Дмитро Чередниченко

Дмитра Чередниченка мала б знати чи не кожна українська дитина. Як автора букваря «Материнка» та букваря-читанки «Соколик». А ще ж були: шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» й «Зелена неділя», тритомна хрестоматія для дошкільнят «Український садочок», тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» , кількатомна поетична антологія діаспори «Листок з вирію» із окремим томом для дітей «Журавлики» (у співавторстві з Галиною Кирпою). До того ж – зо два десятки книжок для дітей, із двадцять перекладних книжок для дітвори. А писати для дітей, кажуть, важче, ніж для дорослих?

—Із чого починається письменник для дітей? Либонь, із дитинства?
— А що ж – сам був дитиною, і не лінувався придумувати всякі заняття та забави, через що потрапляв у несподівані пригоди й притрапуції… Та й вічно хотілося чогось нового, незвіданого, цікавого. Скажімо, у кориті, як у човні по морю, поплавати по залитому дощами загоні колгоспного корівника. Чи злагодити поліспаст (он у підручнику намальований!), щоб міг сам себе піднімати на будь-яку висоту: а тоді спускатися на парашуті з мішковини – із найвищої на кутку шовковиці тітки Марії. На жаль, не все увінчувалося успіхом – то пальця вріжеш, то цюкнеш по нозі, то полетиш не контролюючи ні швидкості, ні курсу польоту. А то ще школярем доводилось мені бувати загоновим вожатим у початкових класах. Ото вже кайф! – читай тим діткам казки, вчи з ними віршики, показуй діафільми, влаштовуй забавки… Так і не відходив би від них. Усе це, мабуть, і наштовхнуло вступати до педагогічного інституту… І любо ж було й учителювати, якби тільки не вважали вчителя за всюдихода й не накидали на нього купу всіляких обов’язків, що не мають ніякого відношення до педагогіки. Думав я, міркував… і щоб не втратити інтересу до такої захопливої і чарівної дитинознавчої сфери, переселився у віртуальний світ – літературну творчість.

— І як зустріла Вас Пані Література?
— Прихистила мене «Молода гвардія» – газета на чотири області, в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом перехопила «Молодь України». Тут я працював у шкільному відділі разом із Дмитром Головком, вів сторінку творчості юних талантів – школярів. Далі працював у піонерській редакції видавництва «Молодь», очолював редакцію тоді чудовий письменник Віктор Близнець, із яким у нас налагодились добрі виробничо-творчі стосунки. От і витанцювався чудовий збірник «Піонерське горно» – порадник для загонових вожатих і всіх творчих дітей. Були в ньому поради: як різьбити, мосяжнити, випалювати, розписувати писанку, вишивати… Зініціював згодом створити в Гнідині під Києвом Малу академію народних мистецтв, розробив методику, положення. З’явилися такі осередки й в інших школах України. Тоді ж, у «Молоді», співробітничав із відділом поезії та першої книжки, допомагав Петрові Засенку формувати альманах «Вітрила», для якого підбирав твори початківців. Живим спілкуванням із автурою захопила мене робота в газеті «Друг читача», журналі «Ранок»… А коли на обрії заясніло, створив українознавчу газету для українського шкільництва «Жива вода», яку творив і редагував більше десяти літ… Багато в ній друкувалося творів дітей різного віку.

— І творів для дітей? Певно, що не могли Ви й самі не писати для дітей?
— То в шістдесятих, коли працював ще в «Молоді», захотілося мені раптом написати вірш для дітей… Як води попити. З’явився один, другий, третій вірш. Уже й цілий рукопис. Поніс я до «Веселки». Головний при мені прочитав і сказав: «Ось це видавничий план. Дивіться, я вписую вашу книжку у план на наступний рік». Так і вийшла моя перша книжка для дітей «Щедринець» 1968 року. Далі були «Чебрики» (1970), «Білий Чаїч» (1973), «Мандри Жолудя» (1973), «Ковзанка» (1978), «Ми будуємо дім» (1980), «Жар-півень» (1985), «Священна діброва» (1995), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001), повість «Камінь-дерево» (2003), збірка казок, притч та оповідок «Летюча ящірка» (2003), поетичні: «Ми ходили в зоосад» (2004), «Колискова для котика» (2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар» (2006), повість-казка «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» (2007), книга віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» – «Мандри Жолудя» (2007)…

Авіжюс, Йонас. Пригоди та походеньки Барда /Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Львів: Вид-во Старого Лева, 2009

— А коли ж розпочалося найвідповідальніше – написання букварів і читанок?
— А то після «Щедринця» добрі люди (зокрема — Коваленко Надія Дмитрівна) запросили мене до Міністерства освіти України й запропонували працювати над створенням нового букваря. І теж… показали моє ім’я у видавничому плані… Я загорівся й став працювати, дошукуючи гармонії елементів першого рідного підручника. Відвідував уроки в початкових класах знайомих мені шкіл, спостерігав, досліджував, пробував писати. А це справді – найважче писати для маленьких. Бо дорослий читач може пробачити якусь неточність вислову, а дітям потрібне бездоганне письмо… Аж ось мені показують у видавничому плані позицію «Буквар», але вже без мого імені… «Не переживайте… Ви працюйте, – сказала тоді Надія Дмитрівна». А що ж інше? Працював роками, а то й більше. Із дружиною — поетесою Галиною Кирпою — заходилися ми укладати нові читанки, до яких увійшли найкращі здобутки літератури для дітей, а не те, що було до цього… От на столі – буквар «Материнка», читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» і «Зелена неділя». Похвалився Володимирові Дрозду. Дрозд поділився враженнями з професором із діаспори Романом Воронкою. Отоді й приїхав в Україну цей неймовірний Роман Воронка й створив видавничий комітет випуску нових підручників. Він, як виявилося, талановитий і мудрий організатор… Отож 1992 року ці підручники побачили світ. Основна педагогічна публіка їх зустріла дуже добре… Хоча не обійшлося без «міністерських відрижок»… Та гаразд. Підручники пішли в світ – і в Україні, і в діаспорі…

— Але на цьому Ваша видавнича програма для українського шкільництва не вичерпалася…
— Звісно, ні! Ми з Галиною не опустили рук і працювали далі. Адже мусить бути добра комплектність і гармонія у навчанні. З’явилися й хрестоматії та посібники: тритомна хрестоматія для дошкілля «Український садочок», тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я», в антології поетичної діаспори «Листок з вирію» – окремий том діаспорної поезії для дітей «Журавлики»… З’явилася навіть литовська читанка для українських дітей «Люляйко» (моє упорядкування й переклад), а ще – підручники зарубіжної літератури для другого, третього й четвертого класів (це вже спільно з Наталею Шост). Тривалий я час виношував «Соколика» – буквар-читанку для сильних першокласників, для тих дітей, які приходять у перший клас і вміють читати. Усі наші підручники створювалися з прицілом на творчого учителя, який із допомогою наших підручників може організувати навчально-виховний процес так, щоб виховати дітей у дусі глибокого патріотизму й високої моральності. А творчий учитель завжди виховує творців.

