Максим Дупешко. Історія, варта цілого яблуневого саду. – Чернівці: Книги ХХІ, 2017

У центрі твору, попри всі сюжетні й образні перипетії в долях його героїв, насправді перебуває місто. Місто Чернівці. Місто Чернівці одразу в кількох епохах, а головно – в міжвоєнні роки ХХ століття. Місто надзвичайно мультикультурне й строкате, то статечне, то екзотичне. Місто речовинне і стильне. Місто, сповнене власної неповторної культури й ідентичності та не позбавлене ностальгії за клаптиковою імперією Габсбурґів. А вже в ньому розгортається приватна історія кількох поколінь і відбиває, ніби річкова поверхня, парадокси Великої Історії з її війнами, «переїздами» кордонів та іншими катаклізмами. Гадаю, ви впізнали дискурс. Тож наводити контекст із нашої та сусідських літератур немає сенсу – все це дуже навіть на слуху.

Оповідач «Історії, вартої цілого яблуневого саду», наш із вами сучасник, якось зустрів живий уламок тих міфічних старих Чернівців – старшого чоловіка на ім’я Павел Бачинський. І той розповів йому про своє життя, ставши принагідно головним героєм книжки.

А головною подією його життя було мультинаціональне кохання. Тобто кохання його, нащадка українців, поляків і німців, та єврейки Дори. Романтичне знайомство, повільне зближення на тлі тривог і катастроф межі тридцятих і сорокових років. А потім зникнення Дори за брамою чернівецького ґетто – і пошуки Павлом її слідів довгі десятиліття… Усе це на тлі інших життєвих радощів, трагедій і курйозів.

Паралельно розгортається інша, вже раніше трохи окреслена епопея. Спершу – буття «європейських» Чернівців. Далі – руйнування духу строкатого і смачного міста. Воно в книжці відбувається в два етапи – при «других румунах» (союзниках Гітлера) та при радянській владі, а також, ясна річ, завдяки війні.

Відтак, постають сіруваті й ворожі героєві радянські Чернівці. І завершують цю структуру Чернівці дев’яностих років, із яких ніби й ведеться оповідь (щоправда, є ще зовсім трохи епізодів уже з цілковито наших днів – із фронту українсько-російської війни). Варто відзначити, що, всупереч стереотипам, 1990-ті зображено як доволі жвавий, яскравий і вигадливий, хоч і непростий, період, у якому починає відроджуватися дух міста.

Максим Дупешко змалював Чернівці красиво і привабливо, хай десь і стереотипно (більше про це – далі). Читаючи книжку, хочеться потрапити знову до цього міста, отож вона має певну туристичну цінність, а тому, може, ще послужить цій галузі Чернівців, яка й так добряче прогресує в останнє десятиліття. І розвиває чернівецький міф і чернівецький текст в українській літературі. А українська складова цього міфу останнім часом явно потребувала увиразнення й додаткового проговорення.

Згадувана романтичність – одна зі стилістичних домінант книжки «Історія, варта цілого яблуневого саду». Романтизм і сентиментальність чатують на читачів на кожній другій сторінці. Від емоційних перепадів і фатальних почуттів до особливої культури прогулянок і ефектних краєвидів. Проте Дупешко уникнув дуже поширеної в таких випадках спокуси поспекулювати на сльозових залозах читачів.

На тих сторінках, які стосуються 1990-х років, оповідач де-не-де легко підсміюється над постмодернізмом (здається, вже намертво приклеєним в українському літературному контексті саме до дев’яностих). Однак чимало моментів самого твору Максима Дупешка зовсім не чужі мерехтливим постмодерним тенденціям. Це й постійне перемикання з епохи на епоху. І характерне багатоголосся. І численні натяки з алюзіями (частина з них, гадаю, буде зрозуміла самим тільки чернівчанам). І літературна пародія на радянську пропагандистську п’єсу та тут же – критика цієї пародії. Проте письменник не доводить усі ці речі до естетичної густини формалізму. Навпаки, скеровує своє письмо абсолютно сюжетно, надає йому імпульс литися стрімко і прозоро, як це робить річка Прут, здається, навіть у межах Чернівців (чи хай буде в межах Чернівець – щоб підтримати місцевий колорит).

Головною слабкою ланкою «Історії, вартої цілого яблуневого саду» виглядає жанрова передбачуваність і деякий схематизм. Для декотрих читачів вони можуть бути зовсім неприйнятними. Ідеальні Чернівці-до-радянської-влади надто вже стандартні, кава в них надто добра, а портрет цісаря надто очищений від результатів діяльності мух. Подекуди це місто надто нагадує Львів Юрія Винничука (зокрема, веселим вигадливим побутом) чи Станіслав Софії Андрухович (зокрема, загадковим тривожним настроєм). Міжнаціональні відносини тут так само надто правильні: не просто толерантні в поєднанні з «окремими інцидентами», а й із неодмінними «квотами» різних народів у кожній описаній компанії: українець-румун-єврей-німець(-поляк). А в описі «радянських варварів» аж навіть якось дивно не зустріти всоте переказаного старого анекдота про жінок і нічні сорочки, прийняті за вечірні сукні. Не позбавлена дози наївності й розв’язка головної інтриги – пошуків слідів Дори, – коли розгадки і люди, які їх знають, раптом починають сходитися докупи за лічені дні, підозріло швидко.

Але на диво це той випадок, коли така наївність у загальному заліку не дуже сильно й шкодить. По-перше, в певному сенсі вона співзвучна й сентиментальним, романтичним, і постмодерним мотивам книжки. По-друге, небуквально трактована, непогано корелює із символічним планом роману, в якому зустрічаємо такі колоритні мотиви, як яблуневий сад, що в ньому головний герой розповідає свою історію оповідачеві (спокушає історією? спокушає старими Чернівцями?), чи як Бог, котрий являється матері Павла на даху вокзалу. Усе це разом укотре нагадує нам про те, що здоровий глузд не відіграє прямолінійно-визначальної ролі в літературі.

Тарас Антипович. Фото Сергія Ілліна з сайту PinchukArtCentre

Письменник, який уміє створювати виразні й самодостатні світи (наприклад, у найновішій книжці «Помирана», що, до слова, отримала відзнаку «ЛітАкцент року – 2016», – безумне закрите суспільство край смітника), і в розмові про літературу, суспільство, комунікацію, тіло й інші речі виявився людиною з чітким індивідуальним баченням і чіткими формулюваннями. Розмову почнемо, звісно, з назви книжки…

- Вибач за банальне запитання, з якого, певно, тепер розпочинаються всі твої інтерв’ю, але все-таки: поясни тим, хто ще не читав «Помирану» (або тим, хто читав, але не зрозумів) – що означає або на що натякає її назва?
- У книжці багато неологізмів, бо герої живуть у своєму закритому середовищі, а такі середовища завжди продукують свою мову. Це слово винайшов найбільш одухотворений персонаж – місцевий графоман Хамса, котрий усе поривається вимовити невимовне, але залишається непочутим. Моя робоча назва роману була прямолінійно-памфлетною. Вона не подобалась ані видавцеві, ні мені самому, зрештою. Але коли я згадав про Хамсу, то зрозумів, що його варіант кращий. Я, звісно, «заднім числом» придумав дефініцію, мовляв, помирана – це країна смертельних чудес. Хоча тут ідеться, швидше, про настроєвість, аніж про семантику. Кожен читач може дати своє визначення цій назві, і я не ображуся.

- Антиутопія, дистопія, постапокаліптика, соціальна фантастика… Можна спробувати вжити різні жанрово-стилістичні визначення стосовно «Помирани». Яке, до речі, тобі ближче?
- Мені близькі всі й водночас жодне з них не вичерпує суті, як мені здається. Я розмиваю жанри, розбавляю фантастику гротеском і сатирою. У «Помирані» є ще й елементи жахів, усі ці веселі й хижі звірята. Щоправда, вони своєю хижістю поступаються людям.

- З «Помирани», як і з попередніх твоїх книжок, абсолютно недвозначно можна зробити висновок про твій уважний і щирий інтерес до суспільства як явища. А якщо ти за ним спостерігаєш, і то не один рік, і не два, то, може, даси свій діагноз-характеристику? Яким є сучасне суспільство?
- Якщо йдеться про суспільство глобальне, то це дуже важко сформулювати, бо світ неоднорідний, а я не жив в інших державах. Хоча інтуїтивно я вловлюю якісь загальні психо-тренди. Здається, людство втомилося від свого складного світу й захотіло спрощення, простих рішень, якогось звуженого погляду на реальність, який відсіче не лише чужі проблеми, а й більшість своїх. Тому і перемагають популісти, чарівні своєю простотою. Генії примітиву.

Тарас Антипович. Фото з сайту ababahalamaha.com.ua

- У твоїх творах дуже важливим питанням виглядає питання комунікації. Якими ти бачиш перспективи розвитку сьогоднішніх комунікацій? Умовна абсолютна свобода і вседосяжність? «Електронний фашизм»? Щось іще?
- Ми плодимо таку кількість інформації, в якій уже не маємо сил розбиратися – де факт, а де фейк. А у багатьох людей відмирає і потреба в цьому «сортуванні». Це називають епохою постправди. Я би говорив про крах спільних сенсів. Цілком можливо, що співдружності країн або самі суспільства розпадатимуться на окремі групи, кожна з яких прийняла на віру певну систему фейків (наприклад, Росія це вже зробила цілком успішно). Кожен варитиметься в своїй «картині світу». А далі між ними зникатиме спільний понятійний базис, порозуміння ставатиме дедалі складнішим. Можна було би посміятися з цього нео-вавилону, якби окремі суб’єкти не мали ядерної зброї.

Я, звичайно, люблю сіяти всіляку параною, але думаю, що не надто перебільшую: ця атомізація дезорієнтованих суспільств уже почалась. Ми збовтали добро і зло, правду і брехню – і випили залпом. Це так «вставляє», що ніхто вже не здатен рівно ходити. Я думав, що хоча б Штати міцно стоять на ногах. Нічого подібного – якщо там можливий Трамп, там можливе все, з громадянською війною включно.

- Таке собі «Нове Середньовіччя», про яке різні люди давно і багато говорять різними словами. А що в ньому може чекати на культуру?
- На щастя, культура існує понад усіма іншими царинами, навіть якщо вони її не помічають. Її неможливо вбити чи обмежити. Вона випереджає всі інші процеси. Чи навіть тягне їх за собою. Вона є передчуттям. Бачиш, і згадане Нове Середньовіччя культура відпрацьовує вже давно. Наприклад, Джордж Мартін почав писати «Гру престолів» у 1990-х. Екранізація твору вийшла в 2011 році. А війною всіх проти всіх у політичному світі запахло аж тепер. Хоча це лише якась гібридна прелюдія третьої світової. Може, пронесе. Може, ми ще не настільки набридли Господу, щоб він утілив усі наші прогнози.

- Місцем, де розгортаються події «Помирани», є сміттєзвалище і відгороджене від світу селище при ньому. Що надихнуло тебе на цей образ? Часом не посттоталітарні суспільства або, страшно сказати, всілякі окуповані Росією або її проксі-арміями території?
- Ці алюзії присутні, звичайно. Я пишу про умовне майбутнє, але завжди потребую будівельного матеріалу, взятого з нашої дійсності. Він найбільш надійний і вже, так би мовити, перевірений. Але я не хотів би, щоб книжку сприймали як пародію на дегенеративні республіки Донбасу. Сподіваюсь, що вона більш універсальна, і при перекладі на інші мови або при прочитанні через півстоліття також працюватиме – як драма зашореного розуму, ув’язненого в своїх міфах. А сміттєзвалище – це локація, яка водночас є і метафорою. Це ж певна сума прожитого (чи зужитого), а люди, які навколо нього живуть, свідомо обрали цю вторинність як спосіб життя. Зашлакованість простору й мислення – це прокляття героїв «Помирани».

- Краєвиди «Помирани» самодостатні, описані з чуттям і жаскою красою. Знаю, що вони особливо надихають деяких симпатиків сьогоднішніх індустріальних субкультур, замилуваних естетикою промислових руйновищ, на кшталт руферів, діґґерів чи сталкерів. А ти особисто полюбляєш таку естетику чи описуєш її, «відштовхуючись»? Часом не блукав кинутими заводами?
- Мені більше знайома естетика занедбаних колгоспів. Отам я трохи блукав. Усі ці покинуті хати, порожні ферми й конюшні, сільські контори, ангари з іржавою сільгосптехнікою. Річ у тім, що я ріс у місті, але в дитинстві всі канікули проводив у селі на Полтавщині. Запах і вигляд пролитих мастил, розбитих машин, спеченої сонцем трави, живих і мертвих тварин, сирої глини з обвалених стін – усе це врізалося в пам’ять. І я, пишучи, дістаю щось із тої картотеки досвіду.

