Золотий перетин, або У природі немає симетрії: рецензія на «Амадоку» Софії Андрухович

 

Понівеченому на фронті бійцю приписали «палені» транквілізатори й у нього почалися галюцинації. В одній із них він пливе на порожній труні. Настільки іконічної відсилки не можна не помітити. Білий Кит розтрощив «Пекод», одержима полюванням на Мобі Діка команда загинула, Ізмаїл вижив: зачепився за труну-поплавок, що її приберіг для себе друг. Його от-от підбере «Рахіль», мати, яку вб’є народження дитини. І Мобі Дік не нападає, він до останнього намагається уникнути зіткнення з людьми. Ізмаїл виживає, щоб розказати нам історію Мобі Діка. Білого Кита сучасні автори запрошують у свої твори часто, цей символ настільки багатозначний, що його гріх не використати грамотно. У тих галюцинаціях пораненого чоловіка, припущу, алюзія на Білого Кита стає «рецептом» спогаду й пам’яті.

Пам’ять (історична, культурна абощо) вислизає від нас, вона не має на меті обвалюватися всією вагою на наші утлі човники. Спогад (індивідуальний, травматичний тощо) чіпляється за кожну порожню труну. Мертві матері породжують живих дітей, що житимуть відтак їхнім життям. І ясно, що має бути той, хто вміє розказувати історії, це – найголовніше.

Не тема, не ідея, не послання, а історія – і мистецтво розказати цю історію так, щоб і тема, й ідея, і послання вочевиднилися. Усе. Маємо рецепт успішного великого роману: мінімум складових доброї якості в руках професіонала.

«Амадока» Софії Андрухович.

Збирати цю головоломку можна з будь-якого випадкового пазлу, не обов’язково кутового.

Ось, наприклад, ровер. На одній із перших сторінок буде речення, воно стосується Богдана Криводяка, того пораненого вояка: «Його ваблять грабовий ліс на протилежному боці озера та стежки для катання на велосипедах». Протилежний бік озера відсилає до назви роману – озера Амадоки, до магістрального тут символу: найбільше озеро Європи, якого немає. Це озеро шукатимуть за підказками Геродота й Коперника двійко підлітків, хлопець і дівчина, а пригода, що мала бути жартівливою, ледь не закінчиться смертю юнки, яка начебто і спромоглася побачити на мить той утрачений світ. Їхні нащадки маритимуть тими болотяними водами Амадоки. Грабовий ліс не лише прозвітує: чоловіча сила тут є, бо ще росте такий ліс повільно й потребує болотистих ґрунтів, тож чоловіча сила є, але росте з гнилих джерел. І раптом велосипед. Що він тут робить?

У Богдана ретроградна амнезія після поранення, він нічого не пам’ятає про себе, він навчається наново ходити-говорити. Але то як їздити велосипедом – себто ніколи ніщо не забувається остаточно (навіть якщо хочеш забути чи мусиш). Ровер в «Амадоці» – про втрачені спогади. Тому коли Романа, яка після випадкової ночі з Богданом не тільки зближується з його батьком, а й видає себе за дружину чоловіка-без-пам’яті; коли ця жінка продає різні речі, щоб сплатити за Богданові операції, то хвацькому перекупщику категорично повідомляє: не продаю гірські ровери, колись доведеться ще, але не зараз. Ті машини не їй навіть належать! Їй ідеться не про велосипед, звісно що ні, а про чужі спогади, які вона присвоює. І в’їжджає разом із німцями-нацистами в містечко загін велосипедистів. «Це виглядало романтично», але от-от полинуть відчайдушні жіночі крики. А коли Богдан дізнається, що в бабиній хаті похазяйнував збирач-антиквар, повз проїдуть селяни на скрипучих велосипедах. Спогади зникають, пам’ять скрипить своєю дорогою.

І так, ровер – позірно випадковий образ, не педальований (даруйте). І так, роман можна читати «від велосипеда» так само, як і від будь-якої тут другорядної деталі, бо зроблено «Амадоку» дуже-дуже технічно… А справді не забувається, як їздити на велосипеді, га? Тоді чому про ті граби-велосипеди-озера, що на них дивиться чоловік із цитати, нам розказує не сам Богдан, а Романа, якій здається, що вона знає, на що там дивиться Богдан?