— А ще Ви майже вісімнадцять років на громадських засадах ведете при Національній Спілці Письменників України літературне об’єднання «Радосинь». Які його завдання та здобутки?
— Коли ми працювали над читанками, думалося над тим, як прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання, до творчого осмислення баченого й спонукати до творення. Отож майже одночасно з виходом наших підручників з’явилося літературне об’єднання – спочатку при Київському інституті удосконалення вчителів (1992), а згодом – при Національній спілці письменників України. Отже літературне об’єднання «Радосинь» органічно доєдналося до невідхильної потреби духовного виховання молоді. Перше заняття «Радосині» відбулося в лютому 1992 року. олоді творчі сили гуртувалися навколо газети «Жива вода», а також часопису «Радосинь». Вийшла й антологія «Радосинь». Побачили світ два випуски альманаху «Сонячна Мальвія», а також понад триста книжок радосинців, 72 радосинці стали членами Національної спілки письменників України. Поети, прозаїки, гумористи, перекладачі, критики, дитячі письменники…

Дмитро Чередниченко

— Ви є засновником і багаторічним очільником творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Як працювалося в ті роки у Спілці без знаних і гнаних Григорія Кочура й Миколи Лукаша?
— Було трошки не так. Року 1983-го, коли я вже перекладав із литовської і їздив до Вільнюса на фестиваль «Поетична весна», ввели мене до Комісії художнього перекладу СПУ – заступником Дмитра Григоровича Білоуса. Незабаром головою Київської організації став Іван Драч. Заступником у нього був Петро Осадчук. І от одного разу підходить він до мене і «сватає»: «Задля пожвавлення роботи ми придумали жанрові творчі об’єднання. І от хотілося б, щоб ти очолив Творче об’єднання перекладачів». «Ага. Найкращі перекладачі тепер поза Спілкою, а ти очолюй…» «Очолюй…» «Що, хтось дозволить узяти до бюро Лукаша, Кочура?» І тут я почув те, чого й не сподівався почути у ті часи: «Бери. Працюй разом із ними». «Ну, коли так, то я згоден». Отож від самого заснування Творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ ми працювали не «без», а «з» Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем – вони були членами нашого бюро. Вони навіть приходили на заняття Майстерні художнього перекладу, яку я створив при об’єднанні, виступали. Хотів я, щоб цю майстерню і вів Григорій Порфирович, але він сказав: «Ви ведіть, а я буду виступати». Разом із Дмитром Білоусом ми написали звернення до республіканської приймальної комісії з вимогою поновити Миколу Лукаша в Спілці (виключено його 12 червня 1973-го). 4 червня 1987 року ухвалою президії правління СПУ Миколу Лукаша поновлено в Спілці письменників. 1988-го його удостоєно премії імені Максима Рильського. Тоді ж ми й провели його творчий вечір. Як ми змагалися за поновленння в спілці Григорія Порфировича, писав про те Юрій Хорунжий. Головне, що 1988-го його поновлено. А наступного року – удостоєно премії імені Максима Рильського. Отож у Творчому об’єднанні перекладачів працювали ми разом.

— Отак нас вводять в оману сучасні псевдо-перекладознавчі розвідки про «неувагу» тодішньої Спілки до перекладачів…
— Микола Лукаш, на жаль, 29 серпня 1988 року відійшов у інший світ, а Григорій Порфирович був із нами ще довгенько. І часто виступав на наших засіданнях, приїжджав з Ірпеня й на наші «перекладацькі» вечори, на які, за словами Євгена Поповича, сходилося стільки людей, що стояли та слухали у фойє. Провели ми і ювілейний вечір Григорія Кочура (листопад 1988-го). Доповідь робив Максим Стріха.

Робилося тоді в об’єднанні чимало. Обговорювалися суто жанрові питання і суспільно важливі, іноді навіть проблемні, що були, як дехто казав, «не на часі». От, скажімо, у видавництві «Дніпро» для альманаху «Сузір’я» підготували поему «Слово про Ігорів похід» у перекладі Івана Світличного, а в журналі «Барвінок» – вірші для дітей у його перекладах. Але ж ім’я – непрохідне. Що робити? Скликаємо бюро Творчого об’єднання. Михайло Москаленко робить доповідь про творчість Івана Світличного, і приймаємо ухвалу: друкувати його оригінальні й перекладні твори. Витяг із протоколу надсилаємо і в «Дніпро», і в «Барвінок». З’явилися важливі публікації. Ім’я стало «прохідним»… Ми провели «Діалоги літератур» із усіма республіканськими спілками тодішнього Союзу, заслуховували творчі звіти досвідчених і молодих перекладачів. У наших обговореннях, творчих вечорах брали участь Андрій Содомора, Йосип Кобів, Дмитро Павличко, Іван Драч, Світлана Жолоб, Марія Габлевич, Олександр Мокровольський, Євгенія Кононенко, Ганна Малець, Раїса Карагезян, Юрій Лісняк, Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Олександр Божко та багато інших.

Рачицкас, Вітаутас. Пригоди Капчика. / Пер. з литовської Д.Чередниченка. - Вінниця: Теза, 2007

— Ви переклали понад два десятки книжок із литовської, словацької, чеської, білоруської, латиської мов. Перекладач – раб чи суперник першотвору? І як співіснують перекладацька та своя творчість?
— Ще зі шкільних років я робив певні спроби пересаджувати вірші іншомовних авторів на український ґрунт. Із тих спроб я відчув, що це не легке заняття, що для нього треба мати ґрунтовну підготовку. По-перше – знати іноземні мови, знати літературу, культуру й історію відповідного народу і – найголовніше: д о с к о н а л о володіти рідною мовою. Як казав мій любий земляк Євген Попович – все життя вивчати рідну мову. У шістдесятих я захопився чеською і словацькою мовами. Вивчав. Пробував перекладати. Побачили світ повість Алени Сантарової «Од вівторка до суботи» і в серії «Казки народів світу» – «Словацькі народні казки»… А то в кінці 1969 року, ідучи в відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав – назавжди залишився в унікальному морі литовської культури… І досі працюю над тим, щоб хлюпнути тієї високої культури на наші терени… Здебільшого літератури дитячої. Нерідко чути оце запитання: «Перекладач – раб чи суперник?».

— Даруйте трафаретність…
— А мені здається: коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним. Коли я читаю «Гру в бісер» Германа Гессе в перекладі Євгена Поповича чи «Роню, дочку розбійника» Астрід Ліндгрен у перекладі Ольги Сенюк, то в мене складається враження, що ці твори й написано українською мовою. А як співіснують перекладацька і своя творчість? Дуже просто: перекладацька надихає свою, а своє дає наснагу перекладати.

— Чим журиться й чим радіє нині українське перекладацтво?
— На превеликий жаль, перекладач сьогодні залежний і від кон’юнктури ринку, і від фінансової спроможності видавця. У нього проблема не як перекласти, а як видати, як роздобути десь бодай якусь підтримку на видання перекладу. Хоч і окремі зарубіжні фонди чи інститути, гляди, й надають підтримку перекладачеві на видання їхньої літератури, але ці кошти ідуть на видавничі витрати і лише крихти – на оплату надважкої праці перекладача. Мало не на кожній книжці, що виходить у Литві, читаємо: видання побачило світ за підтримки Міністерства культури, чого не знайдеш на наших книжках. У нас по-іншому: набíгаєш підтримку – вийде книжка… Тепер узагалі здебільшого не згадують перекладача… (Навіть у рекламних текстах.) І не бояться, що порушують авторське право. Отож перекладацтво частіше журиться, ніж радіє. Нерідко й потерпає від елементарного рейдерства.

— Що сьогодні на робочому столі й у творчій лабораторії поета, перекладача, редактора й читача Дмитра Чередниченка?
— Ну, найперше, з десяток перекладених рукописів книжок лежать по видавництвах і чекають із моря погоди. Трохи й дома лежить – готових, перекладених. А сучасна литовська література, скажімо, для дітей – прекрасна! Декотрі майбутні книжки – захопливі, високохудожні, потрібні нашому читачеві – на робочому столі чекають, коли я відважуся їх перекласти. Підготував кілька рукописів своїх творів (і для дітей, і для дорослих) – і ці на море поглядають (хоч їх, може, й чекають читачі). Але ж доводиться повторювати лукаву фразу: маємо те, що маємо. І тут уже самих сподівань замало! Редагую, як завжди, нові рукописи радосинців. Читаю світову (в кращих перекладах) і нашу літератури. А ще – дослідження Степана Наливайка про тлумачення давніх українських назв, імен, прізвищ, розвідки наших учених про дулібію, Рось, про гідроніми, топоніми, люблю читати «розумні» словники…

Спілкувався Дмитро Чистяк

Тео Ван Ріссельберґ. Портрет Е. Верхарна. Фото з сайту wikimedia.org

– Здіймайте, люди, з дверей замки,
Впустіте, люди, я – сніг глибокий,
Мій білий плащ, мій плащ широкий
Покрив поля, ліси, річки.

– Ввіходьте, пане, ввіходьте, світлий,
Із пелюстками блідих лілей,
І сійте їх у млі ночей
Тут, біля печі, біля світла.

Бо ми живем серед пустель,
В північних мовчазних країнах,
І любим вас; ми, люди скель,
Зросли у ваших скорбних тінях.

