Дев’яності —важливий історичний період в історії України: час, коли революція перемогла і країна здобула незалежність. Епоха неймовірних політичних зрушень, що перевертає з п’ят на вуха людей від Ужгорода до Харкова, всотуючись у кожну шпаринку буденності, розриваючи звичні зв’язки між людьми, змінюючи ідеали й переконання. Масштаб змін такий, що його важко охопити. Тому у своєму романі «Іван і Феба» Оксана Луцишина розповідає цю історію крізь призму одного персонажа, який пройшов увесь шлях і змінив якнайрізноманітніші ролі.
«Іван і Феба» — третій роман Оксани Луцишиної. За її власними словами, ідея народилася ще у 2008-му, коли вона під час аспірантури в США почала записувати спогади про Закарпаття 90-х. «Це ще був час, коли працювала жива пам’ять — пам’яталися запахи та звуки. З часом таке забувається». Тоді ще не йшлося про історичний контекст — він з’явився після прочитання книги Соломії Павличко «Листи до Києва». Роман «Іван і Феба» вийшов друком до Форуму видавців у 2019-му й одразу спричинив багато шуму. Через головного героя, до якого неможливо ставитися однозначно. Через історичні період, який мало хто описував так детально. І через історію стосунків, що стала основою сюжету.
Роман оповідає про події в Україні 90-х крізь призму головного героя. В Ужгороді Іван вінчається з Марічкою, тихою поеткою, яка просить називати себе Фебою — за іменем грецького бога поезії. Іван не любить Фебу. Йому гірко і страшно. Він згадує, як вирвався у Львів й почувався вільним. Як вирувало його життя на підпільних квартирниках та в кав’ярнях за революційними бесідами. Як палке студентство привело його в Київ на Майдан, де він відстоював ідею незалежної України. І як він переміг. Чи так йому здавалося? Бо зараз же він в Ужгороді й вінчається з Фебою.
Роман «Іван і Феба» асоціативно хочеться порівняти з «Ромео і Джульєттою», але це лише гра слів у назві — жодної любові у творі Оксани Луцишиної немає. Лише страх та невпевненість. Права була Ганна Улюра, коли казала, що ми переживаємо втрату маскулінності в літературі. Головний герой у першому ж реченні постає перед нами розгубленим: «Якби батько тоді не поранив йому на руці сухожилля, то, може, в той понеділок Іван би таки втік з дому». Цікавіше стає, коли з’ясовується, що Іван хотів утекти зі свого весілля.
Оксана Луцишина обирає нехронологічну оповідь спеціально, аби погратися і з читачем, і з персонажем — публічно препарувати його. З самого початку Іван постає перед читачем слабаком — а як ще ставитися до людини, яка мріє втекти, але нічого не робить? Потім авторка наділяє його ТАЄМНИЦЕЮ. Щось страшне сталося в житті Івана в минулому, тому він інтригує й отримує кредит довіри. Авторка привідкриває завісу — ось студентство, ось Майдан, ось революційні настрої, і Іван отримує геройський контекст. Услід за цим його стає шкода через емоційні тортури. А під кінець коло замикається і ставлення до Івана повертається — він знову обирає втечу. Бо він завжди обирає цей шлях — шлях утікання. Отже, враження, наче герой розвивається, є, а розвитку — немає.
Але якщо розімкнути це кільце, що залишиться?
Хлопак Іван, виходець з ужгородської традиційної сім’ї й укладів, приїжджає у Львів на навчання (до речі, що він вивчає?). Підхоплений сучасними настроями, він увірував у свободу України, зачепивися за кітчеві картини богатирів і поїхав на Майдан. Він хотів стати героєм. Чекаючи на шалений супротив, чекаючи на активні дії — танки, вогонь, відкрите протистояння чи хоча би рукопашні двобої — Іван страшенно розчаровується, що нічого такого не відбувається. Натомість спочатку він сам на себе емоційно тисне зневірою та сумнівами, а потім за цю справу беруться «таємні агенти».
Тобто перед нами людина зламана. Йому потрібний не шлюб, йому потрібен психотерапевт. І дякувати Оксані Луцишиній, що він тут з’являється. У нього важко повірити, бо це 90-ті й Ужгород, проте.
