Антон Санченко

За кілька років до війни улюбленою забавою київських інтелектуалів була класифікація українських авторів, які пишуть російською, і відстоювання їхніх прав на шкільні хрестоматії з української літератури. Українські російськомовні автори. Чи російські, які пишуть в Україні? Чи ще щось – наприклад, малоросійські? А які ж малоросійські, якщо не з Харкова, а з Криму? А що толку, що пишуть в Україні, якщо друкуються в Москві, й ми їхніх книжок навіть на Петрівці не бачимо? Коронним для пожвавлення дискусій було питання: «А Гоголь чий?»

Інтелектуалам було гарно, їм аби інтелект почухати й нікого не обділити. В практичній площині застосування їхніх принципів призводило до того, що українські літературні поетичні премії, яких узагалі-то не так і густо, при застосуванні принципу «какой разніци» вигравали російськомовні поети, які вже 20 років живуть у Лос-Анджелесі, куди колись виїхали з Криму, тож відповідали всім задекларованим принципам, поки Крим у нас не відібрали зелені чоловічки. А українським автором можна було вважати навіть Достоєвського (за греко-католицького панотця-дідуся).

Олена Стяжкіна, Мовою Бога – К.: Дух і Літера – 2016

Мене теж цікавили більше практичні питання: кого з авторів реєструвати на сайті, присвяченому українським авторам, а кого – ні. Сайт мав ту перевагу, що всі автори були ще живі, сучасні, й можна було просто спитати. Опитування в той довоєнний час саме донецьких авторів мене дуже здивувало. Видобути з їхніх вуст означення «я – український автор» було майже неможливим. Людина могла 5 хвилин розкручувати складносурядно-складнопідрядне речення на тему «я патріот землі, на який живу», лиш би не згадати, що ця земля називається Україна. В книжці Олени Стяжкіної це правило, до речі, теж дотримане. Жодної згадки про те, що захоплене росіянами місто – українське. Зате росіяни названі загарбниками без евфемізмів, а війна названа війною задовго до того, як на це наважився наш президент. І головний герой бореться проти приходьків на смерть. Партизанка, як сказали б на Волині. На досвід УПА герой, утім, не спирається. Швидше – ніде вголос не згадана Молода гвардія.

Ще й героя пані авторка обрала настільки екстравагантного, щоб винести національність за дужки взагалі. Її головний герой – ассирієць, або, як їх називали в російській імперії, – айсор, не знаю чи це досі політкоректно. Певна іронія міститься в тому, що ассирійці – перша в світовій історії імперська нація, вже в біблійні часи, коли це ще не стало мейнстрімом, тож ментальність останньої на сьогодні імперії, що напала на його місто, як колись ассирійці на Вавилон, героєві зрозуміла як нікому. Цитати з Біблії в поміч.

Його предки потрапили в наші краї як біженці Першої світової з околиць озера Урмія в тодішній Персії, тікаючи від турків. Як переповідає сімейна легенда, несли дітей через кавказькі перевали на руках. І водночас головний герой – дуже вкорінений городянин, бо проста арифметика свідчить, що його родина проживає в цьому донбаському місті, теж неназваному, ось уже рівно сто років. Тікала з сином на руках ще його прабабуся. І ось він останній, хто може доглянути могили всього роду. І залишається в окупованому місті, навіть відправивши в Росію до родичів дружину й дітей.

І окупаційні будні й необхідність боротися проти загарбників буденно, як молоковози з технічною водою з Кальміуса для зливання унітазів, бо водогін не працює, чи міномет на даху багатоповерхівки і «отвєтки» від ЗСУ, входять у життя персонажа й роблять його героєм. Деталі життя окупованого міста опуклі й дуже промовисті. Від побуту до бізнесу на трупах закатованих на підвалі. Відчувається, що це не політ творчої фантазії. І водночас історія не обмежується побутописанням, як, скажімо, мемуари Віктора Шкловського про революцію і фронт. (Згадали Урмію, отримуйте Шкловського, все закономірно.)

Тож від Шкловського текст відрізняється гострим задавненим конфліктом, старанно прописаним і переконливо бридким антагоністом, і навіть любовною історією, хай переказаною і похапцем. Більш того, авторка вже в епіграфі попереджає, що видалила з тексту «повільні сторінки», які затримували дію, щоб зберегти динамізм розв’язки. Взагалі, це, мабуть, один із перших художніх текстів про цю окупацію. Не свідчення, нотатки чи мемуари по гарячих слідах. Не розлогі підписи до фото в альбомах. А художньо осмислений і організований матеріал, який претендує чи не на високу грецьку трагедію й обіцяний нею катарсис.

Втім, включеність тексту саме в російський, а не грецький, контекст, попри те, що це переклад українською, випирає чи не з кожного речення. І дає відповідь, чому російськомовним авторам не так уже й легко просто клацнути тумблером на потилиці й почати писати українською. Ретельний український перекладач ставить примітки і пояснює, і все одно не може в зносці передати усіх конотацій нєкрасівського рядка «в лєсу раздавался топор дровосєка», механічно підставивши рядок із Рильського. Не можна ж переказати також усі непристойні віршики, якими помстилися Нєкрасову російські школярі. Максим Рильський тут не порятує ситуацію, тільки Павло Тичина.

Кілька слів про переклад. Мені здається, в російсько-українських перекладах, яких останнім часом таки трохи з’явилося, цілі видавництва на цьому вирішили спеціалізуватися – перекладати саме ось таких, некласифікованих українських росіян, щоб остаточно зробити їх нарешті українцями – так ось, мені здається що в перекладах із цих удавано близьких мов хибним другом перекладача виступає весь словник. Це претензія не тільки до цього перекладу, і взагалі не претензія, усі слова словникові, але панове перекладачі якось вміють обрати рідкісний архаїчний синонім, як ось «свобідний» замість «вільний», там де є ще десять живомовних відповідників, просто тому, що він звучить російською схоже. Це небезпечно. Бо що в них уродлівий, те в нас вродливий.

«Притомність верталась, але Ревазов як міг, гальмував цей процес». Я не знаю, що в цьому реченні не так, але навіть на слух ясно, що – з російської. А розбирати почнеш, ні не суржик, всі слова словникові. Просто «так не говорять» сказав би перекладачеві інформант, якби він досліджував українську методами структурної лінгвістики, якими досліджували аборигенів. Перемагається це тільки читанням інших аборигенських книжок. Контекст контекстом вибивають. Якось так.

Але це я прискіпуюся, текст читається легко, авторка наче змагається з уже згаданим Шкловським у телеграфному стилі. Короткі, прості речення. Темп. Дія. Таке важко зіпсувати.

Тож загалом появу таких перекладів можна тільки вітати. Не тільки цього. Український переклад російського тексту – це, якщо хочете, вже показник, чи таки українським виявився автор, про якого сперечалися до війни інтелектуали. Переклад як пропуск через блок-пости на наш бік. Бо всім російськомовним українським авторам довелося зробити свій дуже чіткий вибір. І багатьох, якщо не всіх, із тих російських прозаїків, хто таки обрав Україну, вже переклали, як Нікітіна чи Куркова, а хтось, як Рафеєнко, ще й сам став українським перекладачем нобелівської лауреатки з Білорусі.

Тобто зрештою, все одно все звелося до української мови як універсального показника і диференційної ознаки. Залишилось тільки почекати, поки тексти декого з цих авторів ще й не соромитимуться слова Україна.

Антон Санченко

Єдиний для мене недолік такого вивчення тенденцій світової літератури – доводиться багато гуляти з тими прозаїками. Ось з одним таким гуляли якраз по Печерську, біля «Барабану»(супермаркет на Печерській площі у формі циліндра, вікіпедія). А прозаїк колись, ще в 70-ті, тут жив, ходив он в ту школу, курив потайки он за тим парканом, ніякими «Барабанами» ще й не пахло, а ринок уже був, а зараз той прозаїк вже десь на Позняках чи ще по якихось світах, і сталася в нього ностальгія. А жінки Печерської площі, ну геть всі, йшли нам назустріч і щось відчували – питали дорогу не в мене, а саме в нього.

- Ви мєстний? Де тут РАГС?
- Ви мєстний? Де тут пологовий будинок?
- Ви мєстний? Де тут прокуратура?

А прозаїк все знав і знав дорогу, виходило, що він таки тутешній. Такі базові цінності, як пологовий чи прокуратура, ніхто й не подумав переносити за ці 40 років. Тож він загордився, запосміхався, сів на метро, повернувся додому й написав роман, майже вся дія якого, наскільки це взагалі можливо, відбувається на Печерську.

Батурин Сергій. Шизґара. — К. : Нора-Друк, 2016

Прозаїк відомий в миру, як Сергій Батурин. А роман назвали «Шизґара». З приміток (у романі приміток не менше, ніж в мариністиці Фенімора Купера) можна довідатися, що так дворові гітаристи називали пісню «Venus» групи «Шокінг Блю», і навіть уперше за стільки років прочитати її переклад, а також здогадатися, що дія на вуличках Печерська й околиць теж відбувається у ті ностальгійні 70-ті. Пік застою. Какую страну. Найкращі роки за визначенням ностальгуючих бабушок у плетених беретах (їхні діди вже здебільшого вимерли від поганого алкоголю) і несподіваних молодих людей у піонерських червоних пілотках, які ні дня не жили в совку, але чомусь вважають себе вправі розповідати казки про нього таким старим сивим дядькам, як ми з Батуриним (ейджизм, да). Наприклад, що справжні піонери в дикій природі ті червоні пілотки носили. Носили, аякже. Тільки в кіно студії ім.Доженка та піонертаборі «Артек». На решту піонерів не вистачало кумача. Ця цілком вигадана пілотка, яка в реальне життя потрапила тільки коли його почали відтворювати по тих геть постановочних кадрах на целулоїдній плівці. (Кіносмакам тодішньої публіки присвячено кілька сторінок роману. «Золото Маккени», йес).

Взагалі, питанням «що носять чоткі пацани?», «що курять центрові пацани?», «як стрижуться правильні пацани?» в романі приділено, здавалось би, непропорційно багато уваги. Джинсам, забутим вже «техасам», шитим брюкам і австрійському котону, здертому ще дідусем з трофейних шезлонгів Відня, взагалі присвячено цілий «кравецький» розділ – більше, ніж першому сексу героїв з якоюсь розлученою молодицею Анею. Бо що той перепих, коли тут – перші штані, таємно пошиті найкращим другом «під фірму». Справжня пацаняча ініціація. Або ось цигарки. Розповідаючи про чергового чоткого пацу Батурин обов’язково напише про марку його сигарет, хоча сам вже десяток років не курить. Бо в радянському суспільстві то було архіважливо і свідчило не про смак, а про місце в складній ієрархії, хоча пролетарська «Прима» київської тютюнової фабрики (це теж було важливо, були модні й немодні фабрики в країні однаково паршивих цигарок) була дешевша мажорського болгарського «БТ» всього на 36 копійок. Між тим як «Мальборо» чи «Честерфілд» свідчили вже про приналежність до вищої ліги радянської підприлавкової торгівлі, артистів кіно й балету чи дипломатів громиківської школи. Токареві Мальборо були не до шмигу, хіба для понтів раз на рік. Такі ось забуті дрібнички. Не знаю, хто слідкував у тому суспільстві за кольором штанів і кількістю «ку» при зустрічі, як у фільмі Георгія Данелія, але дотримувались того совки неухильно.

У цьому романі взагалі дуже багато таких ось приміток або пояснень безпосередньо у тексті. Роман-примітка просто якийсь. Авторові весь час доводиться загружати резервну копію зміненого чи й знищеного часом простору Печерська і пояснювати, пояснювати, пояснювати забуті реалії.

Що суворівців (так суворівське училище теж в нас на районі) стригли під напівбокс і примусово духали шипром. Ну це одеколон такий, «Шипр». Іноді його ще пили. Про це Батурин не пише. Він із пристойної компанії.

Що «собачники» щовечора вигулювали своїх чотириногих на пустирях. Так, навіть в центрі ще були незабудовані пустирі, уявляєте? А породи було дві – вівчарка й дворняга (жарт). І це були клуби по інтересах і схвалений суспільством спосіб залицятися до дівчини.
Що портвейн (екскурс в радянські вина, аж до етикеток) пили на «п’ятаку» в заростях бузку між будинками, щоб не видно було патрульним міліцейським бобікам, які щойно почали називати «луноходами» – пояснено чому. Привіт радянським космонавтам.

Навіть вибір локацій, на яких розгортається дія, здатний потішити старого київського епікурейця. Катер-лапоть, що везе через Дніпро за 10 копійок на Золотий пляж від моста Патона. Кафе «Російський чай» на Хрещатику, де грає музичний автомат з піснею «Пропала собака». Американські гірки біля Аскольдової могили, на яких верещать дівки. Ресторан «Інтурист» на площі Перемоги, в якому скачуть під гопца-гопца-живу-музику самашедші лейтенанти з військового училища ракетників, яких щойно розподілили в тайгу за Урал, тому їм терміново слід одружитися, тощо.