Ці рядки – з-під пера забутого бельгійського поета Еміля Верхарна, у відтворенні забутого українського гранослова Миколи Терещенка, за останньою радянською збіркою віршів (“Дніпро”, 1966 р.), придбаною за безцінь на столичній Петрівці. Одійшла в небуття серія “Перлини світової лірики”, дихає на ладан “Дніпро”, ймення Верхарна або ж узагалі не згадується в колі словолюбів, або ж перекривається стереотиповими постатями Трибуна-Революціонера, одного з улюблених поетів В. І. Леніна. Не вивчають найбільшого бельгійського поета у середній школі, краєчком вуха про нього чують у школі вищій. Однак смаки Леніна поділяли і Цвайґ, і Роден, і Рільке, і Маллярме, й Жід. А в нас досі не спромоглися перевидати хоч би вибране “Північного Віктора Гюго”. Час би завести тужливої за цим одмерлим класиком, розвинути до символічного образи Снігу й покірних йому Людей, надто ж у контексті сучасної української суспільно-політичної, і особливо – культурної ситуації, одначе…

…Насправді такі самі кепські справи з Верхарном були й у Бельгії років із тридцять тому. Це при тому, що інший видатний бельгієць, Моріс Метерлінк, твердив: “Верхарн представляв собою цілу Бельгію”. Його не перевидавали, не читали, вважали за “останнього з могікан” соціалістичної утопії, рукописні зшитки припадали пилом у Королівській академії. Але час розставив крапки над “і”: від 1994 року під орудою професора Лувенського університету Мішеля Оттена триває перевидання “Повного зібрання поезій” у 12 томах (на сьогодні останній том – шостий). Мішель потверджує: “Його поетика закорінена у фландрське світосприйняття. Ніби в переплесках Шельди, відбивається життя сіл і міст, ченців і ковалів. Верхарн, попри зужитість деяких формальних засобів, – це вся чуттєва повнота життя”. Коли гортаєш сторінки цих ошатних книжок, постає в уяві непростий шлях Поета, який ніколи не припиняв праці над словом (про це свідчать численні правки впродовж усіх авторських перевидань), бо знав : “Хоч ти єси слабий, і бідний, і похмурий, // І стомлений – устань: себе ти подолав. // Бажанням сміливим знеси свої тортури // І горде серце кинь проти земних неслав!” (тут і далі – переклади М. Терещенка за вказаним вище виданням).

Тео Ван Ріссельберґ. Читання (1903). Еміль Верхарн читає твори. Скраю праворуч сидять Андре Жід і Моріс Метерлінк. Фото з сайту wikimedia.org

Народився Еміль Верхарн 21 травня 1855 року в містечку Сент-Аман на берегах Шельди, поблизу Антверпена. Нині тут Меморіальний музей-архів, проти нього – дерев’яна скульптура Христа, що ціле життя надихала поета, аж до ототожнення з ним, трохи поодалік – таємнича каплиця Богоматері Темряви. Містичні краєвиди малої Батьківщини згодом перекочують до поезій, а особливо до “Чорної трилогії” (1887–1890). Хоч би такий образок: “Вечори, розіп’яті на обрії в огнях, // В болотах відбили тугу і благання; // В болотах, немов у дзеркалах, // Стигне кров вечірнього смеркання: // Вечори, розіп’яті на обрії в огнях!”.

Верхарн здобув освіту в найпрестижніших католицьких навчальних закладах Бельгії – Колегіумі Святої Варвари (тут у різний час потерпали від єзуїтської аскези Жорж Роденбах, Шарль Ван Лерберґ і Моріс Метерлінк, цвіт бельгійського символізму), Ґентському й Лувенському університетах. Як і більшість тогочасних літераторів, учився на правника, однак уже в студентські роки редагував літературний журнал “Студентський тиждень” (тут-таки друкуються його перші проби пера), у якому юний Іван Жількен кинув гасло “Будьмо собою!”, котре добре затямив і Еміль: “у Поезії треба започаткувати фламандську школу, гідну школи живопису”. На цей час припадає відвідування мистецького салону Едмона Пікара, співпраця з чаcописом натуралістів і символістів “Молода Бельгія”, перші мистецтвознавчі та літературно-критичні розвідки. Після університету Верхарн трохи працює за фахом, але швидко переходить на творчу ниву. Перша збірка, “Фламандки”(1883), присвячена “жінкам мого краю”, вражає тогочасних критиків просто-таки рубенсенівським натуралізмом, сільськими пейзажами  à la Золя. Хоч би такий приклад, не з найбільш дражливих: “Вона засмагла вся, а сім’я чарівливе, // Що розлилося скрізь на хвилях жил по ній, // У груди буйно б’є, хвилює перса діви, // Немов у полі вітровій”.

Однак за натуралістичним образком можна завважити цікаві взаємопроникнення різних семіотичних систем, примат візуального образу над слуховим, який подеколи завдяки аналогічному перетіканню набуває ознак символіки. На противагу чуттєвому профанному бароковому світу “Фламандок”, у “Ченцях” (1886) постає сакральний монастирський світ, де, за винятком кількох сатиричних портретів чернецтва, завдяки густій метафоричній тканині вряди-годи витворюються екстатичні видива світу Ідей.

Проте вершинним твором Верхарна-символіста поза сумнівом стала “Чорна трилогія”: “Вечори” (1887), “Розгроми” (1888) і “Чорні смолоскипи” (1890). Містичні поезії з класично символістськими темами, як-от жінки у чорному, Парки, Аріадни й Сирени переплітаються з новою інтерпретацією народних сюжетів і образів. Хрести, апостоли, вертепи, фламандські балади, легенди й історичні ремінісценції синтезуються в авторській міфопоетиці з поступовим вивільненням олександрійських віршів і становленням верхарнівського vers libre. Іноді твори набувають пророчого звучання. Чи не передбачив поет свою загибель під потягом на руанському вокзалі? “Ти голову свою складеш на ешафоті, // І дзвони загудуть, і лезо заблищить, // І крикнуть мускули, і вибухне в скорботі, // Шаліючи, бенкет металу й крові вмить”.

Автограф вірша “У полі ячменю...” (1904)

І хоча після виходу “Чорної трилогії” Верхарна визнали за одного з найкращих поетів франкомовного світу; і хоча він ніби й одужав од неврастенії після одруження з чарівливою художницею Мартою Массен (1891 рік), похмурий світ “Чорних смолоскипів” розвіювався поволі. Збірки творів, що писалися упродовж цього часу (“Обіч дороги”, 1882–1894; “Виноград на моїх стінах”, 1892–1897) фіксують поступове просвітлення символіки, а відтак і зниження емоційного навантаження. Проте Верхарн іще встигне уславитись направду талановитими фресками із сільського (“Обмарені села”, 1893; “Примарні селища”, 1895) й міського (“Міста-спрути”, 1895) життя. Звісно, ці збірки (як і драма “Світання”, 1898, котру радянські тлумачі охрестили “Зорями”, зробивши з автора провісника Кремлівської Зорі) можна інтерпретувати з позицій “загину патріархального ладу” (М. Терещенко), однак передовсім – це поезія суспільної катастрофи, виболена медитація на тему загибелі сільського дивосвіту, з його легендарним минулим (дивовижне часто перекодовується у демонічну символіку) і нікчемним сучасним, а також воднораз пекельне й манливо унанімістичне полотно космічного Міста (“Велетнем сяє воно, і вогні серед ночі, // Мов безмежні, засмучені очі, // Досягають планет і зоріють над ним!”) у розбурханих хвилях верлібрів. Як слушно відзначав Ален Боске, Верхарн “не плаче над злиденним жеребом трударів”, він “яро й жорстоко фіксує свою добу, не вдаючись у політику”.

