Гаяне Авакян: «Глобально будь-який текст про війну – це текст проти війни»

Переможниця минулорічного «Самовидця» — про  життя та роботу в окупації, особисту відповідальність журналістів та свій репортаж «Подарунок для мами».

Минулого року у конкурсі художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» перемогла журналістка з Бахмута Гаяне Авакян. Тоді темою було «Покоління вільних. Як нова генерація творить майбутнє», і Гаяне надіслала свій дебютний художній репортаж «Подарунок для мами».

Головний герой репортажу — яскравий представник покоління вільних — 16-річний Степан Чубенко. У 2014 році його катували і вбили бойовики «ДНР» — за проукраїнську позицію. Через кілька років суд у Торецьку заочно виніс вбивцям вирок. Після того інтерес журналістів до цієї історії почав згасати. Але це не про Гаяне, яку не полишало питання «А що далі?». Вона їде до мами Степана і пише цей непростий і болісний, але важливий репортаж. І перемагає.

Гаяне народилася і живе у Бахмуті, що в Донецькій області. Журналістикою захопилася ще у школі. У 2013-му закінчила Донецький національний університет імені Василя Стуса. Паралельно працювала у місцевій газеті, а 2011-го стала головним редактором у першому в місті онлайн-ЗМІ. Висвітлювала події окупації Бахмута бойовиками «ДНР». Зараз в якості менторки Агенції розвитку локальних медіа «Або» допомагає створювати сучасні сайти роздержавленим редакціям газет.

Кілька років тому у «Самовидці» перемогла ще одна авторка з Бахмута — Єлізавета Гончарова (сьогодні вона член журі конкурсу). Свого часу вона вела шкільний журналістський гурток, який відвідувала і Гаяне. Зараз обидві переможниці ініціювали конкурс дитячого художнього репортажу імені Степана Чубенка «Юний самовидець». Цього року він проходить вперше. Гаяне вірить, що конкурс дасть новий імпульс як шкільній журналістиці, так і український репортажистиці загалом. Бо саме шкільна газета свого часу допомогла Гаяне зрозуміти, що вона хоче бути саме журналісткою.

— Мій шлях до журналістики почався з того, що я заявилася до редакції шкільної газети і сказала, що буду головним редактором. Я тоді була у 5-му класі, мені ще і 10 не було. І моя мрія здійснилася — вже у 21 рік я очолила сайт нашого міста. Ми створювали перше онлайн-видання в Бахмуті, тоді ще Артемівську. Але я довго до цього йшла. Тому що вся моя школа була, по суті, і школою журналістики. Ми робили щомісячну дитячу газету «Дважди два». Це було круто, драйвово, ми їздили постійно на журналістські фестивалі. Для мене це було крутим початком. Я вийшла зі школи з усвідомленням, що буду журналісткою.

Мені пощастило, що з нами весь час працювали журналісти-практики. Не було дисонансу, що нам говорили одне, а потім я прийшла в реальну журналістику і побачила зовсім інше. Але складно спочатку все ж було. Нас заточували під газету, а тут якраз був прорив онлайн-видань в регіоні.  Це був виклик самій собі – почати працювати по-іншому, в щоденному режимі, з мультимедіа. Цей перший рік роботи на сайті міста круто мене прокачав.

«Я ВІДЧУВАЮ ОСОБИСТУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЩО СТАЛАСЯ ВІЙНА»

— Як змінилася твоя журналістська робота з початком війни? Російська агресія стала випробуванням для журналістів, особливо для тих, хто працює на Донбасі. Ти це відчула?

— Війна до нас прийшла 1 березня 2014-го року величезним мітингом у центрі міста. Тоді мені вперше як журналісту стало страшно. Тому що такого у своєму тоді ще Артемівську я ніколи не бачила. Було страшно, було незрозуміло, як працювати далі. Під час окупації ти не знав, як поводитися з озброєними людьми, які «кликали» тебе на прес-конференцію і в тебе не було вибору йти чи йти. Ти не розумів, як їх називати, як з ними розмовляти, як писати про все, що відбувається. Ось цей хаос у ЗМІ був не лише на Донбасі, але тут він був найбільшим. Тому що ми бачили цих людей обличчя до обличчя.