Це, начебто, неабияк гальмує розвиток сюжету, але з іншого боку, я давно з такою зацікавленістю не читав звичайної історії залицянь, юнацького кохання, розборок з пацанами з іншого району – звичайного набору молодіжного чорнушного кіно кінця 80-х. Тільки геть без чорнухи. Це важливо. Це все подано очима юнака, який ще не бачив іншого життя, ще не пив іншого вина, ще не закохувався в інших дівчат, ще не слухав іншого генерального секретаря КПРС по радіо. А необхідність купувати 10 кілограм цукру в 10 чергах в 10 магазинах (дають по кілограму в одні руки) для нього лише прикольна можливість потусуватися по всіх тих гастрономах з компанією друзів, і головне – з дівчиною, за якою упадаєш, серед них. Бо її теж вигнали з дому з господарською сумкою в пошуках цукру під час «сезону закаток». Ось не знаю, чи це вже ностальгійний, чи ще живий звичай киянок, коли «пішли фрукти».

За всю книжку в мене назбиралося лише одне, але солідне зауваження з системи Станіславського: «Не вірю!» Не можна було побити кількох курсантів під стінами їхнього річкового училища, в якому гризуть граніт науки дисципліновані взводи й роти майбутніх капітанів і механіків, а на КПП стоїть пильна вахта, і вшитися з Подолу живим і неушкодженим. Місія неможлива. З іншого боку – Батурин ось він, гуляє зі мною по Печерську через 40 років, неушкоджений. Кому вірити?

Ну і ще таке. Мовний аспект. Молодіжний сленг головних героїв, що місцями нагадує «Механічний апельсин» Берджеса, і показово вчительська українська оповідача-Батурина. Мене вже питали, чи так говорили в тодішньому Києві, і я пояснив, що це – переклад, як і Берджес. Спроба відтворити той сленг українською, перекласти власну молодість на мову своєї зрілості. Це як намагання зростити й наростити на спицях колись давно зламану кістку. Зростеться, куди подінеться. (Такий епізод в романі теж є, пов’язаний, звісно, з мотоциклами «Ява», щоб не сумнівалися). Добре, що в часи Батурина ще не було рибінських та запорозьких скейтів, бо переломів би побільшало.

А взагалі поява «Шизґари» Сергія Батурина свідчить ще про таке. Київський метатекст ділиться далі й приростає «районними текстами».
«Сталінка» Олеся Ульяненка
«Андріїївський узвіз» Володимира Діброви
«Хрещатик плаза» Павла Вольвача
Дарницький роман «Парк “Перемога”» Олексія Нікітіна
Печерський роман «Шизґара» Сергія Батурина
Голосіївська «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового
«Хроніки туманної Трої» Олега Полякова

Я бачу продовження цього процесу у ще невиданих рукописах молодих. Вже читав роман про Татарку. Хто ти будеш, перший співець Борщагівки чи Новобіличів?

Антон Санченко

Америку, тобто Сполучені Штати, як ми їх знаємо, – країну з сильним федеральним урядом, а не слабо кероване збіговисько окремих штатів, створили, як не дивно, борги. При чому, борги астрономічні, як на той час. За розрахунками члена кабінету президента Вашингтона, автора “Доповіді про кредитоспроможність держави” й засновника федеральної фіскальної служби Александера Гамільтона, сукупний борг США за роки революції і визвольної війни сягнув $ 77,1 млн. З них $ 11,7 млн. були заборгованістю іноземним урядам, $ 40,4 млн. становили внутрішній борг, більша частина якого утворилася в роки Американської революції, а решта $ 25 млн. становили борги окремих штатів також часів революції. Можна далі докладно розписувати, що для погашення цього боргу і було проведено податкову реформу й створено сильний федеральний уряд, чому сприяло те, що саме з власником цих астрономічних боргів бажали мати справу амстердамські банкіри. А можна просто здивуватися самій постановці питання – борги за революцію? Революція в борг? Не експропріація експропріаторів. Не війна все спише. Не нульовий варіант. А – визнання своїх боргів перед всіма ветеранами, постачальниками армії, фінансистами, в тому числі іноземними – те, чому нас явно не вчили в школі в країні трьох революцій. А так було можна?

І всі суперечки між партією федералістів, яка бажала перебрати на уряд той борг, і партією республіканців, які хотіли залишити борги окремим штатам, побоюючись сильного центрального уряду (бо за що ж боролись з королем Георгом?), суперечки, які завели в глухий кут конгресменів молодої країни (голосування раз за разом поділяли парламент рівно навпіл) – були вирішені впродовж однієї таємної ділової вечері, влаштованої провідникам обох партій в “нейтральному” помешканні тодішнього держсекретаря Томаса Джеферсона. Складний, багатоходовий компроміс, в якому були задіяні і питання розташування новостворюваної столиці, і питання мораторію на скасування рабства у південних штатах і ще щось там, не вирішуване парламентським шляхом. Просто тобі картинка для любителів теорії всесвітньої змови і криків „Нас зливають!”. Але зараз вже зрозуміло, що без тієї змови не було б Америки. Принаймні, такої, якою ми її знаємо.

Еліс Дж. – Брати-засновники : Революційне покоління – К. : Ніка-Центр, 2014

Книжка лауреата Пулітцерівської премії Джозефа Еліса “Брати-засновники : Революційне покоління” відкриває очі на становлення США після перемоги революції. Бо перемогти, як виявилося, було пів-діла. Становлення такими, якими вони є зараз – світовим лідером і гегемоном, який замість поневолювати весь світ і робити його своїми васалами, навіщось затявся нести в нього свободу, демократію, толерантність – категорії невідомі адептам теорії змови. Ті намагаються пояснити цю країну з добре їм відомої імперської точки зору. „Чей холоп будешь?”. Існування якихось інших стосунків між країнами і політиками прихильники криптоісторії заперечують.

Між тим, спроба ґрунтовно розібратися, що за одні були оті брати-засновники – покоління громадських діячів і політиків США, які щойно перемогли у визвольній війні проти британської корони, і облаштовують в колишніх колоніях справедливе суспільство, яким воно уявлялось у 18 столітті, – здатне похитнути аргументи криптоісториків. Бо може підвести до думки, що держави засновуються не тільки спритними циніками, але й ідеалістами. Достатньо згадати про нереалізовані їхні прожекти – наприклад Джеферсонів про „автономію поколінь”. Який передбачав, що закони мають силу тільки над тим поколінням, яке їх приймало, автоматично скасовуються через 30 років, і молодь нікому нічого не винна – наприймає власних законів. Можемо називати це утопією, але утопією довгий час були і самі Сполучені Штати. А якби цей прожект таки отримав більшість в конгресі, чи не вивчали б його зараз історики так само бундючно, як Декларацію незалежності?

Цікаво, що братам-засновникам не було змоги спертися на будь-чий республіканський досвід у всуціль монархічну еру – вони були першими республіканцями нового часу, й спиралися на досвід не менш як Римської республіки. Ближчих взірців не монархій, а республік, в той час не існувало.

Джозеф Еліс подає нам 6 коротких, але дуже деталізованих, історій часів становлення США, головними героями є американські політики, що безпосередньо брали участь в революції: Джордж Вашингтон, Александер Гамільтон, Томас Джеферсон, Джон Адамс, Бенджамін Франклін тощо – портрети більшості героїв цієї книжки знайомі нам по доларових купюрах.

До безперечних чеснот книжки можна віднести принципову відмову автора дивитися на своїх героїв очима нашого сучасника, який вже в курсі того, чим закінчився той чи інший епізод, і що він був, як виявилося, історичним. Герої Еліса не знають майбутнього. Втім, як і ми зараз. Авторові доводиться багато пояснювати сучасному читачеві щодо реалій 18 століття на Американському континенті. І припускати альтернативні варіанти розвитку подій, які тільки випадково не реалізувалися. Ненав’язливо показуючи, скільки, іноді хаотичних, броунівських зусиль доводилося прикласти конкретним політикам, щоб історія стала такою, якою ми її знаємо. Вірніше – американці знають. Бо історія американської революції чомусь ніколи не була коником нашої шкільної програми. Інша справа – французька, що трапилася десятиліттям пізніше і видалася куди як кривавішою. Практично безкровні, без гільйотини, революції радянських педагогів в якості прикладу не надихали.

Ось цікаво, чи багато з українських читачів до цієї книжки знали, що Америка аж до Франкліна Делано Рузвельта не мала жодного закону щодо максимум двох президентських термінів. Президенти просто не подавалися на третій строк, наслідуючи Джорджа Вашингтона, який мав твердість відмовитися від вищої влади і не стати „республіканським королем” якраз після другого терміну. І так тривало мало не 200 років, аж поки Рузвельт не наплював на звичаєве право і не виставив свою кандидатуру втретє. Ось тільки тоді опозиційні конгресмени мусили прийняти відповідний закон, який цю президентську пиху обмежував.

І виявляється, ще багато чого в Америці повелося від особистого прикладу отих братів-засновників. Що неабияк контрастує з переконаннями українських парламентарів, що законами можна регулювати навіть години роботи метро. Наприклад, варто стримуватися з наклепами й ”джинсою” під час виборчої кампанії, бо потім ображений суперник може викликати тебе на дуель. І ніякого закону, крім дуельних пістолетів, йому для цього не знадобиться. Втім, показово, що замовні пасквілі в газетах побутували вже тоді. „Джинса” в газетах з’явилася раніше, ніж Леві Страус винайшов джинси.

Взагалі, це дуже вчасна саме для України книжка. Роки становлення молодої держави, коли все вперше, не мало прецедентів, і саме існування країни ще під великим питанням – це саме та ситуація, з якою зараз стикнулася вже Україна. Хотілося б, щоб серед нас знайшлися настільки ж адекватні політики. Дуже багато збігів, аж до традицій кричати „все пропало” і „зрада” з найменшої нагоди і відсутність поваги до вчорашніх кумирів, варто їм спробувати ввести акциз на віскі чи запропонувати виборче право чорношкірим. Хіба що легкі на підйом маніфестанти тоді палили вночі перед конгресом ще не шини, а дрова. Але головне ж – метод, а не матеріал.

В передмові перекладача Андрій Галушка висловлює надію, що книжка таки потрапить до списку читання наших політиків і, зрештою, позначиться таким чином на нашому „ще не написаному майбутньому”. Таки да, приклад краще брати з вдалих державних проектів. Видавцем цієї своєчасної і цікавої книжки вже традиційно виступило в-во „Ніка-Центр”.

Антон Санченко

Я не знаю, як це сформулювати. Тобто мав би знати щось таке про «щільне письмо», надфразні єдності, тексти й інтертексти тощо, я ж був студентом. Мова має таку властивість як надлишкове кодування, здатність до відтворення смислу при втраті частини повідомлення. І таке інше. Тексти теж зазвичай надлишкові більшою чи меншою мірою.

Але є книжки, які можна без втрати смислу прочитати по діагоналі, схоплюючи перші фрази абзаців, таким рідким текстом автор доїться. А є текст, у якому ложка стоїть сторчма, як у сметані. Усю водичку з літер ретельно відтиснуто на сепараторі (це не політичний, а молочарський термін у даному випадку). Усю надлишковість скорочено до останньої межі. Лапідарними називали авторів написів на надгробках. Anno – RIP. І лише одна фраза, що залишилася від людини. Деталі – в рисці між двома датами. А деталі і є життям.

Кажуть, що тексти 1 легко читаються. Без шкідливих наслідків. Тобто іноді взагалі без наслідків. Що читав, що радіо слухав. Бо думкам у них настільки просторо, що вони іноді лякаються власного відлуння. Так пишуть детективи зі словником у 500 зачовганих слів. Перечитувати такі книжки не те що не хочеться, а фізично неможливо, як тільки інтригу зруйновано розгадкою. Тому їх автори дуже ображаються на спойлери.

Тексти 2 йдуть важко, насуху. Треба іноді відсапатися й обдумати прочитане. Читав би твіттер Гемінгвея, багато би думав. І плакав над оповіданнями з шести слів. Але він писав так задовго до винайдення інтернету. Твіттер винайшли під його стиль, а не навпаки. Тому все норм. Звично доводиться відтворювати оте пропущене надлишкове кодування, як нетямухи нормани спочатку збиралися розбавляти перегнаний коньяк водою, щоб знову отримати з нього вино. Добре, що їм не вдалося. Такі тексти, як правило, включені в якесь ширше мереживо смислів, знайомих усім ситуацій, мандрівних сюжетів, класичних текстів від Гільгамеша до Патріка Модіано, спираються на них, взаємодіють із прочитаним людиною раніше, подають нам уже «спірітус віні», воно ж «аква віта».

Але є тексти, які безперспективно аналізувати в даній системі координат. Вони начебто не сухі, начебто багатослівні, начебто з надлишком абсолютно зайвої непосутньої інформації, але саме завдяки цьому в кожному їх реченні, в кожному абзаці несподівано вигулькує цілий світ. Це як пляшка шампанського, що вибухає в літаку на висоті 10 тисяч метрів. Так, я перечитую Гаську Шиян – Hunt, Doctor, hunt, уже щоб зрозуміти, як це зроблено.

Цю книжку можна навмання відкрити на будь-якій сторінці й знайти сюжет, вартий повноцінного оповідання, розказаний кимось із дійових осіб похапцем, лаконічно, з економією мовних зусиль, наче в авторки не безліміт, а якийсь дорогезний роумінг. Ну ось, наприклад:

Стор.67.
- І ще, візьми телефон регуліровщика Руслана з кордону. На всякий случай.

