Італійський видавець Франко Марія Річчі у провінції міста Парма на площині у сім гектарів, збудував лабіринт, де розмістив бібліотеку, яка нині поки що налічує лише 1200 найменувань. Ідея побудувати такий лабіринт прийшла до видавця після співпраці з автором і його хорошим другом Хорхе Луїсом Борхесом. З літа минулого року лабіринт відкритий для відвідувавчів.

Ситуація з італійською перекладною літературою в Україні така ж заплутана, як і структура а-ля борхесівської бібліотеки в романі Умберто Еко «Ім’я рози», а після відходу цього великого автора ускладнюється ще більше. І тут річ не тільки в українському книжковому ринку, який тільки розбудовується, набирає своїх рис і тяжіє до заходу, річ і в самому італійському книжковому ринку, який дуже мляво викидає на міжнародну літературну арену нові імена. А після скандалу з національною літературною премією Strega, яку звинуватили у надмірних симпатіях до авторів, які видаються у видавництвах Mondadori та Rizzoli (14 із 16 останніх літературних премій дісталися саме цим авторам), складно оцінити, хто ж справді заслуговує бути перекладеним та прийняти естафету від Еко. Хоч би яким заплутаним був цей лабіринт, стараннями поодиноких провідників-власників клубка Аріадни, україномовними стали і продовжують ставати головні титани сучасної італійської літератури.

Найбільше клубочків Аріадни до свого кошика назбирало видавництво «Фоліо», яке у різні роки опублікувало у перекладі Мар’яни Прокопович і тексти головного італійського титана Умберто Еко — «Ім’я рози» (2006), «Маятник Фуко» (2004), й інших не менш відомих — Італо Звево «Самопізнання Дзено» / «La coscienza di Zeno» (2009), Чезаре Павезе «Місяць і вогнища», «Диявол на пагорбах» / «La luna e i falo», «Il diavolo sulle colline» (2010), Джузеппе Томазі ді Лампедуза «Гепард» / «Gattopardo» (2010). Видавництво «Фоліо» наштампувало переклади й решти романів Умберто Еко, їх можна знайти у серії «Всесвіт». Видавництво «Laurus» у 2013 році видало дитячу книгу Еко «Три оповідки» у перекладі Мар’яни Прокопович. «Самопізнання Дзено» є одним із канонічних прикладів європейського модернізму, зокрема літератури потоку свідомості, воно і не дивно, адже Звево брав уроки англійської у самого Джеймса Джойса і відвідував сеанси психоаналізу у самого Зіґмунда Фройда. Автор одного роману — Джузеппе Томазі ді Лампедуза створив сюжет «Гепарда» на основі історії власного аристократичного роду, який поволі почав занепадати в часи розпаду королівства Двох Сицилій та війни за об’єднання Італії військом Гарібальді у 1860 році. У 1963 італійський режисер Лукіно Вісконті отримує Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю за екранізацію роману «Гепард», у якому знялися блискучий Барт Ланкастер та молоді Ален Делон і Клаудіа Кардінале. Одна з найкрасивіших танцювально-бальних сцен у кінематографі, в якій старий князь Саліна (Барт Ланкастер) танцює з молодою вродливою, хоча і дещо по-сільки вульгарною, Анжелікою (Клаудіа Кардінале) і уособлює ті невідворотні зміни, які чекають на Італію після становлення нового державного устрою.

Видавництво «Фоліо» у 2009 році також опубліковувало переклад роману «Чочара» італійського письменника Альберто Моравія у перекладі Петра Соколовського. Роман Моравії теж став основою для кіносценарію до відомого фільму з Софією Лорен та Жаном Полем Бельмондо, відзнятого геніальним італійським режисером Вітторіо Де Сіка. За втілення на екрані образу героїні Чезіри, Софі Лорен отримає Оскара та Золоту пальмову гілку. Назва роману «Чочара» походить від назви італійського регіону Чочаріа, куди з окупованого Риму втікає вдова з донькою.

