналістів. Маршрут відкриттів, попри спільну насичену програму (виступи, зустрічі, відвідування культурних установ, участь у Конрадівському фестивалі) – у кожного свій.

Організатори – Центр літературної освіти спільно з Іриною Вікирчак.

За яке бабло? З боку Польщі було максимальне сприяння – з нами охоче зустрічалися і ділилися досвідом «за так». Дорогу-хостели-харчування довелося проплачувати самим.

Трохи позаздрити…
1.
Бібліотеки (а кожна територіальна громада мусить, за законом, утримувати власну) – сучасні, прозорі, кольорові. Вони перетворюються на культурні локації ширшого значення – тут і презентації, і мовні курси, і майстер-класи, і різноманітні лекції. В Інституті книжки розповіли про особливо успішну програму: поляки цілеспрямовано створюють читацькі клуби при бібліотеках. Отак собі зібратися гуртом, обговорити новинку – ніби й не казна-яке новаторство, але ж працює!
І, до речі, перш ніж рушати з дому за потрібним томом, можна перевірити в інтернеті: а чи є він? А у котрій саме філії?
Та й інші культурні установи – незгірші. І представники їхні говорять мовою людською, притомною, жодних тобі віночка з-за рогу чи шароварів із-під поли.

2.
Поетична премія імені Шимборської, яку вручають удруге. Чудовий модерний зал, вхід за запрошеннями і у вечірньому вбранні. Церемонія розроблена зі смаком, але водночас дуже й дуже представницька: ще б пак, президент Польщі з дружиною, міністр культури – присутні, пряма трансляція в телевізії, безліч журналістів – теж, сума премії – значна, суспільний резонанс – максимальний. Після представлення п’яти номінантів настає урочистий момент: цього разу лауреаткою стає Юлія Гартвіг. Фанфари, спецефекти, ЗМІ… Але все вишукано, тонко, ніжно.

3.
Невеликий Люблін, за кількістю населення не надто більший за наш Чернігів. Безкоштовний буклет, у котрому зібрані анонси культурних подій за місяць, містить понад сто сторінок дрібного шрифту. Лише серйозних фестивалів нарахувала 40. Маю дачу неподалік од Чернігова, на якій проводжу літній сезон. Скільки разів уже бувало: нам із чоловіком випадає вільний вечір, а єдине, куди можна піти – кіно із голлівудським блокбастером.

Милі дрібнички
1.
Йдемо осінньою алейкою у центрі Кракова. На лавочках обабіч – qr-код із віршами польських поетів. А у одній із кав’ярень – симпатичний «домофон», натиснувши кнопки якого можна почути запис голосу Мілоша, Шимборської… Гарно.

2.
Конрадівський літературний фестиваль. Усі акції, на котрих удалося побувати, вражали кількістю публіки: охочих потрапити і послухати, м’яко кажучи, багато. Чималий зал – переповнено. Аудиторія зацікавлена, уважна. Хто там казав, що література на Заході перетворюється на вузькоспеціалізоване хоббі?

Акунін
Ну – Акунін то Акунін. Для декого зустріч із ним у рамках Конрадівського фестивалю лишилася найяскравішим враженням. Мені – цікаво, але не більше. Коли йшлося про його «творчу лабораторію», книги – так. Коли про ситуацію політичну – гм. Видно: йому справді боляче, у що перетворюється російське суспільство, неодноразово казав про нестерпну атмосферу Москви, про потьмяніння. Але… Із прямого запитання із залу: якби ви раптом стали на день керівником Росії, віддали би Крим? – Акунін «з’їжджав». Видно – оддавати не хочеться. А коли він почав осмислювати те, що відбувається зараз, у категоріях іспиту для російського суспільства, який воно (їхнє суспільство) все одно колись та складе – стало мені геть сумно. Поки цей умовний «руссій студєнт» перескладатиме свої завалені екзамени, скільки наших хлопців погине?

Най-най
Приватне помешкання Чеслава Мілоша. Не є воно ні музеєм, ні відкритою територією. Але нас по знайомству пустили. І поки особистий секретар Мілоша Аґнєшка Кошинська відповідала на наші питання, не полишало дивне відчуття особливої зустрічі із поетом. Ще б пак – нам дали потримати його речі: чорнильну ручку, напівстертий олівчик, сторінки рукопису, книги, телефонний записник, лупу, і… навіть нобелівський диплом.

Можна було зазирнути у морозилку Мілошевого холодильника. Можна – подивитися на вигляд із його вікна на ошатний дворик, оповитий плющем. Перше, що я зробила, вийшовши з будинку – рішуче попрямувала до книгарні за тисячесторінковою «цеглиною» – збіркою усіх Мілошевих віршів польською. Ми не можемо прочитати всі книги на світі, лише ланцюжок особистих зустрічей вибудовує наш шлях – від автора до автора, від рядка до рядка.