- Мова героїв роману – теж родом із Полтавщини?
- Так, усна мова нашого регіону тут узята за основу, а я вже наростив на ній деякі інші «спецефекти». Просто це народне мовлення, яке я добре знаю. Цікаво, що коли я з Полтави поїхав учитися у Львів, мені сподобались західні діалекти, а наш полтавський почав викликати якесь відторгнення. Тепер же чомусь усе повертається: мені подобаються всі ці наші інфінітивні форми – ходИть, робИть, любИть. А слово «обнаковенний» у значенні «звичайний» викликає тихий філологічний екстаз.

Мова героїв була ключем до роману, без неї я не «ввійшов» би в цю книжку. Або роман би став якимсь пластмасовим. Взагалі, в написанні «Помирани» дуже допомогли мої сільські вакації. Ми – інтелігентські діти з родини журналістів, але влітку нас привчали до простої праці в колгоспі. В 11 чи 12 років я вже заробляв гроші, пасучи колгоспне стадо корів за 2 карбованці на день. Керували цим процесом сильно питущі скотарі і старші підлітки з села. Це люди, які обговорювали сексуальні потреби корів і сексуальні потреби жінок одними й тими самими висловами. Тепер я став балуваний і морально задихаюсь поруч із такими людьми, але тоді з дитячою цікавістю вслухався в їхні словесні виверження. Вони були обдаровані дуже щирою, природною брутальністю. Це так наче чужа підсвідомість говорить до тебе прямим текстом, без жодного культурного кодування меседжу. Напевно, я відчув на смак ці потворні наслідки колективізації – занепад людини і її середовища. Це стало мені в пригоді, коли описував брутальні взаємини героїв «Помирани», їхній побут.

Хоча, звичайно, мені відоме й село ідилічне, яке уособлювали дід і баба, поки були живі. Вони впорядковували свій простір, скільки могли.

Тарас Антипович. Фото з сайту Gazeta.ua

- Одна з головних «фішок» твоєї книжки, про яку говорять усі, хто її читав, а часто знають навіть і ті, хто ще не прочитав – це всілякі грубі лайки, записані й вимовлені в задом наперед (бо вміння читати в громаді «Помирани» вкрай деградувало). Ідея, звісно, проста, але дуже ефектна, трохи в дусі «Механічного апельсина» чи орвеллівського ньюспіку, хоча брутальніша (як і відповідне суспільство). Як з’явився цей чудовий винахід?
- Кілька років тому я з якогось дива написав три паліндроми. Це сумнівна творчість, значною мірою механічна. Але перевертаючи слова і з’ясовуючи, як вони читаються в зворотному порядку, я зацікавився тим, як звучатимуть матюкливі вирази. Мені сподобалось. Йуханакус, лободзип – це звучить різко, як і належить лайці, і водночас ці слова формально не є нецензурними. Матюки ніби є, але їх нема. І коли йшлося про мову героїв, які стрімко деградують, це стало добрим виходом із ситуації. Бо я й сам не люблю матюків у літературі. Та й реноме видавництва Івана Малковича, на книжках якого виховуються цілі покоління діточок, не повинно було сильно постраждати.

- Згадую твою ранню книжку «Тіло і доля», так само й у пізніших речах у тебе особливу роль відіграє тілесність – із тілом борються, за його межі виходять, із ним комбінують інші форми дійсності й життя… Чим для тебе є тіло й тілесність?
- Справді, я вважаю тілесність ключовою проблемою людини. Мене абсолютно не захоплює людське тіло як система, і це виринає в моїх творах. Я з дитинства не міг зрозуміти, як так сталося, що я посаджений у цей водянистий організм, наскільки складний, настільки ж і вразливий, підданий тисячам хвороб. Із ним постійно треба панькатися, подавати йому воду, харч і секс, утепляти або охолоджувати, латати пробоїни. Задоволення цих потреб і є нашим життям. І ці потреби часом призводять до найстрашніших форм конкуренції – війни, геноциду, канібалізму. Лише одиницям вдається не надто зважати на тіло й розвиватися духовно. Решта перейняті «поточним виживанням».

Якщо наш організм є творінням вищих сил, то це їхній найбільш провальний проект. Могли б обмежити людські потреби самим диханням – уже було б легше. І годилося б ущільнити шкіру хоча б до стану кори дерева. А так нас можна вбити кульковою ручкою. Як тут будувати далекосяжні плани на життя?
Я розумію, що тіло в молодості є полігоном для кайфу, а в старості – радше для страждань. Але, здається, ні задоволення, ні страждання нас не розвивають по-справжньому. З іншого боку, з тілом можна примиритися, якщо вважати його приймачем кари за гріхи. З цією функцією воно добре впорується. Принаймні, я бачу причинно-наслідковий зв’язок між своїми гріхами і хворобами. Але світобудова від цього не здається досконалішою.

- Певною несподіванкою книжки є поезія, що виринає в ній час від часу. Ну, і згаданий Хамса, трохи навіжений поет – здавалося б, геть недоречний на тому постапокаліптичному смітнику. Звідки він там узявся?
- Мені був потрібен герой-контраст, який би в цьому бедламі намагався творити й нести в собі рештки гуманізму. Я знаю, що вірші, вмонтовані в прозу, вважаються моветоном. Але я вирішив проявити таку авторську сміливість, чи то дурість (сміється). Зрештою, там лише кілька катренів. До речі, багатьом віршики сподобались. От Віталій Жежера похвалив мене за них.

- Мені вони теж здалися цілком собі смачними. До речі, які в тебе зараз взагалі стосунки з поезією?
- Напевно, їх можна назвати зухвалими, бо я – не поет, але зрідка дозволяю собі віршувати без жодних поетичних амбіцій. Люблю рими – це добра музика. Показував якось короткий цикл віршів старшим колегам – Тарасу Федюку і ще декому. Сказали, що це вторинна суміш Жадана й Римарука. Думаю, були праві. Мене попустило.

Деякий час я хотів стати автором текстів для музики рок-гуртів і навіть пробував вийти на якісь банди, запропонувати свої послуги. Але щось ніхто не зреагував. Можливо, замало знайомств. Пісенний текст може бути поезією, а може нею й не бути. Головне, щоб він мав настрій, якусь емоційну концепцію і був бодай грамотно скроєним. На цьому рівні я міг би створювати щось змістовніше, ніж «сльози-сосни» і «шиґіріґідана». Але й тут мене попустило. Зрештою, я маю прозові задуми, із яких реалізовую хіба що третину – є чим перейматися.

Тарас Антипович

- Повертаючись до теми жанрів. Як би ти пояснив цілу хвилю антиутопій-дистопій, різноманітної постапокаліптики та інших супутніх явищ у найновішій українській літературі? Крім твоїх текстів, це й книжки, наприклад, Ярослава Мельника, Олега Шинкаренка, Марії Косян, Артема Чапая, Юрія Щербака. Що цікаво, вони великою мірою перебувають у мейнстримі сучасної української прози…
- Є така теорія, згідно з якою всіх людей можна поділити на шизофреніків і параноїків. З цього погляду я – параноїк. І гадаю, більшість авторів антиутопій – теж. Це такий параноїдальний жанр, оскільки він має справу з імовірними  небезпеками майбутнього, якимись ризиками, до яких призводить ідеологія, зброя, технологія чи їх поєднання. В українській літературі справді з’явились якісні зразки антиутопій. Але я вважаю, що таких книжок в Україні мало би бути написано значно більше. Ми ж – параноїдальний народ. Українці ніколи добре не жили. Вся наша історія – різанина, голод і війна, пригноблення і поневіряння в чужих імперіях. Ілюзію безпеки, яка виникла в останні 20 років нашої Незалежності, зруйнував «братній» народ-шизофренік.

Я сподіваюся, страх перед майбутнім активніше сублімуватиметься в написання українських антиутопій. І ми в такий безпечний спосіб будемо позбуватися своїх неврозів, проговорюючи це все для себе й читачів.

- І традиційна рекомендація від Тараса Антиповича: що цікавого ти прочитав останнім часом і радив би почитати іншим?
- Спочатку назву низку ненових книжок, які я відкрив нещодавно. Є романи, що ранять і вганяють у велику печаль. Із останніх таких – «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро. Історія людських клонів, яких вирощують, щоб пустити на органи для їхніх «оригіналів». І ці клони намагаються довести, що в них є душа, почуття, якось уникнути свого «призначення». Від початку зрозуміло, чим закінчиться, але продовжуєш читати і співчувати.

Можу порадити «Театр Шаббата» Філіпа Рота. Це абсолютно непристойний трагіфарсовий роман про актора-еротомана. Але при цьому книжка сповнена високоінтелектуальної люті.

Прочитав повість «Зимова війна в Тибеті» Фрідріха Дюренмата. Це супер-актуальна річ – з огляду на нинішні світові настрої. Там війна настільки абсурдна, що солдати воюють проти самих себе.

Як і попередній роман «Кагарлик», «Перші українські роботи» Олега Шинкаренка цікаві тролінгом дійсності. І це не просто стьоб, під ним є ґрунт прочитаних філософських праць. Герої Шинкаренка діють в умовах уже завершеного розпаду реальності.

«Забуття» Тані Малярчук цікаве як спроба повернути нам усім трохи пам’яті. Передусім – про «забутого ідеолога» українства В’ячеслава Липинського, але не лише про нього. Книжка, яка отримала і премію, й антипремію, точно варта уваги.

Взагалі, я насправді намагаюся купувати й читати всіх українських авторів, які входять у фінальні п’ятірки «Книги року ВВС» і рейтингу «ЛітАкцент року».

Підготували Олег Коцарев і Юлія Стахівська

Добре, що вона не мусить повторювати долю торішнього снігу чи торішнього листя, а надовго чи й назавжди залишиться з тими, хто її потребує. Минулого року доброї поезії було багато, хоч звучала вона й дещо тихіше, ніж 2015-го або 2014-го. До вашої уваги – суб’єктивна добірка книжок, які ілюструють кілька теж доволі суб’єктивно визначених тенденцій у «поетичному процесі». Уточню, що йтиметься саме про оригінальну поезію українською мовою.

Відкрита психологія
Найбільше уваги читачів і критиків, на моє враження, у 2016 році привертала поезія з акцентом на психологізм. Певною мірою сентиментальна, часто особливо медолійна й ритмічна, виразно відкрита, вона, здається, може вважатися спадкоємницею «першої хвилі» віршів, пов’язаних із війною та революцію. Фронтовий аспект дещо розмився, зате розповсюдилася чи посилилася характерна манера висловлювання, особлива емоційна напруга. Зрештою, серед помітних авторів шістнадцятого року є й герої тієї «першої хвилі».

Наприклад, Ірина Цілик із книжкою «Глибина різкості» (видавництво «Книги – ХХІ»). У ній читачі зустрінуть традиційну для цієї поетки прозору естетику, стрімкість думки й форми та, звісно, потужну емоційність. А разом усе це створює «повітряний» ефект, із якого походить і популярність цих текстів, і їхня музичність.
Усе, що відбувалось мимохідь,
усе, що забувалось назавжди:
надірвана сорочка, тьмяна мідь,
розкрита книжка, кожна, кожна мить –
шибнуть в обличчя, ніби нашатир.

Цукрова пудра на моїй щоці,
облишений улітку календар,
ця сукня і фіалкові синці,
коліна нерозведені оці
зійдуться враз у болісний удар.
Або в іншій формі:
У маленьких містечках,
назви яких тепер я знаю всі-всі,
ночіє дуже рано, ти кажеш — о шостій.
Але поки сонця більше,
ніж я можу взяти з собою.
Тіні грають на сутулих спинах будинків,
на одному з твоїх нових облич,
на стовпі з оголошеннями.
«Автобусні рейси: Москва, Ростов, Крим…»

При всіх відмінностях сюди ж віднесу і «Тамплієрів» Сергія Жадана (теж «Книги – ХХІ»). Чергова культова книжка культового автора, оформлена культовим художником Олександром Ройтбурдом. Багато в чому – продовження «Життя Марії», тобто утвердження нового етапу творчості Сергія Жадана, що на нього він вийшов після періоду, котрий багато хто характеризував як час самовичерпання та самоповторів.
Тоді Йона сушить речі й приходить назад.
Провітрює дім, бачить, як розрісся яблуневий сад.
Яблука падають і лежать у траві,
ніби риби, яких викинуло на берег – ще не померлі, але вже не живі.
І якщо їх не збирати щоденно, вони обов’язково помруть.
І роса проступатиме на їхній шкірі, як ртуть.
Господь себе сам боронить та охороня.
А ось за деревами слід доглядати щодня.