Теж саме «Фоліо» за співпраці Італійського інституту культури в Україні та НАН України у 2007 році видали тексти італійського літературного Нобеля 1934 року письменника та драматурга, який скурпульозно досліджував безжальну глобальну кризу свідомості людини у ХХ столітті, — Луїджі Піранделло. До збірки увійшов роман «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» та три п’єси, чи не найвідоміша — «Шість персонажів у пошуках автора», яку вдало поставив у Києві театр «Дах», «Генріх IV» та «Як раніше, краще, ніж раніше» — всі три у перекладі Мар’яни Прокопович. Окремо у літературних журналах та збірниках були опубліковані й оповідання Піранделло. У тій самій серії у 2014 році у перекладі Віктора Шовкуна вийшов роман Гарбіеле Д’Аннунціо «Насолода».

Скандальний роман Роберто Савіано «Гоморра» вийшов в Україні у 2011 році тихо й непомітно. «Гоморра» став основою для сценарію як і фільму режисера Маттео Гарроне, представленого в Каннах та висунутого на Оскар, так і однойменного серіалу. Це найвідоміша книга Савіано, щоб написати її, він особисто став членом мафіозної неаполітанської структури «камори», та після публікації сам став мішенню мафіозі. З 2006 року Савіано живе під міліцейським наглядом, який, обмеживши його у діях, і спричинив, мабуть, спад його літературної активності.

Конкуренцію «Фоліо» в літературних перегонах італійськими лабіринтами складає львівське видавництво «Видавництво Старого Лева», завдяки співпраці з перекладачем з італійської Андрієм Маслюхом. ВСЛ, натомість, розмотує клубки сучасної італійської літератури — минулого року був опублікований переклад дитячої книги «Мій дідусь був черешнею» італійської авторки Анджели Нанетті. Днями до книгарень доїде і свіжий текст «Самотність простих чисел» Паоло Джордано — лауреата вищезгаданої національної літературної премії Strega — 2008. У журналі «Всесвіт» за травень-червень 2011 року виходив також переклад Маслюха оповідання Андреа Каміллері «Почерк митця» зі збірки «Місяць з Монтальбано». Андреа Каміллері — автор персонажу комісара Сальво Монтальбано, який нещадно бореться з сицілійською мафією, як своєрідний наступник героя «Спрута» — комісара Катані. Італійська глядацька аудиторія вже який сезон підряд спостерігає за пригодами Монтальбано у виконанні чудового Лука Дзінгеретті, як колись у давні часи за пригодами Катані-Плачідо.

У журналі «Всесвіт» було публіковано роман Діно Буццаті «Татарська пустеля» у перекладі Юрія Педана та найвідоміший роман Італо Кальвіно «Якщо подорожній однієї зимової ночі», знову ж таки у «Фоліо» в 2008 році виходив роман Кальвіно «Наші предки» в перекладі Анатоля Перепаді. «Якщо подорожній однієї зимової ночі» Італо Кальвіно – один із найулюбленіших романів, які люблять цитувати літературознавці, читаючи лекції про літературну школу формалістів. Кальвіно вигадує десять початків десяти різних романів, які доведеться перечитати Читачеві та Читачці у пошуках того єдиного роману, який так і називається «Якщо подорожній однієї зимової ночі».

Клубки Аріадни складає до своїх кошиків не тільки італійська перекладна література, а й італійська літературна критика українських авторів. Восени 2016 року у видавництві «Академперіодика» в серії Міжнародна Сковородіана світ побачить книга літературознавця Марії Ґрації Бартоліні «Introspice mare pectoris tui» — дослідження аспектів релігійної думки Григорія Сковороди. Погляд на національну літературу ззовні світовими дослідниками часто допомагає тверезо й без особливого патріотичного биття в груди, розібратися у її особливостях та характеристиках.

Eкраїнські видавництва і далі продовжують торувати свій шлях у лабіринті італійської літератури. Хотілося, щоб у заплутаних коридорах їм вдалося віднайти шлях до перекладів текстів італійського літературного Нобеля 1997 року — драматурга Даріо Фо, якому днями виповнилося 90 років; останньої книги-збірки колонок для L’Espresso Умберто Еко «Pape Satan Aleppe»; неаполітанської саги Елени Ферранте «Геніальна подруга» /L’amica geniale/, про яку говорить увесь літературний світ, не тільки через якісний текст, а й через таємницю особи авторки; романа-переможця премії Strega-2014 — Франческо Пікколо «Бажання бути таким, які ВСІ» /Il desiderio di essere come TUTTI/, завдяки якому український читач зрозумів би відмінність між італійським комунізмом й іншими світовими комунізмами; тексти Нікколо’ Амманіті, Дачіі Мараіні, Паоло Соррентіно.

