Історичний роман в епоху діджитал: чому й навіщо?

Історичний роман переживає новий ренесанс

У часи, коли на кожного читача звалюються тонни інформації, яку фізично неможливо перевірити, людина опиняється у становищі ще не потопельника, але вже конче потребує чогось стійкого й надійного, однак і такого, що не зобов׳язувало би її до негайної реакції, як то роблять половина повідомлень упродовж години. Потребує знайти й переосмислити себе через співзвучне внутрішньо, але стійкіше і вловиміше, ніж усі зовнішні миттєві подразники, на які реагує психіка повсякдень і щомить. І схоже, що історичний матеріал художньої прози придається на це якнайкраще: авторові — щоб упакувати в художні образи складні питання сьогодення, читачеві — щоб їх переосмислити в новій подачі.

Ренесанс історичної прози — але котрий за рахунком від часів народження історичного роману? Пригадаймо, у 2014 світ відзначив 200-ліття жанру, проте і далі продовжує перейматися питаннями на кшталт: історичний роман — це література чи белетристика? Жанровий канон поглиблюється, сплітається зі складовими інших піджанрів, розростається експериментами.

Навіть при побіжному розгляді — тільки книжки, відзначені нещодавно найпопулярнішими літературними преміями в англомовному світі чи в найближчих сусідів — спостерігаємо нові тенденції в розвитку жанру, не менш цікаві, ніж передумови їх виникнення. Перша з передумов окреслена на початку: людина потребує стійкої, перевіреної інформації для того, щоб метафоризувати (у когнітивному сенсі) власні актуальні переживання та впоратися з ними шляхом художнього переосмислення. Коли над людством зависає загроза чергової війни — автори беруться переосмислювати попередні війни, в яких ми вже вижили, а отже, можна не боятися. І можна бавитися з історичним досвідом війни як художнім матеріалом, кроїти його на клаптики, зшивати заново, оголюючи те, що лякає найдужче: людську вразливість і незахищеність.

Звідси — історія з присмаком апокаліптики в романах Пінчона й Делілло. Така, трохи не схожа на звичну історію, змішана з фантастичними елементами, альтернативним баченням, але пронизана відчуттям екзистенційної самоти, незахищеності людини перед лицем цивілізаційного поступу. Головне — не те, в чому втілений поступ, а відчуття, які він викликає в персонажів, а заразом і читача. Цікаво відтіняють цей мотив буддійські експерименти на історичну тематику Сондерса. Громадянська війна у США зненацька постає крізь призму окремих негероїчних ситуацій, перемішаних із побутовими колізіями персонажів-оповідачів, які мовлять уже з потойбіччя. І їхні враження виявляють загальнолюдське переживання, актуальне поза часом і простором: важливо насправді лиш те, як і що ми встигли прожити.

Але це — Америка. Європа ж тим часом долає одразу дві проблеми: колоніальне, загарбницьке минуле й актуальний стан незахищеності. Романи Лайвлі, Онтадже, Найпола повертають читача до питань британської ролі у Другій світовій війні та подальшій європейській політиці, до перепроживання імперського минулого Великобританії крізь призму досвідів пересічних, знову негероїчних персонажів. Вони мовби мимоходом зачіпають і інші важкі, донедавна неартикульовані теми: стосунки ЛГБТ, інцест, утрата ненародженої позашлюбної дитини, зрада між кровними рідними. Ці теми постають на тлі повсякдення в часи надзвичайних історичних подій. І знову й знов повертають читача до теми людської екзистенційної самоти, постійного буття іншим серед подібних і водночас неподібних до себе. Таким, скажімо, є Кромвель із саги Мантел про Англію початку XVI ст. Інколи він нагадує дона Румату Есторського або Макіавеллі, а часом — Гайнлайнівського марсіанина Майкла. Так само самотній і мудрий в оточенні нижчих за кмітливістю, але вищих за соціальним статусом. Джокер у грі, здатний змінювати правила і творити власну систему, викликаючи роздратування аж до ненависті у свого оточення. Чудовий персонаж, так само природний і для епохи меритократів і розумників, коли тотальна діджиталізація створює безліч можливостей і соціальних ліфтів, робить світ тіснішим, а відстань між людьми меншою. І водночас загострює соціальну нерівність і нестерпно оголює відмінність між «здаватися» і «бути».

Відчуття самотності в натовпі однаково знайоме читачам усього англомовного світу. Романи Гіларі Мантел про цілком розроблену в літературі та кіно епоху Генріха VIIІ (самих лише екранізацій образу Анни Болейн маємо аж сім включно з серіалом) здобули однаково палку прихильність і читачів, і критиків, судячи з усього, завдяки саме йому — винахідливому, трохи цинічному й дуже живому та справжньому головному героєві Томасу Кромвелю. Історія, переглянута його очима, визнана несподівано актуальною нині.