Брати-близнюки, один із яких називався Русланом, жили в селі Поповичі під кордоном і створювали ефект із байки про перегони зайця і черепахи, бо один мельдував вас на українському, а інший на польському боці. Вони налагодили перетягування через піший перехід контрабандних товарів. Місцеві мешканці, як мурахи, зносили на їхнє подвір’я цибулю, автомобільні шини, м’ясо, жіночі прокладки, чоловічі светри, а іноді цілі фури ВМХ велосипедів і скейтерських кросівок, які волокли на собі селянки в барвистих хустках Серед усього цього краму, розкладеного, як на східному базарі, просто посеред сільського багна походжали індики та Руслан із віялом дрібних, засмальцьованих купюр і ключами від «семьорки» в руці.

Між тим, герой просто летить у відпустку в Бразилію, бо «пора валить звідси», але не шукає легких шляхів: добирається до літовища пішки через Польський кордон. Все як у житті. Все як в українців. Жодних голлівудських штампів.

Стор.13
Спиридон співав госпел. Тобто співати він міг будь-що, але так вийшло, що його одногрупниця, студентка-медик, злигалася з ув’язненим тюрми „тридцятка” і вирішила з ним розписатися. Ув’язненим для побачень це необхідно. Для чого потрібні побачення з ув’язненими дівчині з заможної сім’ї, з квартирою і машиною – невідомо, але як виявилося, таких багато. Ну і, напевно, вона надивилася американських фільмів, тож думала, що негр на тлі зеленої олійної фарби виглядатиме фактурно.

Між тим, авторці потрібно було тільки сказати якось читачам, що головний герой негр і звідкіля він, такий «типовий» для Львова, взявся в її тексті. Втім, таємниця питомо «бразильського» імені Спиридон залишиться нерозкритою.
Цю захопливу гру з читанням навмання можна продовжувати. «З цього можна зробити не кілька оповідань», а кілька збірок оповідань – кількадесят або й кількасот новел. Це вам не байку про Язикату Хвеську до розмірів роману розтягувати чи три тлустих томи мучити Івана Карповича. Авторці кортить сказати все і зараз, і цьому є своя причина.

Оте начебто «надлишкове», начебто непосутнє, яке начебто не рухає сюжет, створює своєрідний ефект. Цей текст – як зріз якогось вселенського мурашника за склом, зі своїми мурашиними лабіринтами, комірками й мікроісторіями. І мураші продовжують жити та вовтузитися і після втручання експериментаторів. Текст кричуще сучасний, це відбулося з нами тільки вчора і ще, власне, триває, як ось промови Чуркіна в Радбезі ООН по телевізору. А щось авторка озвучує чи не вперше. Як ось страхи львівських наречених, що жениха призвуть на війну до вже призначеного весілля.

Hunt, Doctor, hunt – перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у фейсбуку ці фрагменти щедро зібрали ще до того, як Видавництво Старого Лева видрукувало їх книжкою на папері.

До цієї безумовно позитивної події призвела подія сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку, власне, і названо за синдромом Ханта (пошкодження лицевого нерву), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті дали поштовх сюжету. Вона дуже тілесна, але не в смислі сексуальності. В тіла, виявляється, є й інші функції. Життєдіяти. А історії сусідів по лікарні і зараз читаються не гірше за «Декамерон» Боккаччо, що виник за схожих обставин, але написаний ще пером, а не на смартфоні. Але це й пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей: щоб перемогти недугу й спростувати невтішні прогнози лікарів, йому достатньо вигадати персонажа, «уявного друга», й довірити йому, а не собі, розбиратися у графіках чергування товщих та тонших сестричок та умовляннях прийняти крапельницю вередливих грузинів із сусідньої палати, які, до того ж, виявляються вірменами. А через деякий час авторці в цьому лікарняному світі стає тісно, і вона випускає свого нетипового героя на волю – у Львів, в Україну і далі скрізь, аж до Бразилії з Голландією.

Це, до речі, вже можна вважати спільною рисою молодої прози, що прийшла за двотисячниками. Їхні герої вже якісь дуже легкі на підйом глоубтроттери, що пересуваються світом легше, ніж я налаштовуюся на мандрівку з Академмістечка до Дарниці. Це вже не «Московіада», а якась «Глобаліада».

Гасю Шиян важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата Ді.Бі.Сі. П’єра і весело провела перший на наших теренах краудфандінг задля її достойної промоції на Львівському форумі, вона – знаний фотограф, мандрівниця і тревелогер (о боже, як це сказати по-нашому?). Тобто авторка належить до «заблукалих двотисячників», яким саме бурхливе життя заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Проте це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт.

Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з безліччю відволікань на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії і на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів свого часу для такого ввели окремий жанр «випадок із життя». Це вже більше за анекдот, але ще не тягне на оповідання. Думаю, цьому сприяли розміри екрану смартфона. Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі складно. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць між двома відомими наперед точками. Життя з цього тексту фонтанує. Підслухані діалоги, кумедні ситуації, випадки з життя інших героїв, пародії на тексти з жіночих журналів, що претендують на всезагальне знання про чоловіків та жінок. Важливі для руху сюжету подробиці губляться в цих орнаментальних розсипах значно краще, ніж у страдницьких українських детективах, і читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою?

До речі, знову про «Московіаду». Для сучукрліту все починалося екзотичним (а спробуй ще знайди негритянку у 1980-ті, навіть у Москві) сексом із негритянкою в душовій гуртожитку літінституту ім. Горького, і певний час було «візитівкою» цієї молодої літератури. Саме це відрізняло її від спілчанських соцреалістів, у яких, як відомо, – «секса нєт». Але ж прийом приївся, бо автори перепробували вже, здається, скрізь, і все, і з усіма, й жодного епатажу вже не залишилося й дрібки. Вже не екзотика, але атрибут. Тому оцей потрійний гротеск від Гаськи Шиян, сподіваюся, мусить тему нарешті закрити, –
в літаку на Ріо-де-Жанейро,
на висоті 10 тисяч
в кабінці туалету,
з одноокою,
бородатою жінкою.

Хто може краще, нехай зробить краще. Ще й герой за двадцять років сам устиг стати негром.

З „Московіадою” текст єднає ще одне. Я вже колись писав про це. Сучукрліт десятиліттями ігнорував Москву. Його історії розгорталися будь-де, від Мексики до антарктичної станції „Академік Вернадський”, лише не в колишній імперській столиці, з якої тікає і Андруховичів поет. Біла нецікава пляма на мапі текстів. І ось виявилося, що в нас там залишилися недовершені справи. І навіть в тих же химерних підземеллях під Кремлем.

Спойлерити далі не варто, хоча переказувати цей текст те ж саме, що переспівувати Карузо. Деякі книжки можна прочитати тільки самому, і тільки в повному викладі, а не в конспекті.
Присутність фрагментів у фейсбуку, думаю, сприяла їхній появі вже виданою книжкою, бо їх лайкала і головна редакторка ВСЛ.

Розвіданий Гасею шлях до книжки, через фейсбук, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати й „Щоденник україножера” Івана Семесюка, й колективний „Літопис самовидців” про Майдан, і Бондареву добірку фейсбучних віршів й афоризмів „Пісні пісні”. Але питання цілісності книжки, яка постає суцільним текстом з розрізнених дописів різного часу, контексту й настрою дописувача досі не зняте. Висмикнуті зі звичного середовища, з правильного дозування, з контексту, активних посилань і часу на таймері, ФБ дописи якось блякнуть. Інтертекст, а з ним і шарм, зникає. Бо література теж в принципі про це ж, тільки цитують не блог Наєма, а поему Гомера. Там інтертекст інший, триваліший. Післясмак триває вже кілька тисячоліть.

Гася чи не перша спробувала оті фейсбучні „статуси”, які збирають так багато лайків, але безпорадні на папері, поєднати не стрічкою, а походеньками свого „уявного друга”, чим далі від перших сторінок, тим більш осмисленими, корисними для розвитку сюжету і нарешті з усвідомленням місії цього львівського чорношкірого медика-інтерна. Констатувати остаточну смерть совка.

Вікторія Амеліна. Синдром листопаду: Homo Compatiens. — Discursus, 2014

Навіть якщо все склалося якнайкраще, читач з якогось дива зазирнув у книгарню, хоча збирався на футбол, опинився саме біля тієї полиці, його увагу привернула саме та обкладинка, і його не відлякала дуже зазивна анотація, написана зовсім не автором,  все одно нема жодної гарантії, що ваша книжка буде прочитана. На все про все, в автора є не більше 12 сторінок, за які читач і визначається, чи він цю книжку читатиме.

Деякі критики вважають, що для цього на цих сторінках обов’язково мусить трапитися тіло – мертве, або голе. Однак, вже сам факт існування жанрів, інших ніж детективи та еротика, доводить, що ці критики перебільшують. Втім, голе тіло, естетично досконале, молоде й засмагле, з’являється у дебютній книжці Вікторії Амеліної «Синдром листопаду. Homo Compatiens» одразу на першій сторінці. Навіть – ціле плем’я голих тіл, на вибір. Втім, це цнотлива оголеність. В аборигенів цього острова в океані просто так заведено й ні про що таке романтичне не свідчить. Але все одно відчувається, що авторка уважно слухала лекції Ростислава Семківа.

До честі верстальника цього роману, він цю першу острівну сцену з танцями на розпеченому вугіллі набрав курсивом, і всі голі тіла в трав’яних спідницях немовби потрапили в епіграф. Тому першою фразою власне роману прочитується зовсім інша. І вона одразу мене переконала, що читати варто, хоча, здавалось би, нічого воєнного. Небанальна мова – це надійніше, ніж голі тіла гуртом та вроздріб, істинно вам кажу. Роман насправді не про тубільців, а про нас, українців. Ну може ж собі поки що українець дозволити потрапити на острів поблизу Цейлону? Варто тільки перекинути всі гроші на одну картку, і не попрощавшись, чкурнути від дружини з Єгипту, економлячи на таксі.

Ось як ті кляті кудесники слова так вміють? Напишуть: «Називайте мене Ізмаїлом,» – і розумієш, зараз квакери полюватимуть на Білого кита. Або: «Сумний і невеселий сидів собі на лавці у новій світлиці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха» – і одразу розумієш, у Конотопі буде смішно і весело.

Або ось «Серапіонові брати» в голодному й холодному Петербурзі 1919 розі регулярно збираються слухати прозу одне одного, вітаючись: «Здрастуй, брате. Писати тяжко», -  топлять грубку рукописами, а до них ввалюється такий собі бородатий партизан у кожусі з білого ведмедя. Я, мовляв, Всеволод Іванов, ночую на столі в редакції «Всесвітньої літератури», почитайте, мовляв, і моє. А «Серапіонові брати», особливо ті що сестри, – такі вишукані, витончені, ходять на читання у мережаних чорних пальчатках, курять пахітоски з мундштуків, аж тут – фронтовик у білому ведмеді з самокрутками. Але ж і не відмовиш – в нього маузер. Зітхнуть «Серапіонові брати», візьмуть від фронтовика рукопис, а там – «Пальми в Сибіру не ростуть» і одразу всім стає весело. Ні, перша фраза, я вам скажу, – то вже половина роману.

Критики, що пишуть про дебютні книжки молодих авторів, часто потрапляють в ситуацію з тим ведмежим кожухом і маузером. «Просили батько й мати, і я вас дуже прошу…» – і очі такі велетенські, щирі, як в кота в чоботях  в тому мультику про Шрека, відмовиш – почуватимешся людожером. Та й «батьки» начебто з хазяйської родини – молоде, але беручке видавництво Discursus, яке стильно зареєстроване не в самому Франківську, а в Брустурові. Хто, крім стильних і молодих, може так тролити навіть у бібліографічних даних зарозумілі столичні видавництва, які десь з 2009 року припинили видавати талановиту молодь, і здебільшого лише переманюють одне в одного вже відомих авторів? Але все ж до першої фрази лячно: а раптом лаяти доведеться? Стильні й молоді ще й бігають швидко, в разі чого не втечеш. Але:

І він прокидається. І він – це я, Костянтин Гаврилович Нечай.

І розумієш, що тікати від Василя Карп’юка нікуди не доведеться, бо в автора також є стиль.

Завжди добре, коли автор вміє «розбудити» читача, що вже куняє, заколисаний ритмом прози, несподіваним «не спати!». Вікторії Амеліній це вдається робити з гумором і впродовж усього тексту. Читаючи, я виписував у два стовпчики вдалі знахідки на «макрорівні», які пожвавлюють дію, примушують посміхнутися, наповнюють історію прикольними дрібницями – тобто життям, а не мертвими схемами на картоні, і «сумнівні» рішення автора.

Лівий стовпчик «Вдало» заповнився дуже швидко. Можна було б виписувати ще, але аркуш закінчився. Наприклад, в дитячому будинку з настанням незалежності, у 1991, усі портрети Леніна замінюють на портрети Шевченка, але Ленінів так багато, що Шевченків на заміну не вистачає, й залишаються непобілені брудні чотирикутники на стінах. Або чоловік через місяць згадує, що від нього пішла дружина, дзвонить, тільки щоб довідатися, як вона там, а та одразу збирає валізу і несподівано повертається.

-    Видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру, – констатує Амеліна вустами свого героя.

