Тетяна Винник. Відлуння нашої хати. Чернівці: Букрек, 2015

Сьогодні діти як ніколи потребують доброї книжки. Я не кажу тільки про підручники, яких чомусь завжди катастрофічно бракує. Кажу про книжку художню, добру книжку – яка не тільки для розваги і відпочинку, але й для тихого вечірнього читання, коли народжуються мрії, задуми, а також довічне прикипання душею до найріднішого: мами-тата, менших братиків- сестричок, бабусі-дідуся, власного дому… – до батьківщини.

Повість Тетяни Винник «Відлуння нашої хати» (Чернівці: Букрек, 2015) легше порівняти з творами світової класики («Малим і Карлсоном, що живе на даху» Астрід Ліндґрен, «Енн із Зелених Дахів» Люсі-Мод Монтгомері чи «Снами шовкопряда» Оси Ґан Шведер) – за дотепністю і цікавістю розказаних історій, особистостями героїв, захопливістю сюжету, зрештою, за культурою письма…

Очевидно, авторка не мала на меті писати пригодницької повісті, але пригоди Даринки, що несподівано знаходить друга, одразу заворожують. Дівчинка, яка дуже хоче мати братика, після його народження розчаровується, бо ані гратися в піжмурки, ані ходити з ним у сад – не можна. Даринку охоплює сум: «Їй здавалося, що вона чує, як ходить попід її вікнами сірий сум і шарудить листям. Дівчинка схопилася з ліжка і торкнулася щокою до вікна. Сірий сум одразу став прозорим і приклеївся до паркана. Він не любив, коли його хтось бачив, особливо діти. Бо вони вміють налякати сірий сум – а дорослим це ніколи не вдавалося» (с. 4). Такі тонкі і правдиві спостереження, таке вміння створити зав’язку подій… Сумуючи, дівчинка знічев’я вибирається на горище, де серед старих речей, одягу, іграшок знайомиться із Відлунням Талалайком – малим домовичком, який так дотепно сипле прислів’ями та приказками, так радісно розповідає про своє життя-буття, так вигадливо його осмислює, що дівчинці нічого не залишається, як йому повірити. Чому Відлуння називає себе Талалайком? Бо ж «талалаїти» – це «базікати, патякати, пащекувати, галакати, теревенити, лепетати, балагурити, ґаламаґати, пустодзвонити, пасталакувати, пустомолоти, перебендювати, просторікувати, торохтіти…» (с. 10). Ось стільки нових цікавих слів можна дізнатися відразу.

Авторка невимушено захоплює малих читачів роздумами Талалайка, його вмінням не тільки «діло робити», а й весело до того діла ставитися. Під час перебирання малини, розповіді про неприємні «пострижини», про своє народження зубатим, під час мандрівки до лісу Талалайко виявляє себе не лише дотепним і гострим на язик, а й сміливим та мудрим.

От що ви досі знали про тих, хто народжується з зубами? Звісно, пригадали воїна-характерника Івана Сірка… Вроджені зуби засвідчували його незвичайну мудрість і належність до світу людей з надприродною силою. А ось як весело розказує про своє народження Талалайко: «Я тобі, Даринко, так скажу: я з зубами народився!
– Це коли усі молочні зуби? – здивувалася дівчинка.
– Які там молочні! – образився Талалайко. – Оце ти вигадала! Ти б іще сказала – шоколадні або картопляні. Я народився зі справжніми зубами!» (с.22).

Повість «Відлуння нашої хати» сповнена отаких незвичайних знань, уявлень та вмінь, які авторка переосмислила і розповіла маленьким читачам. Тут і про те, як треба перебирати малину, як дивитися поламаний телевізор, як правильно їсти «лабетики», як збиратися до лісу по гриби і відганяти страшного вовка…

Зосібна треба сказати про мову героїв повісті. Сучасні дослідники (див. «Головні тенденції сучасної української літератури для дітей» // http://www.grani-t.com.ua/about/news/1557) помітили, що мова літератури для дітей – консервативна, тяжіє до пуризму. Цей стереотип повністю руйнує «Відлуння нашої хати», де персонажів можна впізнати за їхньою інтонацією, неповторним голосом, незвичною свободою у висловленому і вчиненому. Даринчині роздуми – зі словами замилування, мрійливості, довірливості. Талалайкові розмірковування – мова народної мудрості, афористична, часто інтерпретована і використана для створення ефекту кумедності, сміховинності. Відлуння не втомлюється сипати, як із чарівного мішка, прислів’ями та приказками, що змушують замислитися, уявити нечуване-небачене, зрозуміти, про що йдеться насправді: «Кожний кулик у своєму болоті великий! І потім… Лихий доброго псує! А його погані очі все перелупають, як гляне – молоко кисне. А бреше: одним вухом почує… Вдача у нього гаряча, а розум миші з’їли! І руки в нього довгі – усе загарбає. А говорить, що слина до губи принесе!» (с. 19)

Можете пригадати, як вихваляв себе Карлсон з повісті Астрід Ліндґрен? Таке самозамилування – насамперед, бажання створити веселий настрій другові, а потім – ствердитися, додати певності собі. Талалайко теж належить до веселих пересмішників, які радіють життю завжди, за будь-яких обставин: «– Красень я, красень! – пролепетав Талалайко, поглядаючи у стареньке люстерко. – Щоки, як мак у полі, очі ясні, як сонечка, а чепурний, як горщик з кашею! – і затанцював, у долоні заплескав. – Правда ж моя?!» (с. 22). Дотепності, вигадливості додають мові героя його розмірковування про свій вік. Заблудившись у лісі, хлопчик Відлуння боїться не менше, ніж Даринка, він метушиться і панікує: «– Ой лишенько! – вигукнув Талалайко, підстрибуючи на місці. – Пропали наші літа молодії, пропали! Ми тут замерзнемо! Або ще гірше – нас з’їдять живцем вовки!» (с. 37). Утім, вдача Талалайкова перемагає, і він мало не до смерті лякає страшного вовка. У розділі «Три золоті волосини» авторка розповідає, як Талалайко тисячу років тому посварився з татом-домовиком, якому не сподобалася його модне відрощене волосся. Серед підстриженого батьком уночі чуба – було три золоті волосини, з допомогою яких здійснювалося будь-яке вигадливе бажання. Дотепності розповіді в повісті додають римовані приспівки, які Даринка чує з уст Відлуння:
«Ой лихо моє чубатеє,
Ніхто мене не сватає!»

Або ж:
«Ось якби, ось якби
В роті виросли гриби!
Ми б у ліс не ходили,
А сиділи б…їли!»

Справжність літератури для дітей вимірюється тим, що її з однаковим захопленням можуть читати і малі, й дорослі. Така література має витримувати випробування часом і перекладом. Мені видається, «Відлуння нашої хати» належить саме до такої справжньої прози, яку хочеться перечитувати, переповідати, цитувати – і знову перечитувати. Звісно, дорослий відкриє для себе глибші підтексти людської мудрості і тепла, добра і взаєморозуміння. Але тим вагоміший текст, звідки кожен може почерпнути те, чого шукав.

Оксана Шалак