Антон Санченко. Нариси бурси. – Київ: Темпора, 2011

Не знаю, чи для багатьох сучасних читачів «гратиме» відсилання назви нової книжки Антона Санченка до класичної повісті російського письменника-різночинця, Шевченкового сучасника Миколи Помяловського. Втім, коли воно й не прочитуватиметься – не біда. Адже про тональність тих давніх «Нарисів бурси» добре уявлення дає бодай перше ж речення передмови професора Олександра Білецького до українського видання 1929 року (переклад Марусі Полтавки, редакція професора Миколи Зерова, палітурка червона перкалева з золотим витиском): «Сумна й недовга була життєва дорога Миколи Герасимовича Помяловського». Весь той сум і мерзенність старої російської семінарії й вилилися на сторінки повісті, через котру автор зажив короткої літературної слави, – що, однак, не врятувала 28-річного письменника від типової для тодішнього (й не лише тодішнього) російського інтелігента смерті від гіркого запою. Читати Помяловського сьогодні, коли все навколо й так на рідкість нерадісне, – ознака відвертого мазохізму…

Натомість прочитати Антона Санченка рекомендую всім. Особливо тим, хто в минулому житті любив «морські» повісті Віктора Конецького й переживав з приводу того, чого це в українській літературі немає нічого схожого. Адже Україна – таки морська держава!

Нині не час розмірковувати про те, чому в нас традиційно «не складалося» з мариністикою (дарма що запорожці ходили на «чайках» під Царгород, а «горад рускай слави» Севастополь боронив у часи Кримської війни Петро Кішка разом з товаришами-матросами з «малоросійських губерній»). Звісно, є прекрасні винятки – яскраві подорожні нотатки галичанина, австрійського адмірала і лікаря Ярослава Окуневського «Листи з чужини» (перевидані через понад сто років після своєї появи тією ж «Темпорою»). Чи блискучий і химерний «Майстер корабля» Юрія Яновського. Чи, врешті-решт, захопливі пригодницькі оповідання Миколи Трублаїні.

Але це – ті винятки, які підкреслюють правило. Якби майбутній дослідник спробував скласти уявлення про мапу України виключно з літературних текстів і сюжетів, він, скоріш за все, ні за що не здогадався б про наявність у нашої держави довгого південного морського кордону.

Чи не єдиний автор, який послідовно намагається сьогодні зламати це правило – це колишній корабельний радист, випускник херсонської  «мореходки» Антон Санченко. І робить це від першої своєї книжки україномовних морських новел «Баркароли» (згадаймо добрим словом кишенькового формату, на читання в метро й маршрутках розраховану серію “Exceptis Excipiendis” во Бозі спочилого видавництва «Факт») і аж до щойно виданих «Нарисів бурси» – життєрадісних, іронічних, розумних, з любов’ю написаних і абсолютно читабельних!

Видавничу анотацію до книжки варто зацитувати повністю: «Це сімнадцять історій із життя бурси -  Херсонського морського училища рибної промисловості – «Тюльки». Кожен із цих нарисів (за авторським визначенням жанру) – яскравий, щирий, веселий та дотепний твір, просякнутий живою іронією та ліризмом. «Нариси бурси» точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють укрсучліт – ні матюків, ані «потоку свідомості». Натомість є хороший текст».

Ладен  заприсягтися: все сказане – щирісінька правда. Проте й адепт постмодернізму цій книзі теж порадіє – вона вся побудована на грі в приховані цитати. А курсанти «тюльки» середини 1980-х мають прізвища Котляревський і Гоголь, Куліш і Бажан, Вишня і Квітка-Основ’яненко…

Відтак кожен читач прочитає цю книгу по-різному. Той, кому «за сорок» – як ностальгійну картинку часів, коли він був молодим, а навколишній світ обіцяв стільки принад і перспектив (де й коли вони розвіялися?) Той, хто не ностальгує за принадами «совка» – як тонку й ущипливу сатиру на час, коли навіть хор італійського композитора ХVІІ століття Франческо Загатті на самодіяльному концерті треба було видавати за музику Йоганна Себастьяна Баха – аби в перевіряючого з райкому комсомолу було менше підстав написати донос на його «релігійне спрямування». Той, хто просто любить якісні розповіді «про мужніх і витривалих» – як добрі тексти про те, що й «салаги» можуть урешті-решт «зробити» на шлюпкових перегонах старших (коли лишень тренуватимуться до мозолів та ще й візьмуть на озброєння «чорноморський стиль», дарма що колишній політрук Валуєв вважає, що його «нє било, нєт і бить нє можєт» і насаджує натомість балтійський).

Тут варто зупинитися окремо. Не секрет, що якісного моря в українській літературі обмаль саме тому, що «приморські» українці упродовж останнього століття з волі обставин переважно не були україномовними. Відтак і тексти українською мовою про них наражаються на  великий шанс звучати як перекладні (як, врешті, й звучали справедливо забуті нині «виробничі» морські повісті й романи радянського часу).

Антон Санченко пише про Херсон 1980-х. І саме про ті сфери життя, де українська мова не могла тоді побутувати за означенням. І однак його розповідь не виглядає штучною.

Як письменникові це вдається – тема окремої розмови. Насамперед – він не намагається бути мовним пуристом, який в усьому живе «за словником 1928 року». І хоча за цим словником «гребля» – то виключно гідротехнічна споруда, а в одному ряді з «гребці», «гребти» словник цей подає «гребня», автор вустами свого героя задиристо вигукує: «Шановні читачі й шановна громадо! В межах Цюрупинської конки, а також Кошової, Чайки, Кардашівського лиману й даного оповідання «гребля» означатиме саме те, що означає в усіх природних  водників і моряків до олімпійських чемпіонів включно, а саме – процес веслування, і ніякій «гребні» тут не бувати, амінь».

До книги при цьому доданий глосарій. Точніше – аж два. «Словничок для поетів», які погано уявляють морські реалії. І «Словничок для моряків», у яких історично не надто складалося з українською літературою. Якщо читач ці словнички омине – буде прикро.

Бо з першого навіть автор рецензії (людина з понад сорокалітнім – страшно й казати – байдарковим досвідом, а також із сяким-таким досвідом кока на яхті) нарешті втямив, що таке рейок, фланка, ширстрек і шкертик,  чим фрегат відрізняється від барка (барк на кормовій щоглі – «бізані» – носить лише косі вітрила), а хек – від мерлузи («він нікуди не зник з магазинів, просто змінив прізвище. Мерлуза звучить на десять гривень дорожче»). А з другого – фаховий моряк, можливо, нарешті збагне, що реальний міністр Валуєв зробив тодішню українську літературу літературою «суцільних нонконформістів. Де ще таку знайдете?» А Олександр Грін – то «великий російський письменник-мариніст, що вигадав цілу країну. Таку, як Крим, тільки з гостинними мешканцями».

