А то не всюди таґ є, як тутай

Звертали увагу на зміни у видавничих стратегіях жанрової літератури останніх років десяти-п’ятнадцяти? Як чергове свідчення того, що розмиваються жанрові установки, а за ними «пливе» і цільова аудиторія. Обкладинки книжок стають усе нейтральнішими, аби не виказати належність тексту до певного «страту», наприклад. Дитячі книжки часто-часто видають у сіреньких лаконічних палітурках, дорослі розмальовують вирвиоками, скажімо.

Повість Тані Малярчук красиво і щедро ілюстрована (переконлива робота Каті Слонової), технічна позначка на книжці наголошує – «для середнього шкільного віку». Так, технічно – це повість для молодших підлітків. Тільки історія розказана в ній – «доросла» цілком. Антиутопічний роман виховання. Чи навіть так: постсучасний роман ідей. Або краще так: психологічна проза про духовні пошуки кажанів. Так, так буде правильно.

Читайте також: Володимир Чернишенко. Ті, що писали б, якби могли: Таня Малярчук, «MOX NOX»

«Mox nox» – постапокаліптична фантазія. І як годиться добрій постапокаліптиці, в ній у рівних пропорціях змішані жах перед теперішнім, антиутопічні прогнози (знову ж таки інспіровані теперішнім), гостре відчуття й переживання інакшості та дивакуватий гумор (яким і доросла проза Малярчук зрештою знана). Внаслідок воєн і голоду людство з планети Земля зникло, і то давненько. Нині зруйновані міста населяють птеропус гігантеус (летючі миші, себто), які утворили власну цивілізацію й активно ладнають власну культуру. За законами людською культури, зазначу: виключно як систему обмеження і контролю особистості в колективі.

Тереза от-от має увійти в фазу парування; як на людське око, вона є простою збентеженою юнкою, як на мишаче – малолітньою бунтаркою. Зростає без батька. Виховує її вічно втомлена пошуком їжі мама й тітка Маріанна, стара дівка, схиблена на ідеї посмертної відплати. Той Маріаннин рай – манґрові ліси, які квітнуть і плодоносять одночасно і повсякчасно, що в скупому на тепло і, отже, на їжу світі птеропусів – таки мрія. У їхньої спільноти навіть є святиня – манго-сушинець, скриню з яким зберігає спеціальний хранитель. Зараз за нього – старий навчитель-ночевид Геродот. Помічницею немічного Геродота стає Тереза. Але не добровільно: їй таке призначили покарання, бо ставила незручні питання про тих, хто населяв раніше їхнє місто, і розбурхувала спокій одностайності.

А ще в цій книжці є все для доброї дорослої прози.

У цій книжці є все для доброї дитячої прози. Пригоди, продуктивні й непродуктивні конфлікти з батьками й однолітками, ненав’язливі й тим дієві роздуми про те, як ми ставимося до тих, хто на нас не схожий. Ну, і любовна історія тут теж буде, навіть дві – щаслива й не дуже. А ще в цій книжці є все для доброї дорослої прози. І навіть трішки більше.

Про походження видів
Міф про Вульпеса Вухатого – засадничий для спільноти рукокрилих, це їхня легенда про сотворіння світу. Вульпес приблудив у ці краї, коли зі світом уже було по всьому. Рудий, з маленькими гострими зубами, якими так зручно шматувати тіло жертви. На нових територіях він швидко поїв усе живе, і був змушений переключитися на фрукти. Прийшло йому просвітлення: він не тільки навчився грамотно споживати дари дерев, але і культивувати їх. Боги за це подарували йому крила (щоб легше було запилювати рослини, либонь). Але в кожному нащадку Вульпеса живе відповідальність за убитих ним живих істот.

Птеропуси – не летючі миші, якщо бути точними, а летючі лиси. Лис як той, чиї походеньки створили світ, присутній у багатьох міфах – від індійських до східно-азійських. Зазвичай там світи-люди виникають так само в результаті процесів травлення: чи то з випорожнень тварини, чи то з бризок крові, які залишила його щойно спожита страва. Все, як і у птеропусів, тільки зі зміною знаків з мінусу на плюс. Не кров і хижацтво, а відмова від них; зрештою, кажани живуть догори дригом, тож всякі інверсії ідей в цьому світі апріорні. Отож світ рукокрилих Малярчук започаткував справжнісінький трікстер. А трікстер по природі своїй ігнорує кордони, заборони і закони. Він – чиста і незамутнена гра «у піддавки». Як із цим поєднується концепція первородного гріха? От так же само: як інверсія, вписана в самі структури світотворення: «Ми теж покутуємо за Вульпеса, тому вдень спимо, а вночі крадемося, немов прокляті. Все для нас навиворіт, догори дриґом. І відпочиваємо ми теж, покаянно звісивши голови додолу, ніби просимо пробачення за первородний гріх. Кожен птеропус народжується грішним».

