Коли я ще вчилася у старшій школі, ексцентрична вчителька української літератури вирішила розповісти нам про знамените листування двох Хтосів у дуже специфічний спосіб: «Була така дослідниця, яка, на щастя, вже померла, – Соломія Павличко. Вона написала цілу дисертацію про те, що Леся Українка й Ольга Кобилянська були лесбіянками». Завдяки цій одіозній заяві я вперше подумала, що українська література може бути не менш цікавою за зарубіжну, – той момент став точкою біфуркації і зрештою призвів до того, що тепер навчаюся на тій самій кафедрі НаУКМА, де Соломія викладала. Тож її товаришка та колега Тамара Гундорова придумала для свого публічного виступу, який я тут частково перекажу, якнайвдалішу назву – «Наш час: інтелектуальні провокації і виклики від Соломії Павличко».
Велелюдна лекція відбулася в PinchukArtCentre у рамках виставки феміністичного мистецтва «Свій простір» за майже місяць до дня народження Соломії Павличко. 15 грудня літературознавиці виповнилося б 60. За 40 років життя вона викладала в 4 вишах, заснувала власне видавництво, опублікувала 4 монографії та 4 переклади, ще одна незакінчена праця й 4 книги статей та її листів вийшли посмертно. З дитинства привчена багато й невпинно працювати, Соломія несамохіть утілила рокерське гасло “live fast, die young”, трагічно загинувши напередодні нового тисячоліття, в останній день 1999 року. Провокативність, нігілізм і нехтування національними святощами – звинувачення, які Соломії Павличко закидають подосі, не сміючи, втім, заперечувати, що вона всіляко доклалася до парадигмальної зміни мислення в українському літературознавстві. Переконатися в цьому можна бодай на Фейсбуці – у коментарях до цитат із текстів Павличко під створеним Тамарою Гундоровою хештеґом #Соломія60.
Лекторка наголосила, що від початку Соломія Павличко займалася не україністикою, а англістикою. Кандидатську дисертацію захистила 1984 р. в аспірантурі КНУ під керівництвом Кіри Шахової. Перші книжки Павличко: «Философская поэзия американского романтизма: Эмерсон. Уитмен. Дикинсон» (1988 р.), «Байрон. Нарис життя і творчості» (1989 р.), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великої Британії» (1993 р.), – не мали значного розголосу, однак, на думку Тамари Гундорової, романо-германська філологія дозволила Соломії поглянути на українську літературу із західного боку й побачити її у світовому контексті як рівноцінну. Може, так би мовити, слабшу, але незгіршу.
#Соломія60 «Українська література мене заворожує просто магнетично, має стільки парадоксів і невирішених проблем і дає таку можливість щось нове відкрити. У наших бібліотеках у рукописних відділах лежать справжні скарби, і момент відкривання їх такий солодкий і привабливий».
Стосовно такої переорієнтації лекторка припустила, що великий вплив на Соломію Павличко справив контекст епохи, до якої вона належала, час, у якому жила і який змінювала. Подіям 1990 – 1991 рр., періоду становлення української незалежності, присвячено книгу «Листи з Києва», що їх Соломія писала в Канаду до Богдана Кравченка, її другого чоловіка, з яким 1992 р. заснувала видавництво «Основи». На обкладинці портрет роботи Івана Марчука.
Як згадувала Тамара Гундорова, 90і були кризою, але в кризі завжди непомітно визріває щось нове. Так вважала й Соломія. Зміна поколінь і переоцінка традиції, західництво в культурі, карнавалізація в літературі, суспільство спектаклю, БуБаБу – все це вибухнуло тоді, в 1990ті. В українській науці цим новим за безпосередньої участі Соломії стали фемінізм, постколоніалізм, модернізм, постмодернізм, лібералізм та інтелектуалізм. Також реакцією проти неприродної, стерильної мови радянської доби були поява літератури на суржику, формування сленгу, і Павличко не лишилася осторонь цих лінгвістичних експериментів з освоєння та творення нової мови.
Соломіїн учень Ростислав Семків недавно здивував мене, що найпершим її художнім перекладом стала дитяча казка канадського письменника англійського походження Арчибальда Білейні, який з юності видавав себе за індіанця племені оджибве на ім’я Сіра Сова, – «Саджо та її бобри» (1986 р.). Другим був «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа (1988 р.), однак Тамара Гундорова зостановилася на третьому, найважливішому та найскладнішому, – «Коханцеві леді Чаттерлей» (1989 р.), перевиданому торік з ілюстраціями студії «Аґрафка».
Соломія Павличко розповідала друзям, що з дитинства жила в атмосфері книжності, її дім нагадував величезну бібліотеку, складену багатьма мовами світу, де від дітей ніколи не ховали книжок, а батько повсякчас спонукав до вивчення англійської, змушуючи запам’ятовувати по кілька нових слів щодня. «Мене в дитинстві батьки накрутили як іграшкового зайця, і я працювала шалено, знаючи, що буду робити за кілька місяців», – зізнавалася Соломія. Тож не дивно, що найвідоміший роман Девіда Лоуренса, як і Набокову «Лоліту», Соломія прочитала ще в 10му класі. Переклад «Леді Чаттерлей» став для неї викликом і мав мало не політичне значення: ішлося про те, щоб відтворити мову Лоуренса, задіявши національну еротичну лексику, яка доти у вітчизняному книгодрукуванні не вживалася. Соломія зізнавалася, що мусила розпитувати знайомих і незнайомих людей, як деякі інтимні частини тіла називаються українською.