Добре враження від книжки посилює її мистецьке оформлення – з колажами давніх і новіших фоток (таки фоток, а не «світлин»!), з мостом через Босфор на першому розвороті й портретами згаданих у тексті письменників – на останньому.

Одне слово, «Нариси бурси» від Антона Санченка читати можна й потрібно. На відміну від однойменної повісті Помяловського, вони явно додадуть читачеві доброго настрою, оптимізму й певності, що навіть у цьому паскудному житті ще не все втрачено.

Іван Дзюба. Фото з сайту otherside.com.ua

Іван Дзюба належить до не такої вже численної сьогодні когорти тих, хто ще твердо вірить: слова мають значення. А викладені словами й надруковані на папері думки за певних обставин можуть змінити життя не лише однієї окремої людини, але й цілої людської спільноти. Наприклад, нації, яка раптом усвідомить сама себе, вирішить бути кращою, шляхетнішою і мудрішою.

Відтак значення слова є для Івана Дзюби надзвичайно високим. І слова чужого – академік Дзюба належить до майже зниклої в інформаційну добу породи бібліофілів, яким потрібен доторк до друкованої сторінки, фізичне володіння усіма тими скарбами на численних книжкових полицях (які потроху забирають простір у самого власника помешкання). І слова власного – в сенсі величезної відповідальності за все написане і промовлене (а, отже, потенційно здатне теж лягти на папір – і не обов’язково з-під руки доброзичливця).

Постать Івана Михайловича Дзюби в сьогоднішній Україні – без перебільшення унікальна. Унікальна з багатьох причин.

Народжений на Донеччині в дуже простій родині (батько-робітник загинув у війну, мати все життя пропрацювала санітаркою в лікарні), сформований як особистість природою і людьми Оленівських Кар’єрів над Сухою Волновахою десь у степах між Сталіно й Маріуполем, він мав значно більше шансів стати, наприклад, типовим радянським ІТР-івцем (існувало колись таке поняття: «інженерно-технічний робітник»), доволі байдужим щодо проблем власної «закоріненості» (цей термін Симони Вейль сам Дзюба охоче вживає у нещодавно з’явлених спогадах, розмірковуючи над загадкою власної «українізації»). Адже, попри збережену природну україномовність донецької глибинки 1930-х, майбутній автор «Інтернаціоналізму чи русифікації» ще за студентських літ писав у анкетах «русскій» і аж до другої половини 1950-х залишався, за власним зізнанням, зразковою «радянською людиною» (щоправда, непримиренною до очевидного фальшу численних виявів офіційного життя, зі щирою вірою в живлющу силу очищеного від усіляких «спотворень» «вічно живого учення»).

Однак саме Дзюба став одним із інтелектуальних лідерів українського «шістдесятництва» і, зазнавши політичних переслідувань, цькувань і тривалого замовчування, не вагаючись повернувся до публічної ролі в часи горбачовської перебудови, коли лишень заносилося на чергову хвилю національного відродження. При цьому він безліч разів кидався «з українським барвінком під танк російської культури» (цей вислів одного сумнівної слави харківського письменника, нині всіма забутого, Іван Михайлович теж цитує у своїх спогадах). Та ще й, здається щоразу з болісною посмішкою інтелігентського нерозуміння дивувався: чого цей танк («культури» ж!) і не думає спинятися перед таким гарним і таким беззахисним барвінком…

У 1960-ті доля поклала на Івана Дзюбу тягар політичного ватажка, який за законами жанру неминуче мусив привести його до мученицької смерті в радянських таборах (як привів Василя Стуса і його побратимів). Ще й досі живі люди, до глибини душі ображені на Дзюбу: чому ж він не погодився тоді йти і вмирати? Чому обрав для себе долю Галілео Галілея, а не Джордано Бруно?  Але якщо Бруно залишився в історії яскравим символом нескореного вільнодумства, то Галілей і по «зреченні» інтенсивно працював, заклавши підвалини, на яких стоїть споруда сучасної науки. І Ньютон, а потім Ейнштейн могли написати свої праці, лише спираючись на ті висновки, які отримав (працюючи під невсипним наглядом інквізиції!) Галілео Галілей…

Важливо й те, що Дзюба, поставивши під сумнів «священні догми» системи, сумнівався і в непомильності власних висновків і присудів. Що вдієш – сумнів є нормальною рисою інтелігентної людини. Симптоматично, що в спогадах сам Іван Михайлович винесе надто жорстокий (напевно, що несправедливий!) присуд власним «дисидентським вибухам»: «не проти того повставав, не до тих апелював, ненадовго вистачало, марним кінчалося…»

Ні, рішуче не можу з цим погодитися! Іван Дзюба повставав якраз «проти того», і кінчалися ці повстання зовсім не марно.

Замість оспівувати «невмирущу красу солов’їно-калинової мови», доводити її походження від «аріїв-оріїв» і демонструвати її «культурні переваги» перед «зрослою на  угро-фінських болотах московщиною», він у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» (легально надісланій першим владним особам УРСР!) чи не вперше створив струнку наукову позитивістську програму в її обстоюванні, застосовну саме в конкретних умовах тодішнього тоталітарного СРСР. І, послуговуючись марксистською методологією, загнав на слизьке всіх тодішніх «штатних марксистів» (нездатна заперечити його невідпорні аргументи у відкритій дискусії, Система змушена була діяти проти Дзюби суто жандармськими методами). Тож навіть у глухі роки «маланчуківщини» (чи багато хто з молодих пам’ятає нині лиховісного секретаря ЦК КПУ Маланчука, який уславився заповзятливою боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом»?) сама згадка про Дзюбину працю багатьох змушувала щонайменше замислитися…

(Пригадую, яким відкриттям були Дзюбині побудови для мене – вперше читані в квітні 1988-го на лавочці в знаменитому Саксонському саду з малоформатного видання на цигарковому папері, подарованого варшавськими студентами-українцями! І лише років за два по тому українську мову в УРСР стало можливим легально боронити, вже не апелюючи щоразу до «норм ленінської національної політики»).

А тим часом опальний Дзюба, «спокутуючи провину перед трудящими» в багатотиражці авіазаводу імені Антонова, багато пише про літератури «братніх народів» Кавказу й Середньої Азії та їхні провідні постаті. І в цих його книжках не було ані грану фальшу – він справді вірив і вірить у життєдайність взаємозбагачення національних літератур, у необхідність міжнаціонального порозуміння. І безумовно правий у цій вірі.