Читайте також:

 Ірина Забіяка. Чеські hranice: про ватри й кордони

Вадим Мірошниченко. Pardon my French
Мар’яна Прокопович: «Бракує системності» (Коментар перекладача до теми перекладів сучасної зарубіжної літератури на українську)

Чекаючи на свіжий роман Умберто Еко або ж переглядаючи екзанізацію роману “Шовк” Алессандро Барікко у головній ролі з Кірою Найтлі або ж з відразою гортаючи сторінки “Гоморри” Роберто Савіано, Ви точно не раз ставили собі питання, а чому відомих імен в сучасній італійській літературі можна перерахувати на пальцях однієї руки. І проблема не в кількості перекладного італійського наративу, який потрапляє на український книжковий ринок. Сучасний італійський літературний процес дещо нагадує сплячий вулкан Везувій.

Італія як своєрідне культурне перехрестя, — Адріатика на східному узбережжі Італії відділяє західну Європу від східної, а Іонійське море на Півдні служить певним форпостом між арабським і європейським світом. Свого часу таке георграфічне положення та взаємопроникнення різнорідних реалій стало причиною розквіту італійського мистецтва в цілому та літератури зокрема. Сьогодні ця конденсація культур і традицій є причиною постійного стресу, в якому перебуває італійське суспільство. Човни з емігрантами, які тонуть в Іонійському морі, кебаб замість піци та поляки, які готують еспрессо. Ідентичність Італії розмивається, тоне, як ті надувні човни під хвилями масової культури, де кожна третя італійка мріє танцювати в купальнику у якійсь із програм на телебаченні, а читання газет та посередніх журналістських бестселлерів у пошуках виходу з будь-якої з криз: економічної, любовної, особистісної, заміняє будь-яку художню літературу. Старе покоління відживає своє і не поспішає поступатися місцем новому, яке у свою чергу роз’їхалося Європою у пошуках робочих місць. Отак живе сучасна Італія, а література як чутливий радар як може так і реагує на підземні поштовхи в умовах загостренної стресової ситуації.

Щорічний список прозаїків-сейсмологів, які зондують літературні терени визначає найпрестижніша літературна премія Італії — Стрега. Премія Стрега була заснована 1947 року власниками літературного салону Марією та Гоффредо Беллончі за спряння Гвідо Альберті, директора видавничого дому Лікуоре Стрега, звідси і назва, (з італ. Strega — відьма) вручається щорічно у перший четвер липня. До журі входять в середньому 400 представників різних сфер культури, які обирають шортліст, а потім вже і переможця. Фіналістами вважають п’ятірку авторів, які набрали найвищий бал. У свій час лауреатами премії Стрега стали Альберто Моравіа (1952) зі своїми оповіданнями, Ельза Моранте (1957) з романом “Острів Артура”, Діно Буццаті (1958) зі своїми “60 оповідок”, Джузеппе Томмазі ді Лампедуза (1959) з “Леопардом”, за яким згодом Лукіно Вісконті відзняв культову стрічку в головних ролях з молодим Аленом Делоном та Клаудією Кардінале. У 1980 премію Стрега отримує Умберто Еко з дебютним “Ім’я рози”.

Двохтисячні заявляють про такі імена як Маргарет Мадзантіні “Не йди” (2002), за яким її чоловік Серджо Кастелліто відзняв однойменну стрічку в головній ролі з Пенелопою Крус, Нікколо’ Амманіті “Як накаже Бог” (2007), якого ми більше знаємо за романом “Я не боюсь”, переклад російською виходив у російському видавництві “Іностранка”. Обидва романи були екранізовані режисером Габріеле Сальваторесом, Паоло Джордано, геніальний фізик-письменник з дебютом “Самотність простих чисел“ (2008), яку ми теж знаємо за російським виданням РИПОЛ КЛАССИК та екранізацією режисера Саверіо Костанцо. Минулого року як власне і цього року журі, яких ще називають “недільні друзі” (amici della domenica) віддають перевагу більш соціальномим роману, які буквально волають про проблеми італійського суспільства. У 2014 це — Франческо Пікколо сценарист фільмів “У нас є папа” (реж. Нанні Моретті), “Людський капітал”, (реж. Фабріціо Бентівольйо) проводить головного героя роману “Хочу бути таким, як всі” через маленькі та великі трагедії: буденні та глобальні, внутрішню та зовнішню Італію. У 2015 переможець автор Нікола Ладжойя в центр свого роману “Лють” ставить аристократичну родину Сальвеліні, яка не в змозі пережити втрату третьої дитини, дочки Клари і повільно опускається на саме дно, втрачаючи свій вплив в бізнес, политичних та академічних колах Італії. Такі собі “Будденброки” Томаса Манна зі своїми скелетами у шафі. Сюжет роману зокрема будується на реконструкції останніх років життя загиблої Клари, які досліджує її менший брат Мікеле. Власне через специфічні стосунки з сестрою, Мікеле кидає Барі на переїжджає до Риму аби спробувати себе на журналістському поприщі і повернеться додому тільки після її загибелі, ставши свідком краху економічної імперії родини.