Або автослюсар, який мріє про те, щоб до нього в гості нарешті завітав хоч хтось, кому захочеться чаю, а не горілки.

Взагалі, соціальні прошарки, репрезентовані героями цього роману, не полічиш на одній руці. Це і діти-безбатченки й ласі на золоті прикраси педагоги дитячого будинку. (Напрошуються паралелі з нашумілим фільмом «Плем’я», на мою думку, на користь книжки, а не фільму. В Амеліної переконливо подано і тваринні звичаї дитячої зграї, але навіть в найбільшого ледаща залишається не лише тваринне, але й людське. Як ось в того бандита-спонсора, який з якогось дива опікується безбатченками. Так як вміє і розуміє, звісно. По-багатому. Але, саме він, а не рахітична держава.) Плюс до цього вже згадані слюсарі, священники, копірайтери, айтішники й продажники рекламної агенції, туніські вуличні торговці зеленню, арабські поліціянти, ненажерливі президенти, єгипетські блогери й жінки в хіджабах, тубільці-острів’яни, які мирно сусідять на сторінках цієї книжки з цілком неекзотичними бабцями на лавці перед парадним десь на Відрадному (авторка не уточнює, але мені здалося, що Відрадний). А також майданівці, ватні таксисти, беркути, тітушки тощо.

Власне, розмаїття локацій і точок на глобусі, в яких доводиться зачекінитися героєві, щоб відбулася ця історія, теж звертає на себе увагу. Венеція, Туніс, Єгипет, Шрі Ланка, Крим. Не кажучи вже про Київ. Ні, це вже дійсно інше, не хуторянське покоління українських авторів, для яких мотнутися на Цейлон так само природно, як проїхатися в метро на Троєщину. Що логічно, якщо автор пише про взаємопов’язаність людей, людства взагалі, а не представників окремого спального району, нехай навіть такого сильного традиціями, як Виноградар.

В стовпчику «Сумнівно» в мене залишився лише один запис. Але засадничий. Є речі, щодо яких я вагаюся. Ну ось, мовна характеристика персонажів, наприклад. Ну ось, наприклад, текст український, а персонаж бандюк, щодо якого всі в курсі, якою мовою він насправді говорить. Українська не має відповідної субкультури і сленгу, усіх цих «а ти кічу хавав», «стрілок», «лаве» і «береги поплутав» тощо. Навіть львівські бандити непатріотично користуються російською професійною лексикою. І всі читачі про це в курсі.

З іншого боку, якщо подавати їхні репліки російською, доведеться дотримуватися цього принципу і щодо інших персонажів і тоді українською може залишитися тільки мова автора. Вас же не дивує, що Моніка й Генріх у Дольд-Михайлика розмовляють українською, хоча мали б німецькою чи французькою? (Для циркумросійських читачів – Штірліц і Мюллер розмовляють російською. Хоча Дольд-Михайлик – це на два десятиліття раніше Семьонова, але що вже з вами зробиш).

Отар Довженко, який колись писав про Львів у «Я кохаю музику», винахідливо вийшов з такої ситуації, подавши бандитську автентику латинкою. Вийшло дійсно прикольно. Книжку Артема Чапая про подорож Україною я відклав на половині, бо вона стала геть не українською, варто йому було доїхати на мотоциклі до Донбасу, і автор цілими сторінками почав писати діалоги матірною російською. Щось мені підказує, що це неправильно, міру порушено, хоча розумію, що в житті було саме так. Але література – то не посмертний гіпсовий зліпок із життя, а більш складний його відбиток, що вимагає ще й роботи різця скульптора.

В мене є кількарічний досвід технічного перекладача, який переконує мене, що українською перекласти можна все, будь-який складний текст, скажімо, з хімії полімерів чи аерокосмічної галузі, в порівнянні з якими російські діалоги – задачка на один зуб, просто вирішувати її потрібно не в лоба. І в більшості своїй вставки російських реплік свідчать про небажання автора заморочуватися. Коли аргумент про «як в житті» не спрацьовує, такі автори одразу ж переходять до «я так бачу» і «свободи творця». Але проблема залишається.

У тексті Амеліної торговці в Тунісі, цейлонські  аборигени й офіціанти у Венеції спокійно спілкуються українською, і це не дивує. Зате київські бандити й завучі у дитячому будинку – російською. Парадоксальна ситуація. Особливо незрозуміло, навіщо завучі. При цьому, усі невеличкі хитрощі-прийоми, які можна було б порадити авторці, наприклад – початок діалогу іншою мовою, а після того, як читач вже зорієнтувався, якою саме, його продовження вже «в перекладі на українську». Але саме так авторка й чинить щодо англійської й арабської мов, і радити їй це зайве. Вона це вміє.

Отож доречно чи недоречно чинить авторка саме з російською і тільки з російською, подаючи її повністю? Мені здається, все залежить від відчуття міри, й від того, чи несе такий прийом якесь сюжетне навантаження. Сумніви не полишали мене до того моменту, коли чи не всі герої цього розлогого тексту зустрічаються на Майдані. І колишні бандити 90-х, несподівано, – теж. І несподівано – з нашого боку барикад, бо Покращення дістало навіть їх. В багатоголоссі Майдану їхня російська несподівано для мене стала цілком виправданою і доречною.

Мабуть, цю книжку можна вважати також першою художньою, а не публіцистичною, в яку увійшла тема Майдану. І навіть ширше – Майданів, бо присутня також і Арабська весна. Ні, я в курсі щодо того, скільки присвячених Майдану поетичних збірок, збірок есеїв та колонок, новел та інших «миттєвих жанрів» зараз виходить. І кілька з них навіть – у тому ж видавництві Discursus. Але саме так, «по гарячих слідах» усе і відбувалося в 2004. Були і збірки есеїв, писаних під час революції, і суспільно значимі вірші, і збірки анекдотів, мемів та навіть пошукових запитів в Гуглі, що характеризували кожен етап революції. Були також виразно кон’юктурні спроби осідлати модну тему і в кіно, від яких не запам’яталися навіть назви, настільки автори навіть не намагалися щось осмислити. Бо осмислення потребує дистанції. Але після цих перших швидких спроб наступило десятилітнє мовчання.

Мені довелося колись брати участь в круглому столі, на якому мій опонент самовпевнено стверджував, що таких текстів не з’явилося взагалі. На щастя, це було вже не так, Майдан-1.0 нарешті з’явився в «Записках українського самашедшого» Ліни Василівни, в «Щоденнику моєї секретарки» Капранових, «Дітях Застою» Кожелянка, «Хрещатик-плазі» Вольвача, тощо. Просто українську літературу треба іноді почитувати. Той перший Майдан, не як кон’юктурна тема, а як підсумок романного життя дуже різних персонажів таки з’явився в романах. Але ця десятилітня затримка, спровокована розчаруванням результатами Помаранчевої революції, дійсно була. Усі романи писалися вже в розпал Покращення, коли розчарування змінилося злістю і ясністю думки щодо задіяних політичних персонажів.

Отож, роман «Синдром листопаду», в якому Майдан-2.0 теж входить в довге життя героїв органічно і драматично, а не «щоб не забулося» – гарний дзвіночок. Можливо, нове покоління прозаїків вже не розкачуватиметься десять років, а відпрацює соціальний запит на такі тексти одразу ж. Принаймні хочеться, щоб в Амеліної з’явилися послідовники, в яких драматичні події минулої зими також були розв’язкою сюжетних перипетій і довгих розмислів героїв морально-етичного плану, які завершуються прийнятим рішенням.

Ця книга – про спів-чуття, спів-переживання, спів-життя навіть. Про те, чи цього досить, якщо за цим не йдуть конкретні дії і допомога. Про взаємопов’язаність всього у світі. Про те, Божий дар чи прокляття, ця здатність співпереживати чужий біль і таке інше. І всі герої врешті решт роблять свій вибір. Якщо говорити про літературних попередників таких ідей, то пригадується «Міжзоряний волоцюга» Джека Лондона й герої «Хозарського словника» Павича, які бачать сни одне про одного «в протифазі» .

Втім, не думаю, що це достатній привід відносити цей текст до «містики», як це зробило видавництво. Окрім цієї дрібки «магічності» текст прекрасно реалістичний, ні разу не павічевський. Якщо й хочеться порадити щось авторці, то це роззирнутися навколо мапою Чорного моря. Можливо, тоді їй не доведеться наступного разу направляти свого героя на Цейлон. Справа в тому, що народ, повсякденне звертання якого дослівно перекладається як «хай я заміню тебе в нещасті», живе значно ближче, на іншому березі нашого моря. Можна сказати – сусіди.
-    Генацвале, – кажуть один одному грузини, і значить це саме те співпереживання. Мова не бреше.

Звісно, тоді нікому буде голими танцювати при місяці на першій сторінці, в грузинів з цим строго, але й ці найфантазійніші, «баунті-кліпові», і це відчувається, сторінки теж зможуть обрости плоттю, й ожити, як вся решта тексту. Хоча, якщо герой – рекламіст, може це «баунті» й цілком доречно проскочило, хто його зна.

Авторко, пишіть іще.

Тетяна Белімова. Київ.ua. – Х.: КСД, 2013

Український літературний процес настільки камерний, що варто написати два статуси в соцмережі про якусь книжку, не згадуючи навіть її назви, як до тебе в приват уже стукає обурена авторка і вимагає дотримання копірайтів у рецензії. А коли ти невинахідливо намагаєшся з’їхати з теми, мовляв, ніколи не писав рецензій на жіночі романи, саме час тобі довідатися про вади твоєї філологічної освіти, якщо ти не можеш відрізнити соціально-психологічну морально-етичну ліро-епічну феміністично-педагогічну поему від жіночого роману, який є усталеним (низьким) літературним жанром із певними ознаками. І ускладнюється все тим, що авторка симпатична. Фотографія авторки Тетяни Белімової на звороті обкладинки – це те, що в книжці надихає найбільше. Ану як перестане вітатися на Книжковому арсеналі?  І одразу почуваєшся шахістом у цугцвангу – пиши рецензію чи ні, кожен хід веде лише до погіршення позиції на дошці. Тобто в нашій камерній літературі.

Бо українська література влаштована так цікаво, що тут ніхто не пише рецензій на книжки, які не сподобалися. Навіщо? Розумна людина і мовчання рецензентів правильно зрозуміє, а на нерозумного автора час все одно буде витрачено марно. Почне сперечатися і доводити, хоча в автора на те, щоб сказати все, була ціла книга, а не коротенька рецензія. Це все вигадки, що критика здатна поліпшувати тексти. Тільки псувати стосунки. Це в Росії інакше – сидить якийсь критик у Владивостоці й самостверджується за рахунок розгромних рецензій на калінінградського автора. Вісім часових поясів різниці – навіть у фейсбуку на перетнуться ніколи, бо критик сидить в Однокласниках. А коли всіх знаєш і любиш уже за те, що вони є і пишуть рідною мовою, краще писати тільки про вподобане. Але цугцванг.

Я недарма згадав соціальні мережі – вони природно увійшли в побут героїв цього жіночого роману. Дружина-втікачка вичитує статуси покинутого чоловіка-тирана і жовчно подумки (а може, й не подумки) їх коментує. Герой-коханець публікує на сторінці свої вірші й фото стрибків із парашутом, і героїня-коханка жовчно коментує вже тих жінок, які лайкнули його фоточки. Тут говорять по скайпу з розумними подругами з Канади, і вони, як колись досвідчені ворожки, за самим лише лінком на персональну сторінку кандидата в женихи можуть визначити: «Він тобі не пара». А чоловіки напідпитку на корпоративі вихваляються один перед одним фоточками пасій з інстаграмів. Тут гуглять суджених за візитками. Навіть у анотації до книжки щось таке написано про «І початися все може в соцмережі з маленької зеленої цяточки в чаті». Тому не дивно, що навіть названо роман доменним ім’ям «Київ.UA».

Втім зарахувати роман до «київських текстів» доволі проблематично. Авторка чомусь уникає будь-якої топоніміки й описів міста, парк у неї просто парк, і здогадуйся, що Маріїнський, станція метро – просто станція метро. Пощастило чомусь тільки вулицям Кіквідзе й композитора Лятошинського, усе інше відбувається з виключеним джіпіесом, і могло би бути в будь-якому іншому місті на глобусі, у будь-якому спальному районі, де є 20-поверхові будинки. Хіба що от зустрічати зимовий світанок на мосту через Дніпро також не названий на ім’я чоловік-тиран в Харкові чи Токіо не зміг би.

Це дивує найбільше. Наратив ведеться почергово від жіночої та чоловічої особи, що начебто мало представляти «дві правди», хоча схему й не до кінця дотримано, бо в другій половині книжки з’являється ще один наратор-чоловік, а в одному, летовищному, розділі ще й інша жінка (майже не відрізнювана за інтонацією від героїні, що навіть водить в оману, хто куди летить, бо ім’я виникає аж в середині розділу). Здавалось би, що головний герой, який мовить в третині розділів, міг би розраховувати на ім’я. В героїні наявні прізвище, ім’я, по-батькові і навіть сімейне прізвисько. Якось нерівномірно автор букви розподіляє між героями. Але то таке.

