Леся Воронина. Просто встати і вийти

Кілька тижнів тому до мене зателефонувала знайома письменниця – людина енергійна й креативна і — запропонувала взяти участь у чудовій акції. Дитячі письменники мали здати свої книжки з автографами для української бібліотеки у Москві. Ясна річ, що всі мої колеги, так само, як і я, дружніми рядами вирушили до Національного музею Літератури й поприносили, хто по одній, а хто й по кілька книжечок. А чого ж – нехай малі українці, що мешкають у Москві, читають рідною мовою і знають, що Велика Україна їх любить.

Благодійна акція ширилася й розросталася, аж врешті, як повідомила та ж енергійна письменниця (ініціаторка шляхетної справи) книжок назбиралося кількасот і це стало нагодою до ще однієї показової й зворушливої події. 28  лютого в Українському домі мало відбутися урочисте дійство, претекстом до якого стало відзначення 140-річчя Лесі Українки. Щиро кажучи, мене трохи здивувало, чому нам запропонували взяти участь у цих «показових виступах», але на свято запросили діточок із Бородянського району, які підготували виступи за нашими творами, і образити юних артистів письменники ніяк не могли. Хоча вже тоді у мене мала виникнути підозра – отак просто й безплатно віддають великий зал Укр. дому під зустріч письменників із малими читачами?  Та й до дня народження геніальної  «співачки досвітніх вогнів» свято  мало відношення дуже невелике – в кутку сцени стояв монітор, на якому час від часу висвічувалися портрети Л.Українки – ото й усе, що нагадувало про славний ювілей.

А тим часом на сцені вирувало барвисте самодіяльне дійство. Спершу ми побачили міні-виставу за казкою-притчею Лариси Ніцой «Українське щастя» і дізналися, що українці, виявляється, самі не хочуть бути щасливими, бо постійно нарікають на долю й не вміють просто радіти життю! А Українське щастя – його роль виконувала дівчина у дірявому брилику й у вишитій сукенці – хворіє і ось-ось  склеїть ласти. Перепрошую: ні, звичайно, наше поетичне й високохудожнє щастя не може ґиґнутися, накритися самі знаєте чим, чи врізати дуба! Воно театрально зойкало, жалісно стогнало й просило, щоб його помічниця – Хвилинка-Щасливинка знайшла хоч одну щасливу людину. І ось урешті звершилося! На сцену виїхав хлопчина на маненькому триколісному велосипедику, який мав символізувати розкішне авто, а коли у тому «мерседесі» пробилося уявне колесо, то наш герой замість того, щоб нарікати на лиху долю, виголосив промову на тему: «Хіба це біда? Ось коли помирають близькі люди – це біда! Коли хвороба чи стихійне лихо – біда! А коли такі дрібні неприємності, як пробите колесо – то дрібниці! І наш герой на власному прикладі показав, як треба цінувати щастя!» (Я цитую репліки персонажів цієї філософської вистави з пам’яті, тож можу припуститися неточностей. Але, сподіваюсь, головний пафос твору я все ж відтворила правильно. Тож, хай мене пробачить авторка «Казки про Українське Щастя», вона ж, відкрию таємницю, й ініціаторка збирання книжок з автографами та свята в Українському домі, п. Лариса Ніцой)

«Є! Є в Україні одна щаслива людина» – понесла радісну звістку хворому Українському Щастю Хвилинка-Щасливинка.

І на радість усім присутнім наше злегка ущербне щастя тут-таки ожило, підвелося й збадьорилося! Зал аплодував, київські дівчатка-школярки за моєю спиною, яких також привели до Українського дому,  голосно реготали, обговорюючи юних акторів-аматорів:
- Ти відела, Лєнка, а у таво стриженава мальчіка женская вишитая рубашка! Наверна он трансвестіт!!!
- А я ща усцуся!!! Не магу!!! Какая ржачка!!!

У Лєнкі та її подружок ще була нагода розважитися, бо після «Укр. щастя» діточки майже годину спостерігали за подіями на сцені, де оживали сторінки з книжок Зірки Мензатюк, Олеся Ільченка та Лесі Ворониної. Власне, саме тому нас і запросили на це свято. І ми були щиро вдячні самовідданим учителям та учням, які приїхали до Києва з різних шкіл Бородянського району. І пані Людмилі Кириченко, яка робить усе можливе, щоб у бібліотеках її району з’являлися нові книжки сучасних українських письменників і, головне, щоб діти ті книжки читали!

Але, як виявилося, родзинка свята ще була попереду, бо після виступу малих дудариків, що зіграли на сопілках народні мелодії, ведучий радісно оголосив: «Сьогодні ми зібралися для того, щоб передати до Української бібліотеки Москві 300 книжок  з автографами, подарованих українськими письменниками! Але ж як ті книжки доставити? Вони ж самі не перелетять до сусідньої держави?! Тому нам у цій шляхетній справі допоможе людина, яку ви, діти, всі добре знаєте! Це – ГАННА ГЕРМАН!!! Заступник Голови Адміністрації Президента України!!!!»

