Анатолій Дністровий

В кожної людини є, на перший погляд, непримітна перевага: її життя належить кільком епохам (поетапно, паралельно чи навіть хаотично), різним за своїми цінностями чи темпом часовим проміжкам, різним відчуттям світу і розумінням себе в цьому світі, врешті-решт – різним мовам, які здатні співіснувати в межах однієї національної мови. Наприклад, моя бабця Леся з роду Сас, тернополянка в кількох поколіннях, пішла в школу ще за часів польського диктатора Едварда Ридз-Смігли. Вона бачила першу окупацію більшовиками Західної України, пережила окупацію нацистську, потім стала громадянкою СРСР і бачила розширення комунізму на Захід, застала розвал цього комунізму, врешті стала громадянкою незалежної України, побачила розбудову мафіозно-олігархічного капіталізму, який постійно лаяла. Коли я був маленьким, вона також мене часто сварила, використовуючи дивні слова ще часів свого дитинства – міжвоєнної Польщі, які я раніше не розумів, але які мені дуже подобалися, особливо тепер, коли виявляю їхню етимологію. Бабця дуже скупо розповідала про історичні епохи, в яких жила чи які жили в ній, і лише тепер, після її смерті, я розумію, наскільки мало розпитував, наскільки той «не мій» час усе більше стає цікавим, але мало вловимим.

За своєю суттю такі «різні» наші життя можуть бути і антагоністичними, і парадоксально несумісними, одне слово – не дуже подібними, однак багато в чому спорідненими, об’єднаними досвідом нашого перебування в них. Фактично, всі покоління проходять через це – в різні часи, в різні століття – кожне з них бачило власний «час перемін»: або брутальний, або більш-менш гармонійний, або незрозумілий для себе. Унікальність у цьому одна: кожен із нас має лише власний час, відмінний від інших. І відчуття чи розуміння цього часу в наших силах передати наступникам. Не кожен це усвідомлює, нехтуючи своїм часом, а тому, як Гриць із конопель, ганяється винятково за усім «інноваційним», котре, втім, уже завтра може виявитися наївним і примітивним анахронізмом. Я пригадую пристрасні сторінки спогадів «Вчорашній світ» Стефана Цвайґа, який із юнацьким трепетом згадував «золоті часи» свого дитинства та юності за імперії Габсбурґів і те, як цей час навіки змела буря Першої світової війни, а потім нацизму (для багато кого це також стало модною «інновацією» доби політичної модерності).

До чого я веду? Недавно я випадково почув по радіо культурологічну передачу, в якій ішлося про те, що теперішні покоління людей мало тренують свою культурну пам’ять, що така пам’ять – це також м’яз, який постійно слід розвивати, загартовувати й робити міцнішим. Європейці давно трепетно ставляться до визбирування найдрібніших «фраґментів» минулого, до їх упорядкування, до їх відтворення в панорамі якихось, хай і символічних, колишніх подій.

З цього приводу балканський письменник Джевад Карахасан написав якось блискучий есей «Пейзаж руїн як сад», у якому прагнення до культурної пам’яті він назвав «надією всупереч усьому». Попри те, що теперішній хай-тек невпинно поглинає фраґменти минулого, попри те, що скло, пластик і метал безжально наступають на любі нашому серцю «давні фасади», можливо, єдине, що залишається, – це надія всупереч усьому, яка і змушує займати оборону культурної пам’яті. Інакше всі ми будемо схожими на черепаху Чарльза Дарвіна, яка, проживши майже два століття, спостерігаючи за докорінними змінами, на початку ХХІ віку померла мовчазним свідком цих змін. А теперішні турбо-зміни є не лише докорінними, а й навряд чи досяжними для освоєння людським розумом: це об’єктивна константа і навряд чи мені варто повторювати думку низки соціологів. Майбутній читач прийде до нас, відійшовших, передусім за нашим часом і його «схопленням» у наших творчих практиках, а не за дилетанськими фантазмами авторів про нанотехнології, особливо в країні, де «лежить» наука, інноваційне виробництво разом із примітивною освітою та уявою цих авторів, які іноді навіть не підозрюють про власну анахронічність. Особисто я співчуваю тим, кого верне від свого часу, хоч би яким непривабливим він був.