Чи не тому в новому тисячолітті британці започаткували аж дві окремі премії для історичної прози: у 2010 — премію імені Вальтера Скотта за найкращий історичний роман, і в 2017 — Конкурс історичної прози з трьома номінаціями: дебют, фікшн і нон-фікшн?

І перший же перелік переможців підтверджує згадані тези. Історія для сучасного англомовного романіста — це можливість, по-перше, пошукати відповіді на складні питання в досвіді предків, які переживали щось подібне (наприклад, межа XIX–XХ ст. із технологічним поступом і соціальною нерівністю та сучасний страх перед роботизацією і її наслідками); по-друге, прожити разом із персонажами почуття та внутрішні колізії, притаманні сучасності; по-третє, використати історичний антураж як основу для стилістичних, сюжетних і жанрових експериментів.

Тим часом у Росії спостерігаємо деякі нові «додаткові» функції історичного роману. Наприклад, на найбільшому російському книжковому сайті «Озон» серед пропонованої історичної прози різних жанрів читач отримує… нове переосмислення української класики. Скажімо, романи Павла Загребельного активно продаються в перекладі російською зі зміненими назвами, в обкладинках, які нагадують романи Даніели Стіл. «Роксолана» пропонується у версіях «Роксолана. Страсти в гареме», «Роксолана. Роковая страсть Сулеймана» і навіть «Роксолана. Полная история Великолепного века». «Диво» побутує, крім перекладу з оригінальною назвою, також у версіях «Ярослав Мудрый», «Ярослав Мудрый и княгиня Ингигерда». Романи Чемериса, Шкляра й навіть Горліс-Горського в електронній версії можна придбати на «Озоні» українською мовою або в цілком нейтральному перекладі— поряд зі злощасними покручами української класики.

Найпрестижніша і найстарша премія пострадянської Росії — «Російський Букер» — від 1992 року відзначила п`ять історичних романів, деякі автори, як скажімо Людмила Уліцька чи Василій Аксьонов, стали вже класикою сучасної російської літератури, а скажімо, Булат Окуджава, Георгій Волосевич, Андрій Волос вважалися літературними метрами й раніше. Проте загалом чи не 90% усіх нагороджених текстів так чи інак є переосмисленням історичного минулого. Зазвичай, головний персонаж мешкає в теперішньому, чи не дуже далекому минулому, але специфіка його поведінки закорінена в історії його сім`ї та всіх пережитих нею революціях, війнах і побутових драмах, які персонаж згадує і намагається переосмислити. Для автора ж історія виконує дві функції: аутосугестивно-терапевтичну, коли автор переосмислює реальні події свого життя та своєї родини (твори Окуджави, Аксьонова, Сєргєєва, Азальського, Бутова, Чудакова та ін.) або стає екзотичним матеріалом для стилістичних ігор, інструментом осмислення сучасності (Морозов, Харитонов, Шишкін), часом відверто невдалим, як у Колядіної. Цікаво простежити, як змінюється переосмислення радянського досвіду від початку присудження премії. Багатогранне перераховування й обігруваня вад радянської системи крізь призму долі звичайної людини, мислячого інтелектуала, військового-партіота поступово набирає відсторонено-іронічного присмаку на межі тисячоліть (Уліцька, Аксьонов) на зміну якому приходить відверто реакціоністський «Бібліотекар» Єлізарова, який навіть російська критика засудила за надмірну романтизацію радянщини. На хвильку, це був 2008 рік. Далі градус гіркої іронії наростатиме, часом сягаючи болісного смакування деталей історичного побуту в дусі Алексієвич (Чижова), то гойдатиме в бік інтелігентного автобіографізму (Чудаков) та власне історичного роману (Волос), щоб в останні роки зайти в жорстке, чорнушне, за словами російських критиків, змалювання сучасної російської реальності в дусі «Левіафана», де історія виконуватиме роль інструмента для мотивації вчинків і самоаналізу персонажів.

У ще двох великих літературних преміях «Національний бестселер» і «Велика книга» історичні романи також посідають чільне місце. Серед «Національних бестселерів» їх третина, а у списку «Великої книги» ледь не суцільне переосмислення історії, переважно радянської, за винятком двох книжок Юзефовича та «Лавра» Євгенія Водолазкіна. Чільне місце посідають теми революції та початків становлення комуністичного ладу й сибірських таборів. Щоразу за історичними подіями російські критики прочитують паралелі з сучасною дійсністю в країні, тягарем тоталітарного режиму, який особливо гостро відчувають інтелігенти й люди з творчими здібностями. Суміш агресії та безнадії з неабиякою літературною майстерністю й на всі лади передається від тексту до тексту і кочує з теми в тему, однаково притаманна героям різних історичних епох. На тлі наявного стану справ у суспільстві та розв`язаної війни складається враження, наче в літературі не перепроживають, а заново і заново пересмаковують травматичний досвід. Наразі хочеться утриматися від подальших коментарів.