Здається, інтелектуальна Італія сигналізує про потенційний моральний крах свого суспільства і якщо у своєму останньому романі “Номер нуль” метр Умберто Еко з сумом говорить про ці речі, намагаючись вивести формулу існування в італійському світі, то молоде покоління тільки перебуває у стані виведення цього алгоритму.

Другим фіналістом премії стала збірка оповідань письменника з Трієсту Мауро Ковачіча “Наречена”. Оповідання, яке дало назву збірці розказує з виразною жорстокістю про подорож автостопом жінки у весільній сукні складними шляхами-артеріями Туреччини. Український читач, а радше глядач, знатиме Ковачіча за екранізацією його роману “В ім’я твоє” (назва фільму “Бджілка”) італійською акторкою Валерією Голіно (“Людина дощу”, “Фріда”), історії жінки, яка допомагає помирати смертельно хворим людям. Ковачіч любить захоплювати читача своїми роздумами над прекрасною жорстокістю людського існування.

Третім цього року став роман письменниці-привида Елени Ферранте “Історія про зниклу дівчинку”. Елена Ферранте на сьогодні є однією з найцікавіших письменниць Італії. Ферранте — це псевдонім і вгадати точно, хто за ним ховається намагаються вже не один десяток років. Письменниця не веде публічного життя і свою славу, як часто буває, здобула спершу за межами Італії, отримавши схвальні рецензії від The NewYorker та The Wall Street Journal. “Історія про зниклу дівчинку” — четвертий і заключний роман з циклу “Геніальна подруга”, який розповідає історію особливої дружби (без натяку на лесбійство) між двома подругами на фоні історії Італії від 1954 року і до сьогодні, зокрема міста Неаполь. Реконструкція центрального залізничного вокзалу, злочини каморри, студентська революція 1968 року, героїн, тероризм, перший комп’ютер, вибухи на Болонському вокзалі, вбивство Альдо Моро, корумповані політики та розвиток італійської феміністичної думки. І все це крізь призму головної героїні-письменниці, яка буквально проросла у свою найкращу геніальну подругу. Елена і Рафаелла — розполовинений віконт Італо Кальвіно, Фауст і Мефістофель Гете, Воланд і Мастєр Булгакова.

Четвертим за кількістю голосів став молодий автор Фабіо Дженовезі з романом “Той, хто посилає хвилі”, він же і виграв цьогорічну номінацію премії Стрега “Молодь”, яку вручають молоді читачі у віці від 16 до 18 років із 44 шкіл, включаючи італомовні школи закордоном. Роман “Той, хто посилає хвилі” про дітей, які намагаються попри те, що життя вчинить, як йому заманеться, змінити цю незворотність. Окремим героєм виступає море, в якому ті хвилі і народжуються. Дія відбувається в містечку Версілія, в Тоскані, маленький рай, розкуплений частинами росіянами-мільярдерами, з якими по-своєму борються місцеві мешканці. Терміново треба перекладати цей роман на українську!

П’ятий фіналіст — Марко Сантагата з романом “Як закохана жінка” зробив ставку на класику і по-своєму переповів історію кохання Данте до Беатріче та подальші вигнання поета. Сама назва взята з однієї з пісень “Чистилища” Дантівської “Божественної комедії”. Слабкий, невпевнений у собі і суперечливий Данте постає більш, ніж у людській подобі перед читачами, зокрема під час самого процесу написання тексту “Божественної комедії”. Звичайно, фантазія про одного з найбільших поетів Італії не могла народитися так просто. Сантагата, викладач італійської літератури, автор чисельних статтей про Данте та Вергілія, володар декількох регіональних літературних премій.