І в цьому сенсі саме «український націоналіст» Іван Дзюба, промовляючи про досі належно не пошановані єврейські жертви на офіційно несанкціонованій церемонії в Бабиному Яру в 1960-ті, чи сприяючи відродженню культурного життя кримських татар, гагаузів, греків Приазов’я та інших етносів, що стали жертвами радянського «плавильного казана», вже на посаді міністра культури України на початку 1990-х явив приклади не декларованого, а справді глибоко відчутого й органічного інтернаціоналізму. Або ж, сучасною мовою, міжетнічного порозуміння й шляхетної толерантності.

Коли перебудова стрімко розсунула межі можливого, Іван Дзюба не вагаючись повернувся до ролі публіциста, започаткувавши у вельми популярному тоді «Вечірньому Києві» серію розмов на теми української мови, культури й історії. Дуже важливо, що писав він м’яко й інтелігентно (особливо це помітно на тлі «викривального» дискурсу більшості тодішньої «прогресивної» публіцистики), адресуючи свої аргументи не так прибічникам, як тим, хто ще вагається, хто лишень починає замислюватися щодо власної «закоріненості».

Тоді ж, у 1988-му, Іван Дзюба надрукував у газеті «Культура і життя» велику програмову статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» «Національній за формою, соціалістичній за змістом» культурі було поставлено вбивчий діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова (стрижень цієї культури!) не виконує всіх належних суспільних функцій. Стаття справила враження вибуху – і врешті-решт через чотири роки привела її автора в крісло міністра культури нової незалежної держави. Щоправда, перед тим було й президентство у заснованій 1989 року Республіканській асоціації україністів, створення якої стало справжнім інституційним викликом ще панівній на той час «марксистсько-ленінській науці», проривом українських гуманітаріїв на загальносвітові обшири.

Зараз прийнято говорити: з колишніх дисидентів вийшли погані урядовці. Назагал це справді так. Але Іван Дзюба був винятком з цього правила. Адже, попри окремі неминучі помилки (зокрема й у кадровій політиці – позначилося, очевидно, вроджене бажання Івана Михайловича думати про людей насамперед добре), він зумів зробити головне: почати перетворювати колишню «центральну філармонію УРСР» на інституцію з розробки і втілення в життя культурної політики незалежної європейської держави. Вперше наголос було зроблено на захисті національної культурної спадщини – і на розвитку модерних україномовних культурних індустрій. Вперше було розроблено (і затверджено – щоправда, вже після раптового і невмотивованого звільнення Івана Дзюби з посади) сучасну Концепцію державної культурної політики.

На жаль, багато з того (зокрема й концепція) не пережило відходу Івана Михайловича та його команди й повернення до звичної схеми «міністерства – центральної філармонії». За іронією долі, наступником інтелектуала Дзюби в міністерському кріслі, понад рік взагалі вакантному, став саме директор філармонії, чоловік на своєму рівні безумовно компетентний, але надто далекий від образу «українського Андре Мальро» (Дзюбу свого часу любили порівнювати з цим відомим письменником і культурологом, міністром культури голлістської Франції).

Звичайно, за природою своєю Іван Дзюба – зовсім не чиновник. Але природжена методичність і аналітичний розум ученого дозволяли йому не лише генерувати яскраві ідеї, але й не робити суттєвих «проколів» у рутинній апаратній роботі. Тому багато корисного зробив він пізніше й на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН (академіком його обрали наприкінці 1992-го попри відсутність формального наукового ступеня; про тему «Дзюба і наука» поговоримо трохи далі), і на посаді голови Комітету з національних премій імені Т.Г.Шевченка.

…У спогадах, оповідаючи про знехтувану пропозицію стати наприкінці 1950-х особистим секретарем легендарного українського літературознавця Олександра Білецького (який з величезною гідністю зумів пройти крізь макабричні роки сталінщини), Іван Михайлович з видимим жалем написав: «я був людиною вкрай легковажною, про завтрашній день не думав, а головне – не розумів, яку школу я міг би пройти в Олександра Івановича, міг би стати справжнім ученим. Але академічна наука мене не приваблювала, я рвався в бій». Відтак молодий Іван Дзюба зосередився тоді на поточній літературній критиці, і навіть підготовленої уже кандидатської так і не захистив. А після участі (разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом) у протестній акції в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року можливості формальної наукової кар’єри для Дзюби надовго виявилися  закриті.

І все ж Дзюба став справжнім ученим. Не вузьким літературознавцем, прив’язаним до однієї певної теми, а гуманітарієм найвищого рівня – і найширшого профілю. Його енциклопедична освіченість, здобута насамперед самостійною сумлінною працею з книжками, його уміння легко й невимушено апелювати до тисяч і тисяч джерел просто вражають. («Дзюба і книжки» – то окрема тема для розмови. Про рідкісні, малоприступні нині видання з ним можна говорити годинами. А головне – читаючи, Дзюба неодмінно робить виписки, що стають «цеглинками» для його власних книжок і статей, надзвичайно переконливих не лише фактологічною базою, але й постійним перегуком чи полемікою з думками інших авторів).

Його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація» скваліфікував як повноцінну докторську дисертацію найвищого рівня не хто інший, як пізніший помічник Володимира Щербицького Валерій Врублевський. Його стаття «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність» стала чи не першим зразком сучасної української інтердисциплінарної культурології. А монографії на шевченківську тему стали справжнім підсумком позитивістської традиції нашого шевченкознавства, що йде від Сергія Єфремова. І як жоден (нехай навіть наймодерніший за своїми методологічними настановами!) літературознавець не може обійтися без єфремовських коментарів до шевченкового листування й «Журналу», так, я переконаний, не може він сьогодні оминути й фактологічно наповнених і бездоганно логічно аргументованих побудов Івана Дзюби (особливо в таких сюжетах, як «Шевченко і слов’янофіли», чи «універсальні мотиви в Шевченковій поезії»).

Не кажу вже про численні блискучі статті, присвячені Лесі Українці, Ользі Кобилянській, Олександрові Довженку, Володимирові Свідзинському, Олександрові Білецькому, Іванові Сенченку, Іванові Драчу, Миколі Вінграновському, Григорієві Кочуру, Миколі Лукашу, Василеві Стусу та багатьом іншим постатям української літератури – від її визнаних корифеїв до симпатичних дебютантів-«шістдесятників», які промайнули кометами на літературному обрії, але пам’ять про яких Іван Дзюба прагне зберегти. Хтось скаже: усе те не наука, а есеїстика. Рішуче заперечу: гуманітарна наука зовсім не зобов’язана бути нудною, літературознавство лишень виграє, коли вбирається в елегантну форму есею.