Розголос у 2016 році отримав експеримент двох відомих поеток – Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки. Вони щодня писали одна одній вірші, відповідно, з Литви та зі Львова. Спершу ці епістолярії з’являлись у Facebook, а потім вийшли окремою книжкою «Листи з Литви / Листи зі Львова» у Видавництві Старого Лева. Окремий умовний «приз» цій книжці належить за пропаганду поезії як такої, поезії як способу життя, як щоденності. Ще один – за жанровий і формальний пошук, річ небуденну в добу, коли недогматичні догми постмодерну ніби й зменшили свою вагу, проте залишається відчуття, що «все вже було».
… Є простір серця – кажуть, є завжди,
Не кажуть – є дощенту, до загину.
Я потім ще до білої води
Піду навзрид: пелюстки в море кину.
(Маріанна Кіяновська)
А ми такі… гуртожитські богині –
Філологині, жриці дивних слів –
Гуляли попри брами старовинні
Із вартою стривожених левів.
Ми так жили… Еге ж, давно поети
Наврочили: той джаз, увесь той жах –
Жахливий побут і прекрасні злети
У дружбі, у коханні, у віршах.
(Мар’яна Савка).

Попри безумовно істотні відмінності з попередніми книжками, здається, спільне – ця ж таки відкритість, емоційний тонус, психологізм.

Таке можна сказати й про «Світла і тіні» Світлани Дідух-Романенко (видавництво «Самміт-Книга»). Авторка активно портретує стани, настрої, притрасті («Ти знімаєш із мене цей день, як бурштиновий шовк. / Я тебе поділю на сліпих поцілунків мільйони.»), зрештою, ландшафт свого часу.
А чуби відростуть, і зростуться поламані.
Заірже металевий. Ну така вже доба.
Душі тих, надсвоїх, зашепочуть над плавнями,
зафарбують на стінах останні «Ганьба».
Вогнепальні і колоті, смалені й різані
шрамуватимуть в епоси й трохи у щем.
Активістка народить синів «екстремістові»,
повінчається з ним і народить іще.

У своєму, медитативнішому, вимірі віддається подібним питанням і Олена Гусейнова в книжці «Супергерої» (Видавництво Старого Лева»). Ця поетка славиться великими перервами між виходами на публічну літературну сцену, але її виходи завжди – цілісні й стильні.
Так вони і сиділи, звісивши ноги
в крихітний двір.
Карниз у них за спиною
загинався, як пальці на лівій руці.

Сніг спадав за підшивку пальт,
танув на спинах, ставав водою,
годився для чаю.

У них було вдосталь усього.
Дитячі гойдалки й карусель –
далеко внизу.

Згадаємо тут і про концептуальну книжку минулорічної лауреатки літературного премії «Смолоскип» Вікторії Дикобраз «Необхідне підкреслити» (видавництво, відповідно, теж – «Смолоскип»). Віддаючи помітну данину формальним моментами, візуальним ефектам та іншим подібним речам, а також субкультурним реаліям, Дикобраз усе ж залишається в сфері емоційної відкритості.
До Львова від Рівного ніч повільного льоту.
Від Львова до Рівного – ніч стрімких перескоків
від ОККО до ОККО.
Та так, щоб чіплятись фур –
то, напевно, менше.
(…)
Доки ти мислиш, над полем усе відбіліло,
тепер протинають полотна пташині крила,
впивається в шкіру роса і ще трохи млосно
від радості досягання своїх кордонів,
від радості оминання митної служби.

Вихід назовні теплим собачим лазом.
Виліт назустріч схожий на заклик дружби.

В мене порожні кишені, цупкий наплічник.
Підбери по дорозі, шеф, маю що розповісти.

Таємниці метафор
І другий важливий умовний «напрям» поезії 2016 року. Книжки, в яких більшу роль відіграли вектори герметичності, естетства, де над іншими літературними виявами домінували образ, метафора, зрештою – метафізика.

Номером один мені тут виглядає збірка «Апокрифи степу» Ростислава Мельникова (Видавництво Старого Лева). Збірка давним-давно очікувана, кілька разів анонсована, але щоразу це був фальстарт. Що ж, «відлежувалася» вона недаремно. Маємо-бо цікаву, складну, внутрішньо розгалужену книжку для справжніх поціновувачів. Із дуже різними настроєвими та стилістичними регістрами, з багатими алюзіями. Мельників уміє на майже сусідніх сторінках апелювати до барокових традицій і розмірковувати про грань, на якій стаєш «занудним старим пердуном». І те, й друге виходить переконливо. Як і, приміром, візуальна гра:
Ми
           вічні
                    нічні
                                гречкосії
Осінь
                                                                          Лапáє
 диМ
сивиМи
рукаМи
         туМанів
        Ми
                                                        запрягаєМ
                                  степ (…)
Чи постіндустріальна романтика:
поїзди моєї республіки
не завжди приходять вчасно
поїзди моєї республіки
не завжди знають своєї наступної станції
інколи вони їдуть безвісти і не повертаються взагалі
тоді розпачливий крик проймає залізницю
подейкують
то голосить привид першого паровоза

Або Емма Андієвська. У неї – блискуче-абсолютний, «замкнутий» індивідуальний стиль, що виростає з авангардну двадцятого століття, зокрема, з сюрреалізму. Андієвська також чи не найплідніша українська поетка. Принаймні, її персональний сайт повідомляє в середньому про кілька електронних збірок щороку. 2016 в Україні в неї вийшла й паперова книжка – «Маратонський біг» (видавництво «Люта Справа»). Із абсолютно характерними текстами й абсолютно впізнаваною манерою, котра, за великим рахунком, не потребує особливих анотацій, а просто подобається чи не подобається усталеним частинам читацької аудиторії. Ледь не забув: звісно, це сонети:
Двір. Два школярика  –  й дівча  –  в футбол.
Біля кущів  –  під мурами  –  підбіл.
На гойдалці  –  палахкотить  – даба.
Й калюжу  –  кожен  –  на свій зріст  –  й добý.

Буває, в межах  –  і мінікімнати  –
Цунамі,  –  океани  –  й кашалоти.
Трапляється, й  –  найгрубший  –  з мегалітів  –
Попід вікном  –  з канцоною  –  на лютні.

І раптом, без причини, серце  –  смуток,
Лишаючи  –  галактики  –  розмиті
Й зацвілий  –  на  –  накаслику –  глевтяк.  –

День-волоцюжка  –  з рейваху  –  утік
Й до ранку  –  на фіранку, мов  –  не він  –
Нашкодив,  –  заки  –  знов  –  життя  –  нове.

Менш «чистий», але яскравий зразок умовно самозануренішої поезії – «Лялечки» Оксани Куценко (так само Видавництво Старого Лева – безумовний лідер у поетичній галузі). Із напрочуд самодостатнім і розмаїтим світом у кожному вірші. Із потужною непересічною метафорою.
Будинок у вигнанні та все інше, пов’язане із мовчанням і тишею, -
Незабутні містечка з очима кинутих та сиріт.

Вона знає, що ти приїдеш, –
Твоя біла шипшина край саду, біля воріт.

Пізніше, коли світ постарішає, може, у
Серпні, коли облетить до пелюстки душа її,

Ти дізнаєшся, як це – ввійти у життя після смерті.
Це лицем у траву,
У холодний і норовливий пирій.

Крок за кроком занурення,
Відчиняєш двері.
Заржавілі завіси.
Намацуєш вимикачі –
Там, на тому світі, ранні сутінки за вікном.

Іще одне ВСЛівське видання – «Книга про ліс» Леся Белея. Белей від минулого десятиліття належить до найбільш метафоричних і вишуканих авторів. Так само, як і попередні його двоє колег, він нечасто публікує нові книжки й виступає, тож – користуймося нагодою.

Рослинні образи й рослинний дух – одні з наскрізних мотивів для віршів останніх років (до речі, на сімнадцятий рік очікуємо книжку Павла Коробчука «Хвоя»), але поет у «Книзі про ліс» ними не обмежується:
світло
вітер
тінь –
що з цього зникоме?

штора зав’язана у вузол
спальний вагон
без подушок і матраців

у цій країні колеса не бувають
ідеально круглими

залізна дорога завмирає
біля кожної станції
назва якої має більше трьох складів

у складах уже не іржавіє зброя

залізо до заліза
залізо до плоті
плоть до землі

земля від заліза
земля від заліза
не втече.

Або Світлана Лісовська. Її рідко зустрінеш на літературних фестивалях, на інших гучніших подіях, а її рукопис після перемоги на смолоскипівському конкурсі ще кілька років переживав цілу одіссею, аж поки нарешті перетворився на першу книжку «Контемп» (видавництво «Смолоскип»). І це теж той випадок, коли «тиха» авторка варта того, щоб до неї пробитися, зробити зусилля і дослухатися до самобутньої гри простих слів, до конструкцій, які раптом виникають майже з нічого:
Пошию собі сукню про філософів
особливо про того кого люблю найбі
л
ьше
Різатиму тканину і зшиватиму
і для ґудзиків місце крейдою намалюю
коли на кожному з них згори донизу
електричним сяйвом літери засвітяться
разом іменем у розум променем

Натомість інший молодий поет, Ігор Астапенко, навпаки, є одним із вельми активних персонажів сучасної поетичної сцени і час від часу організовує власні літературні проекти. Його нова книжка має назву «Лихотомія» («Самміт-Книга»), вона побачила світ як наслідок перемоги в нещодавно реанімованому літературному конкурсі «Гранослов». Поезії в цій зібрці позначено складними мережами асоціацій у поєднанні з трохи гумористичними епізодами й афористичними та натуралістичними моментами, а загалом вони підпорядковані логіці парадоксу.
той-кого-не-можна-називати
і та-кого-не-можна-забувати
миють ноги в металевій мисці

він розповідає їй хлопчачий жарт
про двадцять перший палець
а вона крутить у скроні
камінцем для чищення п’ят

її неголені ноги
страшні як два ліси на поліссі
сині як два санітари
і його худезні ноги
наче свічки за гривню
анорексичні ноги
з колінною чаркою замість чашки
шукають у мисці мило
слизький шматочок спільності

Ще одним помітним дебютом стала збірка «Lichtung» Елли Євтушенко (видавництво «Крок»). Її назва означає «Просвіт». У віршах Євтушенко теж дуже важлива метафора і метафізика, чимало уваги вона приділяє міфологічності, знаковому інтертексту.
вночі квартира стає полотном
Рене Магрітта чи Марка Шагала
я ріжу блискучо-теплий лимон
кружальцями наче сонячне гало
і ніж зісковзує чи мабуть
пальці зумисне травмують пальці
кров неминуча неначе путь

Є тут і цікава система наскрізних образів, що утворює внутрішній сюжет і цілісну внутрішню концепцію збірки. В цьому сенсі мені здається, що поезія Елли Євтушенко зможе вступити у цікавий діалог із текстами іншої дебютантки Дарини Гладун – але її книжка «Рубати дерево», на яку я чекав у 2016-му, має вийти друком уже в сімнадцятому році.

«Листи на Північ» Арсенія Тарасова (видавництво «Смолоскип»). У цій книжці, як і у випадку зі збіркою Кіяновської-Савки, обігрується епістолярна форма, але в дещо умовнішій, абстрактнішій формі, з менш послідовними маркерами листування (хоча вони таки присутні, що буде видно з нижче процитованого тексту). Поезії Тарасова наснажені повільною ритмікою, медитативністю, натяками й посиланнями, відчуваються деякі впливи японських традиційних віршів. Великою мірою це саме те, що зветься «ученою поезією».
привіт. ходив до ріки, аби подивитись
на її воду мертву, на стіни цементні
дамби, що, як заколка – волосся,
воду мертву схопила; ходив я удосвіта,
але досі не помічав я корову
дорогою до ріки

Іронічна поезія

Минулого року вперше з’явилася книжка в давно відомої та цілком «тусовочної» поетки Євгенії Чуприни (яка протягом свого «докнижкового» періоду творчості встигла вже навіть змінити мову письма з російської на українську). Має вона трохи епатажну, як на вразливу українську публіку, назву – «У хаті, де не працює санвузол» (видавництво «Каяла»). І хай у ній теж вистачає психологізму, хай вона великою мірою орієнтована на декламацію, тобто апріорі «відкрита», все ж найбільш вирізняється книжка Чуприни іронічністю та пародійністю. Що надто помітно на тлі того, як посерйознішав за останні три роки тон української поезії в цілому. Переконаний: відхилення від загальних тенденцій можна лише привітати, без них література нудна, як безалкогольне свято. Цікаво, чи легко ви відгадаєте об’єкт пародіювання в одному з епізодів наступного вірша з книжки «У хаті, де не працює санвузол»:
Коли Чебурашка був іще незнайомий з Геною,
він жив у овочевому магазині.
Він відчував себе рибою,
дивною волохатою рибою з вухами,
що самотньо лежить серед петрушки,
підбираючи вустами німі рими.