Моя реакція була миттєвою. Я підвелася (а нас, письменників, посадили у першому ряду) і пішла у напрямку виходу, мало не зіткнувшись з активною популяризаторкою української книжки та видатним політиком-регіоналом. За мить вийшли із зали й Олесь Ільченко, Зірка Мензатюк та Оксана Кротюк. Прізвища тих, хто залишився, я називати не хочу. Врешті, виходити чи не виходити — особиста справа кожного. Як сказала після свята одна відома літературна дама: «Тю, а чого ж це я буду наражатися! А раптом Ганна Герман дасть вказівку, щоб мої книжки закупили до бібліотек?»

Наш молодий і талановитий колега, який також залишився, щоб послухати виступ п. Герман про те, як вона і Віктор Федорович дбають про українську дитячу книжку та про малих українців, певно, поділяв сподівання досвідченої літературної дами. Хто ж як не Ганна Миколаївна роздаватиме літературних слонів й осипатиме слухняних літераторів малими й великими благами?

Як тут не процитувати видатний твір Л.Подерв’янського : «Мон шер Гамлєт! Ходiм у кабiнет,/ Канхвету дам тобi я посмоктати. /Канхвета очень класна,/ “Тузiк” вкусний!

Володимир Панченко. Якщо без ілюзій…

Розміщуючи на сайті репліку Лесі Ворониної, ми, звичайно, не збиралися вичерпно «розслідувати» конкретний епізод, про який ідеться. Адже справа не в якомусь окремо взятому епізоді, а в загальній суспільній ситуації, що змушує повертатися до старої, як світ, проблеми «Письменник і влада».

Як бути українському інтелектуалові (не тільки письменнику), коли влада, яка нині запанувала в Україні, йому ЧУЖА? Варіантів небагато: або ставати її (влади) відвертим опонентом, або принаймні дистанціюватися, не співпрацювати з нею, не прогинатися. Дехто шукає третій шлях: мовляв, владу треба – залежно від ситуації – «використовувати» задля конкретних добрих справ.

Усе це вже колись було. Коли в Україні закріпилися більшовики, дехто з учорашніх вождів УНР почав агітувати за те, щоб «одягти більшовизм в українську одежу» (В.Винниченко). Давайте, казали вони, наповнимо своїми людьми органи влади. Давайте будемо співпрацювати з режимом, він же – бачите – політику українізації розпочав. Книжки українською мовою більшовики видають, школи відкривають… Чим усе закінчилося  – добре відомо. Інтелігенцію й селян викосили так, що й досі оговтатися не можемо.

Нинішній режим в Україні багато в чому нагадує колишній більшовицький.

По-перше, він іде шляхом монополізації влади, посилення авторитаризму. Осінні вибори до місцевих рад засвідчили, що знову повертається практика виборів без виборів. Суспільство потрібне владі лише як декорація. У декорацію перетворено Конституційний суд. Судова система – корумпована і «ручна». Правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу. Дії міліції й прокуратури нерідко мають репресивний характер. Вибіркове застосування  закону («друзям — усе, ворогам – закон») стало візитівкою режиму Віктора Януковича. Як і згортання демократичних свобод, хай поки що й неповне.

По-друге, маргіналізується, витискується  політична опозиція (кажучи так, я чудово знаю, що багато хто з «опозиціонерів» яйця виїденого не вартий). Методи боротьби з опозицією – добре знайомі: кримінальне переслідування опонентів, залякування їхніх родин, знищення бізнесу, підкуп, спокушування, блокування доступу до ЗМІ.

По-третє, влада в Україні – імітаційна й провокативна.

Вона імітує:
·    євроінтеграцію
·    демократію
·    об’єднання України
·    реформи.

Вона провокує:
·    зубожіння бідних, соціальне напруження
·    міжконфесійні непорозуміння
·    втрату молоді через її відплив за кордон
·    втрату української мови й культури
·    «совєтизацію» України;
·    втрату економічної незалежності
·    втрату державної незалежності.

І що повинен у такому разі робити український інтелектуал? Тішити себе маленькими тактичними хитрощами? Закликати до порозуміння з «кращими людьми» у владі? Займати спокусливі посади, переконуючи себе й інших, що він тепер має змогу реалізувати важливі для нації проекти?

Особисто я на ЦЕЙ режим із його табачниками жодних надій не покладаю. Той, хто його уособлює, не розуміє, що шлях узурпації влади – небезпечний для самої влади, не тільки для суспільства, країни. Монополізм – це гарантія виродження, іншого просто не буває. І про яку євроінтеграцію мова, якщо у владців – психологія васалів, а «порядки», що їх вони заводять, дуже далекі від демократичних цінностей?

Звичайно, Янукович не вічний. Хоча його патріотичні речники вже оголосили, що  в президентському кріслі він сидітиме не менше 10 років. Думаю, що сидітиме, але значно менше. Важливо, щоб ми самі не чекали, гадаючи на кавовій гущі: коли ж уже щось зміниться на краще?

Вихід – лише один:
·    зміцнення громадянського суспільства;
·    створення сильної політичної опозиції;
·    зміна влади через нові вибори.

От і виходить, що вибір в українського інтелектуала нині невеликий: або опонувати владі, або хоча б не розпочинати з нею свій індивідуальний «роман»…