— Нещодавно побачив світ (зазвичай не люблю цей зворот, але тут гріх не скаламбурити) «Світ не створений» — твій другий роман. Чим відрізнялися твої відчуття щодо цього, порівняно з тими, які були після виходу «Баборні»?
— Відчуття – майже схожі: ти завершив справу, якій присвятив велику частину життя, ти задоволений результатом і ти вирушаєш у нову подорож. Одразу, як і після «Баборні», так і після «Світу не створеного», я поринув у роботу над новим романом. Щодо моїх страхів – то, звісно, мені було дуже важливо, як сприймуть «Баборню»: все ж таки перший роман, я чекав, що мені ззовні принесуть, як на тарілочці, об’єктивність. Натомість щодо «Світу не створеного» – у мене вже не було таких «страхів», адже реакція на перший роман мене багато чого навчила: у різних критиків читав діаметрально протилежні думки на ті самі факти. З цим романом історія повторюється. І я дуже вдячний всім, хто пише відгуки: цікаво бачити, як твій текст збагачується чужими емоціями, чужим задоволенням чи обуренням, чужим «цю книжку неможливо читати» і «прочитано за одну ніч» – він живе. І «Баборня» живе – я досі отримую ті ж діаметрально протилежні відгуки. Однак у мене є своє уявлення, що таке добрий роман, куди має рухатися література, що я маю сказати – тому мої відчуття дуже добрі, інакше я не видавав би цієї книжки.
— А от коли ти отак з ходу берешся за написання нового роману одразу по закінченню попереднього — це означає, що його задум зріє ще протягом поточної роботи, чи що ти максимально зосереджуєшся на цій роботі, а вже потім на тому, щоб почати нове з нуля? Чи як відбувається цей перехід?
— Усе по-різному. І це стосується не лише прози. Я вже думав над новим романом, коли робив останні редакції «Світу не створеного». Але так завжди: мені, наприклад, часто приходять гарні вірші, коли я напружено роблю іншу роботу. Однак зазвичай працюю так: менш-більш детально продумую все, а потім пишу. Мені просто ліньки сидіти довго за комп’ютером. Я сідаю, швидко записую, кудись несе мене саме письмо. Звісно, потім вже змушую себе детально редагувати. Недавно зрозумів, що мої нові роздуми були не про один, а про два романи. Для другого мені необхідно поїхати в одне місце, куди українцям потрібна віза й багато грошей, тому я відклав цю ідею. Натомість інша – в роботі. У мене всі романи дуже різні: «Баборня» потребувала вивчення радянських 70-х, «Світ не створений» – Карпат середини ХІХ століття, революції 1917 – 1921 рр., різних деталей цього часу, новий роман – як я його в цей момент бачу – буде про сучасний світ. Можливо, скоро з’ясується, що це два романи. Або нуль романів.
— Сподіватимусь, що це все ж таки буде відмінна від нуля цифра. А з чого, власне, почалося створення світу «Світу не створеного»? Чому у фокусі опинились саме ці географічні й часові точки?
— Тут важливі не самі часи й географії, а ідея, що часи накладаються один на одного, що земля під нами – це кілька шарів минулого, які, якщо прикласти вухо до ґрунту, заговорять. Брати до уваги це все одночасно –дуже важливо й важко, але, як мінімум, чесно. Однак у такому шаленому русі можна легко випасти, як із сильно розкрученої каруселі. Мені – це шалені повторення того самого, несподівані історичні рими, пошук відповідей на вічні питання: що ми і для чого ми? Коли я писав про Кирилівську церкву, то починав зі Змія Горинича, який тисячу років тому жив неподалік, а закінчував нашим часом, де в психлікарні коло Кирилівки пацієнти малюють василісків. Мої герої мандрують від Луганщини до Закарпаття, це – і карпатський парубок, і степовий анархіст, і українська художниця, що живе в Парижі, і лікар на Сході. Бо «Світ не створений» – це також про творення країни, простору, ідентичності.
— Відчувається, що роман, який так шар за шаром занурюється в цю археологію творення, міг би запросто вийти і в рази більшим за обсягом. Чи не виникало в тебе протягом роботи над ним спокуси перетворити його на своєрідну епопею чи сагу?
— У мене точно нема комплексу написати «великий український роман». Пишу завжди рівно стільки, скільки вважаю за достатньо. Моя наступна поетична книжка, яку писав три роки, буде мати менш ніж 50 текстів. Коли я обмислював цей роман на перших етапах, мені дійсно здавалося, що він потребує, як мінімум, вдвічі, а то й утричі більшого розміру. Але коли написав, то зрозумів, що цей обсяг абсолютно мене задовольняє. Це не може бути епопея чи сага, бо завдання роману інше. Він має головне – шалену швидкість, яку мені потрібно було винести на метарівень.
— Згадка про швидкість наштовхнула на думку про стрімку зміну кадрів і планів, якою часто послуговуються в кіно. Тому цікаво: чи уявляв ти екранізацію «Світу»? Може, навіть маєш уявлення про реалізацію в стилістиці якогось конкретного режисера?