Польще, мені було добре з тобою. Мілоше, я з вами, здається, зустрілася.

Ізабела Мейза, Вітольд Шабловський. Наша маленька ПНР. / Пер. з пол. А. Бондар. — К.: Темпора, 2013

Одного чудового дня польська сім’я ускладі тата Вітольда, мами Ізабели і дворічної доньки Маріанни сіла на машину часу і пересунулася на тридцять років назад, у 1981-й. Подорожі передувала довга ґрунтовна підготовка: це ж бо на цілих півроку ПНР (Польська Народна Республіка) стане їхнім домом. Перше речення фантастичної повісті, трейлер до чергового голлівудського фільму? Ні, це – початок шаленого проекту журналістів Вітольда Шабловського та Ізабелли Мейзи, котрі наважилися повернути природній плин часу, двічі увійти в ту саму річку.

А конкретніше, ця чудова родина зробила все, щоби максимально спробувати на власній шкурі, як то воно жилося, у тих восьмидесятих. Кухня? – жодних ананасів, апельсинів чи бананів, побільше картопельки, жирного і смаженого. Одяг? – білизна, у котрій пітнієш швидше, ніж її одягнеш, ситцева блузка для мами і товсті колготи для дитяти. Зачіска? – накручені локони Ізабелі, вусики для Вітольда. Крамниці? – товари, яких немає, черги, хамство продавців. (У сучасній Польщі, звісно, треба попобігати, щоб розшукати таке диво, але хіба старанних журналістів злякаєш трудношами?)

Але що найжахливіше в цьому експерименті – півроку треба обходитися без гуглу, фейсбуку, джіпіес, без мобілок, великих супермаркетів, памперсів і дезодорантів – одне слово, без усього, чого не було станом на обраний 1981 рік у Польщі.

Зате – можна стояти всю ніч перед магазином, пересуваючись по два метри за секундоміром, імітуючи чергу. Можна порозпитувати всіх знайомих на предмет, де кого погано обслужили, – і радо податися туди. А ще роздобути «малюка» – машину тих часів, котра ламалася щодвігодини, – і утікати на ній  від місцевого даїшника. Спокушений страж європейських доріг, зобачивши таке антикварне одоробло, одразу розколюється і пропонує владнати проблему за допомогою первісного методу – хабара.

Валізи спаковано, родина переїхала в трущобний район на зйомну квартиру, в котрій нічого не змінилося в плані інтер’єру від тих благословенних часів. Пригоди починаються.

Часом кумедно до сліз читати про ситуації, що виникають на стику експериментального ПНР та сучасного світу. Спроба надрукувати репортаж на друкарській машинці зазнає ганебного краху, бо в тексті не можна так просто попереставляти початок і кінець. Періодично доводиться вирубувати електрику самим собі – бо в ПНР так було, то що ж, треба. Екстравагантно вбрана родина в потязі раптом дістає зі стародавніх наплічників варені яйця та починає їх прилюдно уминати – як відреагують попутники?

Ставлення до роботи також має бути пеенерівське, чистоту експерименту порушувати не слід. Але як зорганізуєш халтурне нічогонеробіння за умов, що твоя зарплата геть по-капіталістичному залежить од відробітку? І тоді на думку спадає рятівна ідея – треба щось поцупити із контори, цебто офісу. Ну хоч би фломастери або пачку паперу.

А ще – цілий набір тем: совок і гігієна (страшнувато), совок і місце жінки в суспільстві (кіндер, кітчен, робота, партія), совок і медичне  обслуговування вагітних (ну, тут знайома картинка)…

Усе це добре, але гумор – лише побічна реакція проекту, який справді є ігровим – але через таку форму поступово веде до дуже навіть серйозних роздумів. Дивовижно, наскільки схоже ми, виявляється, з поляками жили! Бо я собі думала, що на захід від есересерівського кордону комунізм якщо й процвітав, то в неймовірно полегшених формах. Ба ні. Наші сусіди мали повний набір – і довжелезні черги, і дефіцити всього, чого можна, і хамство чиновників, і розмежування світу офіційної брехні та приватного світу своєї родини, і недовіру до можливих провокаторів, і… (Доповнюйте на власний розсуд, хто скільки зуміє згадати).

