Усередині червня Україна відновила міжнародні авіаперельоти. З початком липня відкриває кордони Європа. Щоправда, нас у переліку країн, яким дозволено в’їзд у європейські міста, немає, а отже, список країн для відвідування влітку для українців такий малий, що на поїздки закордон можуть зважитися лише відчайдухи, натомість для інших свобода подорожей поки що залишається мрією. І поки позначки на термометрі показують +30, а вентилятори зростають у ціні, як маски три місяці тому, уся екзотика, на яку найближчим часом можуть сподіватися люди без власного транспорту, — це відпочинок на городі та залюднені пляжі на березі Дніпра чи під Одесою.
Але літо — це маленьке життя, і ми дуже на нього сподіваємося. Добре, що у світі є неймовірна кількість книжок, де герої вирушають у неймовірні мандрівки. Тому маємо нагоду сьогодні подякувати авторам, які відправляють своїх героїв у пригоди різними країнами, а також режисерам, які ці книжки екранізують, бо добірка має на меті додати маршрутів цьому безпригодньому літу.
Троє у човні (не кажучи про пса!)
(автор — Джером К. Джером, режисерів — забагато)
Якщо ви раптом не чули про цю повість, то сюжет розкрито в назві — троє чоловіків із собакою сплавляються у човні Темзою, теревенять за життя та оглядають навколишні пейзажі. Приємна легка відпустка вихідного дня, коли нічого не треба вигадувати: кличете найближчих друзів, складаєте їжу для пікніка, відправляєтеся подалі від людей і безупину обговорюєте хронічні хвороби 30-літніх, епідеміологічну ситуацію й політичні плітки. Невмирущий рецепт чудового вікенду два в одному: чи цю книжку почитати, чи зробити так, як у ній запропоновано.
«Троє у човні» — ідеальна книга для читання у тривожні дні. По-перше, вона легка. Здобула популярності одразу після публікації, бо в час великодержавного пафосу у вікторіанській літературі знайшла свій особливий голос: розповіла про людей next door, таких самих, як і читачі. Без перебільшень, оповідь усе ж про британських джентельменів, але. По-друге, вона кумедна. Дивовижно: минуло 130 років, але читати її досі смішно. Автор іронізує над простими речами, що ніколи не вийдуть з буденної людської поведінки, характерами персонажів і випадковими зустрічними. По-третє, вона про дружню літню подорож — а хто з нас про це не мріє?
Сплавляючись річкою, друзі потрапляють у мільйон кумедних ситуацій. Дивишся на них, як у дзеркало, коли ще на етапі планування закладаються можливості для сварок із найдурніших причин. Чи коли всі так захоплені позуванням для фото, що не помічають перешкод і перевертаються в човні. Чи коли спочатку всі верещать від радощів, що їм у подорожі стався дощ і ось де справжня пригода, а потім під розмірковування про смерть від ревматизму кидають усе, аби якомога швидше добратися до гарячої вечері. Це саме той рівень авантюри, що його дозволяє собі середній поціновувач відпочинку на природі, щоб було що друзям розповісти, але й не втомитися занадто.
Усе це відбувається на тлі холодних вод Темзи. Час від часу друзі зупиняються на берегах, гуляють маленькими англійськими містечками, досліджують місцеві визначні місця: церкви, лабіринти, трактири й готелі. Романтика ночівлі в наметі, ранкового стрибання в холодну воду наввипередки, чаювання у очереті та випадкових човенних зустрічей.
Тому цю історію страшенно люблять екранізовувати — перший трисерійних фільм вийшов у 1920-му. Радянська двосерійна екранізація популярна й колоритна, але грішить співами й екзальтованим тоном. Британська того самого десятиліття більш наближена до тону оповіді, де друзі іронізують одне над одним, нескінченно бурчать, але врешті всі задоволені тим, що це сталося й закінчилося. У 2005 ірланський комік Дара О’Брайан у компанії двох своїх друзів і собаки зняли документально-комедійне п’ятисерійне шоу, де вони відправляються у тижневу човенну прогулянку за маршрутом з роману. Враховуючи, що на заставці Джером К. Джером обертається в труні, серіал зроблено в найкращих традиціях англійського гумору.