А ініційований академіком Дзюбою проект «Енциклопедії сучасної України» вже назавжди лишиться останньою пам’яткою великої доби до-електронних паперових енциклопедій; хочеться вірити, що, попри всі перешкоди (і дедалі більшу конкуренцію з боку україномовної «Вікіпедії», яка розвивається напрочуд динамічно) він дійде таки до останньої літери української абетки – «Ь».

Іван Михайлович завжди вважав, що його голос має звучати ширше, аніж просто в колі академічних дослідників. Тим то й пішов він на межі 1950-60-х не в академічне літературознавство, а в поточну літературну критику (за що й здобув першу «відзнаку» від Системи: звільнення з журналу «Вітчизна» за «ідеологічні помилки»). Тим то й повернувся до рубрики у «Вечірньому Києві» наприкінці 1980-х, а вже на початку нового тисячоліття став сумлінним дописувачем «Дзеркала тижня» і «Дня», намагаючись пояснити всім, які то важливі речі: мова, література, культура, історія, мораль (і водночас тверезо бачачи наші власні національні вади, що є прикрою, але неминучою «компенсаторною реакцією» на століття упослідженості)… Не цурається він і «гарячої» публіцистики, відверто називаючи некомпетентність – некомпетентністю, аморальність – аморальністю, українофобство – українофобством. (Напевно, на світі поменшало б сталіністів, якби хоч частина з них мала б відвагу прочитати розвідку Дзюби «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна». А чого  варта лишень назва найостаннішої збірки Дзюбиних статей, присвяченої феномену російського чорносотенства на українських теренах: «Нагнітання мороку». Влучніше не скажеш!).

Статті Дзюби помічають – і друзі, і вороги. Не випадково він став лютим ворогом одного відомого всім сьогоднішнього політичного діяча й міністра, який любить навперемінки приміряти тогу інтелектуала й мундир білогвардійського офіцера. Слід віддати діячеві належне – його тільки тішать наскоки напівписьменних українських «патріотів» з кола наших ультрарадикалів. Вони для нього – лише спосіб ще раз продемонструвати нікчемність усієї тієї «хохлофренії». А ось на коректні аргументи Івана Дзюби (підкріплені десятками цитат з писань самого діяча) відповісти виявилося нічого. Тому й вдався діяч до звичайної брутальної лайки  на адресу шанованого академіка – що для всіх скільки-небудь неупереджених стало ознакою незміренної інтелектуальної й моральної переваги академіка над «діячем»…

Окрема тема – робота Івана Михайловича на посаді головного редактора перенесеної в Україну «Сучасності», яка під його рукою була упродовж 1990-х – початку 2000-х незаперечно найкращим і найавторитетнішим літературним журналом, який відкривав нові імена і явища, і де надрукуватися вважали за честь. На жаль, після приходу до керма молодших журнал помер тихою смертю, не доживши до свого півстолітнього ювілею.

Вісімдесят років життя Івана Дзюби сповнені драматичних моментів: напівголодне по суті дитинство, війна, загибель батька на фронті, важкі повоєнні роки, важке «вростання» в київське життя (два роки без прописки, коли лякав кожен нічний стук у двері гуртожитку), набутий ще в студентські роки туберкульоз, арешти друзів у 1960-х, коли було брутально обірвано сподівання, виплекані «відлигою»,  робота над «Інтернаціоналізмом чи русифікацією», ще чорніша хвиля арештів 1972-го, півтора року в тюрмі КДБ (пригадую один-єдиний випадок, коли в міністерські часи під час візиту до Данії Іван Михайлович взявся оповідати про моторошну абсолютну ізоляцію й про те, що старий досвід «перестукування» тут був непридатний: камеру від камери відокремлювала метрова стіна, такий самий простінок і ще одна стіна), вирок, вимушене зречення, інтелектуальне скніння в заводській багатотиражці, повернення до наукового і громадського життя наприкінці 1980-х, посада міністра, мантія академіка…

Про все це (а головне – про власні постійні пошуки «закоріненості») Іван Михайлович гранично відверто написав у своїх «Спогадах і роздумах на фінішній прямій». Переконаний: це один з найсильніших зразків мемуаристики й есеїстики у світовій літературі; об’єктивні нащадки неминуче поставлять цю книгу десь в один ряд із текстами Марка Аврелія й Боеція, «Сповіддю» Блаженного Августина, «Пробами» Монтеня, «Сповіддю» Руссо й «Журналом» Шевченка.  Водночас розумію: гранично скромний Іван Михайлович неодмінно скривиться, прочитавши цей пасаж.  Адже, попри світове визнання і вітчизняні нагороди (включно із зіркою «Героя України») він так і залишився «шістдесятником», який живе в скромній квартирі на далеко не центральній вулиці авіаконструктора Антонова, де книжки лишають дедалі менше місця господарям: самому Іванові Михайловичу і його вірній супутниці й доброму ангелові-охоронцеві Марті Володимирівні. Але розмова про «Дзюбу в світовому контексті» потрібна не йому, а тій спільноті, інтелектуальним речником якої він став іще півстоліття тому.

…Іванові Дзюбі страшенно пощастило. Міг загинути в дитинстві (від випадкової бомби, від осколку під час підривних робіт на сусідньому кар’єрі, переходячи розбухлу від дощів степову річку – про все це є згадки в тих-таки «Спогадах»). Міг молодим померти від туберкульозу (про власне злочинно-недбале ставлення до здоров’я в ті роки Дзюба теж чесно пише). Міг не вийти живим з тюрми КГБ, продовживши довгий мартиролог загиблих українських інтелігентів…  Міг загинути – але вижив, щоб зробити все, що було йому призначено.

А водночас пощастило й усім нам. Адже в кожній спільноті мусять бути постаті, безумовно варті довіри. В Україні з цим, на жаль, не склалося. З медіа до нас промовляють брехливі, продажні й некомпетентні політики, фанатичні московські панотці з найсучаснішими дорогими годинниками (і зі свідомістю середньовічних фанатиків), примітивні у своїх украй обмежених духовних запитах (є прекрасні винятки, але говорю про загал) «зірки» шоу-бізнесу й спорту… А голос українських інтелектуалів залишається тихим, майже нечутним (обмеженим шпальтами тих кількох газет, які  готові до «серйозних» розмов).

Але він, цей голос, звучить – і ми можемо почути його. Якщо, звісно, захочемо. Але це вже залежатиме від нас. Зокрема й від того, наскільки ми використаємо сповна свій шанс бути сучасниками великого Івана Дзюби. Людини, яка в наш час дивовижно поєднала в собі риси енциклопедиста й просвітника – у тому високому значенні, яке надавало цим словам XVIII століття, прагнучи порвати з давніми мороком, забобонами й сваволею.