Як змінилося моє ставлення до професії? Я завжди розповідаю своїм колегам, особливо колегам не зі сходу, що я відчуваю особисту відповідальність за те, що тут відбувається. За те, що сталася війна. І мені здається, що кожен із журналістів тут має це відчуття. Тому що це в якомусь сенсі і наша провина, тому що ми дозволяли собі джинсу на користь провладної партії — тоді це була «Партія регіонів». Нашим народним депутатом тут був тепер вже одіозний Сергій Клюєв. І він володів на той час кількома заводами у місті. І було у місцевих редакцій таке безвідповідальне ставлення: «Ну, поставимо цей матеріал, ну, і що станеться? Нічого. Воно не зашкодить». Але зашкодило. І, думаю, стало однією з причин можливості цієї війни на Донбасі.

Тому, так, я тепер ставлюся більш прискіпливо до того, що видаю людям як журналіст, як ретранслятор інформації. І намагаюся це якось донести до редакцій, з якими працюю в нашій Агенції розвитку локальних медіа «Або».

 — Що це про проект? І чому тобі цікаво працювати з локальними медіа?

— Ми працюємо вже понад рік. Агенцію створили чотири медіаменеджери, журналісти-практики. Це — Лєра Лауда, Олександр Білінський, Євгеній Фролов і я. На першому році роботи ми запустили дев’ять нових локальних онлайн-медіа. Зараз наша мережа складається вже з 25 сайтів по всій Україні.

Чому мені це цікаво? Тому що я бачу, що більший вплив на людей мають ті журналісти, які перебувають на місцях. Попри те, що 80% людей дивляться телебачення, локальні журналісти теж мають великий вплив. І потрібно допомогти їм вийти на якісно новий рівень у своїх журналістських стандартах і в тому, що вони видають своїй локальній аудиторії.

Саме цим ми і займаємося. Ми даємо їм сучасну платформу, розроблену нами, менторську підтримку, можливість навчатися у найкращих журналістів або спеціалістів із соціальних медіа. І часто для них все це є новим. Раніше ці журналісти не працювали ні з соцмережами, ні з онлайн-виданнями. У більшості редакції навіть не було своїх сайтів. Це переважно редакції роздержавлених районних газет.

На сході  ми створили п’ять локальних редакцій. У Волновасі, Попасній, Троїцькому, Торецьку і Сватовому. Фактично всі ці міста розташовані на лінії розмежування і всі мають проблему з якісними медіа. Ми допомагаємо їм її вирішити.

«ЛОКАЛЬНІ ЗМІ МАЮТЬ ПОСИЛИТИ СВІЙ ВПЛИВ»

 — У продовження розмови про локальну журналістику. Серед переможців «Самовидця» за останні кілька років двоє — з Бахмута. Як думаєш, наскільки чутним є голос регіональних ЗМІ, особливо коли йдеться про війну на сході? І чому важливо його чути?

— У тому і питання. За останні півроку-рік про моє місто вийшло два великі репортажі у всеукраїнських виданнях. Причому один з них навіть удостоєний якоїсь журналістської премії. Але коли я його читаю, я розумію, що людина зовсім не включилася в контекст мого міста, вона просто сприйняла на віру все, що їй сказали, по суті, випадкові люди, яких вона тут зустріла. І це дуже погано для сходу, бо ретранслюються випадковості та стереотипи про нас. І коли ми все це читаємо, будучи в контексті свого міста чи свого регіону, то інколи волосся стає дибки, чесно.  Тому мені здається, що зараз локальні ЗМІ мають посилити свій вплив саме тому, що вони тут, на місці, вони ближче, їм видніше. І вони мають бути основним джерелом інформації про схід для інших регіонів України, для всіх, хто тут не живе.

— А чому так слабо чутно голоси регіональних журналістів?