Талановитий містер Ріплі
(авторка — Патріція Гайсміт, режисер — Ентоні Мінгелла)
«Авантюрний роман» обіцяє нам обкладинка. «Трилер за участі психопата», невтішно хитаю головою я. У центрі оповіді Том Ріплі — симпатичний милий хлопець, якому страшенно не пощастило в житті, бо родичі до нього не ласкаві, грошей немає, життя немає, та й сам він вважає себе сірим і нецікавим. Інша річ — Дікі Грінліф, у якого і врода, і гроші, і статус, і легке ставлення до життя. Коли Дікі набридає товаришувати з Томом, останній приймає неочікуване рішення — тепер йому слід стати Дікі. І задля цього робить те, що зображено на обкладинці роману. А далі відкриває в собі неймовірний талант до імітування, щоб жити чудовим розкішним життям у особі Дікі.
Роман пробирає до кісток відразливістю й цікавістю до головного персонажа. Чуттєвий і прекрасний в екранізації, він нудьгуватий і нав’язливий за натурою. Том Ріплі вважає, що Том Ріплі не може змінитися, бо це особливість натури, персонажу, його рамка. Натомість він може бути легким і розважливим в образі іншого — треба лише цей образ узяти собі. Він не кровожерливий, як американський психопат, але його психопатичність лякає.
Щоправда, саме через тонку внутрішню організацію і спостережливість персонажа, багато читачів зчитують у романі не лише трилерну складову, а й отримують задоволення від споглядання героєм довколишнього світу. Том точно й детально сприймає усе навколо: як сідає сонце, квітнуть дерева, блищить вода, як гарно вбрана Мардж, дівчина Дікі, красу архітектури Риму, кольори нових міст і тонкощі мистецтва. Патрісія Гайсміт не загострює увагу на його психічних вадах, бо веде оповідь від першої особи Тома, а для самого себе він цілком нормальний. Тому цю психопатію легко не зчитати. А якщо не загострювати фокус на психологізмі роману й убивстві, можна не встаючи з дивану у відпустку з’їздити й побачити Європу його очима.
Саме тому екранізація стала неймовірно успішною. Поки Мардж у книжці незграбна, у фільмі Гвінет Пелтроу захоплює увагу глядача своїм шармом і стилем. Мет Деймон робить свого персонажа таким чарівним, що читач імпонує йому, навіть коли він власноруч убиває Джуда Лоу. Та й загалом це тріо в кадрі виглядає неймовірно. Кіно трохи розходиться з сюжетом книжки, але йому це не заважає. До того ж екранізація згладжує кути, щоб зробити історію цікавішою широкому загалу, тому пейзажів і краси тут більше, ніж саспенсу.
Старий, який читав любовні романи
(автор — Луїс Сепульведа, режисер — Рольф Де Хір)
Цьому тексту підходить прикметник теплий. І не лише тому, що події відбуваються спекотного літа в Південній Америці, а й через особливості написання та сюжетну лінію.
Антоніо Хосе Болівар Проаньо багато років живе в поселенні Ель-Ідиліо поруч із нащадками конкістадорів. Джунглі прийняли його, і саме тут він почувається комфортно. Він один із небагатьох, хто вміє читати, і ледве не єдиний, хто це любить, бо вважає літературу ліками від старості. Його поважають аборигени, до нього прислухається громада — він місцевий авторитет, якого шанують і називають просто Старий. Одного дня індійці привозять до поселення труп грінго, якого вбив ягуар за вбивство своїх кошенят. Ягуар іще декілька разів нападає на людей із поселення, тому місцеві жителі рушають його вбити. Звичайно, Старий залучений до цієї експедиції — він добре орієнтується на місцевості та вміє «читати» природу.
У центрі сюжету полювання на ягуара, але як зазвичай буває, головне — це лише скелет, на якому тримається оповідь про життєву філософію. Як Старий тут опинився? Чому його не прийняли до себе індійці, хоча вважають його рівним собі? Які спогади переслідують Антоніо довгими дощовими днями? Як загартовується характер? Читаючи про його норов і правила життя, пригадуєш, що не всі супергерої носять плащі, латекс, рельєфні м’язи й чорне блискуче волосся.