— Моя знайома продюсерка сказала, що для екранізації цієї книжки потрібно було б стільки грошей, скільки Держкіно виділяє на всі фільми разом узяті. Хоча – все залежить від того, хто за це візьметься. Якби думав про кіно, писав би одразу сценарій. До речі, веду тепер перемовини щодо роботи в кіно, воно мене дуже навіть цікавить. Однак ідея швидкості в цьому романі існує точно не для ефекту кінематографічності. Не заперечую, що книжка має потенціал для переходу у форму кіно. Однак роман та екранізація – це зовсім різні тексти, це зовсім різна робота.
— Якщо ми заговорили про нові письменницькі досвіди, як-от сценарії, то скажи: чого ти ще такого не писав, але точно хотів би спробувати?
— Мені здається, що в найближчі роки світ і література страшенно трансформуються. Спочатку це буде можливість людини стати героєм створеного кимось світу. Але потім це буде повноцінний світ, один із мільярдів, папір не буде точкою входу і виходу зі світу, бо в твір буде поміщене людське тіло. Думаю, я б узявся за таке.
— Тоді тобі, як так розумію, за духом близький акціонізм, у якому тіло перетворюється на мистецький твір? На кшталт перформансів Марини Абрамович, скажімо.
— Історія тут довга. Дійсно, можна говорити і про Марину Абрамович. Але ж до цього були авангардисти, до цього був концепт «життєтворчості», зокрема, в літературі Срібного віку, був той же Стус, у якого життя і творчість – дуже близькі. Я ж говорю про значно складнішу систему, яка стосується не лише автора, а трансформації цієї головної літературознавчої тріади: «Автор – Текст – Читач», де буде зруйновано певні містки і зближено певні стовпи. Але ми зайшли, як на мене, вже задалеко. І читачу, який не знає моєї творчості, здаватиметься, що я, як мінімум, – автор-фантаст ))
— До речі, якщо говорити про читачів, не знайомих із твоєю творчістю: на твою думку, який запит має з’явитися в голові у потенційного читача, щоб він вирішив познайомитись саме із твоєю поезією чи/та прозою? Ну, крім «а хто ж такий цей Мирослав Лаюк?», звісно.
— Мені важко відповісти на це питання, бо ніколи не запитував себе про запит українського читача щодо мене і не ставив собі за мету цьому читачеві догодити. У мене, швидше, є внутрішній запит на те, який треба написати твір, а це відповідає хіба моїм внутрішнім етичним та естетичним переконанням.
— Чи зміг би ти сформулювати кілька рис, якими, на твою думку, має володіти твір, аби бути якісним, і кілька — якими точно не має?
— Хіба щодо книжок, які люблю саме я. Універсальних правил не існує. Найголовніше – книжки не мають бути нудними. Потім – вони мусять провокувати нас до нового переосмислення світу, давати причини до перегляду тих тем, які для нас здавалися вирішеними. Найбільше люблю книжки, які здатні мене здивувати: стилем, вигадливістю сюжету, які попросту розширюють мої уявлення про світ. Натомість книжки, з яких я прийшов таким самим, як зайшов – марна трата часу.
— Які, скажімо, три книжки тебе отак дивували востаннє?
— Наприклад, «Дитинство Ісуса» Кутзее, «Плинні ідеології» Володимира Єрмоленка, перечитана «Мадам Боварі» Флобера.
— До речі, наскільки я знаю, ти віднедавна став колегою Єрмоленка — тобто викладачем на кафедрі літературознавства в Могилянці. Як тобі цей досвід?
— Я твір Єрмоленка назвав не тому, що ми працюємо на одній кафедрі, і не тому, що він у мене викладав. Це справді, як на мене, одна з головних книжок року – ідеї, про які пише Єрмоленко, зачіпають, бо постають живими, як люди: вони люблять одна одну й ненавидять, страждають через комплекси, ворогують і укладають союзи, це дуже класна книжка й дуже важлива. Що ж до викладання, то це те, чого я прагнув багато років, це була моя мета – спілкуватися зі студентами, обмінюватися з ними думками, чогось вчити і чогось постійно вчитися. Наразі це досить затратно: студенти пишуть роботи, які я перевіряю і коментую. Це 2 групи по 30 людей, а отже, 60 текстів, на які у мене йдуть усі вихідні. Однак поки я не бачу ефективнішого способу для занять із курсу «Основи літературної творчості». Студенти інколи тішать, інколи засмучують: засмучують неохайним ставленням до мови, тішать відкритістю світогляду. Але більше тішать.
— Будемо сподіватися, що тішити вони з часом будуть більше. Що ж, дякую тобі дуже за цікаву розмову, і запитання наостанок: яку найпершу пораду щодо творчості ти зазвичай даєш своїм студентам (думаю, вона може стати в пригоді й не лише їм)?
— Не боятися ставити питання))
Спілкувався Андрій Мартиненко