Відома центральноєвропейська літературна премія «Ангелус» із 2006 року відзначає тексти, що звертаються до «найважливіших, найбільш актуальних тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур». Вісім із дванадцяти книг-переможців осмислюють болісні теми європейського минулого, які донедавна були замовчуваними або артикулювалися з великою осторогою: діти переконаних нацистів і їхня родинна пам`ять, події Другої Світової та радянсько-таборово-енкаведистська спадщина, еміграція різних епох і народів. Європейці неначе набули достатнього внутрішнього ресурсу, щоб не спокутувати мовчки, а артикулювати болісний досвід, неначе визнаючи: так, це були ми, це сталося з нами, але ми це пережили і змінилися, тепер ми можемо просто обмірковувати це вголос.

Можливо, тому Мартіну Поллаку, Йожефові Шкворецькому, Варужанові Восганяну вдається говорити про особистий досвід як про чужий і свій водночас, зберігаючи особисту чутливість і дослідницьку відстороненість

Або говорити про досвід інших, глибоко поринаючи у їхню логіку, мотивацію, транслюючи світ їхніми очима, вухами, всіма чуттями, так, що це визнають нащадки описуваних, як це вдалося, наприклад, Горгі Спіро (Ангелус — 2010 за роман «Месії» про польську еміграцію ХІХ ст.), якого Кшиштоф Варґа назвав «польським письменником, який пише угорською мовою». Ризикну припустити, що саме щира прихильність до польської історії та культури в поєднанні з певною дистанцією щодо об`єкту вивчення й допомогли письменникові віднайти правильні слова для влучного висвітлення смислів. «Він описав, як поляки тих часів (і сьогодні теж) конструюють власну ідентичність», — вважає оглядачка Юстина Соболевська.

Письменницький інструментарій знову знайомий: особисті історії, розлогі сімейні саги, де через життєві перипетії звичайної людини, з усіма її звичками, смаками, професійними заморочками і світоглядними переконаннями розкривається глибинна драма політичних і суспільних змін. Методика «усної історії», ще доволі маловживана в Україні як творчий і науковий інструмент, у європейській літературі виявляється настільки плідною, що навіть постає на сторінках «Матерів» — іншого, неангелусівського, роману Павола Ранкова, перекладеного українською. В інтерв`ю щодо книжки «Це сталося першого вересня» (Ангелус — 2014) письменник коментує свідомий вибір творчої стратегії: «Я відчуваю, що ці малі історії з життя звичайних людей ближчі до реальності та правди, ніж глобальні історичні події. Історія страшенно перевантажена ідеологією, патріотизмом і таким іншим, тоді як історії — усні історії — звичайних людей ближчі до справжнього життя і до істини».

Цікава в даному контексті ще одна, вже суто польська, премія «Ніке», де щороку переможців є двоє: обраний журі та читачами газети-співзасновниці премії. Від 1997 року читачі віддавали перевагу історичній та біографічній тематиці вісім разів, тоді як журі — лише тричі. Зате єдиний раз, коли смаки журі та читачів виявилися одностайними — це був історико-психологічний роман Ольги Токарчук (улюблениці читачів, які голосували за неї тричі за час існування «Ніке») «Книги Якова».

На відміну від англомовної історичного прози, яка тяжіє більше до паралелей із сьогоденням і стилістичних експериментів, східноєвропейський історичний роман засвідчив велику зосередженість на біографізмі оповіді, наявності реальних досвідів, хай і пропущених крізь призму авторської уяви. Недарма чимало нагород дістаються і біографічним романам про реальних історичних діячів — Єжи Ґедройця, Чеслава Мілоша, батька Мартіна Полака, сімейні історії Петера Естергазі, Варуджана Восганяна, Михаїла Шишкіна. Поки англомовний світ дає раду колоніальному минулому й шукає нові екзистенційні смисли в історії, мешканці малих країн продовжують реконструювати з минувшини власну ідентичність.

Схоже, питання пошуку себе в історичному дзеркалі залишається актуальним для читача, який прагне перетворити своє минуле з тягаря на джерело внутрішніх ресурсів. І що складнішим був той минулий досвід, то більше енергії звільнення він тамує в собі. Якщо тільки звернення до нього справді робить вільним. Але для цього воно має бути чесним.

Діджиталізація повсякдення робить наше життя дедалі прозорішим і вимагає чесності з собою

Хоч-не-хоч, але потреба переосмислення цінностей й оновлення ідентичності однаково постає перед кожним у будь-якому куточку світу. Наразі ми торкнулися тільки кількох. Було б цікаво дізнатися, як переосмислюють свою історію, скажімо, на Близькому Сході або в Китаї, але це вже тема для нових, наступних досліджень. Адже зрештою, всі вони — частини одного пазлу на ймення «майбутнє людства».