Знов таки, одна з перших сторінок «Амадоки», теж репліка про Богдана, уже його персональні враження: «Його просто заспокоювали їхні жести, їхні заняття, симетрія їхній звичок, ламаність зморщок на їхніх обличчях». Симетрія звичок і симетрія облич заворожує, бо він їх позбавлений. Звички-навички втрачені разом із обличчям. А нас спокушає не відсутнє, а наразі відсутнє. Його потворність: очні впадини мають різну форму, порушена вісь розташування очей, зміщений убік ніс і щелепа, порушені всі пропорції-осі обличчя: «що раніше так струнко й гармонійно складали його обличчя згідно з усіма законами золотого перетину». На місці гармонійного з’являється неправильне. «Неправильний» – найповторюваніше слово в історії Богдана й Романи. Богдана чарує симетрія, Романа розкаже йому про звабу.

Всю їхню історію, всю його історію ми аж до кінця роману знаємо тільки з її слів, вона майстриня оповідати байки, вірити їй не можна, а більше тут немає кому вірити. Навіть якщо в «Амадоці» йдуть відсилки до реального досвіду, то це буде досвід, уже опрацьований літературою: подібність історії про криївку до «Музею» Забужко вже підмітили, поневіряння Пінхаса часто-густо ре-цитують «Без долі» Кертеса, в убивстві з милосердя є відсилка до «Коханої» Морісон абощо; світ цей заселений історіями, яким доводиться вірити, бо як там було насправді, всі вже забули. Є розповіді Романи. І є одне Богданове око, вузьке, тьмяне, майже на скроні, і є друге Богданове око, велике, кругле, з атрофованими повіками, втиснуте в переламане перенісся; і ще ці очі до шпиталю були сіро-зеленими, а зараз вони карі. (А є ідеї, хто такий Богдан, що кричить у нічних кошмарах російською? Нам милосердно пожертвують тут кілька версій).

Симетрія – неправильна. Вона існує, вона заспокоює, вона вабить – і вона неправильна, бо по суті не існує, а вимагає бути реалізованою. Ірраціональна, як число Фі, як мрія, як надія. Симетрія неприродна (у нашому світі), а от потяг до неї – неправильний (у світі «Амадоки»).

«Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми». Це говорить Авель Бірнбаум, мудрий чолов’яга. Під час Першої світової його врятував Василь Фрасуляк. Під час Другої світової Василь був у команді, яка розстрілювала євреїв Бучача, і Авеля серед них. Ой ні, не убивав, ну, просто рив могили і грабував. Там узагалі ніхто не вбивав. І нікого не вбивали. «Такого не було». Авелевого сина, спотвореного й озвірілого (слово «звір» у «Амадоці» важить безкінечно, це один із тригерів), привела додому Василева донька, через шпаринку у сховку він розповідатиме їй те, що пам’ятає, і те, що вона відтак мусить запам’ятати. Василевого правнука – спотвореного й озвірілого – привела додому жінка, яка йому розповідатиме те, що він мусив би запам’ятати. І знову до програмної промови Авеля: «Цей порядок мудрий і єдино можливий. Якщо його не порушувати, людина житиме в щасті та спокої, на радість собі й іншим». Порядок, про який Авель говорить, – симетрія, але не симетрія аналогій, а симетрія еквівалентів. Майже схоже, майже те саме, тільки не те саме, а зміщене на кілька міліметрів убік, поближче до місця перелому.

Шрами. В Уляни, Богданової баби, пошрамовані зап’ястки. Такі самі шрами – у Галі Красовської, Зоїної матері. У самої Зої – шрами на обличчі. Такі ж у Богдана. Такі ж у Пінхаса, коханого Уляни. У Романи є шрам на попереку й животі. На животі ж – у Богданового батька. Шрами від нагайки залишилися, либонь, на попереку і животі Мішке, близькій Пінхасу. Поранення стегна отримав Авель, батько маленької дівчинки Фейґи, й упівець Матвій Криводяк, який опікувався в лісі дівчиною Галею… Достатньо про неправильну симетрію?