Вергілій. Буколіки. Георгіки. Малі поеми / Пер. з латин. А. Содомора. — Львів: Літопис, 2011

…В «інституціях» імператора Юстиніана (VI століття) визначено: «Коли ми кажемо «поет», не додаючи ім’я, то з греків у такому випадку треба розуміти преславного Гомера, а у нас (римлян. – М.С.) Вергілія». Відтак вплив автора славетної «Енеїди» на пізнішу літературу величезний. Данте обрав Вергілія провідником колами пекла. За тим – не лише політична (Данте, як і Вергілій, «державник»), а й естетична позиція. У першій пісні поеми великого флорентійського вигнанця натрапляємо на терцини 79-87:
«То ти — Вергілій, мови повносила
криниця, що потік живи́ть широкий?» —
його я запитав зніяковіло.
«Поетів інших світоче високий,
навчання довге і любов правдива
збагнуть дали твоїх томів уроки.
Ти — мій учитель, розуму пожива;
від тебе тільки я дістав у спадок
той добрий стиль, що хвалять шанобливо».
(переклад мій. — М.С.)

У них стисло подано секрет Вергілієвого поетичного чару: добрий стиль, що й через століття залишається взірцем шляхетної мовної ощадливості, здатної небагатьма словами дати на диво рельєфну картину.

Ось маленька, на 122 лишень рядки поема «Сніданок» (її переклав був ще Іван Франко, який вважав поему найдосконалішим твором не лише Вергілія, а й усієї римської літератури). Вона – ніби ні про що. Селянин Сімул прокидається вдосвіта, меле жорнами зерно, вимішує коржа й несе його до вогню пектися, а тим часом робить до коржа приправу з сиру й вирваних на городі часника, селери й коріандра. Прихопивши спеченого коржа й «збиванець», рушає до роботи. Голод йому вже не страшний…

Але в рядках гекзаметра цей буденний епізод звучить як по-справжньому велика поезія:
Пальцями потім двома обвівши черево ступки,
Все вигортає відтіль, збиває-припліскує в кулю –
«Збиванцем» місиво те, саламаху густу, називають.
Тут і хлібину запечену вже виймає служниця,
Й Сімул до рук її радо бере: цього дня вже напевно
Голод йому не грозить. Наголінники припасувавши,
Щоб було добре ногам, насуває на голову кучму,
Пару бичків бере під ярмо, накида на них шлеї –
Й ну до роботи! Нову борозну леміш починає…
(переклад Андрія Содомори).

Кажу «велика поезія», бо ці прості рядки перемогли час, через два тисячоліття пронісши пам’ять про селянина Сімула, його діла й турботи.

Звичайно, в історії літератури Вергілій – насамперед автор «Енеїди», поеми, згідно із задумом самого автора, покликаної стати епосом римлян, що переживали пору найвищого піднесення. Недарма ця поема породила стільки наслідувань – аж до «Енеїди» Івана Котляревського, яка поклала початок новій українській літературі живою народною мовою. І недарма, аби піднести цю ще вчора «мужичу» мову до стану найвиробленіших європейських мов, лідер неокласиків Микола Зеров звертається до Вергілія: до його «Енеїди», «Буколік» та «Георгік».

Бо Вергілій – це не лише «Енеїда» (залишився переказ, що сам поет перед своєю ранньою смертю просив спалити не до кінця опрацьовану поему, але Август, який побачив у її рядках потвердження власних державних концепцій, зберіг її для майбутнього). Це ще й десять еклог «пастуших» «Буколік» (найвідоміша – четверта, де в середньовіччі бачили пророцтво про народження Христа), чотири книги «землеробських» «Георгік» і ще низка «малих поем» (серед яких і вже згадуваний «Сніданок»).

«Енеїди» (не травестовані, а саме перекладені) маємо наразі дві: неповну Зеровську (більшу частину завершеного чи майже завершеного тексту навіки поглинули Соловки) і повну, але далеко не таку досконалу з погляду стилю версію львівського перекладача Михайла Білика (перші 6 пісень надруковано 1931 року в Стрию, ґрунтовно відредагований повний текст – 1972 року в Києві).

Іншим творам великого мантуанця щастило в нас досі не більше, хоча ще за два десятиліття до появи «малоросійської Енеїди» І.Котляревського травестувати «Буколіки» народною українською мовою брався виходець зі старшинської родини з Чернігівщини, вихованець Києво-Могилянської академії Опанас Лобисевич. Знаємо про це з листа Лобисевича до знаменитого Георгія Кониського, що містив приписку: «посылаю при сем Виргилиевых пастухов, мною в малороссийский кобеняк переодетых». Цей переспів довший час вважали втраченим, аж поки Михайло Москаленко ідентифікував із ним (і вельми переконливо!) текст із назвою «Діалога, ілі Разговор Пастырей», опублікований одним із перших дослідників історії української літератури професором Миколою Петровим ще 1866 року. Потому «Георгіки» переспівав сільський парох Осип Шухевич (в історії українського народознавства лишив слід його син, видатний етнограф Володимир Шухевич, автор фундаментальної праці «Гуцульщина»), але надруковано його працю (з передмовою Івана Франка) було лише посмертно. Першу й четверту еклоги «Буколік» та уривки з «Георгік» переклав Микола Зеров; ці інтерпретації по праву ввійшли до золотої скарбниці українського перекладу – насамперед, вишуканістю мови й бездоганністю стилю. По одній еклозі з «Буколік» переклали Мирон Борецький (третю), Андрій Цісик (п’яту) й Віталій Маслюк (восьму).

І ось тепер, завдяки Андрієві Содоморі, маємо нарешті повний корпус усіх збережених творів Вергілія українською мовою.

Андрій Содомора давно вже є знаковою для української літератури постаттю. Майбутній перекладач, письменник і науковець народився 1 грудня 1937 року в с. Вирів теперішнього Кам’янко-Бузького району Львівської області в родині священика. Ця обставина не раз позначалася за радянських часів на кар’єрі Содомори, але для української літератури парадоксальним чином виявилася щасливою. Адже, коли сина священика не прийняли на «ідеологічний» історичний факультет Львівського університету, він змушений був податися на непопулярний серед тодішніх абітурієнтів відділ класичної філології, де, однак, зберігалися блискучі академічні традиції (про своїх учителів Содомора згодом розповість у яскравих, із любов’ю написаних спогадах «Під чужою тінню» (2000) та «Лініями долі» (2003)).