—  По-перше, тому що в більшості з них немає досвіду роботи в нових форматах. У тому ж форматі репортажу не кожен журналіст локального видання вміє і хоче працювати. По-друге, проблема з каналами розповсюдження інформації. Якщо ти знаний журналіст-фрілансер, тобі легше продати матеріал в якесь досить відоме всеукраїнське ЗМІ, ніж зробити це якомусь невідомому журналісту зі сходу. Тобто зараз, якщо вони і хочуть висловлюватися, то в них немає платформи, де вони можуть це робити на більш широкий загал, ніж аудиторія свого міста.

 «НАШИМ СПРОТИВОМ БУЛО ТЕ, ЩО МИ ВИСВІТЛЮВАЛИ ВСЮ ХРОНІКУ ОКУПАЦІЇ»

— Які теми тобі цікаві?

— До війни я була суто кореспондентом міського видання, ми більше були зосереджені на міських новинах. А потім, коли почалася окупація, то, звісно, повз нас не пройшла жодна подія, яка відбувалася в місті. І ми навіть за це трохи поплатилися, якщо можна так сказати.

Перед цим великим мітингом 1-го березня на нас з колегою скоїли напад місцеві «тітушки», які якраз зібралися і обговорювали, що вони планують робити на площі під час мітингу. У нас тоді відібрали флеш-карту з фотоапарата. Ми звернулися до поліції, але в той момент поліція нам взагалі нічим не могла допомогти. Тобто, ми вже тоді відчули на собі цю агресію. І тоді я зрозуміла, що цьому потрібно чинити спротив.

Нашим спротивом було те, що ми висвітлювали всю хроніку цієї окупації, яка потім вилилася в повну хроніку. Ми з волонтерами громадської організації «Бахмут Український» вивішуємо цю повну хроніку подій щороку на центральній площі на день звільнення міста. Тобто, крок за кроком ми висвітлювали все, що відбувалося: всі штурми військових частин, всі напади, всі події звільнення міста.

А потім зі мною сталося диво і моя дитина, якою я була вагітна на той час, «врятувала» мене від подальшої роботи з місцевими новинами. Значно пізніше ми разом з волонтерами «Донбас SOS» їздили до сірої зони і я писала про селища і містечка, які зараз перебувають на лінії розмежування, писала про їхнє життя і виживання. Це те, що мене цікавило на той момент.

«Я СПРАВДІ ДОВГО НЕ МОГЛА СЕБЕ ЗМУСИТИ СІСТИ І НАПИСАТИ ЦЕЙ РЕПОРТАЖ»

— А як ти дізналася про художній репортаж і чому вирішила спробувати писати у цьому жанрі?

— Я читала декілька збірок «Самовидця» ще до того, як написала свій репортаж. І насправді це дуже круто, що більшість моїх колег, з якими ми потрапили в одну збірку, теж почали свій шлях у художній репортаж із «Самовидця». Це означає, що це такий собі провідник для українських журналістів у цей жанр. Вже потім я почала цікавитися перекладною літературою — польським репортажем. Читала Войцеха Ґурецького, Ганну Кралль. І мене все це вразило,  я зрозуміла, чому це «вища ліга».

Я написала свій «Подарунок для мами» саме тому, що герой і героїня мого репортажу ідеально підходили під тему  минулорічного конкурсу «Покоління вільних. Як нова генерація творить майбутнє». Не знаю, чи писала б я щось, якби тема була іншою. Тут було стовідсоткове попадання. Цей текст дався мені нелегко, він написаний буквально за день до дедлайну. І добре, що він народився.

— Чому варто звернути увагу на художній репортаж в часи історичних змін?

— Є принаймні одна причина. Це — емоції. Емоції, які ти не можеш собі дозволити в буденній журналістській роботі. Якими ти можеш зачепити читача. Правда, якщо зможеш їх адекватно передати.

Ми щодня чуємо новини з лінії фронту — постраждали п’ятеро військових, двоє цивільних. Ти не розумієш, хто ці люди, як вони жили до цього, що сталося в цей день, як вони житимуть далі і як житимуть далі родини загиблих. А репортаж дозволяє тобі цю емоцію передати, відчути, співпереживати своїм героям.

