Час вимушеної ізоляції всі сприймають по-різному. Чийсь темп пришвидшується, для інших навпаки настає період slow life, коли у фокусі тільки найважливіше. Якщо говорити про українців, ми стали, принаймні так здається мені, кращими. Підтримуємо локальних виробників, одягаємо маски, думаючи не лише про близьких, а й про перехожих на вулиці, створюємо благодійні лекційні проекти, аби допомогти іншим пережити карантин. Ми солідаризуємося й підтримуємо стосунки на відстані, частіше кажемо «я тебе кохаю», «підпишімо петицію на захист нашої сфери» і «тримай антисептик».
Або це знову – про життя в нашій культурній бульбашці. У будь-якому разі, я вірю, що не лише коронавірус, а й позитивний приклад передаються від людини до людини. А ще передавати можна прочитані книжки, головне – дотримуватися правил безпеки.
Том Ґолд. Печемо з Кафкою
«Печемо з Кафкою» Тома Ґолда – одна з небагатьох торішніх книжок, які я дуже хотіла додому. Це навіть не комікс, а метатекст: Ґолд осмислює книжки, популярну культуру й візуальну традицію, чим жанрово наближається до видання «Зрозуміти комікси» Скотта Макклауда. Тільки от «Печемо з Кафкою» – все ж здебільшого про літературу й літературне.
У невеликих оповідках (кожна – до десяти кадрів) Ґолд іронізує і з процесу редагування художніх текстів, і з писання. А ще – створює мальовані міні-рецензії на чужі твори: від «Оповіді служниці» до «Гамлета». Автор дарує нам усе те, чого так бракує в карантинні часи: безпосередню розмову про текст, простір тотального розуміння, крихітний клуб, де ми можемо бути собою. Де мишці Дивуйко болить граматика, люди переймаються святкуванням «п’ятдесятиліття відомого поета», а книжки переживають за рецензії на них же. Гумор Ґолда – напрочуд інтелігентний, він ніби запрошує у свій вишуканий клуб шотландських джентльменів, де говорять про екранізації «Бурі» й поетику Балларда (а не про пандемію та санітайзери).
І втім, шотландський ілюстратор – переконаний антисноб. Він глузує з усіх, хто вважає, що книжки – це вам не абищо і говорити про літературу, розуміти (складну) літературу можуть тільки високочолі й втаємничені. Його комікси – про доступну, демократичну розкіш й насолоду від процесу читання. Ґолд створює історії про історії за допомогою візуальних засобів, економних малюнків без зайвих деталей, а це вже – повернення до джерел, до того, який вигляд мали оповіді ще в часи печери Альтаміри. Однак при цьому художник постійно звертається до теми технологічного майбутнього: його малюнки населяють нанороботи, бібліофіли-андроїди, навіть орангутан, що здобуває поетичну премію Еліота (до речі останнє має статися вже цього року, тож чекаємо).
У коміксах Ґолда хочеться лишитися: потрапити в будинок для завершення роману, поговорити з Чарльзом Діккенсом (хоча ні, з ним не хочеться), познайомитися з феміністичним Джеймсом Бондом, який саме написав есе про Мері Востонкрафт. І хоча Ґолд створив цілий світ у «Печемо з Кафкою», цього виявляється замало. Тож підписуйтеся на його інстаграм tomgauld, якщо вам так само бракує літературної гармонії в цей час, як і мені.
Урсула Ле Гуїн. Ліва рука Пітьми
Урсулу Ле Гуїн я завжди сприймала як старшу подругу, в історії якої можна було втекти. Від дидактизму шкільної програми, від безгрошів’я ранніх 2000-х, від волів і марусь, які обов’язково помирали на руках своїх наречених. До Ле Гуїн я повертаюся в неспокійні часи, бо її світи досконало гармонійні, і навіть смерть там завжди на своєму місці – тобто в скрині, що її винесло на берег нескінченного моря. Один із найпрописаніших таких світів Ле Гуїн – планета Зима у профеміністичному фентезі-романі «Ліва рука Пітьми».