Перекладацький дебют Андрія Содомори відбувся 1962 року. Наприкінці 1950-х у пісках Єгипту було знайдено майже неушкоджений папірус з комедією Менандра «Відлюдник». За наполяганням професора Соломона Лур’є студент-старшокурсник Содомора робить віршований переклад комедії – перший у тодішньому СРСР, що випередив появу російського перекладу (цікаво, що на цей переклад «Відлюдника» відгукнувся друкованою рецензією інший визначний український перекладач, неформальний лідер школи перекладу 1960-80-х років Григорій Кочур, давши молодому перекладачеві низку неоціненних фахових порад).

Професор Лур’є вірив, що його студента очікує аспірантура, але замість наукової роботи в університеті Содоморі з його «соціально ворожим походженням» довелося довгі роки пропрацювати архівістом, аж поки пощастило влаштуватися викладати латину медикам… До Львівського університету імені Івана Франка кандидата філологічних наук Андрія Содомору буквально силою перетягнув ректор Іван Вакарчук (на щастя, цей фізик-теоретик розуміє значення латини для підвалин будь-якої освіченості, не лишень гуманітарної!) уже за часів незалежності.

На той час письменник і науковець був уже автором цілого грона перекладів: із давньогрецької – окрім уже згаданого «Відлюдника» Менандра, ще й комедій Арістофана, трагедій Софокла, Есхіла та Евріпіда; з латинської – повного корпусу «Од» Горація, «Метаморфоз» та елегій Овідія, філософської поеми «Про природу речей» Лукреція, «Моральних листів до Луцилія» Сенеки. Варто згадати про важливу рису Содомори-перекладача: супроводжувати свої переклади вичерпними коментарями й науковими розвідками про перекладених авторів та їх добу. 2009 року друком з’явився ошатний том «Римська елегія», у якому зібрано повний корпус елегій Галла, Тібулла, Проперція та знаменитого Овідія – знов-таки з ґрунтовною науковою передмовою перекладача.

Перу Андрія Содомори належить і чимало власних творів. Окрім названих спогадів, це книга для молоді «Жива античність» (свого часу саме вона навчила автора глибше розуміти античну поезію), книги есеїстики та літературознавчих нарисів «Наодинці зі словом», «Сивий вітер», «Студії одного вірша»,  поетична збірка «Наодинці зі Львовом». Професор Андрій Содомора — лауреат премії імені М. Рильського, премії Антоновичів та перший лауреат перекладацької премії Григорія Кочура, вперше присудженої торік.

Оглядаючи новий спільний проект перекладача і львівського видавництва «Літопис», що побачив світ завдяки підтримці НТШ в Америці, слід відзначити, насамперед, бездоганну культуру видання. Під однією обкладинкою зібрано не лише власні переклади Андрія Содомори, а й усі раніші версії, починаючи від травестійної «Діалоги» Лобисевича. Звісно, всі переклади Содомори ним же докладно й вичерпно прокоментовано, а відкриває книжку (вже за доброю традицією!) блискуча перекладачева-таки передмова. Вона не просто подає набір хрестоматійних фактів із життя великого римлянина, а є просто-таки освідченням у любові до латинської поезії.

Андрій Содомора готовий розтлумачувати сучасному читачеві чар кожного Вергілієвого рядка, не приховуючи й тих місць, де йому самому не пощастило до кінця відтворити його ритмомелодику: «Втрати неминучі передусім там, де зображальним засобом виступає сам час (античне віршування – кількісночасове, побудоване на чергуванні довгих і коротких складів): Urbem quam dicunt Romam, Meliboee, putavi / Stultus ego huic nostra similem… У підряднику: «Місто, яке називають Римом, Мелібею, я, дурень, мислив подібним до ось цього нашого…» Такий самий (лише ритмізований) підрядник, фактично, бачимо й у перекладах. У М.Зерова: «Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок…» У пропонованому: «Місто, що Римом його називають усі, Мелібею, / Дурень, я з нашим рівняв…» В оригіналі ж – образ: початок гекзаметра ( Urbem quam dicunt Romam) звучить не в одноманітних дактилях, а у спондеях (–/–/–/-); у тій протяжності – велич Риму, слухач малював її для себе, як умів – був співтворцем».

Ця, можливо, трохи задовга цитата дає уявлення про передмову загалом. Звісно, її написано для «просунутого» читача, який повинен знати: віршування греків і римлян було квантитативне, тобто базоване не на чергуванні наголошених і ненаголошених складів (як у нас, англійців чи німців), а на чергуванні складів довгих і коротких (нові мови здатність розрізняти довгі й короткі склади втратили), а спондей – це стопа з двох довгих (у нас – наголошених) складів. Але тут таки хочеться посперечатися з Содоморою – за Содомору: так, справді, його рядок гекзаметру містить «правильні» дактилі, а не спондеї, але зміст і дух оригіналу відтворено з максимально можливою точністю і водночас природністю (на той час коли навіть Зеров його тут суттєво «згладив»).

Такий цілком природний із погляду мови переклад Содомори майже скрізь. Слід відзначити: якщо раннім працям перекладача (навіть Горацієвим «Одам», за які його було вшановано перекладацькою премією імені М.Рильського) часом притаманні певні силувані звороти, зумовлені намаганням якнайточніше відтворити рідкісні античні метри, то майже цілком «гекзаметричний» Вергілій звучить по-українськи бездоганно вишукано й легко для сприйняття навіть тими, хто не надто знається на тонкощах античного віршування. І навіть «ризикована» друга еклога «Буколік» (у ній ліричний герой нарікає на байдужість вродливого хлопчика Алексіса – у примітці перекладач чесно відзначає автобіографічність цього мотиву для самого Вергілія; утім, таке почуття за канонами тієї доби сприймалося як цілком природне) звучить щиро й зворушливо:
«Так ти пісням моїм рад, жорстокий Алексісе? Так от
Ти співчуваєш мені?.. Зведеш мене, врешті, зо світу!
Таж і худібка в жарінь охолоди, тіні шукає,
Таж навіть ящірку ту тернина кілка прихистила.»

(Окрему прошу читача звернути увагу на блискучий звукопис цього уривка! Пильна увага до звукопису є ще однією сильною стороною перекладів Содомори).

Справжньою окрасою книги є й розділ «Крилаті вислови з творів Вергілія» (до розгляду тут береться й «Енеїда»). Кожен з цих висловів подано в оригіналі (напр. Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt), у перекладі самого Андрія Содомори (Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця), і його супроводжено вичерпним коментарем (а цей «один з найзнаменитіших Вергілієвих гекзаметрів, який має особливу «біографію» в духовному просторі Європи» — невеличкою розвідкою).