Сплячі вулкани на те вони і сплячі аби прокидатися. Періодично прокидаються Етна та Стромболі, але ж Везувій лишається найвідомішим і найпрекраснішим вулканом континентальної Європи!

Читач давно перестав вірити обіцянкам легендарного італійського письменника, семіотика й історика-медієвіста Умберто Еко, що «ось цей» – це вже точно його останній роман, а далі – лише тиха мирна старість серед книжок у своїй бібліотеці, зі склянкою віскі та сигарою. Еко звик гратися зі своїм читачем не тільки між рядків, а й в значно серйозніших масштабах.

Через п’ять років після публікації неоднозначного «Празького цвинтаря» найвідоміший італійський письменник сучасності презентує новий роман «Номер нуль» («Numero zero») — саме «номер», а не «число», хоча в італійській мові, в оригіналі, обидва поняття поєднуються в одному слові, адже йдеться про нульовий випуск газети «Domani» («Завтра»), над яким упродовж усього роману працює редакція з шести осіб. У журналістів є рік, аби розробити концепцію, створити власний неповторний стиль подачі матеріалу та напрацювати список потенційних джерел інформації, але пропозиції редакторів на щотижневій нараді впираються в дві умови видавців: перша — у смак читача, якого автор змальовує як середньостатистичного італійця, який «не має жодної книжки вдома», «цікавиться плітками і тим, що відбувається в приватному житті інших людей», «університетів не закінчував» – фактично, сам читач роману повинен обрати для себе, чи продовжувати тут пити віскі з Еко, а чи чекати на випуск отого нульового номеру. Друга умова — інвестор, якого всі називають «командор» Вімеркате і якого так ніхто ні разу і не бачив, але всі про нього чули; власник теле-магазинів, які нагріваються на домогосподарках, мережі готелів на узбережжі Адріатичного моря та більше двадцяти профілюючих журнальчиків: «Лікар у домі», «Сад і город», «Злочин у деталях». Той, хто може дозволити собі утримувати за свій кошт редакцію впродовж року, щоб розпустити її навіть напередодні виходу першого номеру. Хтось, хто хоче проникнути, нарешті, у світ серйозної політики, державного фінансування та банківських схем, створивши газету, публікації якої можуть бути вигідними (або навпаки) тим чи іншим політикам.

Але завжди знайдеться той, хто переверне все з ніг на голову, і жаданий важіль тиснутиме на нього самого. Можливістю обернути ситуацію на свою користь у будь-який момент готовий скористатися головний редактор Сімеі, який для цього наймає випускового редактора Колонну — головного героя роману.

Протагоніст Колонна — типовий невдаха за всіма параметрами читачів «Domani», який, замість отримувати диплом німецького перекладача, перекладав книги з німецької, перебивався вичитуванням різних рукописів, мріяв написати власний роман, «який принесе йому славу і гроші», але в свої п’ятдесят разом із редакцією працює над створенням гіпотетичної газети сумнівної якості. Колонна, імені якого ми так і не дізнаємося ( так само як і не дізналися імені головного героя Казабона в «Маятнику Фуко»), як і герой «Таємничого полум’я цариці Лоани», в дечому нагадує нам самого автора: дід героя був знайдою – так само, як і дідусь самого Еко, що і «витворило» таке дивне прізвище; він з дитинства володіє німецькою мовою, працював редактором у видавництвах. Але протагоніст «Нульового номеру» не страждає ані від роздвоєнь особистості, як Роберто де ла Грів в «Острові напередодні» чи Сімоне Сімоніні в «Празькому кладовищі», ані від втрати пам’яті, як Жан Баттіст Бодоні в «Таємничому полум’ї цариці Лоани» – він абсолютно простий, скромний італієць, якого кинула дружина через два роки після одруження.