У романі синхронізуються не тільки образи-символи і сюжети, а й окремі картини. Цією «гармонією» нам натякають на котрийсь із фрагментів біографії героїв, про який прямо говорити чи зарано, чи незручно, чи непристойно, чи – що головне! – недозволено.

До прикладу така картинка. Голос Авеля, який зараз заб’є теличку (Авель – шохет) нагадує малій Уляні голос батька Василя, коли той схилявся над дитиною і бажав їй добраніч. Прикметно, роботу Авеля Улянка спостерігає потай, вона робить щось недозволене, що тільки посилює «недозволенність» такої аналогії. Зміст такий: цієї миті Уляна познайомиться з Пінхасом, ця зустріч запустить усю історію. Вона мала не статися, вона табуйована, вона нечиста (у широкому сенсі).

Чи така картинка, скажімо. На похорон Уляни прийшла племінниця її коханця й коханка її сина (за збігом обставин), під час поминок жінка втратила свідомість. Богдан бере жіноче тіло на руки і кладе на ліжко Уляни. Він відчуває холодний піт на шиї жінки, але його руку вона затиснула стегнами, що пашать. Жінка от-от досягне оргазму. На тому ліжку помер Улянин коханець. Картинка переходить на Уляну в труні: застиглу, спокійну, холодну, схожу на воскову пелюстку. Богдан піднесе змокрілу між стегнами жінки руку до свого лиця. Улянка запускає руку в спітніле волосся Пінхаса і злизуватиме холодний піт із руки. Зміст же такий: сексуалізовані тіла в цьому світі мають свою пам’ять, некеровану, хтонічну й порівняно з усім іншим – чесну.

Або зовсім прозоре: марять троє поранених бійців в одному замкненому просторі, один паралізований, другий утратив око, третьому розтрощило кінцівки. Дві ідентичні сцени – одна відбувається у воєнному шпиталі, це атошники; друга в криївці, це упівці. Прозоре, зміст очевидний. Хіба що містить не таки очевидний омаж трьом старим жінкам у зачиненій кімнаті (то сестри Фрасуляк), які рачкують, шукаючи гвинтик від окулярів, і намагаються знайти щось спільне у своїх неузгоджених спогадах про страшні убивства за їхньої участі. Ці троє – мойри, сліпі жінки-володарки кінця фізичних страждань чоловіків.

Симетрія ця неприродна. Вона неприродна, як безсмертя і на правах безсмертя: «Може, якраз у цьому криється справжнє безсмертя: мотиви і наслідки дій померлого продовжують вібрувати у мотивах і діях живих, не маючи шансу стихнути?».

У теоріях пам’яті в такому випадку говорять про прекарність. Про людей, які ходом історії в трагедіях «призначені» на роль жертв і про те, яку етичну силу має момент усвідомлення своєї приналежності до прекарних чи добровільної причетності до них. Усі герої «Амадоки», без винятку, осмислюють свою прекарність: якщо є щось, за що їх карають, у чомусь має полягати їхня провина, так? І може, як не в історії твоїх батьків, то в біографії Сковороди, Домонтовича, Пінзеля знайдеться причина, чому тебе просто зараз життя тагяє по березі озера спотвореним обличчям…  Е ні, справедливість, знаєте, до пам’яті жодного стосунку не має, ці поняття – з різних директорій нашого буття. Прекарність: це не «тому що», а «заради того щоб». Вона працює в архіві, він археолог, вони за професією й самовизначенням мусять дошукуватися причин і доказів. А навіть їхні безпосередні любовно-подружні стосунки ґрунтуються на обмані й викривленні реальностей хибними спогадами. Брешуть обидва, коротше.

