Книга, яку один із промоутерів франкомовної літератури в Україні, перекладач, а віднедавна засновник видавництва «Pinzel» Іван Рябчій вирішив презентувати в 2018 р., видана в Парижі в 1990 р. Ерве Ґібер був фотографом, журналістом, письменником і сценаристом. Помер у віці 36 років у 1991 р. від СНІДу, і власне ця книга, а разом із нею ще дві, які разом становлять трилогію («Протокол співчуття» та «Чоловік у червоному капелюсі») є своєрідним викликом хворобі, маніфестом хворого на СНІД. Для Ерве війна з хворобою відбувалася чи не паралельно із назагал її відкриванням та пізнаванням її природи людством, із появою перших організацій, які об’єднували ВІЛ-інфікованих та їм а також їхнім родинам допомагали. І тому драматизм емоцій у ній дуже часто на межі, він зашкалює, і він достобіса щирий, бо йдеться про цілком конкретну річ – ти помреш, і це буде скоро. Єдине, що ти можеш, це знаходити в собі внутрішній моральний стержень, і шукати всі можливості, які зможуть, чи не зможуть – бо їх шукає усе людство, і навіть «друг» автора з великої фармакодослідницької лабораторії, винесений у титул книжки, – допомогти вирватися з лап смерті чи потягти якнайдовше життя. Ерве пише: «У її [хвороби] потворності я відчував щось солодкаво-сліпуче; звісно, недуга ця була безнадійною, однак вона не несла миттєвої смерті, скоріше підставляла сходи, що, певна річ, вели до смерті, однак кожна сходинка була неймовірно корисним життєвим уроком; ця хвороба давала час на вмирання – і давала час на життя, час на те, щоби збагнути сам час, нарешті відкрити для себе життя».
Що вражає, і чому власне свій час і натхнення Іван Рябчій потратив, аби показати нам книжку з 1990 року (російською її було перекладено вже 1991-го й опубліковано в «Иностранной литературе»). Вона напрочуд актуальна в контексті дискусій останнього часу в Україні, потрібні чи не потрібні прайди ЛГБТ, на що мають і на що не мають права ЛГБТ-пари. Я сумніваюся, чи змінять свою думку на цю тему, прочитавши книжку помираючої людини, провідники радикальних угрупувань, натомість є надія, що це знайде свій відклик у людей, котрим важливі загальнолюдські, а не «традиційні», чи «православні» чи ще якісь умовні цінності. Що при будь-якій людині мусить знайтись у хвилини її немочі той, хто нею опікуватиметься до кінця, незважаючи на її «непрезентабельний» вигляд. Що трапляються моменти в житті, коли родина – батьки, брати й сестри – для тебе робляться дуже далекими, але для них весь твій спадок, матеріальні та авторські права: у книзі присутній Мішель Фуко, який теж помер він СНІДу, і теж, як і автор, був геєм, а проте його багатолітньому партнеру дісталося лише помешкання. Що до тебе, помираючого, не пустять людину, яку ти любиш, а пустять умовну сестру, яка ще й прошепотить: так тобі й треба, збоченцю (саме такої фрази у книзі немає, але її можна уявити, приміром, зі стосунків ще одних французів – Верлена й Рембо, коли сестра й мати останнього вимагали віддати всі гомоеротичні вірші як такі, що паскудять ім’я їхнього брата й сина). Що можна хотіти залишити свій спадок дітям свого партнера – так, у цій книзі навіть присутня така «аморальність», як дружба трьох – Ерве, його партнера та його приятельки, і єдине про що молить Бога наш герой, це щоб СНІДу не було виявлено у двох дітей, і щоб умовна п’ятірка втаємничених не стала реальною. Ерве одружується за кілька років до смерті із тією приятелькою, аби гроші з книжок йшли її дітям.
Крім Фуко там можна зустріти й інших французьких знаменитостей 70-80-х років.
Так чи інакше, паралелей можна проводити чимало, і вочевидь ми повинні Ерве Ґіберу подякувати, що – не думаючи про якісь майбутні гонорари для себе, бо ж і так помреш, «не наївся – не налижешся», він поміж депресіями, ламанням тіла в болючих прийомах ліків («я дозволив своєму тілові потрапити у ситуацію, де воно було позбавлене власної волі»), в дискусіях із самим собою писав цю книжку. Зрештою це і є дискусія з собою, форма самолікування, виписувати словами свій біль, свої істерики, свою любов і ненависть до оточення. Книга складається зі 100 «щоденникових записів», беру це в лапки, оскільки деякі з них з’являються раніше ніж описані пізніше події, радше це рефлексії, і скорше за все таки художні а не суто біографічні – крім Фуко там можна зустріти й інших французьких знаменитостей 70-80-х років. Деякі з цих рефлексій це повний потік свідомості, але саме він втягає читача найбільш сильно і притягально, до заціпеніння.
Це книжка також про малі й великі людські слабкості. Ерве не стидається бути примхливим, не вибираючи висловів – що огидне, те огидне, що прекрасне те прекрасне; іноді манірним («я, наче кат, примусив його відкрити усі принади страждання»), проте без зайвої бахвальності з його боку також проглядається і широка його власна душа по відношенню до інших. Можна ображатися, але можна й прощати. Не прощає хіба одній людині, винесеній в титул, оскільки відчув себе використаним. Не те що був піддослідним кроликом, а «зістарілим», не вартим порятунку. Коли в тебе не вірять, це пригнічує більше, ніж коли ти не віриш в себе сам, це добиває. Не випадково у книзі є чимало роздумів над самогубством, яке теж сприймається одними як слабкість, іншими як сильний крок – Ерве був близький до цього, але цього на щастя принаймні для читачів, не зробив, як теж не знищив рукопис, до чого потяг існував також. Винесена в заголовок цієї рецензії цитата це слова із рукописного заповіту Фуко, і вони були для Ерве Ґібера дуже важливими.
Це також дуже французька й дуже богемно орієнтована книга.
А ще ця книжка є зрізом епохи, до якої деяким людям ніби рукою подати, але її західним вимір був нам знайомий хіба з кіно, напівтаємних пліток про кумирів музики чи красного письменства. Ерве, будучи журналістом і письменником, так само воює з редакторами і видавцями за право вважати свій черговий твір актуальним і цікавим, має злети і падіння, але на свої кошти може їздити постійно до Риму чи на о. Ельба. Це вам не Крим чи Сочі раз на рік. Це також дуже французька й дуже богемно орієнтована книга. Радянський Союз там згадується як «Росія» в контексті походеньок однієї зі знайомих автора, відомої акторки, а так, все справжнє варте уваги життя точиться на Заході, а точніше, у Франції й Парижі.
Ілюстраціями до книги слугують фотороботи Ерве Ґібера, і вони справді доречні – влучно доповнюють сказане в тексті. Є красиві молоді люди, є старші з повними докору очима, є лікарняні палати із холодним душком близької смерті, є, бібліотеки, носії (непотрібних?) знань, є люди в роздумах і неприкаяні домашні тварини, які нічим не можуть зарадити людині в біді. Сам Ерве був теж надзвичайно красивим, таким вічно юним залишився («роль фалоімітатора мені геть не личила»), дещо егоцентричним чи навіть егоїстичним, а все ж – без цієї любові до себе, розуміння того, що кожен твій день є важливим для прожиття, роботи, любові до близьких не постало б цієї емоційно потужної книги.
І так, доведеться чекати на переклади двох інших книг з трилогії Ерве Ґібера, або ж учити французьку.
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