— Як ти працювала над «Подарунком для мами»? Наскільки проживала цю історію? Ти говорила, що запис довго лежав, ти не наважувалася братися за нього…

— Так, це правда. Я дуже емоційно сприйняла все, що почула від мами Степана Чубенка. Я не знаю, чи можна було по-іншому. Певне, треба бути черствою людиною, щоб слухати цю історію і не співпереживати цьому хлопцю. Наскільки це правильно було в цій ситуації — не знаю. Можливо, якби в мене вийшло дистанціюватися, то текст був би зовсім іншим. Або, можливо, він був би кращим. Я не знаю. Вийшло як вийшло.

Читайте також:

Єлізавета Гончарова: «В узагальненнях живе брехня»

Про що писали переможці «Самовидця» (ФОТО, ВІДЕО)

Єлізавета Гончарова. «Десь поруч війна». ВІДЕО

Історії вільних: кілька слів про нову репортажну збірку «Veni, Vidi, Scripsi»

 

Я справді довго не могла себе змусити сісти і написати цей репортаж. Це були чотири години важкої розмови з пані Сталіною. Я думала, що буде важко мамі, і дуже боялася своїми питаннями зачепити її почуття. Але вийшло навпаки — важче було мені. Я перечитувала цей текст сотню разів напевне. І після того, як відправила на конкурс, теж. Мені здавалося, що він вийшов якийсь трошки кострубатий. Але коли вже була опублікована збірка, мені почали писати люди. І колеги писали, що перше місце — заслужене. І тоді я перестала хвилюватися. Я критично ставлюся до своїх текстів, але я рада, що відгуки хороші.

Але для мене було важливішим те, що про Степана знову заговорили. Це була одна з основних цілей — що більше людей дізнаються про Степана Чубенка і його історію, тим швидше, мені здається, всесвіт нас «почує» і вбивці цього хлопчика будуть покарані. Я сподіваюся, що так і буде.

І це також одна з основних причин, чому ми зробили конкурс «Юний самовидець» саме імені Степана Чубенка. Той дух свободи і відсутність страху показати свою позицію, які були в Степана, — це те, що має бути в кожного журналіста. А якщо ми покажемо цю історію, цей приклад, якщо ми покажемо, що так можна школярам, юним журналістам, то це буде важливо для майбутнього української журналістики, репортажистики і загалом для майбутнього України. Тому, мені здається, що ідея видавництва «Темпора» всеохопна і вплине багато на що. Так само, як це зараз робить дорослий «Самовидець».

«ПІСЛЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ Я ДЕЩО ЗРОЗУМІЛА ПРО СЕБЕ ЯК ЛЮДИНУ»

 — А як ти думаєш, чи потрібно автору відслідковувати, як розвивається історія, як склалася доля героїв, навіть якщо він не збирається далі писати на цю тему?

—  Я думаю, що це дуже ситуативно і залежить від конкретного героя. Мені здається, тут немає ідеального рецепту.

—  Наскільки тебе змінила історія про Степана?

— Після цієї історії я дещо зрозуміла про себе як людину. Знову ж таки, перебуваючи в окупації, я не можу сказати, що відкрито висловлювала свою думку чи на сто відсотків показувала свою проукраїнську позицію. І я не можу сказати, що я не боялася. Я розумію, що цей хлопець був сміливішим і вільнішим за мене. За це соромно, звісно. Якби нас було більше таких вільних і сміливих, то, може, всього б цього не сталося. Може.

— Коли йдеться про травматичні досвіди, то не так легко вибудовувати комунікацію з героями. Як ти встановлювала контакт зі Сталіною, що робила, щоб вона відкрилася?

— Насправді всі мої якісь установки зруйнувалися одразу після того, як вона посадила мене за стіл і почала годувати. А я просто фізично не могла їсти, коли чула всю цю історію. І перший час мені навіть нічого не довелося питати, я почала ставити запитання лише через  годину. В цьому випадку людина була одразу відкрита до того, щоб говорити. І мені не потрібно було її вмовляти відкритися. Я їй за це дуже вдячна. Якби я побачила, що роблю боляче, то, напевне, так далеко не пішла б, не розпитувала б про ексгумацію або про те, як вона забирала Степана з моргу. Всі ці деталі дуже моторошні для кожної мами, ти їх транслюєш на себе, уявляєш, як би ти поводився в цій ситуації, що б ти робив і відчував. Вийшло так, що я приїхала – і контакт вже був.

