«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» – перша книжка Володимира Рафєєнка, написана українською мовою. Вона стала його рефлексією на місце маленького переселенця у великих метаморфозах гібридної війни. Війни, що позбавила письменника дому, але дала спробу знайти себе нового. Як він скористався цією спробою, можна оцінити вже у книзі, де аlter ego Рафєєнка – Габріель Богданович Габінський (Габа), проводить заплутаний екскурс між «нейронними зв’язками» свого розуму та приводить до дверей із відповідями.
Отже, асимілюючись зі столичним життям, переселенець Габінський – голений, сорокарічний викладач із філософії на філологічному факультеті, працює в супермаркеті торгового центру «Карматаун» десь між Оболонню й Героїв Дніпра, де розкладає по полицях овочі. Інколи випиває, страждає від зв’язку з жінками та розмовляє з Кобилячою головою. Життя Габи – суцільний безлад, відтворений у думках і діях, а дієслова та займенники, які переслідують його, лише додають хаосу та занурюють у світ «мондеґрінів» – незрозумілих слів.
Сильною стороною роману є символізм, який місцями перегукується із фольклором і допомагає створювати нестандартні образи. Це й ефемерна дівчина, у яку закохався Габа, Оле-Лукойє, запозичена у персонажа, що роздає сни у казках Андерсена; і окультний Гермес Трисмегіст; і наяда – русалка, якою стала дивакувата Сосіпатра; і сам Габа – даний богом архангел Габріель, що лишився на боці правди на противагу своєму братові Люциферу. Але культовим образом роману-переселенця є Кобиляча голова з однойменної української казки, яка озивається всередині й автора, і головного героя ще з дитинства, а також, можливо, озветься і в того, хто вирішить прочитати «Мондеґрін». Кобиляча голова стала тригером, який розбудив у головного героя його свідомість. Вона заговорила з ним знедоленою історією пращурів і саме через діалог із нею Габа переживає біль зцілення свого «я».
Болю і переживань у романі значно більше, ніж любові. Та й та нечисельна любов, яка з’являється на сторінках «Мондеґріна», завдає головному героєві гіркоти. Можливо, через потрясіння, з якими довелося зіштовхнутись переселенцю, у формі страждань було легше сублімувати свої думки та емоції. Але все ж любов є. Вона у Рафєєнка трапляється місцями наївною, коли він звертається до весни і цвітіння абрикос, місцями – витонченою, коли порівнює секс зі створенням картини, а місцями – кумедною, особливо в описах Сосіпатри.
Роман побудовано нелінійно. Постійні мисленнєві відступи головного героя додають неабиякої сумбурності. Їх доводиться розбирати й розмірковувати. Така заплутаність, що формує калейдоскопічну емоційну картинку, відсилає до прустового роману «У напрямку до Свана». Його Рафєєнко побіжно згадує в останньому розділі своєї книги та проводить паралель між Габою та Сваном, перетворюючи головного героя у Свена, що вже в одну мить базікає із культовим данським кінорежисером Томасом Вінтербергом. Така згадка, на перший погляд випадкова й абсурдна, підводить нас до того, що треба очікувати від роману, де сплески пам’яті, що виривають із реальності, ведуть до спілкування із власним внутрішнім Габою. А Габа – нетиповий переселенець (а може, й типовий, якщо відкинути стереотипи), він переймається питаннями непорозумінь між двомовними українцями, тотальним забуттям болючого історичного минулого, яке відгукується ще з більшовицьких 1930-х, проблемою осмисленого вибору, формуючи при цьому новий підвид людини – «людина проста переселена».
Глибокі переживання письменник часто розбавляє гумором та іронією. За ними він намагається замаскувати Габину, а відтак і свою розгубленість на шляху до отримання бажаних відповідей. Рафєєнко – письменник із окупованого Донецька, який тривалий час вважався надбанням російської літератури, потрапляє в екзистенційну кризу, занурюючись у двомовне й «безвоєнне» середовище Києва. Для нього столиця є новим суцільним мондеґріном, незрозумілим у багатьох сенсах, серед яких топовим залишається питання мови. Власне, мета розгадати її, розгадати себе й вилилась у роман.
Рафєєнко визначає «Мондеґрін» як ліро-епічну поему. Він відступає від класичної віршованої форми жанру, проте із наявністю ліричного героя не посперечаєшся. Подібне бажання підкреслює наскільки особистісним та емоційно-глибоким цей роман є для автора. Більш об’єктивно, зважаючи на самокопання головного героя у своїй трагедії, роман можна назвати екзистенційним.
«Мондеґрін» Рафєєнка не варто читати поспіхом. Хоча невеликий за обсягом, він потребує уваги та спокою. Достеменно слово «мондеґрін» означає незрозумілі слова в піснях. Воно жодного разу не трапляється в романі, окрім як на обкладинці. Проте мондеґріни за змістом, а не за формою, з’являються постійно. Тож етимологічний квест чекатиме ще той, адже без нього непросто буде увібрати суть загального «Мондегріна». Хочете зрозуміти – не нехтуйте незнайомими словами.
Насамперед роман Рафєєнка – для Рафєєнка, який, залишається сподіватися, примирився зі своїми терзаннями. Вже далі книга – для тих, хто довгий час не може знайти відповідей на особистісні питання, пов’язані з наслідками російсько-української війни та втратою не тільки території, а й ціннісних орієнтирів. І не обов’язково це переселенці.
Рецензію написано в рамках навчального курсу ЛітАкценту «Вчимося писати критику»
Журналістка, живе в Києві, працює на туристичному порталі. Активістка громадської ініціативи «Вимкни Російське»