Заберіть, заберіть мене звідси,
віднесіть мене туди,
де кожний собака Павлова,
як зустріне,
одразу подає мені лапу.

І на кожного, хто приходив до магазину,
Чебурашка позирав із надією.
Може ці закохані тинейджери
заберуть мене звідси?
Він і вона тут купують цитрини,
щоби приховати свої втішені посмішки,
їм здається, навкруги нікого нема,
і тому вона на нього дивиться,
наче коркодил – на птаха
(…)
Так, як вона на нього дивиться,
я ніколи не стану на вас дивитися,
так, як вона його обіймає,
я ніколи нікого з вас не обійматиму,
бо я радянський Пітер Пен Чебурашка,
усі зростають,
а я – ні.
До того ж я Чебурашка,
у мене немає самиці.

І, мабуть, головна новинка іронічної поезії – «Стіхи о жизні» Артема Полежаки. Переважно гумористичні вірші, які дотепер звучали на концертах, селах і навіть на Майдані, нарешті стали справжньою книжкою у видавництві «Люта Справа». Полежака володіє справді тонкою і віртуозною реакцією на процеси в суспільній реальності. Не сумніваюся, проте, що чимало його текстів будуть зрозумілими й прочитаними і в інших умовах і реаліях.
І ненародженим,
І мертвим,
І живим
Залишу я пораду, наче спадок:
Кладіть бруківку в декілька шарів —
Воно надійніше.
Та і про всяк випадок…
А станеться гулянка,
Чи пікнік,
Чи ранок із бажанням похмелиться:
Скляні пляшки не кидайте в смітник,
Залиште трохи —
Раптом знадобиться…
А маєте авто чи чоперок,
І в гаражі півметри вільних місця:
Старі покришки киньте у куток,
Нехай лежать —
Вони ж не просять їсти.
І взагалі, дорослий чоловік
В хазяйстві має будівельну каску,
Листок заліза, биту, дробовик,
Кувалду, респіратор, вогнегасник!..
І доки півник ще не здох двоглавий,
Допоки друзі і часи мінливі,
Тримайте в гардеробі балаклаву.
Бо на віку, бач, як на довгій ниві…

Випадок Гуменюка

Зовсім окремо потрібно сказати про поета Бориса Гуменюка, хоча про нього вже й так сказано багато. 2016 року в нього вийшла книжка «Блокпост» (видавництво «Академія») – фактично продовження знаменитих «Віршів з війни». «Блокпост», насправді, досить еклектична збірка, там поряд із поезіями є зразки малої прози, есеїв, нарисів і т.п. Відтак, на різних сторінках – різна естетика, різний рівень, що їх єднає, зрозуміло, тема війни. Якщо ж зосередитися саме на віршованій частині книжки, то вона показує, що Борис Гуменюк не лише знайшов унікально точну інтонацію, котра ввійшла в резонанс і з подіями, і з численними читачами. Він несподівано (бо доти писав зовсім інакше) створив надзвичайно пружні, надемоційні, але при цьому повільні й статичні зразки епічного верлібру. Такий собі індивідуальний жанр. У чомусь – синтез того, що відбувалося з українським верлібром у двотисячних роках.
Байдуже.
У нас тут літо Кіндрате.
Літо — як постріл з САУ
Літо — як пряме попадання в хату
в хату де ховалася від обстрілу та сім’я.
Зараз там тихо.
Діти не плачуть.
Прикривши морду лапами
підібгавши хвіст
літо покірно лежить біля наших ніг
наче переляканий вибухами собака.

Або в менш метафоричному виконанні –
Темно в бліндажі
Не бачу твого обличчя
Скільки тобі було у 2007-му?
Десять.

Я в 2007-му сина женив.
Чекає на вас вдома?
Він пропав безвісти під Іловайськом.
Не бачу вас у темряві
Потиснув би вашу руку
Кінець лютого
Весна скоро
Буде тобі сніг хлопче
Але вже в грудні.

Ви гадаєте цьогоріч буде грудень?
Мав би бути
Я не доживу.
(…)

Що тобі передати сину?
Передайте мені банку вишневого варення мамо
Кухоль ранкового туману над Стрипою
Старий велосипед із саморобними педалями
Вимиті росою сандалі
Запах нашої хати
Смак влежаних грушок
Гудіння бджіл над квітником
Пообідній сон.

Яскраві, дуже цілісні вірші Гуменюка вже стала знаковим і хрестоматійним явищем української літератури наших днів. А тому особливо цікаво, куди і як вона розвиватиметься далі, коли вичерпає нинішню поетику і тематику.

Антологійне
І ще один важливий момент. 2016 року з’явилося друком кілька помітних видань умовно антологійного характеру. Умовно – бо йдеться не лише про антології, а й про перевидання чи про вибрані твори, колективні збірки.

Головне досягнення тут – «Антологія української поезії ХХ століття» від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ, упорядкована Іваном Малковичем. У ній зібрано ключові вірші поетів ключового для української літератури століття, починаючи від Павла Тичини та закінчуючи Олегом Лишегою, тобто до 1950 року народження. Є два розділи. В одному поети «центральніші», на думку упорядника, і, відповідно, представлені ширше, в другому автори, що їх віршів подано менше. При всій неминучій суб’єктивності такого видання, антологія переконливо показує всі головні напрямки і школи поезії двадцятого століття.

У тому-таки видавництві в серії «Українська Поетична Антологія» з’явилися видання вибраних творів трьох важливих поетів. Це «ANNO АФИНИ» Василя Герасим’юка, «Калиновий герб» Ігоря Калинця та «Подорожник з новими віршами» Івана Малковича. Переважна більшість віршів із цих книжок уже неодноразово друкувались, однак нові публікації актуалізують їх у поточному літературному процесі. Та й просто всім любителям новітньої поезії якось не годиться їх не мати.

А в «Лілеї-НВ» побачила світ подвійна книжка з серії «Схід-Захід». Ідея серії, як видно з назви, полягає в представленні одного автора зі Східної України та одного з Західної (шкода, що з концепції повипадали, скажімо, Центр і Південь). Цього разу можна ознайомитись із творами Василя Голобородька та Тимофія Гавриліва. Перша частина називається «Дозволені забави», друга – «жінка на ім’я Модеста».

І, нарешті, в «Кроці» видали українсько-африканську антологію «Каїсе-дра росте, де хоче». Кураторка й упорядниця – вже згадані в цій статті Оксана Куценко та Олена Гусейнова. Вірші десятьох українських поетів переплітаються в ній із текстами поетів з африки, перекладеними з англійської, французької та арабської мов.

Таким є, звісно, неповний і зовсім не безальтернативний список помітних поетичних книжок, що побачили світ за минулий рік. Вибір широкий, хоч, може, й перебільшенням буде сказати, що оригіальна українська поезія-2016 задовольнить усі без винятку смаки (до прикладу, малувато виявів відверто експериментального характеру). А крім власне книжок, вартує уваги ще один момент. Саме 2016-го виникли дві нові поетичні відзнаки. По-перше, премія «Золотий кларнет» за дебютну книжку. По-друге, конкурс читаної поезії імені Нестора Літописця. Момент, якому не можна не потішитися.

Антологія молодої поезії США / Пер. з англ. Т.Малкович, Л.Якимчук, А.Любка, П.Матюша. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016

До книжки ввійшли українські переклади 35 американських поетів, що їх умовно, за аналогією з нашими реаліями, можна назвати «двотисячниками» та «двітисячідесятниками». Їхні імена, вочевидь, майже нічого не говорять українському читачеві, проте назву їх тут усіх: Наталі Айлберт, Л. Ламар Вілсон, Філіп Б. Вільямс, Елізабет Віттлсі, Джеремайя Волтон, Оушен Воунґ, Пол Глава, Тайлер Ґоббл, Джулія Елізабет Ґуез, Ендрю Дербін, Олена Дженнінґс, Джессіка Ельзассер, Джулі Кантор, Джеймс Бравнінґ Кеппл, Брендон Крайтлер, Девід Куц-Маркс, Брет Флатчер Лауер, Рікі Лорентіс, Марк Маккі, Філіп Маринович, Стівен Мотіка, Френсіс Жюстін Пост, Алексіс Поуп, Каміла Ранкін, Еріка Л. Санчез, Матіас Сваліна, Ендрю Сеґвін, Семпсон Старквезер, Нік Стурм, Емілі Тодер, Самотній Христофор, Дженні Чжан, Сара В. Швайґ, Закарі Шомберґ, Деніел Шонебек.

Левову долю перекладів забезпечив сам Тарас Малкович. Окремі вірші також переклали Любов Якимчук, Андрій Любка та Павло Матюша.

«Міжнародні порівняння» не є, звісно, основою задоволення від читання поезії, однак у випадку з антологією зарубіжної поезії від порівняння з поезією українською утриматися складно. Особливо від акцентування на тих речах, що видаються відмінними.

Впадає в вічі, скажімо, більша, ніж у молодих українських поетів, вага естетики фрагментарності, мозаїчності, обумовлена не в останню чергу розмитими та багатозначними асоціативними зв’язками в побудові образів, сюжетів, віршів загалом. Мабуть, це характерно для більшості поетів з антології Тараса Малковича.
Дістати по пиці заради виживання.
Приземлитися на дупу, щоб випадково виявити,
де кіець ночі. Приреченому поколінню вона дарує
можливості для дозвілля. Хто вирішує, як саме порібно
падати. Звісно ж, Нік Струм підіймається. Тримай це пиво (…)

Це з вріша Тайлера Ґоббла, показового ще й дуже поширеного в цій книжці структурою «перехрещення» речень і рядків, коли речення підкреслено починається і закінчується посередині рядка.
Я зомлів на вокзалі, не мав з собою
таксофонної картки, мене визнали невиліковно хворим, тому
поклали в будинок з синіми дверима
і намертво засунутими шторами. Незнання
іноземної мови привело мене

в одномісну палату, але обслуговуали тут
бездоганно (…)

Це вже Брет Флетчер Лауер.

Звісно, є в антології також вірші з більш цілісним, однорідним плином тексту, як-ось в іншому творі згаданого вище Тайлера Ґоббла:
Сонце тремтить подвійно-жовтими лініями.

Хлоп на мотоциклі
знає, що робить страшні речі.

Дівчина позаду пітніє
у шолом, всипаний черепами.

Вдалині аварія!

Певне, від вібрації
сидіння вона кайфує.

Хлоп вражений
силою її зап’ясть.

І, щиро кажучи, трохи заведений!

Хтось десь
грає весілля.

Машини зупиняються
помилуватися світлофором.
Або у вірші Каміли Ранкін з украй елегійною назвою «Вечірнє»:
Дорогий вечоре, було так тепло
під тобою, що я запропонувала
але ти відмовився

терпіти. Ти не хочеш згадати
мене (Ми танцювали. Я була самотня
в темряві. Я була вбрана

в це обличчя.) У денному світлі, я – акр порожнечі
пустельної, як не крути. Втрачена біла квітка. Прозорий
медовий аромат зовсім зів’яв.

І триває цей сон:
мене оплакують мільйони.
Я померла молода, а була така мила.

В цих та інших творах, як бачимо, метафори, образи, парадокси, смислові зміщення, парадокси, емоційна атмосфера та інші елементи їхньої поетики постають не в концентрованому, спресованому, наголошеному вигляді. Але навпаки: «дозуються», розширюються, перетворюючись радше на цілі сюжети, історії, медитації тощо. А це, само собою, значною мірою визначає і ритміку, і настрій, і рівень пружності.

Очевидним в основній масі віршів «Антології молодої поезії США» є більш або менш помітне, більш або менш свідоме загальне тяжіння в бік герметичності й у бік метафізики. Що вже зовсім не назвеш, щоправда, істотно відмінним від характеристик сучасної української поезії.

Натомість в американських колег помітно частіше практикуються різноманітні прийоми у візуальному вимірі тексту. Це, наприклад, активне використання можливостей курсиву, великих літер, додаткових пробілів, рисочок, умовно прозоподібна («за шириною») подача віршів та інші ігри з розташуванням літер і пунктуації на сторінці. Про що, зрештою, поети іноді розмірковують у такий спосіб (Семпсон Старквезер):
синтаксична революція
це реально
мова ще колись
встане
і надає всім
духопеликів
знаєте як воно
коли банда
знаків оклику
наздоганяє вас
буууу
(…)

Серед інших особливостей антології не можна не згадати й про вагому, навіть несподівано вагому присутність у ній гомосексуальної тематики. Немалу частину українських читачів це може шокувати. Коли ж подивитися на речі тверезо, то, з одного боку, це знак більшої тематичної розмаїтості (що завжди поезії тільки на плюс), а з іншого, складається враження, що нерідко (звісно – далеко не завжди) то – данина кон’юнктурі, податок соціуму, тобто дещо скороминуще. У кожному разі, пожвавлення читацького сприйняття тут гарантоване.