Чоловік без відчуття дому, бо змінював місце проживання відносно запропонованого заробітку — таких десятки за лаштункам маленьких та великих видавництв. Але Колонна, у своїй мізерній і непомітний соціальній ролі, все ж виступає бунтівником, який віддає перевагу практичним знанням, а не диплому, де буде прописана його спеціальність; він готовий перебиватися підробітками, лишаючись відданим улюбленій справі, не піддаючись спокусам стабільності робочого місця та заробітної платні, що цілком могли би йому забезпечити його ж таки професійні вміння. З одного боку, Колонна — типовий головний герой Еко — трікстер, який вплутується у різноманітні історії, щоб вести за собою нас, а з іншого – він максимально наближений та відкритий до сучасного читача, знімає з себе «завіси» Середньовіччя («Ім’я рози») чи епохи Просвітництва («Острів напередодні»). Якось сам Еко в одному інтерв’ю пожартував про те, що він невдаха, бо з дитинства мріяв стати контролером у трамваї через їхні красиві кольорові сумки, у період фашизму загорівся військовим майбутнім та генеральським чином, а його дорослою мрією був прокурений напівтемний бар, де б він міг грати Smoke gets in your eyes або ж Time passing by з недопалком сигари в кутику рота та склянкою віскі на його піаніно. А в результаті Еко став тим, ким став.
Сама газета «Domani» («Завтра») — інструмент творення іншої реальності, яка моделюється невидимим інвестором. Письменник своїм текстом-памфлетом підкреслює статус інформації як найпотужнішої зброї ХХ та ХХІ століття та релятивістський характер, здавалося б, достовірних фактів. І в нас тут свій інтертекст: робота редакції «Domani» нагадує українцям простір існування російських ЗМІ, які для великої частини нашої планети створюють абсолютно інший інформаційний, але й морально-етичний вимір. «Газети наслідують читацькі тенденції чи навпаки – створюють їх самі?» — запитує в головного редактора двадцятивосьмирічна Мая Фрезія, яка є єдиною жінкою та єдиним критичним голосом раціо поміж усіх членів редакції газети, а заразом і представником тієї когорти італійської молоді, з якою можна пов’язувати майбутнє країни. Мая Фрезія — це зовсім не той невловимий жіночий образ, за яким протягом половини роману ганяються головні герою «Острову напередодні» чи «Таємничого полум’я цариці Лоани». Вона — реальна жінка, та ще й інтелектуалка! За антропологічним правилом «слабкому чоловікові — сильна жінка», Мая не тільки повертає Колонні віру у себе, а й своїм сильним характером, власним зусиллям вибудовує вісь його життєвого майбутнього. Еко вперше віддає кермове управління в руки жінці.

Колонна проводить читача за руку через розслідування його підлеглого, яке обертається навколо вбивства Муссоліні, а чи його двійника, через колізії Холодної війни, через одне з наймоторошніших місць Мілану — вулицю Баньєра, врешті, веде нас країною, яка поволі грузне й захлинається в тіньових операціях – фінансових і політичних, з неуникними моральними наслідками. Але в житті головне «вміти отримувати задоволення» — підсумовує Колонна на останніх сторінках. Еко чи не вперше тяжіє до завершеного фіналу, без його класичних засідок, зачіпок і незакритих читацьких гештальтів, він просто намагається дати пораду таким самим невдахам-бунтівникам, які намагаються хоч якось маневрувати в італійському суспільстві, що стрімголов летить у тартарари.

І десь в середині роману ми вже готові нарікати на досить поважний вік Еко та його бажання пити віскі й палити сигару, мовляв, може, краще б так і робив: роман писано окремими пасажами, короткими, сухими реченнями, і це все видається аж надто простим як для автора «Імені рози», «Баудаліно» й «Маятника Фуко». Але вже скоро потому розумієш, що текст «Номера Нуль» імітує та буквально відтворює чернетку одного з нульових номерів гіпотетичної газети. Тільки-но здавалось, що гуру інтелектуальної провокативної літератури докотився до написання журналістських бестселерів, актуальність і популярність яких розчиняється в повітрі вже через місяць — як той самий антураж вкотре обертається грою з читачем у тих самих, добре відомих еківських масштабах.

Не сумніваюсь, що пасхальні яйця, заховані на сторінках роману, будуть віднаходитися і після прочитання «Номера Нуль», коли після-смак не відпускає і провокує постійні повернення подумки до того, що так швидко (а в романі всього 218 сторінок) закінчилося. Написавши дуже сьогоднішній роман, з натяком на те, що сьогодення є найбільш близькою до нього візією скорого майбутнього, італієць все одно залишився вірним собі, і нам все ж не слід довіряти любителю сигар і віскі аж так беззастережно. Можливо, ми вже вплутані у нову смертельно захопливу гру?