Книжки — звісно, хороші книжки! — мають здатність розкриватися наново, вони не старіють, а іноді розкриваються новими пластами значень. Бо ж змінюється й сам читач: набуває досвіду, накопичує знання, обростає мозолями і шрамами.
Так, я дуже люблю романи Донни Тартт і планую прочитати їх кількома доступними мені мовами. Колись я купила український переклад «Щигля», бо хотіла мати вдома саме цю книжку, а кілька років по тому прочитала його — вже зовсім не на хвилі моди.
Я дуже люблю спогади видатних людей, котрих вдалося ще застати, бо трошки захопила часу, в якому вони жили. І це трошки про мене, а трошки вже ні.
А минулого тижня подивилася фільм «Додому», він спонукав багато думати, багато обговорювати, такий драматичний і неоднозначний. У цьому сенсі він наближається до мистецтва, адже соціальне мистецтво й має розбурхувати думки й дискусії, хіба ні? І тут раптом я усвідомила, що найцікавішим твором про сучасних кримських татар, відомим мені, залишається «Омріяний край» британки Лілі Хайд. Дуже дивно: дотепер ця тема залишається невідрефлексованою українською літературою. Чому так? Чи я чогось не помітила?
Зі сказаного й випливли три книжки, про які зараз пишу.
Донна Тартт. Щиголь
Досконалий багатошаровий роман, із тих, які можна перечитувати раз за разом, і знаходити непомічене, додумувати ті сюжетні відгалуження, які залишилися тут пунктирними лініями. Цьогорічна екранізація хоч і не справила сподіваного фурору, однак спонукала перечитати роман іще раз. На щастя, його перекладено українською; на щастя, це зробив Віктор Шовкун. Виглядає, що це найпопулярніша книга десятиліття, сучасна класика, яку неодмінно треба прочитати.
Ця книга послідовно відтворює переживання посттравматичного синдрому. Тео, головний герой, у дитинстві потрапив у епіцентр теракту; йому вдалося вижити, однак подальший його шлях є історією страждання й саморуйнації, намертво вживлених у особистість. Уявна любов до дівчинки Піппи, ідеалізація образу загиблої від вибуху в музеї матері, прив’язаність до такого ж ментально скаліченого Бориса, який стає його найкращим другом і залишається таким попри маніпуляції і зраду (окрема заслуга перекладача — відтворення засобами української мови Борисової неправильної англійської з домішками слов’янських мов, фактичний переклад українсько-англійської на українську), фіксація на випадково викраденій з музею славетної картини голландського майстра, яку неможливо ні тримати вдома, ані повернути — це випадкові точки, довкола яких Тео намагається вибудувати свою нову дійсність. Виходить у нього, сказати б, сумнівно; але принаймні дає змогу час від часу виринати на поверхню, щоб хапнути повітря.
І також це книга про непереборну силу мистецтва. Припнутий щиглик, зображений на картині Фабриціуса, переживає майстра, долає час, йому вдається вціліти в катастрофах і виборсатися з рук мафії. Він повертається до музею і продовжує приваблювати людей незбагненною силою. Його магію неможливо відтворити на репродукціях, до неї вдається наблизитися хіба що силою слова — не лише кількасторінковим описом, а кількасотсторінковим романом.
Віктор Шовкун. Життя в абсурді
Спогади видатного українського перекладача Віктора Шовкуна, давно вже випродані й відсутні в книгарнях (а отже, таки знайшовся на них читач?) цінні уже тим, що автор знайшов на них час і зумів цікаво й розлого розказати власну біографію. Це історія про життя з азартом і про величезну жагу пізнання. Розповідь про те, як самотужки виховати з себе суперперекладача й не втомлюватися дивуватись усім відкритим можливостям. Тут є і про Дмитра Павличка епохи розквіту журналу «Всесвіт», і про інтелектуально-богемну атмосферу редакційного й творчого кола. Про шістдесятників — іще нестарих, цікавих, успішних. Про те, як радісно відкривати нові й нові потужності мови і захоплюватися чужими успіхами в перекладі. Про секрети виживання в системі тоталітарного суспільства (робота, творчість, навчання, читання!) і про те, як ніколи не пізно відкривати для себе світ, коли нарешті відкриваються кордони — дуже мало журячись про втрачений час, дивлячись уперед, чудуючись звучанню мови у країнах, літературу яких багато перекладав і добре знав усі слова, та переважно лиш на письмі. Шовкун переживає хворобу, але, частково знерухомлений, продовжує подорожувати й відвідувати резиденції; і з щирим нерозумінням дивується, коли його закордонний друг не приїжджає в місто зустрічі, мотивуючи це депресивним епізодом. Ця книжка заряджає на власні звершення: сьогоднішній читач цих мемуарів усвідомлює всю палітру власних можливостей, особистих і професійних. І, звісно, мотивує перечитати класику в перекладах Віктора Шовкуна і його колег-сучасників. Він устиг стільки, що нам надовго залишилося.
Лілі Хайд. Омріяний край
Книжка британської журналістки досі залишається найповнішим художнім висловлюванням про Крим і кримськотатарську спільноту часів української Незалежності. Написаний 2008-го року «Омріяний край» так і не отримав належного рівня конкурента в сучасній українській літературі. Однак цієї осені нарешті з’явився резонансний фільм «Додому», знятий Наріманом Алієвим, який розвиває кримськотатарську тему і змушує рефлексувати глядача (він же часто — й читач) над неоднозначністю теми ідентичності й повернення на рідну землю. Знову — актуалізація проблеми як привід перечитати чи прочитати книжку.
1992 рік. Триває масове повернення татар на рідну землю, де уже живуть інші люди. Живуть давно й теж почали називати цю землю своєю. Колись полишені татарські домівки стали обжитими оселями приїжджих. Як тепер їх ділити? Де оселятися? Чому держава не бере у цьому процесі належної участі? Стільки відкритих питань. Так довго чекали повернення на цю землю, так великодушно їм дозволили це зробити, так дивно, що ніхто їх тут особливо й не чекав. Замість полишеного власного зручного життя в Самарканді тут — власноручне будівництво на голій землі, потреба вибудовувати стосунки із новими-старими сусідами на новій-старій землі. Ми бачимо цю історію очима дівчинки-підлітка Сафі, котра уявляла Крим із розповідей старших. І, звісно, не могла передбачити болісного процесу інтеграції та побутових незручностей. Авторка послідовно не ділить людей на хороших і поганих за національним принципом, однак дозволяє собі піднятися над контекстом і показати — залишивши висновки на розсуд читача — як освіта дітей відходить на другий план, бо батьки зайняті національним відродженням, як мати Сафі із жінки, яка займала високу адміністративну посаду в попередньому житті, стає господинею чайхани, як новий дім постає на території історичного заповідника, як громада засуджує зв’язок однієї з жінок із росіянином, хай і лояльним. (Патріархат і традиційність розквітають тут буйним цвітом; однак виглядає, що саме ці чинники зберегли спільноту і мрію про обітовану землю). Тут усі одне одному стільки заборгували, що не залишилося праведників. Заборгували й українці, яких тут майже немає і яких абсолютно не розглядають як представників держави: бо, як виявилося, так мало зробили, коли на те був час. І, як знаємо уже тепер, теж втратили цю землю. Теж тепер називають її «украденим раєм». І, може, теж колись таки напишуть про це.