Анатолій Дністровий. Фото Олександра Заклецького

15 червня 2005 року не стало Романа Бабовала, україномовного та франкомовного поета з Бельгії, який за світоглядом і письмом був близьким до українських поетів Нью-Йоркської групи.

Про творчість Романа Бабовала написано чимало яскравих досліджень, які визначають її як осібне явище в нашій поезії. Це взірець створення нової поетичної мови та уяви, особливо в таких умовах культури, які трішки обережно назву «сопливо-солов’їними».

Що це за умови? Це тяжіння над модерною українською культурою тіні нашої спізненої селянської нації, під яку особливо полюбляла (і полюбляє іноді досі) підпадати поезія. Сентиментальна туга, душевний надрив, колективні страхи, захоплення привидами героїчного минулого, милування природою та народною пам’яттю – приблизно ті складові, які живлять таку поезію, ті складові, з яких формувався і продовжує формуватися українській духовно-національний шансон, вражаючи, немов бацила, поетичне покоління за поколінням.

Україна завжди була багатою на таких шансоньє; і це навіть після двох світових воєн, ядерної зброї, не кажучи про докорінні трансформації, які пережила та переживає вся культурно-цивілізаційна матриця Заходу, включно з радикальною науковою епістемологією та не менш радикальними творчими практиками; і це навіть після низки докорінних перезавантажень поетичної техніки та поетики… після тих блискучих демонтажів, які зробив модернізм, аванґард, концептуалізм, постмодернізм…

Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Павло Гірник, Анатолій Кичинський, Павло Вольвач та цілі батальйони інших поетів із різних поколінь – усі вони є дітьми свого часу, дітьми спізненої селянської нації (нащадками відповідних цінностей), які співали і співають із різним рівнем таланту чи своєї «модерності», з різним рівнем використання нових поетичних технік… співають свій Великий і душевний національний шансон. Такий «чуттєвий романтизм» чимало європейських культур подолали ще в часи винайдення енергії пару чи індустріалізації. В тому й то весь прикол, що сучасна українська нація вже давно не селянська, але оця, скажемо дещо обережно – «консервативна культура» (національні шансоньє), й досі репрезентує її у фокусі традиції спізненої селянської нації.

Саме через це важливою є розмова про поетичний досвід Романа Бабовала. Мовна біографія поета особливо цікава: громадянин Бельгії, він почувався в українській мові, якою писав дуже багато, фактично «детериторизованим».

Це дало неочікуваний і цікавий ефект. Використовуючи реалії та образи, відомі українській культурі, особливо культурі спізненої селянської нації, Бабовал, утім, ніби позбавляє їх тих символічно-смислових контекстів, які століттями плекав душевний національний шансон низки поколінь українських поетів. Скажімо, образ соняшника чи інших рослин – це всього лише фіксація чітких речей, які мають конкретне, а не символічне значення; на чіткому розумінні речей свого часу так ретельно наполягав Ґадамер, із чим пов’язував можливість адекватного мислення, не кажучи вже про пошук істини. Душевний національний шансон, особливо в піснях і поезії, полюбляв робити з багатьох рослин символи та алегорії колективної пам’яті, переважно страждально-мазохістської, пов’язаної з буремними чи трагічними сторінками національної історії (червона калинонька чи червоні маки – алюзія на колись пролиту кров).

Відтак Бабовал у своїй поезії виривається за межі української етнографії та душевного національного шансону, особливо своєї доби – 1960-х, він узагалі відмовляється від усіх ключових українських трайбалістичних етнонаративів: релігійних чи героїчних, політичних чи побутових. Бабовал формує нові смислові вузли, і важливими інструментами його поетики постають не наївні пафосно-риторичні верески про Гонту, а сновидіння, психіка, пам’ять, асоціація. Цим він трішки нагадує Пауля Целяна (хоча й без екзистенціальної безвиході та надриву останнього).

Бабовал дуже істотно розширив можливості української поезії – і в плані звільнення від пафосу й риторики, і в плані поетики вірша, і в плані руйнування низки стійких метанаративів уже зачовганого, набридливого, але й досі тривалого національного шансону, з яким і досі, на початку ХХІ століття, асоціюється поезія у любителів красного слова.