«Антологія молодої поезії США» – книжка чималого розміру і розрахована на тривале читання. Сприяє цьому і згадана мозаїчність віршів, і велика кількість авторів (а ще ж є розлогі та дуже ретельні передмови Тараса Малковича та поета Тома Гілі, який допомагав Малковичу з добором текстів і знайомством із поетами). Цікаво буде подивитися, як це тривале читання вплине і чи вплине на нинішніх українських поетів. Я тут неминуче апелюю до попередньої помітної американської антології в українському перекладі – «День смерті пані День», із віршами поетів 1950-1960-х у перекладах Юрія Андруховича. Вона побачила світ у двотисячних і таки справила помітне враження, а подекуди й вплив, на тодішніх наймолодших поетів, «двотисячників», і, може, не тільки на них. Порівнювати «День смерті пані День» із «Антологією молодої поезії США», звісно, не вельми коректно. Андрухович опублікував переклади віршів уже абсолютно культових персонажів, та й у його публікації годі було не вловити принципу «надолуження», «компенсації» втраченого (себто «вчасно», в контексті широко не перекладеного та широко не оприлюдненого). А Малкович представляє нам абсолютно невідомих літературних персон, що про них без нього ми невідь-коли й дізналися б. Плюс переклад і публікація відбулися без жодних «наздоганянь», а цілком собі в часовому, багато в чому й в естетичному контексті. Пропоную вважати це ознакою нормалізації тенденцій культурного обміну в нашій країні. А такий висновок – однозначним компліментом антології.

Журі “Книги року ВВС”. Фото ВВС Україна

9 грудня в Києві у готелі Radisson Blu на Подолі відбулося нагородження переможців літературної премії «Книга року ВВС». Напівлітературна-напівсвітська подія, на яку декотрі гості приїздять із інших міст: не лише привітати переможців, а й зустрітися з письменниками, критиками і культурними журналістами, посперечатися про рішення журі й взагалі про «стан і перспективи української літератури», пофотографуватися, випити вина й попліткувати.

Цьогоріч у короткі списки «Книги року ВВС» потрапили такі книжки. В «дорослій» номінації:
– «Баборня» Мирослава Лаюка («Видавництво Старого Лева»);
– «Забуття» Тані Малярчук («Видавництво Старого Лева»);
– «Зазирни у мої сни» Макса Кідрука («Клуб Сімейного Дозвілля»);
– «Забудь-річка» Братів Капранових («Нора-Друк»);
– «Маша, або постфашизм» Ярослава Мельника («Видавництво Старого Лева»).

У «дитячій» номінації:
– «Лежень» Юрія Винничука («Фоліо»);
– «Вітер з-під сонця» Оксани Лущевської («Фонтан казок»);
– «Тринадцять історій у темряві» Галини Ткачук («Темпора»);
– «МІСТОрія однієї дружби» Ірини Цілик («Видавництво Старого Лева»).

Судячи з розмов у кулуарах, складалося враження, що присутня публіка здебільшого вважає фаворитами Таню Малярчук і Мирослава Лаюка. І, забігаючи наперед, можна сказати, що ці передчуття були не випадковими. Втім, оголошення результатів іще треба було дочекатися. На початку члени журі (крім Андрія Куркова, який бути присутнім не зміг) представляли своїх «підопічних».

Історичні тенденції та біла сорочка Лаюка
Журналістка Ольга Герасим’юк розповідала про книжку Тані Малярчук. Роман, головним героєм якого є український мислитель двадцятого століття В’ячеслав Липинський. Ольга Герасим’юк підкреслила важливість актуалізації постаті Липинського, його «безнадійної ідеї своєї України» і загалом літературного «викопування» історичних матеріалів: «Кожен письменник пише, як він дихає. Таня дихала інфарктно», – образно схарактеризувала вона естетику книжки, її настрій. При цьому не скажеш, що Герасим’юк була занадто вже компліментарна стосовно «Забуття». Взагалі, як можна переконатися з її інтерв’ю на сайті того ж таки ВВС, вона вважає сучасну українську літературу більше простором спроб, ніж бібліотекою потужних і професійно сформованих речей.

Таня Малярчук. Фото ВВС Україна

Сама Таня Малярчук була присутня в залі віртуально – через трансляцію в Skype. А її настрій можна назвати філософським і скромним: «Бажаю перемогти тій книжці, яку я вважаю найкращою».

Далі професор Віра Агеєва познайомила присутніх із новою антиутопією Ярослава Мельника. У назві цієї книжки – вельми специфічний звукопис: «Маша, або постфашизм».

«Ця антиутопія – не для слабонервових, – запевнила відома дослідниця літератури. – При тому майбутнє, про яке пише Ярослав Мельник, воно ніби на перший погляд є затишним, нагадує таке собі дев’ятнадцяте століття. В ньому майже все мило і приємно, за винятком однієї ключової деталі, але про неї я не розкажу, щоб не розкривати таємниць сюжету.»

Ярослав Мельник. Фото ВВС Україна

Ярослав Мельник, присутній на церемонії, зосередився на моральних моментах: «Для мене в літературі особливо важлива емпатія – коли людина людину відчуває, а не намагається її, образно кажучи, з’їсти, – сказав письменник, майже процитувавши пам’ятні лайт-бокси 2010 року «У піст головне – не їсти одне одного».»

Радник із питань культури ЄБРР та письменниця Світлана Пиркало знайшла добрі слова для Макса Кідрука та його книжки «Зазирни у мої сни»: «За 12 років, які існує літературна премія «Книга року ВВС», це, мабуть, найпрофесійніша книжка, що я прочитала!»

Макс Кідрук. Фото ВВС Україна

Макс Кідрук зі Skype-трансляції виглядав задоволено й життєствердно: «Здорово, що я потрапив у топ-5 цієї премії, найкращої літературної премії в Україні, – сказав він, а ще додав саморефлексії. – Відколи я писав тревелоги, як письменник я дуже змінився».

Випусковий редактор ВВС Марта Шокало представила присутнім Мирослава Лаюка і його книжку «Баборня»: «Талановита, яскрава книжка. Вона зображує жахіття, які є в житті нашого суспільства, та спонукає замислитися, що змінити в нас самих. Це одне зі справжніх цьогорічних відкриттів, і я бажаю молодому прозаїку не сп’яніти від успіху».

Лаюк вийшов до мікрофона, як відзначила Марта Шокало, «в білій напрасованій сорочці» та подякував за увагу до його роману: «Я довго зволікав, вагався, чи варто публікувати цей текст, і тепер бачу, що недаремно вирішив таки публікувати».

Мирослав Лаюк. Фото ВВС Україна

Письменника одразу ж очікувано запитали, як правильно вимовляється назва книжки – на який склад ставиться наголос. Він пояснив, що на другий і що так у деяких місцинах Прикарпаття і Карпат називають притулки для старих людей. Цю діалектологічну історію несподівано підсумувала Віра Агеєва: «Уперше аж від 1963 року в українській літературі з’явився роман, назву якого ніхто чи майже ніхто не розуміє. Попередньою такою книжкою була «Тронка» Олеся Гончара».

За відсутності Андрія Куркова розповідала про «Забудь-річку» Братів Капранових знову Світлана Пиркало (авторів книжки теж на церемонії не було, ні в офлайні, ні в онлайні). І знову мова зайшла про назву твору: «Коли я прочитала назву «Забудь-річка», то відразу замислилася, чи не змовилися Брати Капранови з Танею Малярчук та її «Забуттям»? Жарти-жартами, але це тенденція – література про пам’ять, про історію. Надто, що деякі моменти в романі нагадують про «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

На думку Світлани Пиркало, «Забудь-річка» – книжка якісна, написана зовсім по-іншому, ніж звикли очікувати від Братів Капранових, і дуже читабельна: «Як сказала б моя покійна бабуся, «хароша прочотна книжка».

На цьому моменті інтригу поставили на паузу – і ведуча церемонії Марта Шокало запропонувала перейти до представлення короткого списку «Дитячої книги року ВВС».

Дитяча, але непедагогічна література
Віра Агеєва, традиційно з історико-літературним контекстом, розповіла про «МІСТОрію однієї дружби» Ірини Цілик: «Це абсолютно непедагогічна книжка! Негуманістична й жорстка. Дорослі в ній гірші за дітей. Але, якщо замислитися, вся класика дитячої літератури є саме такою. Отож, Ірина Цілик взорується на велику традицію. І є в її книжці один проривний момент уже для суто української літератури. Уявляєте, в героїв книжки немає бабусі в селі, а отже, немає й традиційних для наших дитячих книжок сцен канікул у селі та на природі. І що ж – виявляється, літо в місті нічим не гірше, ніж літо в селі».

Ірини Цілик у зимовому місті Києві не виявилося, тому перейшли до наступного номінанта – Галини Ткачук і «Тринадцяти історій у темряві».

Врученню диплому учасника Галині Ткачук. Фото Олени Максименко

«У цій книжці теж є чимало любові до міста, – продовжила «урбаністичну лінію» Світлана Пиркало, – а головне, що в ній ви зустрінете багато першокласних страшилок, зокрема, про всілякі чорні-чорні-чорні речі. І в чорній кімнаті тут стоїть чорна пральна машина, в якій перуться чорні носки».

Галина Ткачук, першою з номінантів, нагадала про тих, хто разом із нею працювали над «Історіями»: «Я тут не сама, бо таку книжку сама не зробиш. Зі мною – видавництво «Темпора» і чудова ілюстраторка Ірина Мамаєва, яка намалювала, наприклад, ось такого класного монстра, якого із задоволенням перемальовують діти, – і Галина негайно продемонструвала тварюку. – І для мене дуже важливо, що книжка почалася з того, що розповідали діти, з їхніх історій, з дитячої мови».

Марта Шокало представила «Вітер з-під сонця» Оксани Лущевської: «Лущевська пише для підлітків, співпереживає їм, говорить із ними серйозно, без недоречних загравань. Наприклад, не впихує навмисне й штучно у свій текст жаргону».

Олена Максименко й Іван Андрусяк. Фото ВВС Україна

Замість Лущевської на нагородженні був письменник і головний редактор видавництва «Фонтан казок» Іван Андрусяк: «Книжка Оксани вийшла в нас у серії «Книжка про мене». У цій серії ми хочемо, щоб підлітковий читач міг упізнати себе в літературних героях і, таким чином, не полишив читання в цьому віці. Бо, на жаль, часто трапляється, що діти, які любили книжки в наймолодший період, пізніше просто не знаходять «своєї» літератури».

Ольга Герасим’юк висловилася про «Лежень» Юрія Винничука досить метафізично: «Я вірю, що все вимовлене, написане стає реальністю. Про це нагадала мені дуже проста казка Винничука для найменших дітей. І, гадаю, дітям буде приємно, що її героїв вони вже бачили в мультфільмах».

Представлення претендентів на перемогу закінчилось, бо в «дитячій» номінації у фінал вийшло лише чотири твори. Настав час розкривати карти й вручати нагороди.

«Римовані» переможці
Першими відзначили, однак, не письменників, але авторів рецензій – у рамках премії «Читач року-2016». Тут перемогли Ганна Кобилякова з рецензією на книжку Катерини Бабкіної «Шапочка і Кит», а також Олена Романенко, яка написала про «Баборню» Мирослава Лаюка. Їм ВВС надішле призи – електронні книжки.

Для нагородження в номінації «Дитяча книга року ВВС» до мікрофона вийшов Джонатан Чарльз, керуючий директор Європейського Банку Реконструкції та Розвитку з внутрішніх та зовнішніх зв’язків. ЄБРР традиційно підтримує премію, а Джонатан Чарльз традиційно оголошує переможців і жартує з приводу їхніх творів так, щоб глядачі (цьогоріч вручення, до речі, транслювалось у Facebook) все зрозуміли на кілька миттєвостей раніше, ніж буде названо ключове ім’я: «Я читав, що блогери вважають «Книгу року ВВС» найкращою премією і навіть намагаються прорахувати, хто переможе. Авторка переможної книжки створює надзвичайні магічні світи. А книжка нагадує нам про те, що не варто боятися тих речей, які нас лякають. Вона нагадує нам, що, можливо, іноді нас лякають усього лише чорні шкарпетки, а монстри бувають вегетаріанцями. Темряву можна побороти не ще більшою темрявою, а світлом, за допомогою сміху».