Не має головний герой також професії. Просто – бізнесмен. Праця його полягає переважно в тому, щоб дзвонити на роботу й казати секретарці, що його сьогодні не буде. В усьому іншому він переважно виконує функції гаманця. Хіба що не забуває годувати риб, що можна вважати єдиною позитивною рисою. Можливо, чоловік-тиран на більшу увагу авторки-феміністки  і не заслуговує, але в читача тоді мала би прокинутися справедлива підозра, що «чоловічі арії» цієї опери все одно проспівано за жіночими нотами. Авторка не дає йому ні відволіктися на якісь робочі питання (продажі в Цурюпинську падають, останню партію бітуму затримали на молдавській митниці, луснув банк «Форум», а через нього йшли всі відкати, Нацкомморалі наїхала на дата-центр і конфіскувала сервери, в країні закінчився металобрухт, доводиться вже русла річок з водолазами чистити, росіяни блокують кордони для українського шоколаду тощо), ні навіть сходити з друзями до лазні (хоча про це згадується в ламентаційній частині жінчиних претензій до чоловіка). А тут – свобода нарешті,  а він змушений п’ять розділів зображати страждання молодого Вертера у  геть вже непридатному для цього віці. Підозри, що чоловік якийсь несправжній, кріпнуть у читача, коли виявляється, що він під час побачення з дамою думає про якийсь «жакардовий сатин» (погуглив і я, вражений), а відмовляється від любощів уже анекдотичною фразою «болить голова». Тобто перед нами – дзеркальне відображення жіночих уявлень про чоловіків як про жінок, які придурюються, що не вміють пришивати ґудзики. Це теж цікаво, звісно, але про інше. Мабуть, сучасниці Толстого теж знаходили, над чим пореготати в «Анні Кареніній» коли Толстой описував корсети чи віяла . Героєві важко продемонструвати свої чоловічі якості, якщо з усіх інтер’єрів авторка лишила йому лише кухню. Ну, й трохи вітальні.

Можна, звичайно, сказати – ну яка різниця? Функція цього персонажа не залежить від професії. Квартиру побудував, дамську машину героїні купив, двох дітей забезпечив, по заокеанських курортах сім’ю катав – має тепер неоригінально дорікати дружині відсутністю поваги до себе, битися не на жарт з незрозумілих приводів й переслідувати закоханих із детективним агентством. Але насправді це не дрібниці. Авторка нехтує нагодою таки розібратися у витоках чоловічої агресивності й сімейного насильства у такій зовнішньо благополучній родині. Це ж український бізнес, інші тут не виживають. Інші й займаються чимсь більш мирним. Але планка вимог героїні залишає їх поза зоною уваги, як в епізоді з колишнім однокласником. («Прекрасна людина, яку два роки тому покинула дружина… Щось не в’яжеться…») Наша Льона балувана. За браком подробиць про життя безіменного головного героя поза хатою уявляється чомусь такий собі хрещений батько мафіозного клану Сопрано, який повертається додому після важкого дня мафіозної праці, а тут починається 8 серія третього сезону «Рабині Ізаури».

Подробиць у романі дійсно бракує. Не тільки у випадку головного героя. Дуже багато речей названо, а не показано, бракує виразних деталей, мовних характеристик персонажів, якихось «придибашок» із життя, несподіваних діалогів, читач так ніколи й не довідається навіть про те, через що ж подружжя весь час сперечається, чия буде згори, просто констатується, що це призводить до рукоприкладства й невмотивованої (?) люті, але що саме вони не можуть поділити – теж залишається здогадуватися.

Ми знаємо, що головна героїня любить літературу (чоловік-тиран, звісно, ні, хоча не признається, так і хочеться розповісти йому, що Максим Горький розлучився з дружиною через те, що вона заснула під час читання вголос «Старухи Ізергіль»), але ми не почуємо жодної назви улюбленої книжки чи імені автора, їй подобаються вірші взагалі і на сторінці героя-коханця зокрема, але читачеві не дано прочитати ні рядка з цих віршів (а може, він графоман?). Це не так важко. Стругацьким вистачило одного рядка бунтівного поета Сурена, щоб усі здогадалися, що поет таки геніальний. Нам розкажуть, що в неназваному парку закохані обговорювали якісь літературні новинки, але хоч трісни, не здогадаєшся, Бабкіну чи Малігон. «Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту».

Навіть у ресторані вони замовляють алкоголь, а не кальвадос чи ріслінг. Це якесь торжество роду над видом, карти вин над власне вином. Між тим, усі щасливі сім’ї щасливі схематично, а історія тих, хто розлучається, якщо вірити Лео Толстому, вимагає подробиць. Тим паче, якщо нам стверджують, що «розлучення в тренді».

З героєм-коханцем начебто все навпаки. З іменем, із промальованим, наче у випускному альбомі, портретом, із «корочкою» помічника депутата і дипломом політолога, з хобі парашутиста й талантами поета, з улюбленою собакою, навіть на таку-сяку нетипову біографію авторка йому розщедрилася. Чоловік-мрія з глянцевої обкладинки. Дещо ускладнює місію героїні те, що цього Бреда Піта треба зустріти в метро, а за законами Голівуду такі пересуваються на прокачаній тачці. Але нічого, якось впоралася. Тачка знайшлась вже на другому побаченні, втім чи прокачана, авторка від нас традиційно приховала. (Пісня «Звьозди нє єздят в метро» не потрапила до цілого плей-ліста епіграфів з рядків популярних пісень – від українських народних до Цоя, Вакарчука і зовсім вже дивних треків.) Але і на ідеальному побаченні героїню бентежить думка про те, якщо він такий гарний, чому досі не стриножений, тобто не одружений. Думка виявляється пророчою. Хоча герой-коханець чесно попереджав на першому ж побаченні, що ніяке «замуж» у його плани не входить. Мужик сказав, мужик зробив. Але хіба це може спинити закохану жінку, яка вполювала свого Бреда Піта в метро проти всіх законів фізики і логіки?

Ось що пані авторці дійсно вдалося – показати складний світ жіночої логіки. Героїня весь час говорить одне, думає інше, робить третє, а сподівається на четверте. І при цьому залишається позитивним героєм, якому  на думку автора мусив би щиро співчувати.

Погоджується примиритися з чоловіком у розмові з «парламентаркою» з переполоханої рідні, Лізи, а коли той одразу ж прилітає «на крилах кохання» з її улюбленим (втім, так само анонімним) вином і закускою, виявляється, що «вона сказала Лізі, що не проти, але радше гіпотетично, ніж конкретно…» і взагалі в неї зараз зустріч однокласників. (Насправді – побачення з парашутистом).

(До речі, чи не усі жіночі персонажі цього роману чомусь мають імена на Л: Ліза, Лара, Леся, Ліля, Ляля, Лада тощо).

Проганяє коханця, а потім дивується, чому той не дзвонить. Це не вибіркове цитування речень, це суцільний текст:

«Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє… Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника»

Іноді здається, що найкраще зрозуміти, чого хоче Льона, міг би тільки Шрьодінгер.

Раз уже почали цитувати, варто зауважити, що деякими, може, й непоганими, прийомами авторка трохи зловживає, тут весь час перепитують:

«Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям!»

І в зворотньому порядку:

«Парашутний спорт. Парашутний спорт? Екстремал? Екстремал»

Або нанизують на дефіси синонімічні ряди:

«Весь пісок чи вода (а може пісок із водою?) перебігли – перетекли –просочилися – пересипалися – перескочили в нижню [частину], майже вщерть заповнену, і не було жодного шансу перевернути цю безжальну посудину й змусити час до нового відліку їхньої спільної ери.»

«І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі.»

Композиційно роман складається з тридцяти двох розділів, які виграли лауреатсво «Коронації слова» 2013 року, і терміново дописаної післямови, покликаної, як бог із машини, розрубати всі вузли протиріч жіночої логіки за допомогою логіки американського програміста Левковича, і після-після мови, коли авторка, схоже, сама злякалася хепі-енду, який забезпечив їй героїчний Левкович. Знай програмістів, вони такі. В них логіка проста: «так/ні». І ніяких «або» чи «але» чи «може».

Я знаю, що цю рецензію написав мужчина, якому просто не треба було читати жіночу книжку. Жінкам – навпаки сподобається. Але обурена авторка в приваті вже вилаяла його за визначення «жіночий роман», і як не вчини – цугцванг. Але попередити інших пацанів, що це не про інтернет, якось треба. В цьому, власне, і полягає праця рецензента.

Напишу після-післямову і я. Поки ця рецензія чекала на публікацію, новий роман Тетяни Белімової виграв уже Гран-прі «Коронації», з чим я її щиро вітаю, попри все написане вище.

Сергій Батурин. Кава по-польськи. — Київ: Дуліби, 2014

Детективів людство потребує настільки багато і настільки ж регулярно, як і кави, яка за обсягом продажів посідає друге місце серед усіх товарів епохи глобалізації після нафти. Тому не дивно, що любов до кави декларують більшість героїв детективного жанру, і тільки Шерлок Холмс надає перевагу морфію та скрипці. І ще більш не дивно, що іноді здається, що вже всі сюжетні ходи, всі рецепти приготування кави, всі прийоми уповільнення дії і введення читача в оману, всіх персонажів, які могли б мати хист до вирішення кримінальних ребусів, детективники вже давно використали. «Як ви здогадалися, що вбивця бухгалтер?» – «Ну, батенька, як же можна не здогадатися, він же бухгалтер!»

І навіть назви детективів вже повторюються. Ось здавалось би, Київ аж ніяк не є столицею детективного жанру, всі детективи, що в виходять в Україні друком за рік, може відрецензувати  один Андрій Кокотюха, але кілька років тому подружжя Лапікура назвало свій цикл ретро-детективів про київську міліцію 1970-80х років «Інспектор і кава». А зараз ось маємо «Каву по-польськи» від Сергія Батурина. Але часи вже інші. На морське опукле око – десь самий початок нульових (газетні посвідчення ще справляють на когось враження, газети ще в силі, але вже задіяні комп’ютерні генії, щоправда поки що на допоміжних ролях). Якщо лапікурівський інспектор, як всякий совок, полює за дефіцитною розчинною кавою, герой Сергія Батурина, вже не міліціонер, а, прогнозовано, журналіст, але з несподіваного відділу культури в газеті, вже надає перевагу каві натуральній, меленій власноруч, запарює її на кухні по-польськи із дотриманням усіх своїх неспішних холостяцьких ритуалів.

Втім, похолостякувати, як і лікарю Ватсону, йому вдалося недовго, підступний автор під кінець першої з двох повістей, що увійгли в цю книжку, «Монолог самотнього мужчини», одружив його з жінкою його мрії Віолеттою, яку йому пощастило… але це вже буде спойлер. Не знаю, чи не шкодував Конан Дойль про таке своє матримоніальне рішення щодо Ватсона у «Знаку чотирьох», бо відтак Холмсу потім в усіх наступних оповіданнях доводилося якось відмазувати колегу від місіс Ватсон і казати, щоб той прихопив свій армійський револьвер, лише пошепки. Схожі проблеми з жінкою мрії Віолеттою виникають і в друзів нашого детективно обдарованого журналіста. Щоб вона не заважала чоловікові здійснювати розслідування, вони навіть організовують для неї несподіване відрядження у другій повісті «Коло втаємничених». Це ще ті друзі – озброєні до зубів бійці з якогось міліційного спецпідрозділу, які люблять перекласти усю рутинну криміналістику на нашого журналіста, й іноді просто приховано пасуть його, щоб потім, як вся британська морська піхота  в Алістера Макліна, вискочити з кущів у найкритичніший момент і погвинтити всіх злих і порятувати всіх добрих. Такий собі озброєний усіма електронними засобами прослуховування Лестрейд, якого підвищили до полковника, а нетямуха-Холмс все ще завідувач відділу культури.

Про добрих і злих, хлопців у білих капелюхах і хлопців у чорних капелюхах, у детективах слід говорити окремо.  Основна ідея будь-якого детективу – зло повинне бути покараним. І не його завдання встановлювати, що саме суспільство вважає злом, а що – добром. Це посполиті мають установити самі. А коли суспільство, як українське, таке дезорієнтоване роками розвиненого соціалізму й дикого капіталізму, покращенням  та ще й російським телебаченням, детективники потрапляють у доволі скрутну ситуацію. Наша віра у всесилля і винятково білі капелюхи усіляких спецпідрозділів остаточно нівельована. Але що вдієш, це ж детектив. Це як рок-н-рольний стандарт у музикантів, і радий би випендритися якимось неймовірним соляком на гітарі, але олдскульна публіка не зрозуміє. Читання детективів, окрім усього іншого, має бути легке.  Принаймні Сергій Батурин, вочевидь, дотримується таких поглядів на жанр. А якщо детективний сюжет аж занадто ускладнити загадками російської душі, вимушеної якось шукати собі місце в реаліях сучасної України, вийде не Батурин, а Достоєвський.

Тому Батурин пише більше про ритуали старих киян. Риболовля з друзями на Десенці, про яку домовляються за кілька місяців. Поради менш досвідченим журналістам та іншим киянам, як поводитися в редакційному колективі, біля кавоварки, на фуршетах і взагалі в Києві. Як поводитися з нахабними головними редакторами, які начебто й однокурсники, а з іншого боку… Як вболівати за улюблене «Динамо». Як донести недопалка до урни, коли зальотні «кріпкі хазяї» поприбирали всі урни з київських вулиць ще перед Євро і забули повернути їх аж досі. Як правильно продати стару квартиру на Печерську і побудувати нову на Позняках і таке інше. Ну правильно, автору ж потрібно якось гальмувати дію.

