У польській книгарні попросила щось новеньке з художнього репортажу. Працівниця книгарні запропонувала книжку в темно-рожевій обкладинці із зображеними на ній шпильками. Колір – насторожив. І назва «Kaprysik: Damskie historie», тобто примха, тільки пестливо, дамські історії. Консультантка одразу сказала, що книга не нова – перевидання 2010 року, складається з репортажів, які виходили в у 2001-2004 роках у додатку до суботньої «Ґазети Виборчої» (одне з найвідоміших сучасних польських видань, виходить щодня – ред.). Автор – Маріуш Щиґел.
Колір, який вводить в оману
Маріуш Щиґел відомий в Україні трьома перекладними репортажними книгами «Неділя, що відбулася в середу», «Зроби собі рай», «Ґоттленд». Перша – про те, як Польща оклигувалася від неочікуваної «свободи» після радянського часу, дві інші – репортажі з Чехії, про її історію та культуру. Досить серйозне чтиво. А тут дамські історії в рожевому кольорі?
Колір вводить в оману – здається, що всі історії будуть з відтінком перебільшеної ніжності, основний акцент – на жіночності. Книга вміщує шість репортажів про абсолютно різних жінок, можливо, єдине, що їх об’єднує, що всі вони вже не молоді. Декого немає в живих. Усі знали радянську Польщу.
Частина героїнь відома польському загалу, але навряд відома українському читачу. Але, як і інші репортажі Щиґела, ці історії, написані про конкретний час, конкретних людей, опиняються поза часом й кордонами країни, вони не старіють і нічого не узагальнюють. Тут так само спрацьовує «море в краплі води».
Ця книжка про жінку без крайнощів: не про жіночність і тендітність, не про силу й прагнення, хоч все це в книзі є. Ця книжка про жіночу роль, принаймні, – не про надто очевидну.
Реальність
Це репортаж про повсякденність.
Про 6257 дзвінків до когось, про 38 196 піднятих слухавок, про 1500 ігор в бридж, 19 – у доміно, 110 відвідин театру й 70 042 переглянутих телевізійних програм.
Яніна Турек з Кракова почала вести щоденник, коли їй ще не виповнилося 22 роки, закінчила його в день смерті. І це аж ніяк не був типовий жіночий щоденник.
Яніна Турек поділила своє життя на 33 категорії, у кожну записували факти повсякденного життя. До кожного запису – дата, назва дня, колір і номер. Кожен рік має власний колір, який повторюється кожні десять років. Що їла, кого бачила, з ким привіталася.
Через дати та той фактичний матеріал, що зберегла жінка, Маріуш Щиґел намагається розказати про Яніну, про характер жінки, яка не дає знати про свої почуття, емоції чи враження. Уже не дізнатися, що мала на думці Яніна в день звільнення окупованого Кракова. Яніна тоді з’їла чорний хліб і попила чорної кави. Вночі читала Германа Гессе.
Дочка, онука не знають, для чого мати й бабуся вела ці щоденники, понад 700 зошитів. Дочка не знає й чому сталося так, що повернення свого чоловіка з Освенцима, Яніна занесла до «незапланованих візитів», написавши «візит Чеслава Турека», без вказівки на те, що чоловік пройшов два концентраційні табори й що вона його любила.
84 523 разів жінка бачила когось у вікно. Побачивши одруженого пана Висоцького з жінкою, яка не була його дружиною, Яніна не пише – коханка, пише, що то жінка, про існування якої дружина ще не знає.
Лише наприкінці життя Яніна дозволила собі написати про свої відчуття. Її останній дні означені самотністю та передчуттям смерті. Померла вночі. Встигла подивитися останні три телепередачі з 71042.
Говорячи про Яніну, Маріуш Щиґел намагається означити, чим є повсякденність та щоденники, згадує, хто й чому їх вів, що хотів сказати ними Манн, Гомбрович, Паскаль.