Нарешті, варто відзначити й бездоганне поліграфічне оформлення книжки – добрий папір, чіткі шрифти, лаконічні заставки до розділів. Що ж до побажань, то в майбутніх перевиданнях варто, певно, подати інформацію про авторів усіх дотеперішніх перекладів, вміщених у «Додатках». Адже, коли І.Франко та М.Зеров є постатями загальновідомими, про О.Лобисевича та О.Шухевича згадано в передмові, то М.Борецький, А.Цісик, В.Маслюк абсолютній більшості потенційних читачів незнані.

На завершення хотілося б помріяти. Вже нині теоретично можна говорити про видання «повного» Вергілія українською мовою. Проте проблема виникне саме з «Енеїдою». Адже переклад М.Зерова, як уже говорилося, неповний. Натомість переклад М.Білика, навіть зредагований Борисом Теном, за рівнем відчутно поступається зразкам Вергілієвих гекзаметрів, які подав Андрій Содомора в рецензованій книзі. То ж чи не візьметься перекладач довершити й цю титанічну працю? Адже будьмо відверті: якщо цього не станеться, то повної й гідної за звучанням великого латинського першотвору «Енеїди» ми в осяжному майбутньому вже не матимемо.

Ф.Петрарка. Канцоньєре. Переклав з італійської Анатоль Перепадя. Харків: Фоліо, 2007.

Почнімо з констатації: до української літератури Франческо Петрарка увійшов ще за доби бароко. Спершу анонімний Клірик Острозький включив був до своїх антикатолицьких писань фрагмент Петрарчиних «Листів без адреси», а трохи згодом Мелетій Смотрицький цитує у «Треносі» (в паралельному польському й латинському перекладі) перші десять рядків знаменитого «антиавіньйонського» 138-го сонету. (Принагідно зауважмо: ця обставина може бути ще одним свідченням на користь давнього припущення Сергія Єфремова про те, що саме молодий Смотрицький ховався за безіменною постаттю Клірика).

Проте лишімо цей сюжет фахівцям із ранньомодерного часу. Для нас зараз важливіше інше. Упродовж чотирьох подальших століть до творчості великого італійця епізодично бралися лише Панько Куліш (переспів 61-го сонету), Іван Стешенко (канцона «До Італії», перекладена різностоповим білим віршем), Микола Зеров (два сонети), його молодший брат Михайло Орест (сім сонетів), Дмитро Паламарчук (сім сонетів та канцона «До Італії» в антології «Світанок», 1978). Ще два перекладені сонети – 35-й та 132-й – під якими в згаданій антології стоїть підпис Дмитра Паламарчука, насправді належать Григорію Кочурові. Не йдеться, звісно, про жоден плагіат – просто на той час то був єдиний спосіб надрукувати щось із доробку забороненого Кочура в радянській Україні. Ще десять сонетів Петрарки вміщено в авторській антології Дмитра Павличка «Світовий сонет» (1983).

Отже – разом менш як три десятки віршів. А ще – невиразна згадка в перших видрукуваних на теренах Російської імперії «Очерках истории украинской литературы ХІХ столетия» пера професора Київської духовної академії Миколи Петрова (1884): «Навроцький перекладає з Гейне, Марта Писаревська (псевдонім) перекладає сонети Петрарки, а Куліш надихається Дантом». Але віднайти сліди тих ранніх, з половини позаминулого століття, перекладів не пощастило.

1982 року в Мюнхені вийшла ошатна книга «Франческо Петрарка. Вибране. З італійської мови переклав Ігор Качуровський». Вона містила переклади 46 сонетів, канцони «До Італії» та трьох фрагментів з більших Петрарчиних творів, зокрема, латиномовної поеми «Африка». Ця книга є, в певному сенсі, взірцем того, як слід видавати переклади поезії. Це – надрукована на доброму папері «білінґва», зі «стильною» графікою Конашевича. З двома передмовами – самого Ігоря Васильовича, присвяченою особливостям рецепції та перекладу Петрарки в Україні, та італійською «від видавця», покликаною дати італомовному читачеві ширше розуміння української ситуації. З покажчиком літератури про Петрарку та українських перекладів з нього.

Звичайно, з невеликого накладу цієї книги в материкову Україну потрапили лічені примірники, й тому фактом бодай неширокого загалу, який читає в нас поетичні переклади, Петрарка Ігоря Качуровського став допіру 2007 року з появою корпусу його перекладів «Круг понадземний».

І ось у «Бібліотеці світової літератури» видавництва «Фоліо» вийшла українською мовою книжка «Канцоньєре» Петрарки, що включає (за поодинокими винятками) майже весь корпус великого італійського лірика. Книгу відкривають аж дві передмови: професора Марка Сантагати й професора Ніколи Франко Баллоні. З них читач довідається чимало корисного й про життя Петрарки, й про світ і символіку його поезії. Видано книжку добре, в твердій палітурці, з дещо еклектичним, але назагал непоганим художнім оформленням.

Проте найбільшою несподіванкою для багатьох шанувальників поезії стало ім’я перекладача – Анатоля Перепаді. Річ у тому, що Перепадя є знаним продовжувачем «барокової» (Марина Новикова вживає ще термін – онтологічної) течії українського перекладу Куліша – Лукаша, що змагається з «класичною» течією Старицького – «неокласиків» – Кочура – Москаленка. Сила Перепаді – це віртуозне володіння мовою, часом у найризикованішому поєднанні високого й низького стилів, фольклору й книжкової лексики доби українського бароко. Цей арсенал допоміг перекладачеві конгеніально закінчити Лукашів переклад Сервантесового «Дон-Кіхота», блискуче впоратися з «Пробами» Монтеня, «Життєписом» Челліні й «Гаргантюа та Пантагрюелем» Рабле. Отже, з текстами чи то просто славетними своїми «стилістичними вибриками», чи то написаними неусталеною ще, далекою від пізнішого академізму мовою. Й переклади Анатоля Перепаді з перших сторінок витворюють чар певної часової віддаленості й мовної неусталеності.

Проте випадок з Петраркою – цілком інший. Заслугою поета (й про це можна довідатися вже з першої сторінки передмови професора Сантагати) є творення «найміцнішого ядра італійського поетичного словника». На відміну від Данте, Петрарка творив мову «штучну», очищену від просторіччя, а заразом – і від усього надміру «високого» чи «низького». Отже, тут для перекладу багатство «рафінованої» мови неокласиків придасться більше, аніж словесні «вилами» Куліша – Лукаша.

Годі й нагадувати: Петрарка був віртуозом сонета. А отже – різностопові рядки й неточні рими у перекладах його сонетів абсолютно неприпустимі. Тому перекладати його може братися теж як мінімум вправний віршник (вправний – у доброму ремісницькому розумінні, адже класична поезія є «високим ремеслом» не меншою мірою, ніж малярство). Той, хто не опанував цього ремесла, в справі перекладу Петрарки приречений (так не може зробити доброї академічної копії Джотто чи Ботічеллі самоук-примітивіст). Водночас Анатоль Перепадя відомий насамперед як майстер прози (й навіть у колективному перекладі «Нового життя» Данте він перекладав саме прозові уривки).