Ось ці розділи детективів, хоч це й дивно, мені зазвичай цікаві найбільше. Бо вони показують реальний рівень автора, що саме він намагається згодувати читачеві під яскравим фантиком детективної обгортки. Батурин намагається згодувати любов до київських пагорбів і правила співмешкання строкатої київської публіки, які зробили колись Київ Києвом. Іноді це може виглядати для нетерплячого провінціала на кшталт мене, який біжить сходами ескалатора, як заполошний москвич, а не терпляче стоїть, як незворушний вроджений киянин, головне – стати праворуч і не заважати нетерплячим гостям міста, – здається якимось вже занадто дидактичним (дається взнаки тривала педагогічна практика автора вчителем літератури). Але в цьому й криється підступ Батурина-детективника, якого гарна детективна практика примушує розкидувати підказки читачеві, бо інакше «не рахується». Більшість підказок Батурин ховає у цих ось ліричних відступах, і ховає, як на мене, вдало.  Залишається лише луснути себе долонею по лобі й вигукнути: «Що? Ось так?
Ні, це ж не за правилами!» Хоча через хвилину розумієш, що правил дотримано до букви. А що ти сам здогадаєшся, ніхто не обіцяв. Ну ось як з тією ханською пайцзою… Але це вже буде спойлер.

Павло Вольвач, Хрещатик-плаза – К.: Український пріоритет, 2013

Цій книжці не дуже пощастило з часом появи на світ. Вперше її презентували в листопаді 2013, аж тут почалося те, що почалося, і стало якось не до книжок. Забувся навіть невеличкий шкандаль, що супроводжував її появу, коли одне з видавництв відмовилося її друкувати попри підписану угоду з автором, дорікаючи йому тим, що він без належного пієтету пише про видатних українців. Залишається лише здогадуватись, за кого саме з видатних українців стало прикро видавництву, попри авторську мантру про те, що всі персонажі вигадані, збіги випадкові, і цілу систему псевдо, якими автор приховує прізвища прототипів.

Ця книжка справді може бути прочитана як кросворд чи ребус sз життя київського бомонду нульових років, зокрема й бомонду політичного, на перших же сторінках роману, поки читач ще не з’ясував, що й до чого, побіжно згадано десятьох політиків, включаючи екзотичного Туркменбаші і менш екзотичного, але впізнаваного, українського його колегу. А починається книжка з того, що якась Стефка кидає керівну посаду у бюрі «Радіо Ліберті» й іде працювати простим прес-секретарем до ще одного пам’ятного усім політика. Втім, головний герой зізнається, що на нарадах він зазирав переважно в Стефчине декольте замість конспектувати її промови – високі професійні стосунки. Бо в тому київському «бюрі» радіо «Свобода» головний герой, у якому ледь вгадується його попередник Пашок із «Кляси», так сталося, що працює кореспондентом. І всі ці можновладці й політики аж ніяк не належать до кола його знайомих, лише до кола професійних обов’язків: пресконференції, інтрев’ю й ефіри в студії. Щоправда, Пашок, а іноді здається, що і автор теж, щиро хизується, що на одному з заходів чинний президент потис йому руку, виділивши з натовпу журналістів. Переплутав із кимось, звичайно, але то таке.

Впізнавані за фіговими листками псевдонімів також колеги-медійники, поети, літератори, та деякі колоритні мешканці київського середмістя. Втім, це, звичайно, індивідуально. Іноді важко вгадати під маскою когось, про кого ти і без маски не знав. Я вже чув від читачів таку думку, що було б непогано створити десь в інтернатах словник псевдонімів цього роману, щоб можна було піддивитися, що Срібногранський – то Вінграновський, а Жулян – Ульяненко тощо. Втім, мені здається, що досить кількох вдалих розгадок, що не важко, щоб читач зрозумів, що всі персонажі мають свої реальні прообрази, змирився з цим, і читав далі як прочотну книжку. Роман, а не пасквіль. Тим паче, що до героїв своїх автор ставиться переважно з любов’ю, і навіть прочитавши роман, важко здогадатися, що ж обурило видавця-відмовника.

Отож ще один корисний функціонал цього роману – він може бути настановою по виживанню в капіталістичному оточенні офісу великої міжнародної, ще й заідеологізованої, компанії (а «РЛ» у романі саме така), усе керівництво якої комфортно перебуває хто в гамериці, хто в Чехії і керує туземним персоналом по телефону. Тут, як у жовтій газеті, є й скандали, й інтриги, й розслідування, а також розмови в курилках, лайки з випусковими редакторами в коридорах, викинуті під ноги аркуші сценаріїв закритих передач, няшні малюночки на стінах біля комп’ютерів, які з кимось там ділиш на двох, корпоративчики в офісі й пиятики в кафешках Пасажу чи в уславленому серед радійників та інших творчих алкашів гастрономі на розі Пушкінської – все як у людей.

Алкогольні сторінки роману взагалі виписані з любов’ю і знанням справи. Авторові як нікому вдається передати оту типову любов до всього сущого, яка огортає людину після певної строго індивідуальної дози спиртного, коли всі люди брати і лише деякі – сестри, київське сонце лагідне, лавочка на Хрещатику – найкраща спостережна точка за досконалістю світу, і аби ще не сержант Петренко… Втім, сторінки «книги жахів часів розвинутого соціалізму», як в анекдоті, «наприклад, комуніст загубив партквиток», теж трапляються з головним героєм саме в цьому розслабленому стані душі і можуть служити наукою та антиалкогольною пропагандою для послідовників цього стилю дослухання до музики сфер.

Усі ці київські, деякі вже зниклі, генделики «творчої інтелігенці» й міських ексцентричних фріків (що зазвичай вдало поєднується) – ще один пласт роману. Як і все київське середмістя, густо населене клоунами (я втішений за нашого хрещатицького клоуна Валеру, нарешті література його помітила, хоча й без імені), продавщицями морозива, кишеньковими злодіями, музиками, натовпами витріщак, тітушками й націонал-патріотами (автор – провидець, що казати), гендлярами різного ступеню респектабельності й порядності, кавовими філософами, живими класиками напідпитку і принагідними стюардесами та наземним київським жіноцтвом.

Це виразно київський текст, він дійсно дихає розпеченим літнім асфальтом і відсвічує жовтими цеглинами колишніх прибуткових будинків Терещенків та Галаганів, хай їх зараз вже і окупувано під офісний планктон. Він київський навіть у тих розділах, де йдеться про Прагу. Здавалось би, стоячи на Вишеградській горі над Влтавою, досить важко підшукати переконливі аргументи на користь Києва, але героєві це вдається. Киянами стають якось непомітно, але вже назавжди.

Перипетії героя у перетворенні на киянина примушують пригадати «Місто» Валеріана Підмогильного як можливий взірець і генезу. Або навіть батька всіх мушкетерів і завойовників столиць Олександра Дюма, хоча й важко уявити Д’Артаньяна, який на перших порах своєї столичності підночовує на стільцях в офісі якоїсь політичної партії, який по-київськи, по-домашньому, розташовано в сусідній із Де Тревілем квартирі . Але чому ні? Галантерейників Бонасьє на всіх не напасешся. Часи змінюються.

Новинні стрічки і втілений ними історичний час також можна розглядати як ще одного повноправного героя цього роману. Дуже вже виграшну позицію щодо поінформованості займає головний герой, коли всі ниточки зі старомодних інформагенцій і новомодних інтернет-сайтів ще сходяться в отій «Хрещатик-плазі».

Читаєш про всі ці приколи української політики часів пізнього Кучми: поїздки під ЦВК на броньовичках, майора під президентським диваном тощо, – пригадуєш, було ж таке, і ловиш себе на тому, як же давно те все було. В минулому ще житті. Втім, попри всі ці пригадування-впізнавання, Помаранчева революція вривається в роман несподівано. Я не порівнюватиму революційні шматки Вольвача з аналогічними уривками з «Дітей застою» Кожелянка, залишу це на потім якось, лише відмічу, що крім цих двох, за тему наколотих помаранчів за десять років, що проминули, ніхто з наших романістів чомусь так і не взявся.

Судячи з усього, ці розділи роману Вольвач писав вже у самому епіцентрі «покращення», коли вляглися вже не тільки революційна ейфорія, а й розчарування, і здавалося, що безчасся і відчай вже назавжди. Але варто було книжку таки видати – через десять років, день у день, теж на Михайла, почався Євромайдан. Мабуть, автор трохи шаман. Так і хочеться запитати в нього, навіщо він тягнув із цим рукописом десять років.

У статті, присвяченій кабінетним дослідженням українського книжкового ринку, ми обіцяли докладніше розглянути один із висунутих постулатів для українського автора, а саме

Хочеш накладів – пиши російською, хочеш бути відомим – пиши українською.

Тож спробуємо спочатку переконливо показати, що це так і є, а тоді спробувати з’ясувати, чому відбувається саме так.

Після того, як книжка вже вийшла друком, починається найцікавіше. Вона починає обростати іншими текстами, які без неї не з’явилися б: анонсами презентацій у книгарнях, рецензіями в часописах, згадками в оглядах книжкових новинок у газетах, інтерв’ю з авторами на радіо, читацькими відгуками в блогах, заявами про відмову автора від Шевченківської премії в теленовинах, сценаріями фільмів на її основі тощо. Або не починає й проходить непоміченою. «Ну, ще одна книжка, — як казав колись один український видавець, щоб повернути ейфорійного автора на землю. — У нас цих книжок, он, виходить по чотири тисячі на рік.»

Звісно, найважливішим для книжки на цьому етапі є те, який саме автор її написав. Варто було матріархові української літератури Костенко Ліні Василівні порушити десятилітнє мовчання, та ще й оприлюднити не вірші, а роман, як жодної реклами її «Записки українського самашедшего» вже не потребували. Отож ім’я автора – половина успіху книжки. Літературні ж імена заробляються багатолітньою працею, десятками написаних книжок, сотнями презентацій, зустрічей із читачами, скандалів, премій, критичних статей тощо, а у випадку Ліни Василівни – ще й тисячами студентських рефератів і вивчених за шкільною програмою віршів про Марусю Чурай.

Отож, розглянемо «інформаційний слід» схожих подій в українській пресі останнього десятиліття, послуговуючись уже отриманими в попередній лабораторній роботі списками найбільше вартих уваги за різними критеріями (наклади, гонорари, кількість написаних книжок тощо) українських авторів.

Є чудовий незаслужено непомічений на тлі гуглів і яндексів новинний сервіс news.meta.ua, і це я кажу не як колишній розробник, а як багаторічний користувач, як розробник я просто довідався деякі подробиці, які допомогли усвідомити, чому цього не знайдете в яндексі. Бо це пошук по 1247 виключно українських новинних ресурсах: і друкованих з електронною версією, й сайтах інтернет-ЗМІ; до того ж, доступний для пошуку архів при цьому зберігається з 2003 року. Отже, шукаєш одразу по всьому десятиліттю, а нам того й треба.

Нижче я подаю результати цих пошуків – кількість новин (статей, рецензій, анонсів, просто згадок – байдуже) по авторах (україномовних і російськомовних, а також – перекладених українською, якщо вони потрапили в топи продажів за останній рік). Тільки в українській пресі (українською і російською мовами). Суто для «опорних точок» і для здорового хуліганства ми доповнили список авторів із попередньої статті трьома світовими класиками, трьома постмодерними росіянами-письменниками і трьома зірками російського жіночого детективу, а також двома братами Капрановими, медійність яких є притчею во язицех. Цікаво ж порівняти. Подивимось, які з авторів ньюзмейкери.

Автор (кількість новин)
Оксана Забужко (2838)
Гомер (1991)
Юрій Андрухович (1978)
Сергій Жадан (1658)
Шекспір (1549)
Борис Акунин (1517)
Марія Матіос (1510)
Владимир Сорокин (1459)
Василь Шкляр 1428
Ірена Карпа 1121
Андрій Курков 1054
Іван Малкович 1011
Ліна Костенко 994
Сервантес 927
Брати Капранови 927
Ірен Роздобудько 892
Виктор Пелевин 848
Любко Дереш 839
Лариса Денисенко 831
Володимир Лис 830
Валерій Шевчук 825
Олександр Довженко 749
Андрій Кокотюха 730
Юрій Винничук 708
Дарья Донцова 688
Кшиштоф Зануссі 585
Володимир В’ятрович 579
Франц Кафка 566
Бруно Шульц 564
Люко Дашвар 541
Галина Вдовиченко 492
Лада Лузина 489
Татьяна Устинова 472
Іван Білик 465
Александра Маринина 455
Мирослав Дочинець 400
Марина и Сергей Дяченко 382
Мар’яна Савка 377
Макс Кідрук 338
Виктор Клим 328
Таня Малярчук 313
Всеволод Нестайко 301
Антін Мухарський 295
Сашко Ушкалов 248
Віктор Суворов 244
Олег Чорногуз 195
Юрій Мушкетик 160
Рей Бредбері 145
Анатолій Дімаров 138
Міла Іванцова 134
Дзвінка Матіяш 123
Надійка Гербіш 91
Дара Корній 89
Наталья Костина 75
Лілія Мусіхіна 67
Симона Вилар 62
Христина Лукащук 61
Бруно Ферреро 60
Ольга Слоньовська 52
Юрій Логвин 50
Світлана Талан 28
Волтер Айзексон 16
Михайло Пантич 11
Ед Стаффорд 11
Олена Печорна 11
Люсі-Мод Монтгомері 9
Тетяна Таїрова-Яковлева 8
Джета Раєн 7
Николай Седой 6
Анна и Пётр Владимирские 6
Пабло Коельо 2
Капеллер 2
Егор Питерский 1
Тобіас Джоунс 1

Як бачимо з наведеної таблиці, найкращим ньюзмейкером, очевидно, є Гомер, який перебуває в новинних стрічках уже принаймні 2800 років, хіба що от набув за цей час невластивого грекам прізвища Сімпсон. Але навіть він поступається в медіапотужності Оксані Забужко.