Посланець Ліги Світів Дженлі Аї прибуває на Гетен, або ж планету Зима, названу так через вічний холод, який там панує. Його мета – не так змусити гетеніанців приєднатися до глобального всесвітнього союзу, як дослідити місцеве населення, мінімально втручаючись у їхнє життя. Аї – не прогресор Стругацьких, а вдумливий і толерантний вчений на чужій території.
Гетеніанці нічим не нагадують людей: мешкають у вічному холоді, грають на дивних музичних інструментах, ніколи не висловлюють думок прямо (британці, проти них, – грубі варвари, не обізнані з етикетом). А ще мешканці Зими перші 22 дні свого місячного циклу позбавлені статевих ознак і сексуального потягу. Згодом настає короткий період пошуку партнера. Якщо симпатія взаємна, пара перетворюється на жінку й чоловіка, однак лише до кінця вагітності жінки. Потім вони можуть створити моногамний союз – кеммерінг, а можуть знайти інших партнерів. Така відсутність стандартного поділу на сталі гендери робить любовну лінію у тексті Ле Гуїн особливо цікавою, адже, згідно із законами жанру, новачок закохується в місцевого мешканця.
Так, замість патріархальної спільноти нам пропонують агендерну, однак і в ній актуальна проблема дискримінації. І якщо приводом для утисків не є гендер, лінією розрізнення стає сексуальність або й країна походження. Знайомо, так? Особливо сьогодні, коли ми на початку пандемії готові були «про всяк випадок» сахатися від людей азійського походження або тих, хто прилетів із Китаю.
Зараз, у часи імперського ресентименту по сусідству, Ле Гуїн звучить особливо актуально, адже вона не пропонує нам визначеного бачення певної культури, не обмежує авторського погляду одним-єдиним фокусом. В основі тексту – поліфонія голосів, різні бачення тих самих подій. Немає єдиного, немає правильного, є менш і більш гуманні рішення, а в основі всього – людяність як єдина безумовна цінність, навіть на планеті Зима.
Тексти Ле Гуїн повільні й образні, вони розгортаються, ніби клубки ниток, кинуті у воду. Яскраві плями на білому снігу під час королівської процесії, снігові бурі, гаряче пиво біля каміна – Ле Гуїн уміла повернути читачів в атмосферу вічного холодну задовго до того, як з’явився перший том епопеї Мартіна. «Ліву руку Пітьми» варто перечитати всім, кому забракло снігу цієї зими, хто нажахано готується до початку літньої спеки. І кому самотньо в часи вимушеної самоізоляції.
Алан Мур, Девід Ллойд. V значить Vendetta
У Франції комікси визнають «дев’ятим мистецтвом» і підтримують на державному рівні. У багатьох європейських університетах коміксам і масовій культурі присвячено окремі курси. В Ізраїлі, США й Німеччині комікси використовують у школах, щоб вивчати мови та прищеплювати дітям толерантність та повагу до інших. В Україні ж досі панує стереотип, що це беззмістовні мальовані історії, які відваджують дітей від читання, писання й всього хорошого, доброго, вічного. Однак із 1938-го, коли світ уперше побачив Супермена, графічні історії пройшли довгий еволюційний шлях, і зараз вони не менш (читайте: набагато більш) важливі для сучасної культури, ніж романи Олеся Гончара та оповідання Квітки-Основ’яненка.