Джонатан Чарльз оголошує переможця в дитячій номінації. Фото ВВС Україна

Звісно, після таких слів усі зрозуміли, про кого ідеться. Галину Ткачук справді почали вітати до того, як прозвучало її ім’я: «Я як учителька можу сказати: якісні книжки для дітей є. Є книжки, які їм подобаються. Я бачила дітей, які раділи всім тим книжками, про які тут сьогодні говорилося. Просто їх треба доносити до дітей, приносити, давати, показувати», – сказала Галина Ткачук, трохи полемізуючи з Ольгою Герасим’юк та її згаданим критичним інтерв’ю.

Фото Олени Максименко

Після вшанування Галини Ткачук назвати переможця «дорослої» номінації вийшов Артем Лісс, голова Європейського департаменту Всесвітньої служби ВВС: «Письменники працюють на перспективу. Вони відповідають на ті запитання, які поспіхом навіть не поставиш. До речі, таку ж роль відіграє і якісна журналістика. Книжка, яка перемогла в цьогорічній «Книзі року ВВС», піднімає дуже важливі проблеми – часу, пам’яті, на осмисленні історичного досвіду, самоідентифікації. Твір дуже важливий і своєчасний. Це «Забуття» Тані Малярчук».

Книгу-переможця в номінації Книга року ВВС-2016 оголосив голова Європейського департаменту Всесвітньої служби ВВС Артем Лісс. Фото ВВС Україна

На екрані було добре видно, що письменницю новина зворушила до сліз: «Дякую! Я дуже зворушена. Прикро, що премію не отримали мої колеги, інші достойні автори. Вибачте мені, що я виграла! Ця перемога – не тільки моя, але й перемога В’ячеслава Липинського, якому я не давала спокою у смерті останні чотири роки. Сподіваюся, що його історія і його думки стануть актуальнішими в Україні».

Перемога «Забуття», як уже зазначалося, була порівняно очікувана, й це не дивно, з огляду і на затребуваність тематики, і на високий рівень самого письма книжки, що її явно можна вважати новим «взятим» рівнем у письменницькій кар’єрі Тані Малярчук.

Фото ВВС Україна

Отже, «Забуття» Тані Малярчук від «ВСЛ» і «Тринадцять історій у темряві» Галини Ткачук від «Темпори». Обидві «взаємно римовані» авторки одержать премію в еквіваленті тисячі британських фунтів.

Фото ВВС Україна

А церемонія нагородження закінчилась і перейшла в різноманітні інтерв’ю та ненав’язливі суперечки під вино про те, кому кожен із присутніх віддав би премію, якби це залежало особисто від нього.

“ЛітАкцент” дякує ВВС Україна за надані фото.

Триває заповнення мемуарно-епістолярно-документальних лакун в україномовному інформаційному просторі. А українське ХХ століття потроху перестає бути «століттям ненаписаних мемуарів» або принаймні вже менше відповідає цьому формулюванню Віри Агеєвої, висловленому в одному з давніших інтерв’ю професорки «ЛітАкценту». Останнім часом вийшло друком кілька книжок, які містять або мемуари, або щоденники, або листування, або узагальнення інформації такого роду. Відтак, з’являється нагода для співставлень і спостережень за тенденціями.

Французьке вино з польськими шахтарями
Першим таким виданням можна назвати «Щоденник» Осипа Зінкевича, який побачив світ у видавництві «Смолоскип» (заснованому, до речі, свого часу тим-таки Зінкевичем).

Щоденник складається з трьох розділів; перший охоплює події сорокових років, другий шістдесятих, третій – сімдесятих. Взагалі, з огляду на масштаби культурної діяльності Зінкевича (від переправлянь в обидва боки від залізної завіси самвидавних та інших заборонених у СРСР матеріалів до першого повноцінного п’ятитомного видання творів Миколи Хвильового) та на розмаїття життєвих пригод (тут і визволення Чехословаччини, і втеча в західну зону окупації, і різноманітні підпільні колізії, і в’язниця), впевнений, що дехто з читачів буде розчарований стислістю періодів, які висвітлюються в щоденнику, та стриманістю викладу.

Зате незаперечною перевагою цієї книжки є фактографічний, чіткий і діловий підхід до письма. Без «лірики» Зінкевич здебільшого обходиться навіть там, де йдеться про події емоційно наснажені чи курйозні. Як-от одруження, дивакувату спробу самогубства або працю з поляками на французькій шахті, де молодик навчився пити вино.

Книжка Осипа Зінкевича стосується винятково подій за кордоном, хоч і якнайміцніше пов’язаних із українськими. Факти, імена, тенденції, явища, які є цілим материком, що ще потребує масштабного пізнання й осмислення в Україні. Плюс він зачіпає (знову-таки стисло) багато питань, значно ширших за діаспорний контекст. Це й тема цензури, зокрема партійної, проти якої наполегливо виступав Зінкевич. І суперечність між умовно «оунівським» і «багрянівським» розумінням перспектив розвитку України, її культури та еліти, боротьби за її незалежність (нагадаю, що, дуже схематично формулюючи, перший підхід трактував усі ці процеси гранично конфліктно, з виходом на відкрите протистояння, в якому мали би бути розгромлені опоненти, «колаборанти» радянського режиму, а другий, проголошений Іваном Багряним, задавав орієнтиром інтеграцію розмаїтих елементів суспільства України, зокрема активну участь комуністичної номенклатури в розбудові незалежної країни, як воно, зрештою, в загальних рисах і сталося). І питання взаємовпливів діаспори та «материкової» України в літературі, у сфері публіцистичної та політичної думки, а особливо що стосується «стимулювання» шістдесятників і їхніх молодших колег шляхом видання їхніх текстів на Заході, нав’язування контактів з діаспорними авторами тощо.

У своєму щоденнику Осип Зінкевич уникає виразних узагальнень. Але в додатку наведено декілька його публіцистичних статей тих самих років, які дозволяють чіткіше зрозуміти позиції автора.

Милий смак буденних шістдесятих
Багато в чому протилежністю «Щоденнику» виступає друга книжка цього огляду – «Бузькові вогники» Мар’яни Ліщинської (видавництво «Круговерть»). Це мемуари зі сфери типової мікроісторії. Перед читачем розгортається дитинство і юність дитячої лікарки з Львівської області, переважно в п’ятдесяті та шістдесяті роки. Що в них головне? Зовсім не масштабні події світової та національної історії, яких тоді відбувалося предостатньо, не глобальні культурні, політичні чи інші тенденції. А відчуття і враження маленької дівчинки, потім молодої жінки від самої матерії щоденного буття.

Такий локальний погляд Мар’яни Ліщинської дозволяє відчути, відтворити багато насправді дуже важливих реалій. Важливих для розуміння того часу, його духу, контексту, настрою. Побут, навчання, одяг, їжа, культура, манера спілкування, родинні цінності, шкільне, а потім студентське життя, подорожі, книжки та їх сприйняття, судження про себе і про світ.

Скажімо, цікавими є описи подорожей Україною, вони засвідчують рівень знання своєї країни, а краще сказати, рівень її незнання, що на його тлі сьогоднішні проблеми поінформованості українців щодо сусідніх і дальших регіонів виглядають менш драматично, і це додає оптимізму. Або реакція молодої Мар’яни на розмови з іноземцями про життя в СРСР: відверто опозиційно, «націоналістично» в радянському розумінні налаштована, вона, однак, вважає, що не треба «виносити сміття з хати».

Це істотний момент – мемуари Мар’яни Ліщинської показують сьогоднішньому читачеві Радянську Україну часів «відлиги» дещо інакше, ніж усталені в нашому інформаційному просторі образи. УРСР тут не є полем тотального опору режиму, полем напруженої ідейної та фізичної боротьби (як це можна виснувати з дисидентського дискурсу), але й так само не є територією, абсолютно відданою радянізованому тоталітарному побуту. Тобто картинка виходить засадничо не чорно-білою. А шістдесяті – часом, з одного боку, зворушливих свіжих і наївних тенденцій у культурі, пожвавлення суспільства, індивідуалізації, легкого «олюднення» державних практик, взаємного «притирання» людини і держави, з другого, – постання чи виходу на яв інакодумства, опозиційних сил і просто альтернативних до тоталітарного стандарту форм людської поведінки та діяльності. Ця неоднозначність, здається, в нас недостатньо активно висвітлена, вона часто буває пригнічена ідеологічними резонами (так само нечасто вдається почути голос мемуаристів інтелігентних, здатних до рефлексії, проте з-поза найактивніших кіл суспільства). Але до певної міри тут можна провести аналогії зі значно раніше публікованими, так само зосередженими на «людському вимірі» масштабними спогадами поетки-шістдесятниці Ірини Жиленко «Homo Feriens».

Так само, як в Ірини Жиленко, до речі, в тексті Мар’яни Ліщинської дуже потужний емоційний, враженнєвий, ліричний складник.

Всупереч ворожнечі
Наступним хотілось би згадати переклад із польської книжки Олі Гнатюк «Відвага і страх» (видавництво «Дух і Літера»). Вона не є власне мемуарами чи щоденником, зате в ній сконденсовано, проаналізовано та розлого процитовано чимало матеріалів саме такого характеру. А саме – спогадів, листів, архівних даних, присвячених життю львівської інтелігенції в період Другої світової війни 1939-1945 років. Обертаються вони, ясна річ, передусім навколо масштабного українсько-польського конфлікту, німецької та радянської окупацій і Голокосту. Перед нами «низовий», «горизонтальний» вимір глобального і локального конфлікту

У своєму аналізі Гнатюк особливу увагу звертає на побутові реалії. А одна з головних її стратегій – це деміфологізація. Визбируючи більш або менш мемуарні свідчення доби, вона прагне їх зіставляти, не боячись перевіряти й підважувати навіть найкомфортніші міфи і стереотипи різних спільнот. Міфи, в яких практично кожен опонент і ворог, приміром, в українсько-польському протистоянні, проголошувався посібником чергового окупанта, зрадником і професійно невартісною людиною, достойною забуття. Натомість, авторка особливо підкреслює випадки, коли люди з ворожих середовищ, із антагоністичними поглядами чинили милосердно, допомагали одне одному, рятували, переховували…

Треба також згадати, що, подібно до щоденника Осипа Зінкевича, в книжці Олі Гнатюк «Відвага і страх» надзвичайно сильний акцент поставлено на фактаж. Із джерелами, коментарями, посиланнями, хоча загалом за жанром «Відвага і страх» є радше есеїстичним твором (чи циклом), аніж академічним науковим дослідженням. На цьому тлі ефектно виглядає і власна родинна історія авторки, ненав’язливо вплетена в сюжет (бути стриманим, коли знаходиш нагоду написати «про своє» – неабияке вміння!) і навіть не дуже примітно винесена на обкладинку: як дізнається читач по ходу тексті, картина, вміщена там, є частиною такого собі родинного детективу, пов’язаного як із предками Олі Гнатюк, так і з однією українською художницею.

Психологія кохання, психологія реабілітації
І ще одна «суміжна» книжка, сказати б, «не від першої особи». «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика» Олександра Шугая (видавництво «Ярославів Вал»), присвячена особистому життю поета з когорти «Розстріляного Відродження» Василя Мисика. Включити видання до цієї статті мене спонукало те, що воно ґрунтується на епістолярній спадщині письменника і його близьких, а також його нотатників і щоденників.

Як і Ольга Гнатюк, Олександр Шугай не подає ці матеріали оригінальним, цілісним потоком, але препарує їх і підпорядковує своїм власним сюжетам. Та супроводжує дуже густим коментуванням. Певно, одним читачам ці коментарі допомагатимуть зорієнтуватись у матеріалі, але чимало кому вони й можуть видатися надмірними – особливо це стосується риторичних фраз і вигуків.

Шугай зосередився на коханні Мисика і Ніни Неєлової. Начебто вельми стандартна, передбачувана конструкція з поетом, трагічним почуттям, колючими дротами, що розділяють закоханих, однак, генерує нестандартний погляд на добу. Гадаю, це не в останню чергу завдяки кількості матеріалу: книжка вийшла величезна, для тривалого читання і для читача, глибоко зацікавленого в темі.

Трансформація традиційних уявлень про родину і любовні стосунки на тлі радикальних змін у житті людини ХХ століття в закритій країні – одна з центральних тем книжки. Утворення складного конгломерату консервативних і нових, ліберальніших порядків стало наслідком цієї круговерті: й дівчина, приміром, могла вже не соромитися бути ініціаторкою стосунків, їх практичною організаторкою, але все одно мусила поважно готуватися до ритуалізованої першої подорожі до майбутньої свекрухи.