Начебто посів належне місце й Юрій Андрухович. Навіть якщо серйозні романи, а від пана Юрія всі чекають саме на такі, чомусь пишуться довше, ніж хотілося б, у автора завжди є змога надолужити резонансною колумністикою.

Коли ми нарікали на те, що український автор, на відміну від російського, не може прожити виключно на гонорари, і йому доводиться підробляти колонкарством та іншою журналістикою, ми не задумувалися ще й про такий, приємний, ефект від такого стану справ. Щоб нагадати про себе, йому іноді досить бадьорої публіцистики, а не нової книжки.

Російсьскомовні автори (для зручності виділені болдом), якщо не брати до уваги Андрія Куркова, починаються лише з 24 позиції Ладою Лузіною. Чому пана Андрія не варто брати до уваги, зараз поясню. Попри те, що він пише книжки російською мовою, вони останніми роками потрапляють на полиці книгарень одночасно одразу в двох мовних версіях, які за даними рейтингів продаються приблизно однаково. А з огляду на те «алаверди» прихованими посланнями, а іноді навіть персонажами, яке відбувається у нього з львівськими авторами, книжки ці ґрунтовно вписані саме в контекст української літератури, і без знання, скажімо, творів Юрія Винничука, ризикують залишитися незрозумілими. Але головне, найлегше до наслідування молодими авторами, я це для себе називаю «секрет Куркова», — у публічному просторі він послуговується переважно українською. І це відкриває йому шлях до всіх україномовних ЗМІ. Перевірялося саме українське написання його імені, тож усе чесно.

Байдуже, якою мовою написана книжка, важливо, якою мовою автор дає інтерв’ю.

З Ладою Лузіною теж не так усе просто, на шпальти газет вона потрапила раніше, ніж стала письменницею, бо була журналісткою популярного видання, але нехай уже буде так. Думаю, уважного вивчення наданого списку досить для того, щоб підтвердити тезу, запропоновану на початку цього дослідження.

Але тут же в людей, які хоча би раз вивчали зміст пересічної ятки з пресою в мовному аспекті, одразу ж виникає резонне запитання: але чому?

Періодичні видання, мовний аспект

Кілька цікавих графіків із дослідження Держкомстату України. На жаль, звіт за 2012 рік ще не викладено на сайті, лише до 2011, але дані й так промовисті.

Оскільки всі ті рецензії, огляди, анонси тощо щодо книжок друкуються передовсім у газетах і часописах, нас і цікавитимуть передовсім вони. Радіо й телебачення теж для письменників не закриті, особливо радіо, але це відхилить нас від теми нашого дослідження. Хоча так іноді хочеться відхилитися і прокоментувати потуги реанімувати книжкову програму на УТ-1 людьми, які не читають книжок, після звільнення Марини Бондаренко, яка ту програму створила, яле якось іншим разом. Отож, газети.

64 відсотки російською на 32 українською. А хто б сумнівався. Але в інших періодичних виданнях, зокрема журналах, в яких і друкується більшість книжкових оглядів, картина ще більш показова.

83 на 12 на користь російської. Баскетбольний рахунок. Одразу навіть починаєш пригадувати, що ж такого відбулося у 1995 році, що перевернуло усі графіки догори дригом. Спробуйте пригадати і ви.

Думаю, вже з цих двох графіків має бути зрозумілим, що – навпаки, здавалось би російськомовні українські автори повинні були б мати неабияку медійну перевагу. Але є одне але. Якби російськомовній пресі були цікаві саме вони, а не оті по-хуліганськи додані мною в список три богатирі московського постмодерну й три сестри-детективниці та інші сотні авторів, імпортованих на наш книжковий ринок Петрівка з Першопрестольної (я досить довго в цьому місці думав «….і з Петербурга», але перевірив репутацію статистикою, і виявилося, що пітерські видавництва займають лише 8 % російського книжкового ринку, а столиця – більш ніж 80 %, тож тільки Москва).

Ментальні особливості медій

Отож, знову парадоксально, місцева російськомовна преса обслуговує інтереси російського книжкового експорту, і аж ніяк не власного виробництва книжок російською. Хоча сама виробляється саме тут, і навіть філіали московських видань вимушені тримати місцеві редакції й додавати до назви «в Україні». То ж де місцевий патріотизм?

Імовірно, вони просто намагаються відповідати очікуванням своєї аудиторії, яка нізащо не повірить, що книжка гарна, якщо та не з Москви. Так стара графиня в «Піковій дамі» дивувалася, що романи можуть бути російськими, а не французькими. Повторюю, про мову навіть не йдеться. Скільки б українські російськомовні автори не вигравали престижних премій в тій же Росії, це не впливає на загальне уявлення земляків, що все хороше може тільки бути привезеним з Москви, як мода на акання в українських радіо-діджеїв. Якщо ж про мовний аспект таки згадати, в української книжки не залишається жодного шансу достукатися до цієї аудиторії, теоретично двомовної.

Доходить до смішного. Редактор російськомовного (але українського!) журналу в статті, присвяченій українській (!) літературі згадала прізвища 14 російських класиків і сучасників, урівноважених самим лише Шевченком. Про всю іншу українську класику лише безособово зауважила, що вона неактуальна. Ну так, непрочитане завжди неактуальне.

З іншого боку варто зрозуміти і журналістів російськомовних видань. Хіба може написати щось цікаве Нечуй-Левицький, якщо про нього жодним словом не згадав Віссаріон Бєлінський? Шевченковим же російськомовним спробам взагалі довелося чекати на народження критика Бузини. Так і престиж видання можна не втримати на належному рівні. Мати власну думку провінційному виданню ризиковано.

Для себе я порівнюю це із ЗНО. Так ось, центр зовнішнього незалежного оцінювання російськомовної літератури, на висновки якого і орієнтуються, зокрема, наші журналісти й редактори російськомовної преси, перебувають у Москві. А української – все ж таки в Києві. Все закономірно. Те, що для українця – центр українського всесвіту, для когось може залишатися третім (!) містом колишньої імперії, і цим теж можна пишатися. Таке миле, таке тихе, таке мальовниче місто. От би ще мєстних кудись прибрати.

Російськомовна українська література впирається у відсутність інституту літературної критики. Не в полемічному сенсі, як люблять говорити записні патріоти щодо критики української, а – цілковитої відсутності, починаючи з необхідної кількості кадрів. І справа навіть не в провінційності, а в тому що все конкурентоспроможне, що виросло в нашій провінції, миттєво перемикається на російський ринок, який, попри все, у вісім разів більший за український за тиражами, тож і гонорари критиків передбачає більші. Може, й не у 8 разів, але суттєво більші, не сумнівайтеся. Критики українські цієї спокуси не мають, бо ніхто їх особливо й не спокушає, навіть благословенна в уяві справжніх патріотів Канада, швидше, вдовольняється передруками з «материкових» видань, ніж замовляє тим же авторам щось ексклюзивне.

Ось, здавалось би, ну що та критика, хто її взагалі читає, а воно бач як – і 80% перевага в накладах періодики не сприяє, коли її нема. Мабуть, хтось все ж таки її іноді почитує. З тих, хто формує думку. Цього досить.

Користуючись тим, що закладка на дослідженні Держкомстату в мене все ще відкрита, наведу дані і по мовному розподілу книжкових накладів, де все геть поки що навпаки, українські книжки домінують, а про особливості української літературної критики поговоримо іншим разом.

Для тих, хто погано сприймає відсотки, наведу і графіки в абсолютних цифрах накладів, а не у відсотках. За даними Книжкової палати.

Кілька місяців тому багато видань передрукувало сенсаційну новину про те, що тиражі російських книжок в Україні збільшилися ледь не на 30 % відсотків. Про те, що так само збільшилися наклади українських книжок, вони промовчали, бо не було би сенсації. А що ви хочете – у медій свої закони.

Іноді хочеться, щоб обидва графіки тільки зростали. Кажуть, португальці, щоб закріпити колоніальний статус завойованих країн, забороняли колоніям виготовляти зброю, робити вино і друкувати книжки. Про мову видань у португальців не йшлося.

Терміни й визначення
Щорічний звіт агентства «Роспечать» про стан російського книжкового ринку міститься на 97 сторінках. Зрозуміло, що у короткій статті неможливо розглянути український книжковий ринок з такою ж докладністю. Обмежуються даними Книжкової палати, яка за своєю функцією (в Росії це теж так) займається обліком, а не аналітикою. Не треба вимагати від вольтметра, щоб він ще й креслив електросхеми, бо це впливатиме на точність вимірювання. Мабуть, так.

За активними обговореннями професійною спільнотою будь-яких аналітичних статей на книжкову тему, які вряди-годи з’являються в різних часописах, відчувається, що такої інформації ринку бракує. І це якраз і є якнайкращим підтвердженням того, що він таки є і функціонує.

Ми зосередимося лише на художній та дитячій літературі. І лише на власне українській, тобто писаній українською мовою, або якщо й російською, то виразно маркованій українською тематикою. З урахуванням того, що значну частку українського книжкового ринку становить російський імпорт, і більшість книжкових мереж викуплені росіянами, а також існують філії російських видавництв, які перевидають російські книжки «на місці», виразніших кордонів між двома ринками провести неможливо. Втім, делімітація кордонів географічних теж виявилася непересічною задачею для дипломатів, тож не варто дивуватися щодо книжників.

В цій статті ми спробуємо подати погляд на український книжковий ринок із погляду автора.

Автор як професія
Письменник Андрій Кокотюха нарахував в Україні всього 40 професійних авторів. Професійними при цьому він вважав таких, які видають по книжці кілька останніх років підряд. Якби умовою професійності було життя за гонорари, список, ймовірно, був би ще коротшим. (А якби головною ознакою обрали членство у Спілці письменників, список був би значно більшим, але майже без книжок, і взагалі без ринку.)

Втім, зрозуміти, що обраний паном Кокотюхою критерій незадовільний, можна і зі статистики тієї ж Книжкової палати. Так, у 2012 році вона завідчила видання 4044 назв літературно-художніх книжок (показник виріс майже вдвічі з 2005 року, включає в себе книжки і українською, і російською мовами, видані в Україні). Навіть з урахуванням перевидань, перекладів іноземної літератури тощо – це непідйомна задача для 40 авторів.

Пояснення полягає в тому, що професіоналізація праці авторів у нас так і не відбулася.

Про те, що українські автори гонорари отримують, але лише як приємний додаток до інших джерел доходу, можна здогадатися по тому, як поблажливо вони ставляться до піратів. Деякі, навіть автори першого ряду, для яких це аж ніяк не питання визнання, ще й досі пишаються тим, що їхні книжки «спіратили». Між тим, мені зустрічався вже не один розпачливий чи гнівний допис російських авторів про те, що пірати «вбивають професію письменника», що, очевидно, так і є, бо, на відміну від української статистики, російська показує стале падіння кількості виданих назв, починаючи з передкризового 2008 року. Вони втратили вже більше, ніж у нас взагалі готується до друку, бо починали падати з цифри 20 тис. назв книжок на рік. Тож багато російських авторів таки жили зі свого ремесла, а не з колумністики, редактури, перекладів чи геть не пов’язаних з красним письменством занять, як ось хірургія Олексія Волкова чи адвокатура Лариси Денисенко. Звісно, винні в цьому не самі лише пірати, але падіння російського ринку в графіках виглядає ось так.

Картина по накладах виданих книжок ще виразніша, але про це трохи пізніше. Зараз доречніше розглянути середній тираж однієї назви, бо він має якнайсильніший вплив на професіоналізацію ринку письменницької праці. Річ у тім, що за найкращих умов, автор отримує не більш ніж 10 % від ціни книжки (відпускної ціни видавництва). Нескладні калькуляції можуть визначити наклад, за якого авторові виникає економічний сенс «професіоналізуватися». Насамперед це стосується «жанрових» ніш ринку (детективи, фентезі, жіночі романи тощо), процес написання книжок у яких не розтягується на роки і становить кілька місяців. Для порівняння, вже згадуваний Кокотюха, взірець професійності й самодисципліни, пише кілька детективів на рік, останню книжку видав на гора за два місяці, в той час як «Музей покинутих секретів» Оксана Забужко писала 8 років. Звісно, прогодувати автора 8 років важче, ніж 2 місяці, попри ймовірну різницю в апетитах. І неквапний автор із більшою ймовірністю стане шукати інших джерел харчування.