1986 року разом зі сюжетною аркою «Бетмен: Повернення Темного Лицаря» Френка Міллера і «Хранителями» Алана Мура в світі мальованих історій почалася епоха нуару, психологізму та суперечливих супергероїв, що отримала загальну назву Dark Age. У роботах цього періоду відчувається вплив таких графічних романів, як «V значить Vendetta», «Miracleman» Алана Мура (1982) і «Ronin» Френка Міллера (1983). Замість вічно оптимістичних історій про боротьбу, звитягу й перемогу, автори звернулися до тем насилля, суспільних проблем і недосконалості самої концепції супергероя. Саме тоді вперше вголос прозвучало запитання, яке вже кілька десятиліть хвилювало читачів: а чи потрібні світові супергерої? Чи не є вони рудиментом романтичного минулого, коли реальність ділили на полярні чорні й білі елементи? Що означає бути «не таким», навіть якщо твоя інакшість – суперсила? Чи може супергерой бути самотнім і навіть нещасним? Нарешті, що робить нас людьми? І все це не у форматі дидактичних повчань Панаса Мирного, а у вигляді яскравих малюнків та гострих діалогів. Саме про це – «V значить Vendetta» Міллера, альтернативна історія, яка надто нагадує сьогодення.
Події графічного роману розгораються у Великобританії 1990-х років. Ядерна війна знищила частину світу, і владу захопила партія «Північний вогонь». Найконсервативніша імперія Європи перетворилися на поліційну державу, якій протистоїть людина в масці Гая Фокса (і це все – задовго до появи спільноти гакерів «Анонімус»). Ми так і не дізнаємося, хто ховається під маскою, однак почуємо історію V – ув’язненого з кімнати № 5 концтабору біля селища Ларкгілл. Утворена на місці Британії тоталітарна республіка, безумовно, нагадає читачеві орвеллівську Океанію, а також Гілеад Етвуд: це жорстоко стратифікований світ, де за всіма наглядає таємна поліція («Палець»), ідеологічні новини передає радіо («Вухо»), за городянами спостерігають посланці «Ока», а за пропаганду відповідає служба «Рота». Партія, вочевидь, фашистського типу, ув’язнює не лише всіх незгодних, а й представників меншин: темношкірих, гомосексуалів, дітей ворогів. Саме з такого табору вдалося втекти V після численних тортур та медичних експериментів, під час яких йому вводили розчин № 5.
П’ятірка стає лейтмотивом графічного роману на всіх рівнях: від візуального до формального: звісно, головний герой – це новий Гай Фокс, а отже, вибухів не оминути, і не лише на «the fifth of November». Окремі фрази й назви персонажі промовляють ямбічним пентаметром (шекспірівський розмір), що підкреслює не лише тяглість літературної традиції, а й циклічність будь-якої історії, що завжди повторюється, однак щоразу – на вищому рівні. Навіть кохана героя на ім’я Іві, порятована V від поліції, – це також п’ятірка, бо ж Evey можна написати і як Ivi, а це ІV+I = V. Недарма їй доведеться взяти згодом на себе роль месниці. Кожен незгодний – це анонім, бо він – краплина в морі.
V починає зі знищення всіх причетних до тортур у таборі Ларкгілла – смерті будуть промовистими й символічними, як і мусить бути в текстах про помсту, – а потім переходить до руйнування репресивних інституцій. Однак це був би не Алан Мур, якби йшлося про звільнення міста і спільне прямування у щасливе майбутнє. Єдине, що може спільнота протиставити диктатурі, коли її звільняють бодай ненадовго від нагляду Ока, – це бездумне руйнування, вандалізм та анархію. Здобувши свободу від, люди не набувають автоматично свободи для, бо вже не вміють бути вільними (привіт від «Володаря мух» Голдінґа).
Так само амбівалентним є головний герой, чи то божевільний, чи рятівник людства. Маска із намальованою усмішкою (ще один важливий для творчості Мура образ) приховує обличчя людини, здатної до неймовірної жорстокості, хай і в ім’я абстрактної шляхетної мети. Його безіменність навіть після смерті – засаднича, адже це універсальний, архетиповий образ, кожен із нас – часом V. Який висновок? Повсякчас пам’ятати, куди веде шлях з добрих намірів. Мити руки і пильно стежити за владою.