До Інститут літератури НАН України Соломія Павличко прийшла 1985 року. Спочатку вона працювала у відділі зарубіжної літератури, але потім перейшла у відділ теорії літератури, яким завідував В’ячеслав Брюховецький. Тамара Гундорова не без ностальгії згадувала, що Інституті в 1990ті роки існував простір, альтернативний до кабінетів і зали засідань, в якій відбувалися також партійні збори й виносилися догани, – суміжний з нею довгий коридор, де гуртувалася молода поросль учених і йшлося про речі, які не прийнято було було обговорювати в залі засідань Коридор, звісно, є й зараз, та в 90х там матеріалізувався габітус науки неофіційної. За словами Віри Агеєвої, «саме в цьому пороговому просторі поступово готувалася методологічна переорієнтація українського літературознавства». І Віра Агеєва, і Тамара Гундорова, а попервах ще Наталя Шумило входили до заснованого при Інституті Феміністичного семінару, який Соломія Павличко створила, повернувшись із університету Альберти й буквально привізши з собою теорію: стоси ксерокопій із праць західних феміністок. Тепер уже класикеси української феміністичної критики, а тоді ще неофітки, оперуючи на сторінках «Радянського літературознавства» цілим лісом нових понять, намагалися розібратися, наприклад, що стоїть за культом «Марусі» в літературі і чи потрібне нам феміністичне літературознавство. З легкої руки Соломії Павличко фемінізм в Україні перетворився на науковий підхід, інтелектуальну зброю і ключ до прочитання літературних явищ.
У своїй докторській дисертації, а пізніше монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997 р.), який подекуди навіть називали «інтелектуальним романом», Соломія Павличко на противагу «провінційній» літературі ХІХ ст. вибудувала модерністський канон ХХ ст., визначила етапи, які назвала «хвилями» модернізму, бо в нас він не розвивався стабільно. А ще зробила те, що не пробачила їй ні моя вчителька, ні сотні інших критиків, які цю книжку, може й, в очі не бачили.
Соломія порушила табуйовані теми: письменник і тілесність, письменник і сексуальність. Тамара Гундорова наголосила, що йшлося, передусім, про аналіз мови, текстів, дискурсу, а не про фізіологію богемного спілкування двох письменниць. Дисертантка зважилася припустити, що листи Лесі Українки й Ольги Кобилянської «були втіленням мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою. Лесбійською фантазією, для якої дають підстави й щоденники Кобилянської, і її попередні твори». Як відомо, ця теза, пізніше звульгаризована Бузиною і спародійована Андруховичем до лаконічного «Леська і Олька – лесбіянки», давно стала мемом, та зворохоблює уми подосі. У тому ж інтелектуально розкутому тоні написана й книга самої Тамари Гундорової «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської», де авторка аналізує згаданий щоденник і подає інтерпретації художніх творів, часто значно цікавіші за самі твори. Під час виступу літературознавиця імпровізовано видала повчальний афоризм: «Заборонених тем немає – є культура інтерпретації».
#Соломія60 «Мені особисто абсолютно не імпонує зневажливий, панібратський погляд на класиків. Однак я класиків рухала і буду рухати, тому що офіційний іконостас, який ми з них зробили, відбиває бажання їх читати».
Соломія Павличко переклала також книгу Григорія Грабовича «Поет як міфотворець» (1998 р.). У пізнішій праці «Шевченко, якого не знаємо» Грабович запитує: «Чи може український письменник бути голим?», – як зобразив себе на автопортреті 1848-49 рр. сам Тарас Григорович. Принагідно лекторка розповіла, як в Інституті літератури виступав один західний дослідник і згадував, що коли з Франції до Колумбійського університету в Нью-Йорку перевозили архів Володимира Винниченка, у ньому знайшлися його нудистські фотографії. «Вгадайте, що з ними зробили?.. Це не література була нецікава – це люди, які нею займалися, цікавими не були. А після розвідок Соломії цю літературу стали читати і поважати ті, хто ніколи досі цього не робив», – підсумувала Тамара Гундорова.
Поціновувачі творчості Соломії Павличко знають, що вона писала несподівані й напозір кумедні за своїм предметом дослідження розвідки, як-от про вуса українських письменників чи раціон Михайла Коцюбинського, а ще відкрила для українського літературознавства Віктора Домонтовича й Ігоря Костецького. Проте, виявляється, справжнім magnum opusом, над яким вчена працювала до останнього дня, мала стати книжка «Націоналізм, сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського». Тамара Гундорова розповіла, що недосліджена територія українського орієнталізму й постколоніальні студії приваблювали Соломію нестримно, їй не перешкоджав навіть страшенний холод в архіві, де руки мерзли так, що не можна було писати. Проте завадила смерть. Текст праці видано зусиллями Віри Агеєвої. За її ж ініціативи в середині грудня у Києво-Могилянській академії в рамках «Днів науки» відбудеться конференція на пошану Соломії Павличко. А в Інституті літератури, в якому до кінця працювала Соломія, відбудеться теоретичний симпозіум, де центральними стануть основні теми Соломії Павличко – модернізм, фемінізм, орієнталізм.