Потому талант Верхарна занепадатиме, і лише іноді траплятимуться прекрасні рядки. Буде, щоправда, витончена лірична трилогія, присвячена дружині, – “Світлі години” (1896), “Пообідні години” (1905), “Вечірні години” (1911). Буде п’ять велетенських поетичних збірок-панорам “Усієї Фландрії” (1904–1911). Будуть зболені твори періоду Першої світової війни (“Червоні крила війни”, 1916; “Високі вогні”, 1917). Будуть цікаві драматичні спроби (“Монастир”, “Філіп ІІ”), цінні монографічні роботи про Джеймса Енсора, Рембрандта й Клода Моне. Одначе народні гуляння “Фламандок” перевтіляться в ідеальні колективістичні полотна “Буряних сил” (1902), “Безмежного сяйва” (1906), “Величних гімнів” (1910) й інших епічних, а проте аж надто простакувато-алегоричних і прозаїчних збірок. Буде всесвітнє визнання (випускник київської гімназії Анатолій Луначарський нарече Верхарна “Монбланом, де лежать джерела кращих потоків сучасної поезії”), товаришування з королівською родиною, замилування різними авангардистськими течіями. Буде потужна громадська робота задля примирення ворожих держав. І якщо Верхарна не вшанували Нобелівською премією, то цьому завадив Фатум: 27 листопада 1916 року в шаленій тисняві на руанському вокзалі поет потрапив під колеса поїзда.

Еміль Верхарн із дружиною, Мартою Массен. Із сайту wikimedia.org

Французький уряд пропонував поховати Класика в Пантеоні, однак родина відмовилась. І тільки 1927-го року Верхарн повернувся на рідну землю, до Сент-Аману, де й спочиває разом із дружиною. Нещодавно могилу поета відновили, здалеку біліє вона на березі Шельди, і коли вчувається криштальний благовіст парафіяльної церковці, мені відлунюють далекі слова Верхарнові, у щемливому перекладі Миколи Зерова:
Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях,
Як я в оцю шумливу мить,
Потонуть поглядом у осяйних проміннях,
Що сходять на нічну блакить.

Так давно це сказано, так давно перекладено, так давно забуто. У пониззі сіріє твань. По білосніжних сходинках піднімаємося з Мішелєм до останньої оселі Верхарна. Вітер розкрилює вечорову блакить. Пахне якоюсь терпкою квіткою. Збирається на грозу.
Хотів би я для них у вітрі цім могутнім,
В солоних далях цих знайти
Слова премудрості, напоєні майбутнім
I спраглі дальшої мети,

Але з глибин простору, десь понад Шельдою, понад катівнями Сандармоху вчувається спів:
Щоб душу пристрасну мою вони відчули,
Спізнавши із самих-но слів,
Як серцем радісним у час давно минулий
Я душу їхню полюбив.

Перечитаймо Верхарна. Зарано відкидати цю чисту, пристрасну й глибинну Поезію туманного Монблана. Вона того варта. Сент-Аман  – Брюссель – Київ

Атож, із 7-го по 11 жовтня до Вірменії злетілись перекладачі й видавці ледве не з усіх держав Співдружності і Балтії: з Білорусі, Грузії, Естонії, Киргизстану, Латвії, Литви, Молдови, Російської Федерації (та кількох автономних областей і країв у її складі), Таджикистану, Узбекистану й України. Організаторами заходу виступили Міждержавний фонд гуманітарної співпраці держав-учасниць СНД (МФДС), Міністерство культури Республіки Вірменія та Вірменська громадська організація співпраці у галузі культури з іноземними країнами. Тема Форуму визначена була так: «Практика перекладу й ринок: механізми взаємодії національних літератур». Окрім круглих  столів і майстер-класів, проведених авторитетними тлумачами й суб’єктами видавничої діяльності, відбулася Книжкова Виставка, на якій Україну представляли Асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, видавництва «Грані–Т», «Острозька Академія», «Срібне слово», видавничі доми при журналах «Всесвіт» і «Радуга» та літературна агенція «Наш час», мала значний розголос, а всі представлені книжки безкоштовно передали до новоствореної бібліотеки Асоціації перекладачів і видавців країн СНД і Балтії.

Чимало слушних думок лунало на пленарному засіданні. Представник МФДС Сєрґєй Алєшонок наголосив на необхідності тіснішої співпраці в гуманітарній сфері між державами СНД. Під егідою Фонду провадяться Форуми творчої інтелігенції, засновано мистецькі й наукові премії та семінари для молодих поетів, педагогів, учених, створюються молодіжні спілки; так, 6 жовтня ми мали надзвичайну втіху з прослуховування виступу Молодіжного симфонічного оркестру СНД. Прекрасне виконання І концерту для фортепіано П.І.Чайковського й «Арлезіанки» Ж.Массне. Голова Спілки письменників Вірменії Лєвон Ананян розповів про давню перекладну традицію вірмен: перші тлумачі Біблії (серед яких Месроп Маштоц – творець вірменської абетки на початку V ст.) були проголошені в країні святими, а мистецтво перекладу завжди викликало побожну пошану. Нині за підтримки Міністерства культури у країні видаються часописи «Літературна Вірменія» та «Іноземна література», особлива увага приділяється плеканню молодого покоління перекладачів: налагоджено співпрацю між Спілкою письменників і Брюсовським державним університетом, планується заснування трирічних курсів навчання вірменській мові для іноземців, а також Перекладного університету СНД.

Голова Спілки перекладачів Росії Леонід Гурєвіч відзначив потужну державну підтримку російським бібліотекам для закупівлі перекладних видань та проведення Міжнародних літніх шкіл перекладу. Проблемним залишається перекладний процес у Білорусі, Грузії, Молдові та Киргистані. Представник Таджикистану Давлятмурод Джумаєв запропонував видавати переклади на комерційній основі: спонсорування виходу книжок іноземними мовами з боку зацікавленого видавництва чи держави, а за це – отримання права на прибуток із реалізованої продукції. На жаль, така концепція могла би зреалізуватись лише за відсутності корупційних схем…

Упродовж трьох наступних днів тривала секційна робота. На круглому столі «Специфіка добору перекладної літератури на вітчизняному ринку» обговорювались проблеми добору, рентабельності та функцій (політичні versus просвітницькі) перекладного процесу. За спостереженням провідного редактора видавництва «Іностранка/Колібрі» Міхаїла Візеля, 85 % літератури – масового типу, і лише 15 % припадає на класичну, інтелектуальну чи новітню літературу. До того ж, основними перекладними мовами на сьогодні є англійська, французька, італійська та скандинавські мови. Таким чином, комерціалізація літератури диктує й добір перекладів, а монополізація основних мовних ареалів не дозволяє проникнути на російський (як і на європейський) ринок країнам колишнього СРСР. Натомість видавець із Таджикистану Ато Ходжаєв основну проблему вбачає у відсутності перекладних кадрів. Редактор відділу критики і публіцистики журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський і член редакційної ради часописів «Звєзда Востока» та «Дружба народов» Євгеній Абдулаєв наголосили на потребі гуртування довкола «товстих» журналів. Але чи вирішує це проблему кадрів? Чи не сприятиме розробці підрядників і викривленню оригіналу? Кілька дотепних викривлень співпраці «Голосов Сібірі» із білоруськими авторами навів Андрей Хадановіч…

Відкриття Форуму. У центрі – Міністр культури Республіки Вірменія Асмік Погосян

Мирослава Мєтляєва, голова Об’єднання перекладачів Молдови відзначила необхідність гуртуватись на рівні перекладних комісій при творчих спілках. Така позиція видається мені слушною: адже ці угруповання при спілках письменників зберегли кадри, які за радянських часів власне й забезпечували переклади з мов «братніх республік». Але тут варто не ототожнювати перекладні об’єднання з бюрократичним апаратом, яким часто обростають творчі спілки. Ідеться насамперед про залучення фахівців, яких у нас бракує, адже не навчають не-слов’янських, екзотичних мов країн СНД в українських вишах, і взагалі не навчають (є лише поодинокі винятки) мистецтву художнього перекладу. В ідеалі ближчим часом в Україні мають з’явитись громадські організації перекладачів художньої літератури та Інститут художнього перекладу, із залученням компетентних кадрів, у тому числі і з Національної спілки письменників України. Але наразі альтернативи об’єднанню перекладачів НСПУ (роботу якого, природно, треба пожвавлювати й перебудовувати, адже у форматі трьох-чотирьох зустрічей на рік воно, ясна річ, не дієве) не існує…

Цікаві дискусії точилися й на видавничих круглих столах. Сухроб Раджабов із Таджикистану (ВАТ «Ер-Граф») запропонував друкувати щорічні антології творів авторів країн СНД і Балтії мовою котроїсь із країн-членкинь, за умови фінансування зацікавлених у тому видавництв. Олєґ Міхалєвіч з Латвії (Видавництво «Континент») говорив про щорічні збірки творів Міжнародної асоціації письменників і публіцистів, у яких представлені більше 40 країн. На жаль, рівень цих творів дуже низький, і, зважаючи на високі членські внески, Асоціація та – притулок для багатих графоманів…

Президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олесандр Афонін виголосив цікаву доповідь про необхідність законодавчого закріплення видання та відтворення друкованої продукції на електронних носіях у мережі Інтернет.