— Чому ти вибрала саме цю тему і цих героїв?

— Ця історія була саме для цього конкурсу. Я це зрозуміла, коли побачила репортаж із зали суду. Якраз перед нашою зі Сталіною розмовою відбулося судове засідання, на якому суд в Торецьку виніс вирок вбивцям Степана. Це був такий інфопривід, про який говорила вся Україна, і мені хотілося зрозуміти, що далі. Це одне з питань, яке мене хвилювало, коли туди їхала, і мені ці питання і досі не дають спокою. Є вирок. Але що далі? Що ми можемо зробити, щоб цей вирок мав силу і вбивці понесли покарання? Це, певне, те, що мене підштовхнуло взятися за цю тему.

— Ти зараз працюєш на книжкою. Ти вже почала шукати героїв? Як ти це робиш?

— Я думаю, що так само, як у випадку зі Сталіною, це будуть конкретні люди, до яких я цілеспрямовано їхатиму. Тобто, я не буду просто їздити і писати про людей, які мені трапляться. Це не той випадок. Передусім я шукатиму історії.

«ЯКЩО ПІД ОБ’ЄКТИВНІСТЮ РОЗУМІТИ ПРАВДУ, ТО НАДТО БАГАТО ТУТ Є ПРАВД»

— Як ти розумієш жанр художнього репортажу?

— Це жанр на межі. Жанр, який не є стовідсотково журналістським, але який не є стовідсотково літературним. Це круто. Тобі не треба нічого вигадувати, але тобі й не треба писати сухо. Це переваги, які дуже круто поєднуються саме тут.

— А яке місце об’єктивності, на твою думку, у художньому репортажі?

— Якщо під об’єктивністю розуміти правду, то надто багато тут є правд. І мені здається, що об’єктивність має бути не в конкретній історії, а взагалі в твоєму баченні ситуації, загалом. І якщо воно в тебе коректне, адекватне, то ти не будеш нічого замовчувати, приховувати або навпаки нічого вигадувати для того, щоб твоя історія була цікавішою. В цьому і буде об’єктивність.

— Як думаєш,  репортеру варто писати про щось близьке, про те, в чому він живе, чи варто їхати кудись і досліджувати абсолютно нові для себе сюжети, процеси та явища?

— Я, на жаль, бачу багато промахів у роботі людей, які приїжджають писати у нове для них місце. Ось ця незамиленість може мати і недолік — відсутність глибини контексту. А люди, які живуть в історії, можливо, не настільки об’єктивні, але вони в контексті, вони глибше розуміють ситуацію і причинно-наслідкові зв’язки явищ, які їх оточують. Мені це здається більш чесним: коли ти пишеш про те, що проживаєш.

Для мене цікавішою зараз є Україна. Я поки не розібралася в собі, щоб розбиратися в комусь іншому. Можливо, колись. Але точно не зараз.

— А для тебе важливо, щоб твої тексти мали видимий результат?

— Конкретно зараз, якщо ми говоримо по репортаж «Подарунок для мами», то так, мені дуже важливим є результат. Що буде далі — я не знаю. Це був у мене дебютний репортаж.

Глобально будь-який текст про війну — це текст проти війни, і головний ефект, який має відбутися — крапля за краплею, —  щоб цієї війни не було. Але мене не влаштує «мир будь-якою ціною», цей компроміс не для мене. Мені здається, що єдина можливість для України як для держави вижити — це перемогти. Тому результатом спільних зусиль усіх журналістів має бути перемога.

— Хороший репортаж — це який?