Усі персонажі «Амадоки» перев’язані, переплетені, впливають на життя один одного. Який шанс зустріти випадково свою єдинокровну сестру, яка водночас воліє стати твоєю дружиною? (А які є ще версії, хто така Романа? Окрім доньки Зої, вона може бути ще онукою Мішке хіба – якщо до щілини між зубами і шрамів придивитися). Яка ймовірність, що твоя коханка – названа онука мужчини, що сприяв твоєму народженню, ув’язнивши твоїх біографічних батьків, і дочка врятованої твоїм дідом дівчини, у брата якої була закохана твоя мати? «Є стежки, яким не можна перетинатися. Є світи, які можуть існувати лише відокремленими один від одного» (це ми знову Авель Бірнбаума слухаємо, одночасно визнаючи його теоретичну правоту й на практиці доведену помилку). В романах пам’яті до такого прийому вдаються часто: раптові зустрічі в майбутньому, передбачені минулим, снують нитки долі. Коли таке робить, скажімо, Софі Оксанен, їй віриш безумовно, бо пише вона про одне місто в маленькій Естонії, де така зустріч має реальний шанс відбутися. Коли таке робить Андрухович у географії від Бучача до Києва, то треба усвідомлювати: вона поміщає своїх героїв в умови лабораторного експерименту, їхні ітерації мають засвідчити чи спростувати якусь вихідну гіпотезу «дослідниці». Власне, і важить тільки гіпотеза.

Та невже ця гіпотеза справді полягає в тому, що «людям різної крові і різної віри» не можна змішуватися, що спроби поєднати такі життя ці самі життя винищує й за порушену заборону розплачуватимуться нащадки? Яке жорстке й імморальне, так, саме імморальне, послання. Саме воно тут звучить? Чистих від нечистих знову відокремлюємо? Бо якщо і сходяться через покоління ґвалтовно розділені коханці «різної крові» (символічно сходяться, ясно), то порушення табу мусить бути колосальних масштабів інцесту, не менше. Ми справді про це читаємо? І з частини про 18 століття Пінзель, Сковорода і Баал Шем Това тоді дійсно творять ідеальну ситуації «селекції», не-перетину, коли троє рівновеликих різної крові й віри тримаються кожен свого Бога, а той відповідає їм усім одночасно, бо славлять-то гармонію світу… А давайте тут же про це послання забудемо, бо книжка ж – про богоспасенний дар забувати. «Якщо воно там заховане – на те, отже, воля Божа. Ми прожили дотепер без цього знання, проживемо й далі».

Три головні історії «Амадоки». Сучасний Київ: жінка опікується пораненим бійцем АТО з амнезією. Бучач 1940-х: дівчина рятує під час Шоа хлопця-єврея, у якого закохана. Київ 1930-х: чоловік закохується у дружину друга, та відповідає на його пристрасть (це історія Віктора Петрова й Софії Зерової). В одній із розмов «Амадоки» персонаж вигукує: «Я вам не вірю. Я не хочу знати». Ідеально! Недовіра і невігластво, що мають забезпечити спокій окремої людини і стабільність спільнот. Бракує на позір хіба компоненту «Я не пам’ятаю», але ж «не пам’ятаю = не вірю + не знаю». В цьому спектрі можна розташувати і три сюжети роману: Романа і Богдан нічого одне про одного насправді не знають і знати не можуть; Уляна і Пінхас – це стосунки довіри: зрадженої довіри (якщо вам так подобається) чи вищої жертви довіри (якщо так хочете). І нарешті історія Віктора Петрова, у якій загадок більше, ніж відповідей, – це сплав невіри і невігластва, який прагне стати забуттям. Як забувати те, чого й не знав? Повірте, нелегко. Забування стає благом тільки тоді, коли воно симетричне: злодій має право забути після того, як забуде жертва. Тоді ми це називаємо «прощенням». Інакше маємо справу з «карою».

А я ж уже казала, що головні герої «Амадоки» караються, хоч і зі шкури пнуться (буквально) в домаганнях, щоб ми оплакували їх як жертв, правда? І ми ж уже згадали, що жодній людині в просторі роману вірити не можна категорично, так?.. Щоб вижити у великій воді, вчепившись у чужі гроби, ті мають бути порожніми.