Цей репортаж пропонує придивитися до своєї повсякденності. Як дрібниці існують поруч вагомих історичних подій. Коли помирав Сталін, Яніна Турек дивилася фільм «Фанфан- тюльпан». До кінотеатру зайшла, коли Сталін ще був живий. Вийшла уже після смерті.
Польською репортаж можна почитати й тут.
Картка
Цей репортаж про жінок, список який Маріуш Щиґел знайшов у кав’ярні. На картці – ім’я та прізвище, адреса, ймовірно, роки народження, що коливаються між 1929 та 1936.
21 жінка. Біля Крістіни – три знак оклику. Біля Єви – знак оклику, плюс і ще один знак оклику. Серед назв вулиць є Алея Сталіна, якої вже не існує. Звідси Щиґел припускає вік картки. Одна із жінок відома автору – Ганна Краль.
Можливо, репортерські звички не дозволяють автору підійти до стійки бармена й залишити свій номер, мовляв, знайшов папірець, може, хтось прийде шукати.
Автор починає розшукувати жінок, зв’язок між ними та призначення списку. Що це – список лікаря, кравця, перелік коханок, єврейок? Поволі в тексті починають говорити жінки, які нічим між собою не виявляються пов’язаній гадки не мають, що це за картка. Але мають життєві історії.
Так, шукаючи Ірену, журналіст знаходить Катажину, яка була Іреною до 28 років, а потім відкрилася, ким є. Єврейкою.
Пані Аліну автор єдину знаходить за адресою з картки. Питає, чи може це бути список єврейок, врятованих у війну. Жінка каже, що не єврейка.
Це історії про молодість й дорослішання, згадка про плинність життя, про те, що роки забирають своє. Двох жінок вже немає в живих. Жінка з трьома окликами закрилася вдома, нікого не впускає, втрачає пам’ять.
Репортаж можна знайти й тут.
Серіал на дві ручки
Цей текст складається із листів, написаних двома подругами протягом 35-ти років їх життя. Живши не так і далеко, вони майже не бачилися. Але писали – завжди.
Перший запропонований лист із листопада 71-го року. Тереза пише до подруги Генрики, що її чоловік ніяк не може дочекатися снігу, що він ніколи не подорослішає. Закінчує текст лист із квітня 2004-го року, Тереза просить Генрику озирнутися й побачити, яка гарна весна. Генрика каже, то й що, адже потім знову буде осінь.
Між цими двома листами 35 років історій про чоловіків, роботу, дітей, про біль, про самотність, про спроби триматися, про каліцтво, про хвороби, які приносять страх, про зморшки, які не видно, якщо зняти окуляри й подивитися в дзеркало без них.
Жінки самі запропонували редакції понад 600 листів, опрацювати їх, не змінити, а залишити найсуттєвіше про двох, як самі скромно означили, жінок, які працюють.
Польською репортаж є також тут.
А ще
Історія про пані Анну, яка майже десяток років фотографується в одного й того ж фотографа, вигадує сама собі образи. Історія про жінку, чоловік якої поставив її скульптуру в академії, де є ректором.
Про співачку та її концерти в Польщі й закордоном, про творчість і життя, життя після смерті чоловіка. Про польку та єврейку Іду Камінську, першу акторку соціалістичних країн, яку номінували на «Оскар». За кращу жіночу роль.
У порівнянні з тими книгами, які перекладені в України – «Неділя, що відбулася в середу», «Зроби собі рай», «Ґоттленд» – ця книга значно легша, невибагливіша, тут немає відомих онук, коханок історичних постатей чи жінок, які змінили світ. Але й не сказати, що тексти не мають другого дна.
За рожевою обкладинкою «дамських історій» ховаються історії щоденного життя, де не завжди є місце для легкості та забаганочки. В окупації. У радянський час. В еміграції. Що бачить та відчуває жінка з цієї віддалі?
Історії цих репортажів – історії про те, скільки треба сили, щоб усе це пережити й винести – можливо, на собі, щоб залишити сил на жіночність.
Історії про те, скільки треба сил, щоб жити в простий, нічим не означений час, прожити те життя, яке не вплинуло на світову історію.