— За останній рік я прочитала дуже багато репортажів. Якщо я прочитала репортаж і постійно про нього думаю, то так, він крутий. І я сподіваюсь, що мій репортаж також зачепив людей і змусив їх думати, розмірковувати про те, що я написала. Це, може, такий дуже смішний критерій. Я коли прочитала книжку Олега Криштопи «Україна. Масштаб 1:1», то мені особливо запам’ятався момент, у якому дія відбувається в непримітному готелі в маленькому містечку. Я потім весь час ходила і думала, як можна було так прикольно написати про таке ніби нецікаве місце.

— Є репортажі – подорожі, а є репортажі – занурення, коли ти максимально заглиблюєшся в тему. Які тобі як автору більш близькі і чому?

— Мені комфортніше занурюватися в тему, тому що я за натурою явно не екстраверт. Мені іноді складно підняти слухавку, якщо треба комусь зателефонувати. Я часом просто змушую себе це робити. Я захоплююсь Павлом Стехом, який ось так може їздити електричками і писати такі мандрівні тексти, як «Над прірвою в іржі».

«ВІЛЬНО ВИСЛОВИТИСЯ — ЦЕ ВЖЕ ДУЖЕ КРУТО»

— Розкажи більше про конкурс художнього репортажу для школярів імені Степана Чубенка «Юний самовидець»…

— Єлізавета Гончарова і я думали, як можна використати досвід роботи саме з дітьми. Бо вона мій вчитель по життю, вона була керівником журналістського гуртка в нашій школі багато років. Як можна його використати і як можна вплинути на журналістику, на юних журналістів, на те, наскільки художній репортаж взагалі буде їм відомим тоді, коли вони входитимуть у професію. Це була ініціатива видавництва «Темпора», і ми вирішили, що такий бренд як «Самовидець» може підтримати конкурс «Юний самовидець» і дозволити дітям писати про те, що вони бачать навколо себе.

— У вас дуже широкий віковий діапазон: від 1-го до 11-го класу. Як ви розповідаєте про цей жанр, наприклад, шестирічним дітям?

— Насправді, ми орієнтуємось на редакції шкільних газет. Ці газети роблять і видають діти різного віку, тому ми не могли обмежити конкурс тільки випускниками шкіл. І не хотіли цього робити. Головна мета конкурсу – навчити і дати висловитися в жанрі художнього репортажу. Крім самого конкурсу, у нас була серія майстер-класів для дітей зі шкільних газет, наприклад, у тому ж Краматорську, де жив Степан Чубенко. І цей навчальний компонент — дуже крутий. Якщо для дорослих журналістів навчальний компонент «Самовидця» — це те, що я беру збірку, читаю її і починаю розуміти, що це за жанр. То тут — це саме навчання, допомога школярам, щоб пояснити, як це все робити, що це за жанр.

— Чому така досить непроста тема — «Як вижити у школі»?

— Так, тема непроста. Але не треба недооцінювати дітей. Я думаю, вони нас здивують своїми текстами. І ця тема, знову ж таки, гостра, а значить не може залишити байдужим. Це добре, якщо юні репортажисти одразу відчують співпереживання, небайдужість до того тексту, над яким працюватимуть.

«Як вижити у школі» — тема дуже багатогранна і дає простір для фантазії. У ній ми пропонуємо юним авторам писати про фізичну безпеку у школі і про психологічну. Зокрема, про цькування. Це актуальна тема. Школярі, думаю, добре відчують її.

— Чому важливо говорити з дітьми на складні, суспільно-важливі теми?

— По суті, ми не говоримо з ними на складну тему, ми викликаємо їх на діалог, дозволяємо їм самим розказати, що з ними відбувається у школі. І оберігати їх від того, що з ними вже відбувається, неможливо. Ми даємо їм можливість озвучити проблему і показати, як її можна вирішити або чому її неможливо вирішити, наприклад, в якійсь конкретній ситуації. Вільно висловитися — це вже дуже круто. Якщо переможець конкурсу отримає можливість виступити на «Книжковому Арсеналі», розказати про свій репортаж або побачити свій текст у збірці – це буде прогрес для дитячої журналістики в Україні.

Спілкувалася Марія Семенченко

Фотографії — Івана Любиш-Кірдея та з ФБ-сторінки «Юного самовидця»