Звичайно, книжка про Василя Мисика не могла не стосуватися питань сталінських репресій. Найцікавіше тут виглядають такі моменти, як адаптація людини, що повернулася з ГУЛАГу, в заляканому українському суспільстві – вона супроводжується багатьма вартими уваги моментами. Серед яких мені хотілось би виокремити один: щире бажання реабілітації. Саме щире, а не про людське око чи з бюрократичних потреб. Феномен такого визнання легітимності «правосуддя» часів Великого Терору, треба сказати, триває й дотепер. Реабілітації залишаються поширеною практикою. А особливо зворушливо в реабілітаційних довідках, виданих уже в часи незалежності, виглядає аргументація, що ув’язена чи ув’язнений Х насправді зовсім не чинили «контрреволюційних дій».

Емоційно насичені листи та нотатки доволі детально відображають і психологію стосунків. Зокрема, любовну «градацію», за якої новий (такий, що його, вочевидь, не назвеш нещасливим) шлюб Мисика поєднувався зі щирим і чуттєвим, надзвичайно зворушливим романтичним культом покійної Ніни. Або особливу недосказану ніжність у спілкуванні з Ніниною сестрою, котрій Ніна колись жартома (?) «заповіла» поета.

Неосвоєні горизонти
Говорячи про цю літературу, варто пам’ятати й про попередні видання мемуарного, документального, епістолярного характеру на кшталт уже згаданої книжки «Homo Feriens» Ірини Жиленко, «Людей не зі страху» Світлани Кириченко (символічно, що обидві авторки нещодавно відійшли…), листування Юрія Шевельова з Оксаною Забужко, спогадів Григорія Костюка і спогадів генерала УНР Михайла Омеляновича-Павленка, щоденників Володимира Винниченка чи збірника матеріалів, пов’язаних із художницею, дисиденткою Аллою Горською, «Притчі про поетів» Елеонори Соловей або книжки Миколи Шатилова «Кляті сімдесяті». Певною мірою має стосунок до теми й український переклад поетичної книжки Бориса Херсонська «Родинний архів» із виразним мемуарним стрижнем.

Складається враження, що «материкові» книжки, пов’язані з українським ХХ століттям, відчутно «ліричніші», за ті, що мають те чи інше закордонне походження (писані діаспорянами чи іноземцями). Останні ж більш зосереджені на фактографічності. Словом, десь краще з «кістками», десь – із «м’ясом» (як тут не згадати жарт про куплені в радянського продавця кістки та його запевняння, що «були б кістки, а м’ясо наросте»!).

Непоганим узагальненням вражень від мемуарної літератури, як на мене, може бути перелік тем, мотивів і реалій, що про них хотілось би почитати, але котрі наразі описані недостатньо.

Візьмімо, до прикладу, регіональний вимір. У більшості згаданих (і детальніше, й побіжно) книжок домінує контекст Центральної та Західної України. Україномовній мемуаристиці, відповідно, не завадило би більше текстів, що проростають із ґрунту інших регіонів. Так само гірше представлено менші населені пункти, провінційніші в комунікативному, культурному сенсі.

Нечасто присутні в цій літературі й теми менш або більш табуйовані. Згадана в зв’язку з листуванням Василя Мисика психологія кохання, однак, не покриває всіх питань сексуальності. Про сексуальність в україномовних мемуарах майже не йдеться, особливо про її суто тілесний, «тваринний» вимір. Небажання авторів писати про це зрозуміти нескладно, але інтересу – і загального читацького, і дослідницького – таке розуміння не скасовує. Надто з урахуванням того, що брак свідчень сприяє незнанню, різноманітним стереотипам у стилі «в СРСР сексу не було» чи, навпаки, про десяті-двадцяті роки як про добу «всеохопної розпусти».

Напевно, і висвітлення слизької, темної теми колаборації залишає бажати кращого. Колаборації розмаїтої – співпраці з нацистами під час Другої світової, участі мешканців України в подіях Голокосту, в інших етнічних чистках (чи ж не цікаві були б, скажімо, нові свідчення про Волинь у сорокові роки?), участі в організації Голодомору, в сталінських репресіях, у пізніших переслідуваннях інакодумців. І тут хочеться навести приклад новинки – українського перекладу російської книжки Ганни Артем’євої та Олени Рачової «58-ма. Невилучене» (глибоко на маргінесі там трапляються й українські сюжети). Це не тільки приклад, але й взірець. Ідея книжки проста, як двері, тільки в нас чомусь досі ніхто до такого не додумався. Під обкладинкою зібрано розмови з ГУЛАГівськими в’язнями, що сиділи за 58 статтею («антирадянська агітація»), вижили й дожили до наших днів, а також із людьми з другого боку дроту: енкаведистами, медсестрами та іншими. Матеріал виходить більш, ніж промовистий, автори в нього не втручаються і залишають читачам задоволення самим робити висновки. Чи просто дивуватись історії про оперну співачку, яка тільки в таборах зуміла як слід реалізувати свій талант, або про дівчину, заарештовану за любовні зв’язки з іноземними моряками під час війни – вона тепер усе життя переймається, чи не образився на неї один грек – через арешт вона не змогла прийти до нього на побачення…

Ще одне часто табуйоване питання – алкоголь і наркотики, які зіграли в Україні ХХ століття не таку й маленьку роль. Із згаданих книжок найбільше уваги алкогольній культурі, в її треш-версії, приділено у відверто важкому творі Миколи Шатилова «Кляті сімдесяті». Там є і «біоміцин» (біле міцне вино), і скажені коктейлі з «чорнильних» вин та інших рідин, що робилися в радянських гастрономах, і невеселі наслідки надуживання цими концептуальними напоями, аж до загибелі у вузькому просторі між двох трамваїв, які їдуть назустріч одне одному.

А ще ж насильство, зокрема домашнє… Тяжких, неприємних, болючих тем багато, але розповідей про них чекають чимало читачів, надто тих, що прагнуть спробувати справді зрозуміти чи згадати наше двадцяте століття. Тільки от не все залежить від читачів, властиво, залежить від них не так і багато.

Як потрібні, звісна річ, і всі інші можливі теми та підходи. З увагою до Інших, але не забуваючи про Своїх, із емоціями й фактами, з різними краєвидами й психологічними типами. Такі мемуари, які дають читачам можливості для ширших висновків і вражень про епоху та її людей, ніж тільки розповіді власних батьків-матерів і бабусь-дідусів. Які долають стереотипи, навіть якщо створюють при цьому нові.

Вітольд Ґомбрович. Транс-Атлантик / Пер. із пол. А.Бондар. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015

Справжнє свято для українських любителів високого модернізму двадцятого століття триває вже кілька місяців поспіль! Не встигли вони (тобто насправді, звичайно, ми) дочитати нарешті виданий наш переклад Джойсового «Улісса», не встигли як слід дізнатися про новий переклад Беккета (про який «ЛітАкцент» іще обов’язково розповість), як до їхніх послуг опинився роман «Транс-Атлантик» польського письменника Вітольда Ґомбровича в перекладі Андрія Бондаря від «Видавництва Старого Лева». Ну, й не менше це свято для українсько-польського культурного обміну, зважаючи на значення Ґомбровича для літератури наших «кузенів».

«Транс-Атлантик» уперше побачив світ в оригіналі 1953 року (оцініть дистанцію до появи української версії!), в еміграційний період життя письменника. Власне, еміграції стосується й сюжет книжки. Він доволі простий, але гарантує авторові простір для найрізноманітніших ходів і поворотів. Головний герой книжки, якого звати точнісінько так само, як її автора, і який – оце так збіг! – теж є польським письменником, випадково опиняється в Аргентині страшного 1939 року. І вже в Аргентині дістає звістку про початок Другої світової війни. А почалася вона, як знаємо, нападом нацистської Німеччини на Польщу. Що робити в такій ситуації письменнику, котрий опинився за багато тисяч кілометрів від батьківщини? Намагатися пробитися додому, хоч туди вже не ходять жодні кораблі? Діставатися до союзних держав і там пробувати якось долучитися до боротьби? Перечекати бурю в далеких краях? Займатися пропагандою Польщі у світі? Пошукам відповіді на це питання певною мірою й присвячена вся книжка. І це, ясна річ, неабияк додає їй актуальності для українського читача.

Тільки це лише один вимір сюжету, й у схематичному викладі він справляє неправильне, патетичне враження. Насправді ж вагання й шукання головного героя «Транс-Атлантика» відбуваються геть не в патетичному ключі, а в дусі гротеску та буфонади.

Увійшовши в контакт із польською громадою Аргентини, письменник, глибокий індивідуаліст, постійно опиняється в химерних і смішних ситуаціях. То потрапляє в скандал на світському прийомі, нібито «щоб прославити Польщу», то з тією-таки метою організовує бутафорську дуель, зірвану нападом зграї собак, то вплітається в плутану інтригу, внаслідок якої місцевий багатій хоче спокусити одного польського юнака, то потрапляє до абсолютно божевільного таємного товариства. Плюс на тлі трагічних новин із фронту йде добре знайомий нам танець #зрад і #перемог.

Перед читачем постають непрості питання, досі актуальні для польських інтелектуальних дискусій, не позбавлені значення й для нас. Де пролягає здорова межа патріотизму? Як знайти здоровий баланс суспільного й індивідуального? Як уникнути надмірного, нав’язливого тиску традиції? Як взагалі бути глибокому індивідуалістові серед людей? Тільки знову-таки: питання ці не обмірковуються в порядку стандартних, лінійних публіцистичних чи філософських роздумів, ні, вони тільки час від часу виринають посеред карнавалу рясного й стрімкого ґомбровичевого письма. А відповіді на них лишаються на відкуп читачам.

На моє переконання, згаданий щойно дискусійний, публіцистичний аспект «Транс-Атлантика» загалом є другордяним, порівняно з формою, образністю, настроєм і стилем книжки. Хай навіть в обох передмовах-післямовах самого автора, в які «загорнуто» це видання, автор твердить фактично протилежне. Думка автора не є абсолютом (кумедно й дивовижно, що в одній з тих передмов Ґомбрович навіть виправдовується перед читачами, що, подібно до свого героя, не вибрався 1939 року з Америки на війну до Польщі). Тут досить того аргументу, що будь-яку серйозну відповідь на «прокляті питання» книжки легко нівелює її всеохопна іронія і буфонада. І «консервативні», й «ліберальні», і «патріотичні», й «космополітичні» концептуальні підходи до дійсності («Вітчизна» і «Синчизна», за дотепним визначенням одного з персонажів «Транс-Атлантика») виглядають однаково смішно. Серйозні речі подано непрямо й жартома.

А ось саме письмо видається мені потужним і незаперечним (як і його український переклад – щонайменш виразним, вільним і органічним). Стилістична поліфонія, мовні ігри, просто широкі масштаби. Ґомбрович симпатично пародіює давню урочисту манеру висловлювання. Цікаво й несподівано обирає слова, що їх починає з великої літери, тож герої його «Ходять», а «страждання» межує з «Бадиллям», «Пляшкою» і «Порожнечею». Окрема історія – вигадливий жвавий ритм, мелодика «Транс-Атлантика», що де-не-де нагадує верлібри. І, звичайно, строкаті образи, то сюрреалістичні, то просто наповнені виразною метафоричністю, то налаштовані загравати з різноманітними архетипами (зокрема, звісно, і з архетипами національної культури, національного міфу, не завжди цілковито зрозумілими для іноземця, але майже завжди легко впізнаваними). Одне слово, енергійний і пульсуючий модернізм, як він має бути. І читачам, неприхильним до такої естетики цей текст навряд чи принесе задоволення.

Оду формалістичним досягненням Вітольда Ґомбровича можна перервати хіба що з приводу фіналу книжки. Впевнений, багато кому (і мені зокрема) він видасться дещо «змазаним». Чи, точніше, в ньому відбувається занадто різкий спад напруги. Так, ніби в улюбленому модерністами всіх країн трамваї раптом закінчився струм, і вагон тихо спинився та заснув Бог знає де. Що ж, Ґомбрович у багатьох творах демонструє непрості стосунки з останніми сторінками. І цей факт не зіпсує загального задоволення від книжки.

Малі українські діярії XVII-XVIII століть. – Київ: Кліо, 2015

У видавництві «Кліо» з’явилася цікава новинка – «Малі українські діярії XVII-XVIII століть», книжка щоденників, «малих літописів», перекладених і прокоментованих знаменитим письменником Валерієм Шевчуком.