Цікаво, що буквально головна героїня Феба отримує голос у книжці лише двічі: у форматі поетичного монологу — черговий референс до античної драми, та листа наче самій собі, схожого на сторінку зі щоденника. Тоді, коли Іван протидіє виключно внутрішнім демонам сумніву, Феба говорить зокрема про конфлікт із зовнішнім світом. У першому монолозі — цитатами приземлених батьків, які постійно нагадують про традиційне призначення жінки й ставляться до неї жорстоко. «Заткнись. Заткнись, ти, баба. Мале, а вже баба.(…) Заткнися зі своїми віршами. Ти тупа». У другому підіймає тему тілесності на прикладі візита до акушера: «Лікар крутить рукою у мене всередині, живіт заважає встати, студент дивиться невідривно якраз туди, де лікарева рука. Тепер студент уже уникає дивитися мені в очі. Так виховують майбутніх лікарів. Так виховують мужчин. Не дивитися жінці в очі». Це чудовий прийом. Цей голос настільки чужорідний в тексті — і історією, і стилістикою. Він промовисто говорить про місце героїні.
Загалом, у книжці є три сильних жіночих голоси: сувора закарпатська говірка матері головного героя Маргіти, палка феміністська постать студентського захоплення Івана Рози, та два монологи Феби. Що цікаво, жінка, у якій Іван знаходить тимчасову розраду — Мілена — голосу не має взагалі. Цікава тенденція?
За шаром людської психології та стосунків є ще один —історичний. За майже документальний опис подій «Революції на граніті» Оксану Луцишину читачі та критики ледве не на руках носять. Бо вона взяла цей важливий для незалежності України період і зробила його не просто контекстом твору, а одним із героїв. Принагідно, що в цьому описі революції легко відчитати всі українські Майдани. «Втримувати в собі Україну — це зусилля волі, це постійна робота» — говорять персонажі роману.
При цьому сама авторка зазначає, що для розуміння ситуації вона спілкувалася з Маркіяном Іващишиним, Ігорем Коцурбою, Тарсом Прохаськом та Роксоляною Шимчук, але їй не хотілося створювати ефекту історичності. «Я змінила прізвища, бо не знаю достатньо, щоб описати цих людей такими, якими вони є чи були, дати їм власні імена, тому що в житті це зовсім інші люди. Мені не хотілося, аби читачі плутали художній текст з реальністю», — каже Оксана в одному з інтерв’ю.
Читати роман непросто — це не книжка для втечі від реальності. Навпаки, 90-ті з тексту можуть викликати флешбеки навіть у тих, хто про цей період чув лише від батьків. Перша частини робить це крізь призму родини: сім’я тримається на зусиллях Магріти збудувати гніздо й ґаздувати в ньому, а з тими, хто не поділяє її ідеалів, вона «розмовляє спиною». Чоловік спився, чоловік доньки спився, донька розгубила норов, син привів додому ледащу поетку. «Головна метафора книжки — це родина за столом, яка або уся мовчить, або кричить. Радянські часи знищили сім’ю», — зазначає Оксана Луцишина під час зустрічі з читачами. «У грудях Іванові все переверталося, не знав, як називається те, що чорною парою вилазило йому з рота: чи гнів, чи біль, чи страх, чи розкаяння, чи провина. (…) І так само не знав він, що вивергала з себе Маргіта, відчував тільки, що чорнота її повніша та могутніша за його власну, що то справжня магма, гарячіша, ніж вогонь, — чорнота, згромаджена десятиліттями її тяжкого життя. І ця магма текла кухнею, текла вже цілою хатою, виповнвала собою простір, ось-ось заллє цілу вулицю, погребе їх усіх під собою…»
У другій частині «Івана та Феби» вирують революційні настрої, якими були охоплені Київ і Львів. Третя схожа на історичну хроніку: змінюється влада, відчуття перемоги спаплюжено. «Дожився. Тепер він стане заручником цього чоловіка. Нагадуватиме йому про Україну на званих бенкетах із високопоставленими церковниками, з цілим Московським Патріархатом. Буде героєм Майдану, незаплямованим стягом, ніби кредитом довіри. А найгірше те, що Данкулинець, можливо, правий. Що політика інакше й не робиться. Що все тримається на компромісах. Це ж не революція». Приходять бізнесмени-контабандисти, ментори з підприємницької діяльності, інтернет і відключення світла. Усе це разом із мадярсько-російським суржиком створює сп’яняючий ефект «виру пам’яті».
«Іван і Феба» — чудовий і складний роман, що залишає по собі більше питань, аніж відповідей. Головних героїв зводять поезія — Марічці необхідно перенести вірші з паперу на дискету. І жодної надії не було б, якби авторка одразу сказала, що Іван ту дискету розчавить. Із захватом, насолоджуючись. Як і Фебу. На тому історія могла б закінчитися, та здається, що саме так можна описати весь той період — любові тоді місця не було. Тоді було місце лише розчаруванню.