Прикро, що не вдалося побувати на всіх заходах. Скажу лишень, що відбулися також круглий стіл «Підготовка перекладацьких кадрів: питання вивчення мов країн СНД і Балтії» та майстер-класи «Перекладна поезія і читач» (ведуча Магда Джанполадян), «Передперекладний аналіз текстів різних жанрів» (ведучий Леонід Гурєвіч).

Але вірменський Форум – це також золота симфонія ілюмінувань зі скарбниці давніх рукописів у Матенадарані, це чари вірменської в’язі на подвір’ї церкви в Ошакані, у священному садку Літер, де перша символізує Бога, а остання – Христа, це щемливі акорди «Прелюдії» Шостаковича, це несказанні краєвиди золотої осені на узгір’ях Цахнадзора, це світло з божниць давніх вірменських монастирів, це натхненний народний спів під прадавній дудук, це страшні світлини геноциду вірмен у Музеї Історії, це янгольські лики невідомих богинь середньовічних міст-держав. А ще – теплі поетичні вечори, коли білоруське слово озивається до латвійського, узбецьке до вкраїнського, і відчуваєш справдешню, не політичну «дружбу народів».

Вертаючи з багатого враженнями й сподіванками Форуму перекладачів, мимоволі транспонуєш побачене на своє. І бере жаль. Чи пак – жалі. За те, що Україна занедбала перекладну роботу. За те, що Спілка письменників погрузла в «господарській» гризні, замість генерувати творчі зв’язки. Але хіба тільки вона? Держава кинула напризволяще формування молодого покоління перекладачів художньої літератури, поставила у драконові умови книговидання, загнала у глухий кут розповсюдження літератури. Можна хіба мріяти про Форуми творчої інтелігенції, перекладачів, видавців, про належне поцінування праці молодих поетів, педагогів, учених. На відміну від СНД, на відміну від Росії й Вірменії. Наслідки тут ясні, гадаю…

Але попри все те про Україну літературну знають. Є «Дружба народов», «Новая Юность», «Литературная газета», відкриті до співпраці, і вряди-годи вони друкують дещо українське. Хоч би й таке. Цього року у «Дружбе народов» за № 10 вийшла добірка поезій незабутнього Ігоря Римарука. А раніше (№ 9) – по віршу Ліни Костенко, Миколи Вінграновського та Дмитра Кременя. Але ми маємо дякувати й за таке. Бо держава не здатна замовляти чи контролювати розповсюдження своєї літератури за кордоном. Бо головний редактор «Дружбы народов» Алєксандр Ебаноїдзе звірився, що давно залюбки зробив би український номер журналу, якби його фінансувала українська сторона. Комерціалізація. Видавництва також проплачують переклади своїх авторів у Росії. І за браком альтернативи їх беруть. І це нормально. Ненормально те, що державі нашій те байдуже, що обличчя нашої культури добряче перекошене…

А боятися міліонних асигнувань Міждержавного фонду гуманітарної співпраці держав-учасниць СНД не варто. Варто взяти участь у його роботі. І не на словах, а грошима. Й налагоджувати співпрацю на паритетних, нових умовах. «Час збирати каміння», – сказав у своєму виступі на пленарному засіданні президент УАВК Олександр Афонін. І справді час. Аби не запізно. Бо багато часу втрачено. Бо скоро не буде кому налагоджувати направду плідні зв’язки з літературами на пострадянському просторі, а виплекати нові покоління перекладачів – украй важко. А за такої культурної революції, як у нас – неможливо. Хіба щось зміниться. На краще. «Сподіватися можна завжди», – полюбляв за таких обставин казати Моріс Метерлінк. А ще – працювати… Тоді й виплекаємо оновлене «чуття єдиної родини», по-справжньому родинне, без менших і старших родичів.

Моріс Карем

Пані Жаннін Бюрні, директорка Меморіального музею Моріса Карема, – дивовижна жінка. Їй 85 років, вона уважно керує автівкою, але знаходить час і для цікавого слова: про сучасну музику (її улюбленці Альфред Шнітке, Арво Перт, Мікаель Левінас), про надмірну інтелектуалізацію французької поезії (Філіп Жаккотте, Ів Бонфуа, Жан Орізе), але й деякі щасливі винятки (Рене-Ґі Каду, Ліліан Вутерс, Ґі Ґофет). Доходимо геть нефілологічного висновку про те, що над усе в поетичному творі важить енергетика тексту, увиразнена ритмічними порухами сакрального слова. Щораз у розмові зринає: “Це б не сподобалось Морісу”, або “Моріс тоді сказав: із нього будуть люди”.

Нарешті під’їжджаємо. Брюссель. Вулиця Неллі Мельби 14. Очі розквітають зеленим парканом і казковим білим будиночком із веселим червоним дахом, заквітчаним геранню. Над дверима біліє постать Діви-Охорониці. За різнокольоровими вітражами відкриваються справжні дива: старовинний камін, численні образи, сухе зілля, з десяток портретів Поета і з півсотні полотен різних художників, серед яких навіть класик бельгійського малярства Поль Дельво. “Художники й музиканти любили Моріса. На відміну від письменнників”, – звіряється господиня. І справді, у бельгійській літературі постать Моріса Карема досі не поцінована гідно. Літературознавці притьмом завербували його в “дитячі літератори”, з відповідними висновками: письменник був посередній, стиль мав класичний, у час, коли сюрреалісти проголошували “автоматичне письмо” сидів собі в садочку й римував про котиків, учнів і святих угодників. Творчість Карема справді здебільшого адресована дітям. Однак чи ж так просто до них промовляти? Або – полюбитися їм? “Коли я сказала дівчинці, що знала особисто автора віршів, вона вклякла, ніби побачила об’явлення Діви Марії”, – згадує Жаннін.

Будинок Моріса Карема

А таємниця вся в тому, що над утилітарною, моральною настановою поезії для дітей (не “дитячої поезії”!) у Карема проступають глибші пласти образної системи. Хоч би такий образок: “Блакитний котик // Був у цятках білих, // А білий щур – // У цяточках блакитних. // А їхні хвостики нічим не відрізнялись. // І тільки ніс // Блакитного кота // Був білим-білим, ніби зі сметани. // А щодо носа білого щура – // Він був блакитний, мовби чисте небо. // А їхні щічки, їхні оченята // Нічим не відрізнялися. // То ж я // Й кажу, // Що вії у блакитного кота // Були, мов сніг, біленькі та пухнасті. // А вії білого щура були чомусь // Блакитними, як море. // І уявіть, що через цю дрібничку, // Через відмінність, на яку ми з вами // Ніякої уваги не звернули б, // Кіт зі щуром продовжують сваритись” (Переклад В. Каденка). В оригіналі – замість “сваритись” – “воювати”. Як бачимо, перекладач спрощує текст, а заразом – ідейне навантаження твору. На жаль, таких прикладів “інтерпретації” творів чимало, і в “каремознавстві” також…

І все-таки життєвий і творчий шлях Моріса Карема був щасливий. Народження 1899-го року в мальовничому брабантському краї (містечко Вавр), двадцять років учителювання в молодшій школі на околицях Брюсселя (Андерлехт). Тут він створює 1919 року часопис “Наша молодь”, а і 1931-му — “Журнал поетів”, біля якого гуртуватимуться знані поети Едмон Вандеркаммен, Жео Норж та Жорж Лінзе. У 1927 за збірку віршів “Буржуазний готель” одержує премію Еміля Верхарна. У 1934-му книжка “Царство квітів” ушанована Премією письменників для дітей у Парижі, а за три роки “Маленька Флора” отримає премію Едгара По. Тоді ж відбудуться мандрівки до Мексики, Куби й США. Іще за рік у брюссельському Палаці Мистецтв лунатиме “Кантата Матері й Дитини” Дарія Мільо на слова Карема, а збірку “Мати” відзначать Державною поетичною премією. Будуть однак і темні сторінки: бомбардування Вавру й знищення батьківської хати, нещасливе одруження з Андре Ґаброн. Саме в атмосфері окупації Моріс зустрічає Жаннін, а дедалі більша популярність дозволить жити з творчості. Тим паче, що відкриваються нові грані таланту: казкаря й романіста, для дітей і не тільки. “Казки для Капріни” (1948), “Скляна кулька” (1951), “Медюа” (1978) – це не лише захопливі дитячі оповідки, але також цікаві символічні трактування традиційних фантастичних сюжетів.