На жаль, обидві ці обставини помітно позначилися на якості перекладів. Тут доволі і слів, які випадають з нормативного ядра українського поетичного словника, і відхилень від усталених версифікаційних канонів. Уже перший рядок найпершого вступного сонета («До вас, слухащих, ці мої рядки») різоне око й вухо читачеві. Тим більше, що оригінал («Voi ch’ascoltate in rime sparse il suono…») зовсім не дає підстав для такого «підяскравлення». Абсолютно доречно, на нашу думку, переклав це місце Ігор Качуровський:

«Від вас, хто вчує в розсипові рим
Мої, для серця благосні зідхання…»

У тому ж вступному сонеті на місці бездоганних рим оригіналу (core – errore – dolore – amore) в Перепаді маємо ряд: жалями – нетяма – вами – гамом, який не лишає від сонетної досконалості й сліду. Але навіть версифікаційна неохайність не допомагає Перепаді донести зміст. Другий катрен першого сонета в оригіналі звучить:

Del vario stile in ch’io piango e ragiono,
fra le vane speranze e’l van dolore,
ove sia chi per prova intenda amore,
spero trovar pieta, non che perdono.

У Перепаді це перекладено:

Хай рвучий, а зворушливий таки,
Мій голос залунає поміж вами
І обізветься не ворожим гамом,
А спочуванням, юнки й юнаки.

Читач, що не знає італійської, нехай повірить рецензентові: маємо аж надто далекий від змісту й образності оригіналу переказ. Де, аби заримувати катрен, перекладач закликає відсутніх у Петрарки «юнок і юнаків» (і ця дописка – далеко не найбільший ґандж пропонованого уривка). Натомість Ігор Качуровський знов-таки переконує: за наявності належної версифікаційної майстерності й поетичного смаку тут можна зберегти майже все:

Цим віршам в розмаїтті стильовім,
Де думка й сльози, біль і сподівання,
Я ждав від вас, хто сам пізнав кохання,
Хоч співчуття – не вибачення їм.

Не можна сказати, начебто весь корпус віршів Петрарки в перекладі Перепаді поганий. А однак майже завжди в келихові поетичного меду знайдеться своя ложка дьогтю. Візьмімо ще один класичний, часто цитований і вміщуваний до антологій сонет – 312-й:

Ні в тихім небі мандрівні зірки,
Ні в чистім морі кораблі смолові,
Ні в полі лицарі, до бою вже готові,
Ні в пралісі на грищі хижаки,

Ні з новиною гість віддалеки,
Ні вірші, зложені на честь любові,
Ні край фонтана, на м’якім лужкові
Співачок любих голоси дзвінкі, -

Ніщо мойого серця не залудить:
Забрала все навік в свою могилу
Та, що була мені свічадо і світило.

Тягти життя мені несила, люди.
Я рвусь покласти край моїй недолі:
Ох, лучче б я не знав її ніколи.

Загалом перекладено (в межах неминучих для сонета змін і дописок) адекватно. Навіть українське «ні» при початку перших семи рядків достеменно відповідає «ne» італійського оригіналу. Але – сонет написано п’ятистоповим ямбом, а рядки «Ні в полі лицарі, до бою вже готові» й «Та, що була мені свічадо і світило» – шестистопові, довші від сусідів на цілі два склади (для призвичаєного до класичного віршування вуха це звучить прикрим дисонансом). У двох катренах є чергування чоловічих і жіночих рим, а ось терцети заримовано лишень на жіночих римах (і це з точки зору української просодії є безумовним ґанджем – можна або витримати весь сонет на жіночих римах, або знов-таки скрізь вдатися до альтернансу). Рима «залудить – люди» – явно не сонетна. До того ж, якщо перекладачеві хотілося вжити екзотичне «залудить» (напевно, від зафіксованого у «Словарі» Грінченка з посиланням на Федьковича «лудити» – «притягати, приманювати»; СУМ дає «лудити» лишень у значенні «вкривати оловом») – то форма «прилудить» звучала б краще й органічніше…

А ось як впорався з цим-таки сонетом Ігор Качуровський:

Ні в яснім небі рух плянет над нами,
Ні в тихім морі смолені човни,
Ні збройні лицарі, що мчать полями,
Ні ліс, прудкої повен дичини,

Ні довгождана свіжість новини,
Ні повість про закоханих без тями,
Ні край джерел, де зелень глушини,
З піснями на устах шляхетні дами, -

З того нічому серце вже не радо, -
Ачей його забрала з цього світу
Та, що була очей моїх свічадо.

Так над життям тяжить журба моя,
Що кличу смерть, бо прагну ту узріти,
Що краще був не зрів ніколи б я.

І коли читач візьметься за аналіз того, як цей переклад зроблено, він, будьте певні, побачить, що збережено не лише ті ж сім «ні» при початку перших семи рядків, а й восьмий рядок «dolce cantare oneste donne e belle», де цього «ne» вже немає, також відтворено майже дослівно. Дами в Петрарки справді «шляхетні» й «гарні». Причому перший із прикметників – для поета важливий і втрачати його не варто.

Загалом, рецензована книга лишає двоїсте почуття. Добре, що вона з’явилася (не так часто сьогодні з’являються нові українські переклади із золотої скарбниці світової поезії). Прикро, що вона не мала доброго редактора (чимало версифікаційних хиб не важко було б усунути уважним редагуванням). А загалом вона може бути класичним прикладом того, як навіть першорядний перекладач (заслуги Анатоля Перепаді перед українським перекладом безсумнівні) може зазнати прикрої поразки, коли візьметься «не за своє».

Отже, питання майбутнього більш-менш презентативного «українського Петрарки» – все ще на порядку денному. Чи зробить цю книгу якийсь один перекладач (хотілося б вірити, але не віриться)? Чи буде її зібрано з наявних перекладів – Зерова, Кочура, Ореста, Паламарчука, Качуровського, Павличка, того ж Перепаді (але ретельно відредагованих)? Рецензент гадати про таке не береться.

Але хотілося б, аби, окрім іншого, передмова до такого видання містила б бодай короткий огляд історії «українського Петрарки» – повчальної і драматичної, наче вся історія української літератури. Адже в рецензованій книзі (як і в більшості книжок «Фоліо», й не лише «Фоліо») про цю історію – ані слова. І в читача може скластися враження, наче Анатоль Перепадя взагалі не мав попередників…