Підхід Старого до читання можна було б запатентувати як основу руху slow life — він смакує й обдумує кожне речення. Звичайно, його поведінка обумовлена тим, що нову книжку він отримує двічі на рік. Але ця його проникливість у душу кожного тексту, навіть непримхливого любовного роману, вражає — такий спосіб пірнути в душу героїв та емпатично отримати досвід, котрий із ним не стався.
Екранізація 2001 року здобула кілька нагород в Австралії, але загалом не отримала широкого розголосу чи високих рейтингів. Повільна й аскетична, її складно сприймати. Нелінійна оповідь у романі схожа на швидкоплинну річку спогадів, де один епізод чіпляється за інший, а у фільмі на туман — що-де-як відбувається, розумієш не одразу. Проте Річард Дрейфус чудово втілює образ Старого, а з Г’юго-містера Сміта-Вівінга вийшов колоритний заїжджий стоматолог.
Луїс Сепульведа писав роман з особистого досвіду життя поруч з індійцями шуару, тому приділяє багато уваги турботливому освітленню культури та звичаїв. Книжка повниться описами джунглів, особливостей взаємодії людини й природи, пошуками справедливих стосунків і поважливого ставлення. Письменник помер 16 квітня внаслідок ускладнення від коронавірусної хвороби.
Террор
(автор — Ден Сіммонс, режисер — Серджо Міміка)
Прокладення Північно-Західного морського шляху через полюс, що поєднував би Тихий та Атлантичний океани, було способом спрощення торговельних стосунків і метою для авантюрних мореплавців, які бажали прижиттєвої слави. У середині ХІХ століття кораблі «Еребус» і «Терор» під командуванням досвідчених та амбітних капітанів сера Джона Франкліна та Френсіса Крозьє вирушили в експедицію з пошуку цього самого шляху. Що такого сталося з командою, що всі 129 осіб екіпажу загинули, не досягнувши мети? Річ лише в холоді чи тут залучені інуїтські духи?
Сюжет базується на реальній історії загиблої полярної експедиції 1845–1847 років англійського дослідника Джона Франкліна. Тобто заспойлерити сюжет неможливо — усе закінчується погано, і це не секрет. Але як саме погано, чому погано і що з цього насправді погано — ось де кістка зарита. Усі ці роки мореплавці намагалися відтворити реальний хід подій, але Ден Сіммонс випередив історію й запропонував власну версію у 2007 році. З шматочків інформації письменник складає роман, де через брак деталей і логічного пояснення з’являються містичні деталі. Кораблі знайдуть лише у 2014 році й світ упевниться, що горору в історії достатньо було й без художніх домислів.
Читачеві цікаво спостерігати за соціумом в умовах замкнутого простору — як люди тримаються за усталені норми, звички й забобони, щоб створювати ілюзію повсякденності та спокою. Замкнений простір при цьому не лише фігурально, а й буквально (льодом) здавлює людей. Тобто «Терор» — це не лише назва одного з льодоходів, а також стан, у якому перебуває команда.
Цей роман сподобається людям, які цікавляться арктичними експедиціями, поціновувачам містичних хорорів і саспенсів. А також фанатам холодних температур і льоду — текст дихає морозом і наче підсвічується полярним сонцем. Засніжена невідома територія виступає як простирадло для проектора кожної слабини у внутрішньому стані команди, і відтворює його, наче масштабуючи. Очікуйте на морозні сни під час читання.
За висвітлення британської експедиції взявся британський телеканал. Сюжет, як і в книжці, плаває від сучасних подій до минулого і цим трохи збиває з глузду, бо персонажів занадто багато. З передачею атмосфери — саспенсу та холоду — серіал упорався. Око відпочиває на цих сліпучих пейзажах, оманливих сонцях і величезних айсбергах. Але побачити красу крижаного латаття може бути складно, бо в п’яти із семи випадків у ньому гинуть люди. Світло експозиції лише сліпуче чи підвально-темне. 10 серій по 45 хвилин, охоплених снігом для тих, кому надто спекотно.