Діяріями й діаріушами називають давні щоденники, нотатки та локальні літописи, що їх вели автори іноді з власної ініціативи, а іноді на замовлення якихось установ, до прикладу, гетьманського уряду. До цієї книжки ввійшли щоденники таких більш і менш відомих персонажів української історії (що походили з духовних осіб і з козацької старшини): Атанасій Филипович, Дмитро Туптало, Юрій Винницький, Микола Ханенко, Пилип Борзаківський і Павло Ладинський, Петро Апостол і Гедеон Пазин. Масштабом охоплення, широтою, сказати б, поглядів та іншими подібними характеристиками щоденники, само собою дуже різняться.

Атанасій Филипович, скажімо подає у своїх записках епічну картину боротьби за віру проти реальних і уявних ворогів. Нестримний темперамент, зверхнє ставлення до реальності й динамічні переходи великими просторами географії і дії роблять цей текст у якомусь сенсі справді захопливим. На певному етапі видінь Филиповича не витримав його молодший супровідник, а коли дійшло до скандалів в урядових будівлях Варшави та бігання оголеним і вимазаним у багнюку вулицями столичного міста, екзальтованого діяча стали все частіше арештовувати, а потім і стратили за таємничих обставин. Само собою, широким контекстом оперує знаменитий Дмитро Туптало.

Натомість, припустімо, інший церковний діяч Юрій Винницький присвятив свій діаріуш таким подіям, як відпочинок у гостях, смерті, хрещення, господарські питання. Такий текст буде цікавий з точки зору історії повсякденності (а з нею в стосунку до сімнадцятого-вісімнадцятого століття в нашому інформаційному просторі відверто сутужно).

На презентації книжки, яка відбувалась у Музеї книги і друкарства на території Києво-Печерської лаври, місця більш ніж знакового в контексті діяріїв, Валерій Шевчук розповів, що йому найбільше припав до душі щоденник Миколи Ханенка. В ньому розповідається про поїздку гетьмана Скоропадського до Москви з метою добитися від Петра І поновлення певних прав для Гетьманщини та вирішення деяких особистих питань. Головна родзинка цього твору – вміння автора водночас стримано, відсторонено, але й відповідно до тодішнього панегіричного етикету описати побут і життя гетьмана з почтом у Москві так, щоб з’явилося відчуття глибоко прихованого, але всеохопного іронічного абсурду. Та ще й додати час від часу мініатюрну й елегантну художню деталь. Можна погодитись із Шевчуком, що це талант справді письменницький, хоча дальша його теза про те, що такі твори є такою собі «компенсацією» відсутності властиво прози в українській літературі тих часів, уже відверто суперечлива.

У якомусь сенсі не менш, а де в чому й більш вартий уваги інший діярій – Петра Апостола, сина передостаннього лівобережного гетьмана. Він, правда, відчутно менш елегантний, зате наповнений розмаїтими цікавими та яскравими деталями. Наприклад, із життя Гетьманщини. Часто вони навіть відверто кумедні й рясніють алюзіями до новітніх українських реалій – наприклад, довгі й складні з’ясування з приводу бджіл, їхньої належності і т.п. Аналогічних моментів чимало й у записах Борзаківського та Ладинського. Серед них чудова згадка про те, як поважний козак в одному з регіонів у відповідь на вже не вперше оголошену гетьманську вимогу вирушити до столиці та виконати деякі повинності, запропонував посланцеві ясновельможного піти до того чорта, який його відправив.

Зрозуміло, що як такі подробиці, так і загальніші міркування авторів діаріушів істотно поліпшують та увиразнюють наші знання про стару Україну. Особливо зважаючи на те, що ці тексти виходили друком дуже мало і давно, без зручного для сучасного українського читача перекладу (писались-бо різними мовами, від «словенської», тобто церковнослов’янської, до французької). Переклад Валерія Шевчука на сучасну українську мову робить діярії доступнішими. Але разом з тим його тлумачення може також стати підставою для дискусії, адже не всі інші фахівці прихильні до його перекладацького підходу. Тут, звичайно, варто зачекати на реакцію дослідників. І деяка мовно-стилістична єдність творів, опублікованих у збірці, свідчить, що ймовірно дискусії таки будуть. Хоча вона також може й ілюструвати факт впливу давньоукраїнських літературних практик на оригінальну творчість Шевчука.

Олег Коцарев

Одне з ідеальних місць для письменника. Останні два тижні мені пощастило провести в Міжнародному будинку письменника і перекладача Ventspilshouse у латвійському місті Вентспілс.

Проживання, невеличка стипендія, товариство людей, пов’язаних із літературою, неймовірних розмірів чорний кіт, чайки, що сміються просто біля вікон, а також велосипеди – ось що тут чекає на авторів, які подадуть заявку та пройдуть відбір (www.ventspilshouse.lv). Я почав у Вентспілсі новий прозовий твір, хтось щось перекладає, обмірковує плани й задуми. Маленьке містечко з майже порожніми вулицями сприяє зосередженості та праці. Усі пам’ятки Вентспілса – старий центр, замок, ринок, кілька парків і порт – загалом легко неспішно огледіти за два-три дні. Хоча, звісно, є море, до якого можна приходити хоч щодня. Осіннє Балтійське море то шаленіє, то тихо торкається пляжу, настільки ідеально чистого, що не віриш своїм очам.

А ще перебування на провінції Латвії – добра нагода бодай трохи поспостерігати за місцевими культурними практиками. Багато в чому це спостереження обмежене мовним бар’єром, але є речі, котрі важко не помітити. Наприклад, головну бібліотеку Вентспілса (http://biblioteka.ventspils.lv/en/). Місце, в якому регулярно щось відбувається (приміром, кілька днів тому виступав письменник Юріс Звірґздіньш), місце, яке одразу привертає увагу своїм архітектурним виглядом. І – до якого ходить чимало людей. Про останнє можу судити напевно, бо бібліотечні вікна – чітко навпроти вікон мого номера, мені видно багато з того, що там діється.

Концертів небагато, але вони розмаїті. Від хорів (традиційна музична родзинка балтійських країн) до Стаса Михайлова. Принагідно кажучи, латвійський інформаційний простір дуже наповнений російським продуктом, зокрема й відверто пропагандистським. Головна причина – величезна кількість російськомовного населення, часто дуже виразно орієнтованого на Росію (у Ризі та Вентспілсі латиськомовних і російськомовних, за даними опитувань і переписів, співмірна кількість, у Вентспілсі пропорція більш на користь латиської, в Ризі – навпаки, а от, припустімо, в Дауґавпілсі виразна російськомовна більшість).

У Вентспілсі – кілька театрів. А вчора на площі, під вікнами нашого будинку відбувався концерт духового оркестру на вшанування пам’яті полеглих у боях за незалежність 1919 року. Є три музеї.

Лише на центральних вулицях міста мені трапилося три книгарні. Це – окрім книжкових крамничок і відділів у супермаркетах. Зазвичай у них є окремі шафки для поезії, на добре видному місці. Що свідчить про, сказати б, глибину занурення книгарень (хоча не обов’язково – їх відвідувачів). У деяких магазинах влаштовують окремі відділи для книжок латиською та російською, іноді продають упереміш, є книгарня, в якій я помітив лише латиські та англійські видання.

Усе це я написав про місто з населенням трішечки більше ніж сорок тисяч. Тобто десь дуже приблизно як Фастів, як Охтирка, Ромни, Жовті Води, Лубни, Нова Каховка, Миргород, Дубно, Володимир-Волинський… Таке порівняння – зовсім не заради традиційних стогонів, як у нас усе погано. А радше стимул ворушитися й щось робити. І, до речі, на ворушіння і робіння якраз добре надихають подорожі. Не обов’язково в далеку Латвію. Можна – й у сусідній парк або ліс.

Фото з сайту pro.berdyansk.biz

Перша, здається, велика книжка про Майдан і війну має дуже пряму й безпосередню назву – «2014». Це новий роман Владислава Івченка. Відразу треба зазначити, що «2014» – двотомник. Погодьтеся, зовсім не стандартний для сучасної української прози формат і обсяг. А врізноманітнення форматів і обсягів, як і будь-яке інше врізноманітнення, це завжди добре.

У своїх двох томах Івченко зумів розгорнути справжню епопею. Зобразити багатьох персонажів, що подолали довжелезні й плутані дороги 2013 та 2014 років. Показати обставини і дух часу. Сплести чимало сюжетних ліній. Переказувати ці лінії немає жодного сенсу, надто вже багато там усього, але загальну схему книжки пояснити нескладно, вона абсолютно передбачувана. Дуже різні герої за підкреслено випадкових обставин перестріваються й дістають між собою символічного зв’язку восени 2013 року, а надалі час від часу знову зустрічаються на хвилях усе нових і нових історичних загострень.

Владислав Івченко, як на мене, є письменником, загалом схильним до малої форми, до новелістичної курйозності, й саме так він оформив розділи свого роману. Вони, власне кажучи, цілком могли би фігурувати як окремі оповідання, було б не дивно також дізнатися, що декотрі з них спершу й були самостійними творами. Втім, поєднання їх не викликає жодних запитань, ніяких «білих ниток» не спостерігається.

Дві найбільш ключові речі об’єднують розмаїтих героїв і їхні розмаїті пригоди у книжці «2014». Перша – локус походження. Більшість персонажів – вихідці з міста Журби. Під цією назвою, само собою, прочитується місто Суми. Воно, за сумісництвом, є батьківщиною письменника. Потрібно визнати, що сумський присмак і колорит у «2014» відчувається. Це і певні характерні лінгвістичні конструкції, і легке відчуття особливої мовної ламаності та непевності (притаманне обом поширеним у цьому регіоні мовам та їхнім сумішам), і місцеві реалії, і специфічна форма зовнішнього спокою, награного пофігізму. Другий стрижень, що центрує реалії роману – це не завжди зовсім наочна, проте завжди присутня стратегія іронії та деміфологізації, часом аж до абсурду. Зрозуміло, що в книжці є герої Майдану, є захисники України на сході, відповідно, присутній героїчний пафос. Але Івченко не соромиться супроводжувати його іншими відчуттями, настроями й емоціями. Це тішить і натякає, що українська література спроможна перейти від засвоєння Подій до їхнього переосмислення, аналізу, обігрування.

Так, Владислав Івченко легким рухом додав курйозності буремним трьом дням лютого. Один із його «журбівських» персонажів, типовий гопник, добряче випивши, сів у бусик до Києва в ніч на 18 лютого тільки тому, що побачив, як його розшукують люди місцевого кримінального авторитета, котрому він винен гроші. Чому б не поїхати на Майдан? По телевізору в гуртожитку кажуть, що там платять доларами, можна заробити. А ще й ментів можна лупасити. Потужний початок шляху для одного з героїв «мирного наступу» та оборони Майдану, учасника боїв на Донбасі з обох боків… Нічим не гірший шахрай, що теж долучається до революції, теж стоїть міцно й щиро, але не забуде у дні міжвладдя потрясти грошові мішки, пов’язані з «ригами» за допомогою хлопців із самооборони, які думають, що просто їдуть люструвати одного з поганих багатіїв. Чи бухгалтер, який володіє таємним ударом одного пальця – може не тільки вибити ним двері, а й викинути здоровенний джип у море. Він каже, цього його навчили інопланетяни. Епічною трагікомедією є й своєрідний двобій двох персонажів на східному фронті. Обидва вони з Журб, але один став українським добровольцем, а другий зі спецназу Януковича плавно перейшов до сепаратистів. Обидва відбилися від своїх товаришів, і тепер ганяються один за одним, кілька разів по черзі ловлять одне, зв’язують, але потім через якусь дурницю впускають. І не стріляють, хоча кожен має купу можливостей. А зрештою, розходяться миром.

Виявляється, оці смішні, неприємні, курйозні та недоречні люди – теж герої, принаймні, іноді. Виявляється, вони теж є рушійною силою історії, і від них багато чого залежить. На барикадах і деінде в якусь мить поруч із людьми цілісними, переконаними стоять люди неоднозначні та випадкові й не гірше за інших роблять спільну справу.

Це не означає, що Владислав Івченко зображує лише таких персонажів. Просто вони варті особливої уваги на загальному тлі. Є у «2014» і постаті однозначніші, героїчні в прямому розумінні. Є також виразне та динамічне зображення обставин, настроїв, атмосфери Майдану та війни. Цікаво, що й воно виписане на тлі речей, значно менш патетичних – на тлі дуже специфічного способу життя великої частини населення, на тлі провінційної туги, лабіринтів корупції та інших принад пострадянського буття.

Письмо Івченка жваве й образне, абсолютно сюжетне, пригодницьке, досить анекдотичне, здатне бути до смаку вельми різним читачам. Відвертим непорозумінням виглядає те, що в пресі поки що дуже мало відгуків на книжку «2014». Яка явно є одним із найбільш своєрідних і динамічних на сьогодні прозових творів «революційно-військової тематики».