Інтер’єр будинку Моріса Карема

1947-го виходить “Чарівний ліхтар”, – мабуть, найпопулярніша Каремова книга для дітей. Буде премія Французької Академії за “Білий дім” і “Маленькі легенди” (1949). Будуть численні поїздки до абатства Орваль, бесіди з ченцями, відкриття містичної літератури. Поволі твори Карема набудуть міжнародного розголосу. Так, збірка “Паперовий змій” 1958-го року вийшла друком у Москві накладом 500 000 примірників. У наступне десятиліття його перекладуть нідерландською, англійською, іспанською, чеською. Буде перекладацька робота: байки Сєрґєя Міхалкова (1959, за підрядниками), “Антологія нідерландськомовної поезії Бельгії” (1967). Посилиться співдружність із композиторами. Навіть легендарний Франсіс Пуленк інструментуватиме “Зірколова” й “Клітку на цвіркунів” (1960), а Карл Орф озвучить “Молитву школярів” (1969). Буде поїздка до СРСР, од якої залишиться гнітюче враження (“Від наших тамтешніх перекладачів ми знали про радянські бузувірства, і ніколи не приймали комунізму”, – схвильовано каже Жаннін). Буде обрання “Принцом Поетів” у Парижі 1972-го року, у славетній кав’ярні “Прокоп”, де колись коронували такого собі Поля-Марі Верлена. Про Карема вийде кілька документальних фільмів і монографічних праць.

Пані Жаннін Бюрні. Муза і берегиня Моріса Карема

Однак навіть після відходу Поета у 1978 р. інтерес до нього не впав, а тільки зріс. І то завдяки Фундації Моріса Карема – громадській організації, котра на міжнародному рівні представляє його світле ім’я. Саме завдяки Фундації на слова поета написано близько двох із половиною тисяч музичних композицій, і, либонь, легше назвати мови, якими твори його не перекладені, аніж подати перелік перекладів. Поза сумнівом, саме Карем, Верхарн, Метерлінк і Сіменон (“І цього також добряче шпетили!”– бідкається Жаннін) – найбільш популярні за кордоном бельгійські автори.

Піднімаємося сходами, між портретів письменника і полотен Фелікса де Бука, Марселя Дельмота, Дезіре Ена та інших. І тут постає робочий кабінет Поета, з раритетними виданнями не лише бельгійської, не лише франкомовної, а й світової поезії. “Моріс мав дуже широку культуру. І це ж треба казати про “примітивність”! Просто чим більше в людини знання, тим вона простіша”.

Бібліотека поезії справді рідкісна. Деякі книги (як-от “Меживиддя” (1896) Шарля Ван Лерберґа) не знайдеш і по брюссельських букіністах! А коли невтомна вісімдесятип’ятирічна Директорка уводить мене до “Архіву” – великої підземної зали, котру в мистецьких колах Бельгії охрестили “бункером”, – подивуванню немає меж. Тут у кожній шухляді – її скарби: досьє на переклади іншими мовами, досьє на музичні інтерпретації, полиці з усіма підручниками, де використовують вірші Карема, полиці з його улюбленими книжками, науковими розвідками, йому присвяченими, досьє на лауреатів премії Карема у галузі поезії (тут імена чи не найкращих бельгійських авторів – Ів Намюр, Вільям Кліф, Ґі Ґофет, Жан-Клод Пірот) та літературознавчих праць (тільки один бельгієць, решта – іноземні дослідники; українців немає). Цей архів, як і весь музей, – праця Жаннін Бюрні (“Я працюю без вихідних, тільки на Різдво їду до друзів. А ще ж ярмарки – Брюссель, Париж, Марсель, виступи – у Сербії, Румунії, Польщі. Я б і Київ радо побачила”). “Побачите”, – ґречно відказую їй…

Переклади Моріса Карема мовами світу

А чом би й ні? Адже Моріса Карема у нас знають добре. Ще за часів радянських виходив переклад Михайла Литвинця двох поезій – “Слоненята” і “Смерть” (“Поклик”: Із світової поезії ХХ сторіччя. Зб. для сер. та стар. шк. віку / Упоряд. В. Коптілова та О. Макровольського. – К.: “Веселка”, 1984, с. 36–37). В Інтернеті є інформація про неавторизований переклад Маркіяна Якубяка (“Ратуша”, Львів. 16 січня 1992). Давно перекладає М. Карема знаний тлумач Всеволод Ткаченко: у газеті «Зірка» від 29 вересня 1989 р. з’явились «Котенятко» і «Чорнильниця»; відтоді було чимало публікацій і врешті 2004 року в видавництві “Ярославів вал” вийшла друком перекладна збірка Моріса Карема “Доброта”. В. Ткаченко готує також переклад поетичної книжки “Чарівний ліхтар” у ВЦ “Просвіта”. За його ж ініціативи 12 музичних композицій на переклади написала Анастасія Комлікова. До того ж, торік у видавництві “Грані–Т” побачила світ книжка віршів для дітей “Блакитне і біле” (перекладач Володимир Каденко).

Деякі з цих перекладів надзвичайно вдалі, інші – менш, а трапляються взагалі переспіви “за мотивами”, із додаванням строф та надмірною стилізацією оригіналу. Однак передовсім майбутнім перекладачам Карема треба вберегтись від примітивізації поетики, через нівеляцію алегоричного й символічного пластів образної системи. Пам’ятаймо: у шкільній програмі для молодшої й середної школи прізвище Карема стоїть поруч із Верленом, Гюґо, Рембо й Ле Клезіо…

Ми полишаємо білий будиночок із зеленими віконницями, пані Бюрні запалює світло у вітальні, і ще довго в очах горітиме той таємничий чарівний ліхтар, над тихим вечірнім садком. Тихим Едемом Моріса Карема, до якого щоразу повертається маленький і великий читач.

Моріс Метерлінк. Фото близько 1890 року

У збірці спогадів «Блакитні бульбашки», що вийшла друком 60 років тому, лауреат Нобелівської премії, всесвітньо відомий Драматург і Есеїст (і менш відомий, хоч і не менш талановитий Поет і Перекладач) Моріс Метерлінк подав досить іронічну замальовку приходу Слави.

«Однієї прекрасної недільної літньої днини на селі ми саме зібралися обідати. Мій батько вправно нарізáв жирну домашню курку. Аж тут садом надходить поштар із кількома листами та газетою для мене. Я її розгортаю (це «Фіґаро») і читаю великими літерами своє ймення: МОРІС МЕТЕРЛІНК. Я блідну, червонію, сонце сліпить очі. Батько питається: «Що тобі? Що там?» Мовчкома передаю йому газету. Він переглядає статтю й повертає, без жодного слова. Дядько Гектор, прочитавши текст у нього з-за спини, пересипає з однієї руки до іншої уявну жменьку монет і змовницьки рече: «Еге ж, Морісе?» Потому обідаємо, ніби ніде нічого. Тільки смачнюща курка на тарілці в мене – холодним трупом».

Так, у родинному колі, 24 червня 1890 року, під час миродайного обіду до заледве знаного адвоката з міста Гента (щоправда, попрацювати в конторі йому не пощастило) Моріса Метерлінка прийшла слава. І в якій подобі! В найавторитетнішій паризькій газеті, один із провідних літературних критиків Октав Мірбо аж надто натхненно виголосив: «Я не знаю, хто він. Я не знаю, скільки йому років, юнак він, а чи старець, бідняк чи багатій. Знаю тільки, що нема людини більш незнаної за нього. Знаю тільки, що він створив шедевр. Видано найгеніальніший твір нашого часу, твір, що дорівнявся та (чи стане сили сказати?) перевершив найкраще, що тільки є в Шекспіра». А йшлося про драму «Принцеса Мален», видрукувану на материні кошти, заощаджені в господарчих витратах, накладом 30 примірників і «розпіарену» стараннями Стефана Малларме.