Опівнічні діти
(автор — Салман Рушді, режисерка — Діпа Мехта)
Найбільш коронований Букерами роман, якого вистачить до кінця карантину. Про його сюжет не втомлюються розповідати вже майже сорок років! Народжений опівночі дня незалежності Індії Селім Сунай у юному віці починає чути голоси і швидко приборкує дар, щоб чути того, кого сам бажає. Одного дня він дізнається, що окрім нього ще майже 600 дітей, народжених тієї ночі, мають магічні сили різного гатунку, але лише він може їх об’єднувати. Селім переконаний, він — історична постать для своєї країни і вбачає у всьому деталі на це підтвердження. Словосполучення, що вживають у рецензіях на цей роман: магічний реалізм, постколоніальна література, найвпливовіша книжка останніх десятиліть.
Подорож у цьому романі багатошарова. По-перше, буквальна — герої пересуваються між Індією та Пакистаном літаками, автомобілями і примарами. Рушді робить багато зупинок на описі побутових і культурних особливостях, подекуди перетворюючи все на гіпертрофований карнавал. По-друге, історична — текст охоплює великий проміжок часу й оповідає про перехід Індії від британської колонії до становлення незалежності. Щоправда, вважати роман достовірно історичним не варто — письменник дозволяє собі суб’єктивні вольності й навіть буквально говорить про свої помилки в тексті.
Під обкладинкою перебуває один із найважливіших текстів сучасності, що неймовірно колоритно вміщує в собі величезний пласт історії, культури та суб’єктивного світосприйняття, відкриваючи невідому територію західному читачеві. Оскільки на долю Рушді випало велике переслідування за «Сатанинські вірші», губиться той факт, що через «Опівнічних дітей» він також мав кілька проблем. Наприклад, Індіра Ганді подавала в суд на письменника, а громада країни намагалася заборонити йому в’їзд до країни. Таке собі іронічне перегукування з провідною темою про вплив однієї людини на націю, як на сім’ю.
Екранізація з’явилася 2012 року і на загальний подив її не заборонили в Індії. Над адаптацією тексту працював сам Рушді, але читачі багато чого не знайдуть у сюжеті. Фільм сприйняли спокійно — стрічка отримала чотири міжнародні премії, але не було жодного ажіотажу. Кіно триває майже дві з половиною години, має жваву динаміку і цілком зрозуміле для тих, хто не читав 700 сторінок роману. Щоправда, фільм губить загальний шарм містифікації, живого голосу, що оповідає суб’єктивну, сповнену алегорій і відступів історію свого життя крізь призму країни й навпаки. І хоча оповідачем є сам Рушді, захвату екранізація не викликає. Щоправда, надія не згасає, бо у 2018 права на зйомку серіалу за романом купив Netflix.
Післямова
Три з п’яти романів доволі тривожні, але з нами стався 2020-й, тому, можливо, вони лише приємно полоскочуть зморені нерви. Про всяк випадок кілька напівбонусів:
– і в романі Джона Керуака «У дорозі», і в його екранізації є дорога, але немає яскравих подій, якщо не брати до уваги екзистенційну кризу й наркотичний секс;
– «У диких умовах» авторства Джона Кракауера та режисури Шона Пенна пропонують дуже багато подорожей у спробі позбутися минулого;
– у есе Джеймса Тербера «Таємниче життя Волтера Мітті» немає нічого того, що вражає глядачів екранізації 2013 року;
– «Літню книжка» Туве Янссон не було екранізовано, проте там є приємна подорож бабусі з онучкою на самотній персональний острівець;
– і жирна крапка у вигляді абсолютно не тематичного твору для читачів ЛітАкценту «Їж, молись, люби» Елізабет Гілберт — для глибинного відпочинку голови.
Якщо всіх цих мандрів вам недостатньо, зазирніть ось сюди — у своєму путівнику Богдана Романцова рекомендує ще три літературні маршрути.