А тепер – узагалі зла іронія. Птеропуси Малярчук свято шанують кордони, не вітають питання, що там за межами доступних оку руїн і за межами теперішнього. Зокрема, і кордони тіла поважають: паруванню – свій час і свої ритуали, харчуванню – всі час і свої закони, причиняти шкоду тілу родича категорично заборонено. А ще таке щодо дієти. Птеропус гігантеус офіційно у відповідному реєстрі звуться Pteropus vampyrus. Вони аж ніяк не вегани. Це щодо того, як і на яких підставах творять ці нові мешканці землі собі космогонію.

За таких саме умов пишеться не тільки міф, а й історія. Ночевиди озвучують малим в школі головні етапи їхньої історії. 1240-й – навала сарани («наші» татаро-монголи), 1568-й – найбільший злет кажанів світу (і рік, який визначає булла про свободу віросповідання), 1777-й (у «нас» – американська конституція, у птеропусів – закон про забуття попередніх цивілізацій), 1789-й – перша й остання експедиція кажанів за гори, які обмежують їхній ареал (вояж Маласпини?), 1910-і – налагодження ультразвукового зв’язку. Між іншим, саме цей вид кажанів, птеропуси тобто, не має здатності до ехолокації. Тому ультразвуковий зв’язок їм потрібний. В світі, придуманому Малярчук для Терези, все начебто таким і є: конче потрібним. Нічого зайвого в житті птеропусів немає, хіба окрім божественної присутності.

Коротше, три найважливіші концепції (пот)сучасного світу – історія, пам’ять і міф.

Тереза, ставши ночевидом-істориком, жахається, скільки брехень зберігає і передає нащадкам її народ. Але не може спростувати думку, що ці брехні – корисні, якраз вони і згруповують спільноту. Коротше, три найважливіші концепції (пот)сучасного світу – історія, пам’ять і міф. Вони стосуються (ти ба!) не тільки людей, а й прийдешніх лиликів.

І тут постає як влучна і прозора метафора «топографія» «Мох nox». Два простори в повісті напрочуд актуальні – собор і театр. Їх побудували вандати, ясно. Так Тереза зве руконогих. Участь в «ландшафтному дизайні» людей кажани спростовують. Це природне явище, кажуть ті, і помешкання утворилися через зсув ґрунтів. Власне, це не зовсім помешкання, радше руїни на перший стадії розкладання. «Це було місто бузини й кропиви, а не птеропусів».

Читайте також: Таня Малярчук здобула премію імені Інґеборґ Бахманн

У соборі живе родина Терези, в театрі відбуваються масові заходи типу судів і народного віче. Театр і церкву об’єднує думка про видовищність і ритуальність. В тому соборі рятувалися від вибухів і канібалів останні з людей, Тереза побачить про це галюцинацію-сон (марила мала від температури). Але ж це не зовсім собор-театр, а власне руїни. Місце, до колись була в силі видовищність і ритуальність. Проти цих двох і скерований бунт Терези. На цих двох засадах і ґрунтується світ птеропусів. Їм і доведеться відійти в небуття протягом повісті Малярчук. Видовищно відійти, до речі.

Червоне – то любов, а чорне – то журба
«Ніч іде» із назви мала б слугувати вказівкою на колір повісті. Буде кілька разів і пряміша вказівка: «Тільки кольорова палітра незмінно залишилася чорно-білою». Але це не зовсім так. Тереза наголошує, що вони живуть у чорно-білому світі ночі і можуть розрізнити сотні відтінків темряви. У малих навіть забавка така є, хто більше відтінків чорного назве. Але попри наголошений монохромний світ, тут є дуже насичені кольори. Їх три, і це добре побачила ілюстратора, яка в тій же палітрі створила чудові малюки. Оранжевий, зелений, чорний. Таким ж кольорами вишитий одяг персонажа, який тут є чи не єдиним, хто претендує бути позитивним (але на щастя теж не двовимірним). Він пояснює: чорне – земля, зелене – дерева-годувальники, оранжеве – сонце. Себто, точка, в якій перебуваємо (земля-чорний), точка, якої прагнемо (рай-зелений), і точка, яку уникаємо (пекло-жовтий). І червоний. Такий колір мають груди однієї тут спокусниці-зрадливиці, такий колір є у невинно пролитої рові, це ж колір ягід, які випадково надибує закохана юнь у полях, де на них чатує небезпека від сонця і нелегітимних розмов. Він тут насправді рідко з’являється, і є екстремальним для цього світу. Це колір спокуси.