Знаковість першої п’єси Метерлінка полягає передусім у перегляді природи трагічного в драмі та використанні новаторського формального інструментарію. Саме поняття «трагічного» – у відображенні повсякденного, адже «будь-яка подія – поверхова», а психологічна дія лише притлумлює основний конфлікт, чи радше, «діалог» людської сутності та Долі, індивідуального та всезагального. Персонаж королеви Анни є лише вмістилищем невблаганного Невідомого, що керує світом і сугестується системою образів-алюзій, які стають відображенням «життя душі»; життя ж суще постає як інтуїтивне поступове пізнання Смерті (єдина видима реалізація Невідомого). Така – досить схематично – концепція «трагічного оптимізму». Природно, що в «діалозі» вищого рівня відсутня моральна, духовна, психологічна мотивація вчинку, натуралістична природна чи спадкова обумовленість, або реалістичне соціальне підґрунтя. Власне, і характери в п’єсі відсутні: герої – маріонетки, вони не діють, а тільки очікують, вони – сама інтуїція, самі органи чуття, що бояться недовідомого. Відчуваємо впливи античних трагедій, єлизаветинців, В.Шекспіра («Макбет», «Гамлет», «Король Лір»), фаталістичної концепції А.Шопенґауера, теорії інтуїтивного пізнання А.Берґсона, «театру жаху» Ш.Ван Лерберґа (драма «Наслухачі», 1889), французьких метрів Ш.Бодлера, А.Рембо, П.Верлена, Ф.де Вільє де Ліль-Адана, а надто – С.Малларме, Біблії, Р.У.Емерсона, Новаліса, творів містиків Рюйсбрука Прекрасного та Я.Бьоме, античних стоїків, олександрійських неоплатоніків, середньовічних алегоричних романів і мораліте, а також тогочасних окультистів, живопису фламандських примітивістів і англійських прерафаелітів (передусім Д.Г.Россетті), музики Р.Вагнера і природничих трактатів із зоології, ботаніки й хімії. Однак ґрунтовне дослідження інтертекстуальних зв’язків у творчості «Принца з Ґента» (Сен-Поль-Ру) ще попереду.

Моріс Метерлінк із дружиною. Фото з сайту fernandoviti.blog.uol.com.br

Треба сказати, що літературна кар’єра М.Метерлінка почалась не з «шекспірівщини» «Принцеси Мален». Так, у 1889 році в паризькому видавництві «Vanier» (там видавався й П.-М.Верлен) вийшла друком перша збірка поезій «Теплиці». Сучасні метерлінкознавці слушно вбачають у цій тонкій книжечці з тонкою грою аналогічних знаків несвідомого предтечу французького сюрреалізму. Іншим поетичним здобутком стане збірка фламандських балад «Дванадцять пісень»(1896), де екстеріоризація несвідомого через авторські символи набуде апогею за мінімального лексичного вираження.

Слава «Поета Нового Часу» (О.Мірбо) лише підкріпиться новими драматичними перлинами – «Непроханою» (1890), «Сліпими» (1890), «Сімома принцесами» (1891), «Пелеасом і Мелісандою» (1892), трьома «драмами для маріонеток» – «Алладіною і Паломідом», «Всередині», «Смертю Тентажиля» (1894). Невідоме вже не постає невблаганним вмістилищем Смерті, радше – байдужим Кінцем Життя, людські душі можуть протиставити скінченності свого тілесного «я» нескінченність почуттів Любові чи Жалю, які трансцендують «трагічний оптимізм» людської сутності. Так, у драмі «Аґлавена і Селізетта» (1896) Смерть набуває потенцій відродження у вищому (і – кращому) світі завдяки силі почуттів. А вже в п’єсі «Аріадна та Синя Борода» (1901) Аріадна уособлює світлі сутнісні сили людини, дарма що ув’язнені Розумом і мертвотою Тіла. «Усередині нас існує справжнє «я», нескінченне, всезагальне і, мабуть, безсмертне», – постулює автор у збірці есеїв «Похований храм» (1902).

Можна потвердити, що саме 1890–1900-ті рр. – найбільш плідні для М.Метерлінка: на них припаде написання найпопулярніших драм, збірок філософських («Скарб сумирних», 1896; «Мудрість і доля», 1898) і природничих («Життя бджіл», 1901) есеїв, найгучніші постановки п’єс («Пелеас і Мелісанда» у Театрі «Творчість» під орудою О.Люньє-По у 1893р.; лірична драма К.Дебюссі у 1902 р.; музична драма П.Дюка «Аріадна і Синя Борода» у 1907 р.; «Блакитний птах» у МХТ під керівництвом К.Станіславського у 1908 р.). Саме тоді докорінно зміниться й життя автора: із туманно-маркітного Ґента і нормандського абатства Сен-Вандрій він переїде на Південь Франції, побереться з примою Жоржеттою Леблан, придбає автомобіль, розводитиме бджіл біля Булонського лісу, перекладатиме «Макбета» В.Шекспіра й «Фрагменти» Новаліса, битиметься навкулачки з чемпіоном світу Жоржем Карпентьє і т. ін.

Епіфанією «я» стане феєрія «Блакитний птах» (1908). Бідні діти Тільтіль і Мітіль – Людство, не затьмарене матеріальними цінностями, сміливо прочиняє двері до всіх таємниць Ночі, пізнає безмежжя людської пам’яті, відносність смерті завдяки розчиненню Душі у Всесвіті, детермінованість майбутнього та вищу мораль Радощів і Блаженств. Твір наскрізь пройнятий почуттям віри в Людину, яка, завдяки своїм численним науково-технічним, а головне – душевним здобуткам (пізнанню істинних Радощів і Блаженств) стає володарем світу рослин, тварин, речей, ба навіть стихій. Власне, подорож дітей – символічна: коли придивитись, вони мандрують у нескінченних глибинах свого «я», пізнаючи його завдяки впливу двох сутнісних начал – Світла й Темряви.

Потому Метерлінк напише ще 10 п’єс, 17 есеїв, але вони не дорівняються до попередніх творів. Буде всесвітнє визнання і Нобелівська премія 1911 року, звання графа й академіка в Бельгії та Франції, заокеанські мандрівки, чарівна садиба «Орламонде» біля Ніцци, громадсько-політична робота. Однак нові драми майже не ставитимуть, в есеях посиляться суперечності між ранніми концепціями і пізніми поглядами. Водночас настане пора запізнілої рецепції попередніх його творів. Саме тоді охоче перекладатимуть Метерлінка і в Україні. Окремі драми відтворить Леся Українка («Неминуча», 1901), Є.Тимченко («Сліпці», 1909; «Непроханий гість», «Синя пташка», 1918), М.Загірня («Монна Ванна», 1907), Н.Кобринська («Синьобородий і Арияна», 1913), М.Антонюк («Непроханий гість», 1918), П.Долина та В. Миляєв («Чудо святого Антонія», 1919). Творчістю драматурга захоплювались І.Франко, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Коцюбинський, критикував низку поезій зі збірки «Теплиці» І.Нечуй-Левицький. У радянській Україні «Блакитного птаха» перекладали М.Рильський і Н.Андріанова (1965), але окремим виданням твір не виходив. Тільки в 1997 році у видавництві «Котигорошко» опубліковано калькований переклад «Синього птаха» з російської (за версією М.Любімова), на жаль, уведений навіть до шкільних хрестоматій. Однак тепер ані шкільні хрестоматії, ані новий переклад (мій, із французької, УВ «Пульсари», 2007) не знадобляться школярам, оскільки у дійсній програмі для «Загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання» (2003; За ред. Д.С.Наливайка) М.Метерлінка знято з класного вивчення у 10 класі й переведено у «самостійне». Коментувати таке рішення не випадає…

Моріс Метерлінк. Фото з сайту www.gutenberg.org

В українській філології до драматургії М.Метерлінка звертались у літературознавчих розвідках І.Франко, Леся Українка, О.Білецький, М.Фріче, М.Рильський, К.Шахова, Я.Кравець та ін. Загалом же українська рецепція М.Метерлінка ще чекає на своїх дослідників. Натомість на Заході давно доведені впливи письменника на поезію французьких і бельгійських сюрреалістів, Р.М.Рільке, Г.Д’Аннунціо, драматургію Г.фон Гофмансталя, С.Беккета й А.Арто, кіносценарії А.Роб-Ґріє. Вочевидь, перелік можна продовжувати довго…

В останніх творах Метерлінка посилюється вплив окультизму та містицизму. В есеї «Пісковий годинник» (1936) письменник підведе риску під своїм життєвим кредо: «радіймо з нагоди існувати в цьому непізнаваному всесвіті. І зауважимо: хоч би що сталося з ним чи з нами, ми завжди будемо його складовою». Із такими думками 60 років тому, 6 травня 1949 року письменник відійшов за вічну межу. Відійшов, але залишився у своїх творах, власне, тим-таки Блакитним Птахом, який і досі на крилах чистого мистецтва несе читачів до висот і глибин незбагненного людського «я».