Отож, середній наклад книжки однієї назви, який в усі роки невпинно скорочувався, для України в 2012 році становив 2300 примірників для художньої літератури і 2800 для дитячої (при старті з 5500 приміринків у 2005). Для простоти обрахунків можете порахувати, скільки коштує 230 примірників книжки вашого улюбленого автора навіть за ціною книгарні, а не видавництва, і прикинути, чи реально йому прожити на ці гроші, не займаючись нічим іншим. Для дитячих авторів рахуйте те саме для 280 книжок (550 книжок у 2005 році).

Наведені цифри не є свідченням «ненажерливості видавців», як хибно роблять із цього висновок пірати та інші прихильники «свободи буков», усі витрати й доходи більш-менш справедливо розподіляються між видавцями-поліграфістами-продавцями тощо, аж до виробників паперу включно, інакше ця система функціонувати не може.

Для порівняння наведемо аналогічний показник російського ринку: 2008 рік – середній наклад 7700 – всі в шоколаді, 2012 рік – середній наклад 5000 примірників – професія письменника зникає. Дитячим книжкам до цієї «межі професійності», на щастя, ще далеко.

Як бачимо, «нижню границю професіоналізації» в найкращі роки пододали лише дитячі українські книжки, де дійсно могла існувати своєю працею певна кількість професійних авторів. На жаль, не можу ні підтвердити, ні спростувати цього припущення своїми спостереженнями з життя, бо цікавився переважно «дорослою» книжкою.

Крім того, за нашими спостереженнями, певна професійна спільнота утворилася також серед українських перекладачів. Але пов’язане це не так з ринковими факторами, як з іноземним фінансуванням певних перекладних програм, що підняло рівень гонорарів перекладачів і в ринковому сегменті. Втім, я ніколи не бачив таких спрацьованих людей, як мої знайомі перекладачі. Кожного з них хочеться спочатку відправити на два тижні на море, і лише потім розмовляти. Втім, і на пляжі наш перекладач, швидше за все, перекладатиме на ноуті. В нашому випадку професіоналізація передбачає потогінну працю на конвеєрі. Ті ж, що і в детективника Кокотюхи, 2-3 місяці на книжку.

Як архаїзми з радянських часів сприймаються випадки, коли перекладач роками живе на стипендію десь у Німеччині, чекає на натхнення, за кавою наводить довідки в носіїв мови щодо всіх темних місць, щохвилини зазирає в словник синонімів української мови, підшукуючи найповніший відповідник до іноземного слова, і три роки перекладає Музіля. На ціну книжки на полиці це не впливає, але, мабуть, впливає на якість перекладу. Втім, український ринок знає і випадки «перекладу екзотичних мов із російського оригіналу», коли екзотичними вважаються всі мови, крім російської. Дозвольте обійтися без прикладів. Усі інші перекладачі якось живуть-можуть між цими двома полюсами, і декому з них вдається.

На жаль, не можу ні підтвердити, ні спростувати свого припущення щодо пов’язаності професіоналізації з середнім накладом 5 тис. примірників, бо українська Книжкова палата не виділяє перекладів окремим рядком.

Хто пише бестселери
Водночас, уважний читач може заперечити, що 2300 примірників – дуже оптимістична й неправдива цифра, бо стандартний наклад художньої книжки зараз впав із 2 тис.щось до 1 тис. примірників. І я скажу – саме так. Бо на середню цифру впливають бестселери – книжки, які з певних причин значно перевищують стандартні наклади, в останні роки українські бестселери, навпаки, впевнено «взяли планку» у 100 тис. примірників, і назви цих книжок у всіх, начебто, на слуху.

Уся непрогнозованість, привабливість, і, якщо хочете, азарт книжкового ринку полягає в тому, що 10% назв (авторів), дають 90% продажів. І передбачити це абсолютно неможливо, інакше «довгий хвіст» просто не існував би як явище — всі видавали б тільки бестселери.

Втім, просто взяти і подивитися за накладами, хто з авторів пише оті бестселери, для України – теж нетривіальне завдання. Варто співставити результати, отримані, здавалося б, за однакового підходу, рейтингом «Золоті письменники України», який проводила «Коронація слова», і дослідженням журналу «Фокус», як у читача закрадеться сумнів, чи один і той самий всесвіт описують ці два рейтинги.

Рефтинг «Золоті письменники України»

Отож, «Золоті письменники» шляхом опитування видавців та експертів визначили, хто з українських авторів з 1991 року мав сумарні наклади, більші за 100 тис. примірників, і в них утворився ось такий список, який ми подаємо одразу в порядку спадання частот пошукових запитів у Гуглі, хоча подавалися вони за абеткою. Просто хотіли пересвідчитися, що користувачам Гугля ці імена так само гарно відомі, як нам. Запити знімалися у той же місяць, коли оприлюднили список «Золотих авторів», російськомовні автори – в російському написанні, україномовні – в українському. Не вгадали ми мовну приналежність читачів, схоже, лише в Міли Іванцової, в якої перепрошуємо, але виправити вже не маємо змоги, це будуть вже дані за інший місяць.

Очевидно, десь серед них і слід шукати авторів, прийнамні здатних жити письменницьким ремеслом. Професіонали ж ринку, лише глянувши на цей список, одразу питають: «А де Андрухович?» – а ми вже звично стенаємо плечима.

Рейтинг жуналу «Фокус»

Втім, коли подібний список спробував укласти журнал «Фокус», просто запросивши дані Книжкової палати за 2012 рік, особисто в мене виникло відчуття, що він пише про якусь паралельну реальність та інший ринок. Річ якраз у розмитості всіх критеріїв належності книжки до українського ринку, крім критерію мовного. Треба бути доволі втаємниченою особою, щоб вгадати під французьким псевдо Сімона Вілар харків’янку Наталю Гавриленко, ще й знати, що її російські книжки вже видаються не в Москві, як колись, а в Харкові, щоб упевнено віднести її до українського книжкового ринку. Така біда з цим українським ринком: щоразу треба знати забагато.

Одразу виникає ще безліч інших методологічних питань, які в статтях, як правило, не розкривають. Ну, наприклад, чи враховувалися закордонні наклади Андрія Куркова та Оксани Забужко, коли визначали «найуспішніших письменників»? І таке інше. Але ось він, рейтинг за тією самою ознакою найбільших накладів українських авторів за 2012 рік за версією «Фокуса»
(мовою оригіналу)

Навряд чи слід вважати фактом української літератури книжку Ніколая Сєдого «Наєзд на щіпача» і подібні, хоча відкриття фокусівцями явища «книжковго шансону», безумовно, заслуговує на увагу, але я б відніс його до спеціалізованої фахової, а не художньої літератури. Втім, до української літератури не належить, а до українського книжкового ринку – цілком, бо книжку видано в Україні. Такий ось парадокс, і теж не останній.

Навіть самі фокусівці це побіжно підтвердили, коли поставили на обкладинку цього номера все ж таки впізнаваних читачами Жадана, Іванцову і Куркова, хоча чоловічий дует якраз завершав, а не очолював двадцятку. Так, парадокс, але в Україні можна бути невідомим автором бестселерів, і широко відомим автором скромніших за накладами книжок. Причини цього спробуємо з’ясувати трохи згодом.

Багато з цих парадоксів зумовлені подібністю укр-рос. ринків на марктвенівських сіамських близнюків, один із яких є членом товариства тверезості, а інший – гірким п’яницею. Не поспішайте звинувачувати тверезника, якщо побачили його п’яним у чопок, можливо, відмічав день получки не він, а його питущий брат.

Інформація від «КСД»

Втім, впевнено ставимо плюси тим авторам, які потрапили до обох списків (9 осіб), дивимось, у яких видавництвах їх видавали (двох харківських). І одразу ж запропонуємо ще один список, який люб’язно надала головний редактор в-ва «КСД» Світлана Скляр. Саме їхніх книжок серед бестселерів найбільше. Можливо, це нам розставить усі крапки на «і», бо всі диференційні чинники, які грали роль у попередніх рейтингах, можна буде винести за дужки, адже книжки видано одним видавництвом, продавалися через одну мережу тощо.

«На прохання Антона Санченка публікую топ-10 книжок “Клубу сімейного дозвілля”. Наклади кожної від 100 до 50 тисяч спадно, враховано продажі у каталозі, клубних магазинах і на клубному сайті.

1. Пауло Коэльо. Подобно реке
2. Ирина Сокол. 745 рецептов быстрого и легкого консервирования. Энциклопедия хозяюшки
3. Диан Дюкре. В постели с тираном
4. Вера Ольховская Шьем без подгонок и переделок. Универсальный курс кроя и шитья + выкройки в блистере
5. Лариса Мун. Защитная книга. Молитвы. Обереги. Обряды
6. Первый альбом нашего малыша
7. Книга ответов Ванги. Предсказания великой прорицательницы
8. Симона Вилар. Обрученная с Розой/ цикл “Анна Невиль”, переиздание в мягкой обложке
9. 200 блюд для сжигания жира
10. Светлана Талан. Когда ты рядом

Якщо розглядати лише продажі в Інтернеті, виключно художньої літератури, то 8–10 місця посідають Люко Дашвар «Биті є. Макар», Василь Шкляр «Залишенець», Ірен Роздобудько «Якби»
ось така паралельна реальність» Кінець цитати.

Зацікавлені цим феноменом (в топі книгарень нема жодної української книжки), ми поцікавилися й виявили, що книжки українських авторів в-ва «Клуб сімейного дозвілля» не завжди потрапляють у продаж у магазинах «Клубу…», а йдуть виключно до інших книжкових мереж, зокрема книгарні «Є», тобто виносити за дужки було, власне, нічого. Ну що ж, іще один парадокс ринку. На один парадокс більше, на один менше…

Рейтинг продажів книгарні «Є»
Якщо так, і всі дороги ведуть у «Є», то хотілося б запропонувати до уваги читачів ще один топ, отриманий саме з рейтингу мережі книгарень «Є» за період в один рік. Покази знімалися двічі на місяць, враховувалося місце книжки у рейтингу та тривалість її перебування в топах.

Якщо прийняти постулат «книга не може вважатися українським бестселером, не потрапивши у топ-20 книгарні «Є» хоча б на тиждень», шанси бути українськими бестселерами впродовж 2012 року мали 77 книжок. Наведу список повністю, щоб ви пересвідчилися, що велика кількість авторів, які потрапили до попередніх топів, у ньому присутні, і нарешті з’явився Андрухович. Хоча зникла Лада Лузіна, чому є своє поясненння.

Автори, які співпадають з попередніми рейтингами, також виділені червоним. «Зникнення Лузіної» пояснюється тільки тим, що її книжки виставлено в залі іноземної літератури. І цього виявилося достатнім, щоб вони загубилися. Втім, цей приклад також демонструє, як несолодко ведеться українським книжкам у російських книжкових мережах у одній на всіх шафі з написом «Українська література», і чому більшість українських видавців після років безуспішних спроб припиняє співпрацю з ними.

Хотілось би також звернути увагу на так званий «тихий бестселер» Мирослава Дочинця «Вічник», бо якщо попередні бестселери Ліни Костенко та Василя Шкляра публіка звично пов’язувала з гучними скандалами й казала «ну це ж позалітературні чинники», саме ця книга подолала планку в 100 тис. накладу без будь-якого галасу, до того ж, авторові ще й вдалося закріпити її успіх у кількох наступних книжках. За схожим сценарієм потрапив до рейтингу і «кавовий бестселер» Надійки Гербіш, яка теж вже написала продовження своїх «Теплих історій до кави». І теж вдало – знову в топах.

Отож, якщо врахувати звичай декого з авторів писати по кілька бестселерів одразу і відняти перекладні книжки несподіваного Рея Бредбері та всюдисущого Коельо, виявиться що авторів бестселерів у нас всього 35, і Андрій Кокотюха принаймні не помилився з порядком потенційних професіоналів. Втім, як бачимо, українські автори якось прилаштувалися задовольняти потреби ринку навіть у статусі аматорів, і решту з 4044 книжок минулого року написали без відриву від виробництва.

Коротко
Що ж до наслідків, які випливають з наведеного вище, для кожного сущого українського автора, і тих, хто лише збирається ним стати, хотілось би відзначити таке:
1.    Хочеш бестселерів – видавайся в Харкові.
2.    Хочеш продажів – пиши для домогосподарок.
3.    Професія письменника починається за 5 тисячами накладу.
4.     Професійні автори втричі продуктивніші за любителів. І втричі затурканіші.
5.    Якщо не можеш прожити на гонорари, зроби розумне обличчя: «пишу для нащадків».
6.     Худліт – не найбільший сегмент нашого ринку. Найбільший – поради про консервацію варення
7.    Коли грошима не пахне – і піратів не лають.
8.     Хочеш накладів – пиши російською, хочеш бути відомим – пиши українською.
9.     Хочеш всього і зразу – зміни прізвище на Коельо і пиши португальскою.
10. Що з українським автором не роби, він вперто продовжує псувати папір писанням книжок.

І наостанок — обіцяна кардіограма книжкових накладів російського та українського ринків, покликана засвідчити, що попри всю розмитість кордонів, ринки це все ж різні, і на них відбуваються іноді діаметрально протилежні процеси, хоча і міряють їх дуже схожими, практично ідентичними, вольтметрами. Тому мислити за аналогією доволі небезпечно. За аналогією вода, замерзаючи, стискається.