І хто ж тут прилещує і кого ж тут знаджують?

За таких умов і потреби регламентовані: їсти, паруватися, не питати дурниць. Інші потреби, знаєте, для нас вигадує якраз мистецтво.

Культура рукокрилих не потребує мистецтва і письма. Це фізично ускладнено: своїми кігтями на кінчиках крил птеропусам складно перегортати сторінки навіть тих книжок, що збереглися, свої писати і поготів. Але це ще й ідеологічно неприйнятно. Рукокрилі, на відміну від вимерлих попередників, не потребують посередників в передачі життєвого досвіду, при тому що термін їхнього життя значно коротший – і в філогенезі, в і онто-. Їхня цивілізація молода, ще не встигли зруйнуватися побудовані людьми церкви і театри, ще не зогнила оббивка на кріслах в партері. А життєвий цикл кажана, схоже, триває всього кілька років. Але, – наголошують ночевиди, – ми не такі безпам’ятні, як руконогі, нам не треба іншим медіумів, окрім власного тіла-голосу. За таких умов і потреби регламентовані: їсти, паруватися, не питати дурниць. Інші потреби, знаєте, для нас вигадує якраз мистецтво.

Пам’ятаєте ту впливову концепцію, відповідно до якої культури поділяли на діонісійські й аполлонівський? Екстаз проти вітальності, тяга до смерті проти торжества життя.

Перше кохання Терези зветься Аполонієм. У нього навіть ліра є, точніше – Ліра, дівчина, яка зрадила Терезу, так і не ставши подругою. Аполоній не просто зле жартує на закоханою в нього Тезерезою, він організовує системне її цькування (в цій сцені є красиві відсилки до «Керрі» Стівенка Кінга). Через яке мала і стає помічницею Геродота, через яке так несподівано повертається її доля. Бунтівниця проти системи тепер буде частиною системи, ба більше – хранителькою її твердинь. Воля богів здійснилася, так? Фатум понад усе? – А може і ні. Бо є тут і ерзац-Діоніс. Його звуть Лео (а всякі пантери, гепарди та інші кошачі – це все з емблематики Діоніса).

Лео – горянин (розкішна гуцульська говірка додається). Він не птеропус, а миш-пергач, власне лилик. Вони природно хижаки і харчуються комахами, чим викликають огиду і зверхність кажанів-фруктоїдів. А ще Лео – музикант. Перша його поява в повісті відбувається на вечірці: він і його земляки співають стародавніх зонгів типу «Кедьми прийшла карта» і «Лента за лентою» (кумедна книжка, я ж кілька разів про це сказала). Такі собі майже-вакханалії в зашореному і обмеженому цивілізаційному світі птеропусів. З Лео насправді пов’язані всі свідомі вибори Терези. Вона стане на його захист і ледь не загине, бо на неї кинуться її сородичі-вегетаріанці, що раптом перетворяться на канібалів (згадають своє єство). Вона зрадиться Лео. І саме він стане її попутником у замежжя, двічі між тим врятувавши їй життя. Така от вічна історія бога, що помирає і народжується, і людей, яким дарована свобода волі.

Деміург у світі Малярчук має діонісійську природу по суті, руйнівну і апріорі безцільну.

Ок, до чого тут питання про мистецтво і його відсутність у світі Терези? Бо в любовному чотирикутнику Тереза-Лео-Аполоній-Ліра, правду кажучи, народжуються цілком безперспективні думки про смисл життя і цілком непродуктивна діяльність типу складання і співання пісень. Мох nox, або Народження пісні з ароматів манго. «Брень, згоріла моя хата». Між іншим, останнє слово в повісті – безумовно сильна позиція! – це якраз слово «брень»: «Без тебе більше брень мені не брень».

Зрештою, її уже прочитали як книжку про Галичину, як антирелігійний трактат, як маніфест ЛГБТ – і нічого не сталося, жодного кінця світу.

Я звісно що злегка пересмикую, але чому б і ні. Там серед героїв є один ночевид за ім’ям Фе Дір Сосюра. Смішний жарт, і почасти жарт. Це не поет Сосюра, ясно, а Фердинан де Сосюр, лінгвіст і семіотик. А значить, тут діють «правила де Сосюра»: план вираження і план змісту знаку можуть збігатися, а можуть конфліктувати, і все вирішує контекст. «Мох nox» наражається на небезпеку надпотрактування через свою притчевість, але до цієї небезпеки книжка, здається, готова. Зрештою, її уже прочитали як книжку про Галичину, як антирелігійний трактат, як маніфест ЛГБТ – і нічого не сталося, жодного кінця світу.