У межах цього споминку не маю змоги подати детальне ознайомлення з життєвим і творчим шляхом М.Метерлінка. Закликаю цікавих звернутись до найповнішого українського видання його творів:
Метерлінк, Моріс. П’єси: Сліпі, Пелеас і Мелісанда, Аріадна та Синя Борода, Блакитний птах. / Упорядкув., пер. з фр., передм. та комент. Д.О.Чистяка. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2007.

В’ячеслав Гук. Сад Галатеї. – Сімферополь: «СМД», 2008

Роман В’ячеслава Гука «Сад Галатеї» – твір символістський, імпресіоністський, натуралістський, реалістичний, модерністський, і ще, і ще… А що як перед нами справді інтелектуальне постмодерністське письмо, позначене сильним міфологічним началом?

Ім’я В’ячеслава Гука широко відоме у дуже вузьких колах – на презентації «Саду Галатеї» у Будинку письменників зібралося аж… із півдесятка шанувальників автора. Такі реалії: знакові книжки часто не помічають за браком промоції. Водночас, В.Гук – самобутній письменник із Криму, член НСПУ, автор п’яти поетичних збірок і двох романів, один із яких – «Синдром дитячих спогадів» (К.: ВЦ «Просвіта», 2008) – відзначено президентським грантом для молодих письменників. І хоча в нашому краї відзнаки здебільшого викликають іронічну посмішку, цього разу, як на мене, журі не помилилось…

Отож, «Сад Галатеї». Фабула твору нібито нескладна. Асар Янсон, за німецької окупації – колабораціоніст, а відтоді – викладач німецької в ризькій гімназії, внаслідок самогубства своєї давньої подруги й сусідки по старечому будинку Марти Юхансон, а також доведений до розпачу нагінками доглядальниці, сестри Ірми, підпалює згадуваний вище старечий будинок і опиняється у в’язниці. Композиційно роман складають: діалоги-допити слідчим ув’язненого, побутописання в’язниці у фокалізації наратора Асара, але найбільше – спогади героя від дитинства до сивої старості, воєнне страхіття, і, зрештою, – ота «пекельна пора» (геть не в стилі Артюра Рембо) – літо, проведене з Мартою на фермі, чи пак – у Саді, недалечко від Риги.

Але за цією фабулою, що таки дивує природою конфлікту й незвичними топосами, розгортається не одна цікава колізія. Історія про Асара, «зайву людину», позначену воєнними травмами, за якими – огида до світу людей і продовження роду, неспромога духовного (і потяг – до чуттєвого) кохання зближує автора з ідейними пошуками письменників і філософів-екзистенціалістів (нерелігійного напряму – надто ж із темою мистецтва в «Нудоті» Жана-Поля Сартра і мотивом кохання у «Сторонньому» Альбера Камю). Людина – живий мрець (виведений в образах гестапівців), сліпець (недарма в тексті згадуються «Сліпі» Моріса Метерлінка), конформіст-філістер (сестра Ірма, Слідчий на початку роману), жертва (війни, суспільних забобонів, внутрішніх протиріч), і лише подеколи – бунтар, спраглий свободи (Асар), природної гармонії (Марта, пастир Ансіс). Класична колізія психологічної драми у кращих традиціях Ольги Кобилянської, Стефана Цвейга, Макса Фріша… Але ж поруч із тим спостерігаємо документалізм, гідний майстрів натуралізму, сугестивність «пейзажу душі», пошановану імпресіоністами, модерністські «потік свідомості» і трансцендентальну суб’єктивність (Е.Гуссерль). Така ряснота впливів свідчить про широку ерудованість автора, тяжіння до постмодерного синтезу з його ризоматичністю, інтелектуалізацією, неоміфом, численними інтертекстами та їхніми контамінаціями, що заслуговують на «глибинне читання».

Спробуємо визначити есенцію поетики «Саду Галатеї». На мою думку, в основі твору лежить міфологічний символізм, у найкращому варіанті європейської тенденції ре-міфологізації літератури. Мабуть, окрім сучасних авторів (а знайомий автор і з норвежкою Герберг Вассму, і з австрійкою Ельфрідою Єлінек, і з британцем Іеном Мак’юеном, і з туркенею Лейлою Ербіль…), не останню чергу відіграють впливи «срібного віку», зокрема, проза Зінаїди Гіппіус, Дмитра Мережковського й Андрія Бєлого, філософія «волі до життя» Артура Шопенгауера й інтуїтивне пізнання Анрі Бергсона. Ясна річ, перелік імен не повний. І ніколи не вичерпається. Читаючи «Сад Галатеї», ще раз переконуєшся в передбачливості спостережень Ролана Барта про вічність символічної енергії тексту в процесі породження означуваного.

Сáме синкретичне бачення проблем на різних рівнях узагальнення ставить під сумнів і водночас прирівнює в правах різноманітні ідейні засади мистецьких течій, життєвих філософій, знімає етичні установки. Символіка твору навіює розчинення мікрокосму в макрокосмі і навпаки – завдяки переходу з профанного часу в час сакральний, час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного, центру Космосу в Людині й Центру Всесвіту). Однак Людина випала з цього Золотого Віку, вона не ладна дорівнятись одухотвореній природі, її Дух – Птаха, змушена довіку битись у клітці Тіла (як не пригадати «Дорогу і ластівку» Миколи Хвильового?), а гріхи апокаліптичного віку не дають їй уповні осягти саму себе і – воскреснути.

Людина – виліплена за подобою Божою (як виліплена кіпрським царем Пігмаліоном Галатея) – залишається красивою глиною, бо не спроможна на високий порив божественного, і в цьому – гіркий сарказм автора. Амбівалентним є також саме поняття божественного – ніцшеанське «Бог умер!» (і показове самогубство пастиря Ансіса) і пантеїзм (чи язичництво?) співіснують у творі. А ще ж можна вбачати божественне в Асарі і Марті як опозицію першостихій Вогню і Води (тут проступає інша міфічна Галатея – нереїда) через концепцію Гастона Башляра! Зрештою, квінтесенція символу (не алегорії!), який Плотін порівнював із єгипетським ієрогліфом, саме й передбачає «знаковість, наділену всією органічністю й невичерпною багатозначністю образу» (Сергій Аверінцев). А декодування – справа читача…

Щоправда, в цієї книги-події для шанувальників «густої» інтелектуальної літератури є й деякі вади. Роман написано з численними росіянізмами, синтаксис і фразеологічні звороти часто – неукраїнські, відсутні видавниче редагування й коректура. Твір бажано перевидати у поважному видавництві, яке підійшло б до нього творчо. Слушним видається й зауваження про надмірну ретардацію сюжету, завелику кількість різних форм повторів, що не завжди мають стилістичний ефект. Але всі ці, дуже суттєві, недоліки компенсуються майстерністю в зображенні художніх деталей, що стають образами-мотивемами, міфемами, символами й архетипами, кінематографізмом, що нагадує видатного Інгмара Бергмана, і стереоскопічністю асоціативних рядів, музичністю і ритмізацією окремих уривків, зрештою, просто-таки синестетичним перетіканням звуку в колір, рух, запах, поруч із колообігом матерії та символіки ідеального…

Одне слово – маємо справу з одним із найцікавіших інтелектуальних романів пройдешнього року, і чи не одним із перших направду по-європейськи символічних романів в українській літературі, що відповідає найсучаснішим тенденціям міфологізації художнього.