Тож перша реакція при прочитанні книги – впізнавання, до дрібних деталей: таким було моє дитинство, а в батьків – молодість. Схожі речі я намагалася нещодавно пояснити подрузі-австрійці і не знаходила потрібних слів, адже без відповідного культурного контексту моя оповідь звучала, як повна фантастика. Навіщо ставати у будь-яку кілометрову чергу на кілька годин, купуючи хоч щось, байдуже, потрібне воно тобі чи ні? Як це – щоби батьки-інженери не могли за свою зарплату прогодувати сім’ю, а деякі їхні друзі намагалися приховати диплом про вищу освіту, бо без неї, освіти, влаштуватися в житті легше? Непролазні хащі бюрократії – що це?

Водночас, коли книга вже лежала дочитана, а думки, спричинені нею, не відпускали, я полізла у всюдисущий гугл і знайшла світлини авторів за період їхнього «пеенерівського» проекту. Перша моя реакція – та їхня ПНР не така вже й занедбана! Коли моя уява малювала знайомі з дитинства понурі коричневі меблеві стінки, квадратні холодильники «Мінськ» і металеві праски, якими, раптом що, можна і злодія прибити – то візуальна картинка польського ПНР мала оптимістичніший характер. І холодильник за обрисами м’якший, із сучасним сплутаєш. І меблі світліші. А фото старанно відтвореної ретро-кухні, на котрій вбивалася головна героїня, чесно кажучи, стовідстотково повторює нинішню кухню моєї свекрухи.

Сіла я й задумалася міцно: певно, нізащо не захотіла би сама влазити в такий проект, відтворюючи власне дитинство 1980-х. Перша причина, безперечно,  брак артистизму – мені було би геть некомфортно входити в роль і постійно шокувати незнайомих людей, просячи їх, до прикладу, отоварити талон на м’ясо.

Але причина друга, думаю, вагоміша: немає ще в нас такої разючої дистанції між світом совка і світом капіталізму. Так, звісно, супермаркети, інформаційна революція і купа гаджетів, які до невпізнаваності змінили стиль спілкування нового покоління. Але по наших вулицях і досі пихтять стародавні машинки, і не тому, що їхні власники так кохаються в антикваріаті, а тому, що не можуть собі дозволити придбати нормальну автівку, котра би рухалася як слід і не ламалася. І сама я починала своє сімейне життя з диванів, вироблених в СРСР, із котрих у спину впивалися пружини. А на що перетворюються наші дороги після зимових снігів, страшно навіть подумати. А ріднесенькі черги в бюрократичних установах… От спробуйте хоча б отримати закордонний паспорт… Одне слово, немає нам ще чого відтворювати, бо воно живе і процвітає під носом, і помирати не збирається, і дратує неймовірно.

Позитивний висновок, який винесли Мейза і Шабловський зі свого експерименту, стосується сфери спілкування. Без інтернету, мобілок та мультиків у ноуті вечори доводиться проводити одне з одним. І стільки відкриттів чекає на цьому шляху… До того ж, соціальну незахищеність люди компенсували теплими стосунками, а також цілою системою альтернативних соціальних зв’язків. У царстві совка нічого не можна було досягти прямо, але якщо твій кум – продавець, а інший кум  – лікар, а однокласник – свій при роздачі путівок на море, то жити можна пречудово. У нинішній же Польщі кожен сидить у своєму планшеті, не знаючи, як звати сусіда за стіною. Тож  журналісти щосили намагалися знайомитися із сусідами і заводити розмови в чергах. Часом їм вдавалося, а часом наштовхувалися на повне нерозуміння й зачинені двері.

Як на мене, то в українських реаліях спілкування поки не занепадає. Кожна більш-менш велика черга до лікаря розговорюється, а мої батьки – попри те, що переїхали до новозбудованої висотки, – все одно знайомі з усіма найближчими сусідами. Ще зовсім недавно я могла залишити дитину на бабцю з нашої хрущовки, а сама збігати на 10 хвилин у справах. От тільки дуже тривожним видалося спостереження польських авторів: добрим совковим тоном при такому спілкуванні є песимізм. Жалітися і лаяти потрібно все  – владу, начальника, погоду. Нічого не нагадує?

Хочу додати насамкінець, що українські читачі мали змогу ознайомитися трохи раніше ще з однією книгою Шабловського «Вбивця із міста абрикосів». Власне, на попереднє видання я і попалася. Кілька місяців тому одна недоспана ніч, коли од читання одірватися просто фізично неможливо, – цілком на рахунку Шабловського. А потому – не лише насолода від захопливих історій, а й чимало порушених штампів та рій нових думок у голові. Тож ще толком не знаючи, про що «Наша маленька ПНР, я вже віддавала за неї гривні на Форумі. І, звісно, почавши ще в потязі на Київ, не відлипла, поки не перегорнула останню сторінку.