Сергій Пономаренко. Тенета бажань. – К.: Дуліби, 2014

На перший погляд, точніше, перше прочитання, «Тенета бажань» – типове розважальне чтиво для шанувальників гостросюжетної української сучасної літератури. Для успіху в цієї аудиторії маємо всі інгредієнти: майстерно закручений сюжет, загадкові ритуальні вбивства, безпорадність офіційних органів розслідування…

І це лише один, так би мовити, зовнішній пласт роману «Тенета бажань», той, що відповідає критеріям серії «дулібський детектив».

Тут перед читачем постає класична детективна загадка – молодого успішного киянина знаходять мертвим далеко від центру, з ранами, що наводять на думки про ритуальне вбивство. Його дружина – в розпачі, друг – у гніві, але обоє, намагаючись знайти розгадку в поведінці свого друга й чоловіка Андрія напередодні його загибелі, зазнають у своїх спробах нищівної поразки. Натомість, дружина загиблого, Світлана, а за нею – й тимчасова сусідка по квартирі Олега, теж стають жертвами невідомого маніяка.

І все-таки, попри всі початкові невдачі, Олег, цей мимовільний сищик-дилетант, намацує ниточку, яка й приводить його до реального вбивці – художника, безтямно закоханого у Вероніку. Ту саму жінку, поява якої в заміському котеджі Андрія та Світлани стала провісником трагічних подій.

На перший погляд, ця лінія класичного міського детективу вибудувана так, аби в фіналі відмести всі підозри в містичній природі подій, що відбулися. Тобто, як заповідав київський класик-містик, перед нами нібито сеанс магії з наступним її розвінчанням. Мовляв, у сучасному світі нема жодної загадки, яку не можна було б розгадати в реалістичний спосіб, без посилань на потойбічні сили.

Але, якщо все так, навіщо тоді авторові, прозаїку досить досвідченому, перед тим, як знайомити читача з детективною фабулою початку XXI століття, добрих дві сотні сторінок описувати реалії кінця XIX – початку XX століть? Невже лише для демонстрації власної ерудиції щодо Срібної доби з її символізмом та езотеричними практиками в аристократичних домах?

Навіщо Сергієві Пономаренку такі розлогі цитати зі щоденника такого собі Родіона Іконникова, лікаря-різночинця, інфекціоніста, який працював і в чумній лабораторії під Кронштадтом, і в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні Києва, і воював на фронтах Першої світової?

Навіщо так щедро цитуються вірші одного зі стовпів символізму Срібної доби Зінаїди Гіппіус? Навіщо розповідати про бомбіста товариша Сергія з Петербурга чи єврейську дівчину Ребекку, яку Родіон Іконников рятує з охопленого нещадним бунтом «революційних мас» Житомира?

Ці рядки, безперечно, надзвичайно цікаві з погляду вивчення побуту та звичаїв до-і пореволюційного міщанства. Але, за великим рахунком, не мають жодного стосунку до описаного в попередніх абзацах міського детективу початку XXI століття. У чому, власне, нібито переконується й головний герой розслідування трьох загадкових убивств Олег, той самий київський плейбой, що дивом уцілів поруч із убивцею.

Олегові дає почитати цей щоденник Світлана, дружина гаданого нащадка Родіона Іконникова – вбитого Андрія. Її, тоді ще живу, вразила історія, записана автором щоденника, буцімто він купив собі життя в біса, що явився йому в хворобливому маренні на смертному одрі, ціною смерті раз на 30 років одного зі своїх нащадків.

Коли з’ясовується, що причинами всіх трьох київських убивств була хвороблива пристрасть старого художника до молодої жінки, яка його зраджувала з молодшим Іконниковим, щоденник, де описано продаж душі дияволу в обмін на смерть наступних поколінь, здається, назавжди викидається на смітник.

Проте не все аж так просто. Бо що таке бажання вбивати, як не одержимість? А що таке одержимість, як не захоплення душі демонами, байдуже, в буквальному чи фігуральному сенсах ?

Три пласти роману Сергія Пономаренка – це «роман про Жах» із XVIII століття в Києві (так і не написаний Родіоном Іконниковим, який замість писати вигадки переживає жахіття, зокрема й оборудку з дияволом, у реальному житті); щоденник лікаря-інфекціоніста часів найбільших катаклізмів у Російській імперії; зрештою, події в Києві початку століття вже XXI, які замикають столітній цикл однієї з найбільших світових катастроф.

Всі ці пласти роману пов’язані ідеєю всепроникності й тяглості Зла. Тієї бісівщини, яка була популярною в найблискучіших літературних салонах Санкт-Петербурга на початку XX століття, і дійшла до нас у карикатурному вигляді «відродження» чергової «православної імперії».

Сто років тому викликані біси танцюють свій смертоносний танок на кістках своїх жертв нині, як і колись, у добу катаклізмів, що, здавалося, не мали шансів повторитися.

Варто слабкій людині, якою є й Родіон Іконников, виявити свою маленьку слабкість, як у цю шпарину коливань і сумнівів одразу лізуть біси. І не має значення, це біси бажань чи гордині. Зло знаходить найменшу шпаринку в моральному панцирі, аби просочитися далі, крізь час і простір.

Ніж, який через століття потрапляє від студента-«самогубці» з кінця XIX століття до київського художника зі сторіччя XXI, так і не завершив свою смертоносну путь десь на дні Дніпра. Ні, цей ніж із химерними візерунками потрапляє до рук анонімного попутника вбивці в потязі Київ-Львів, і невідомо, як це знаряддя Зла й бісівщини вплине на звичайного хлопа. Отож, наразі столітній шлях Біса бажань триває.

І саме це виправдовує розлогі історичні відступи в романі Сергія Пономаренка. «Тенета бажань» – про нескінченність Зла, яке може зупинити хіба що цілковита аскеза всього людства. Але хто з нині живих на неї здатен?