Фемінізм і толератність повільно просочуються в українське суспільство і перетворюються на цілком буденні речі, а не привід для Фейсбук-самізнаєтечого. Приблизно так виглядає нічне жахіття прихильників традиційних цінностей і мрія тих, що відстоюють право людини на рівність. І хоча зазвичай ці питання сприймаються як політичні, на цьогорічному Книжковому Арсеналі вони набули і літературного забарвлення.
Фокус-тема фестивалю — «Проект майбутнього» — відчутно корелює і з наявністю гендерного дискурсу у програмі. Адже такі явища, як фемінізм, толерантність, інклюзія тощо, й досі лишаються в уяві більшості українців та українок чимось далеким, і від того — побічним. Натомість загальносвітові тенденції останніх років зробили питання емансипації таким, що неможливо ігнорувати. І саме сміливість організатор_ок включати подібні теми до порядку денного допомагає вивести непроговорений досвід і на українську поверхню. Причому літературний майданчик у цьому випадку — одна з найбільш придатних поверхонь. Адже часто саме книги стають тригерами, що змушують суспільство завести розмову на «недоторканні» теми.
Фемінізм як книгодрукування
У перший день Книжкового Арсеналу Ілля Стронґовський та Оксана Плаксій представили концепції профеміністичних видавництв «Видавництво» та «Комора».
Як зазначила Оксана Плаксій, для «Комори» феміністичний дискурс — це швидше складова загальної концепції. Антологію жіночої прози «З непокритою головою», романи Кароли Гансон «Штайнгоф», Павола Ранкова «Матері», Яцека Денеля «Матінка Мокрина» та збірку Оксани Забужко «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється» не можна назвати зразками академічного фемінізму, утім, усі вони розповідають проговорюють особистий досвід жінок, що його суспільство довго намагалося не помічати.
А от видавнитцво «Видавництво» відоме своїми книгами для дітей і підлітків. 2015 року вони дебютували історією шведської письменниці Анни Хьоґлунд «Бути мною» (книга про 13-річну дівчинку, що в очікуванні на свою менструацію осмислює себе та однолітків у контексті атрибутів «дорослого» життя). Навесні минулого року «Видавництво» буквально струснуло українське суспільство книгою Лариси Денисенко «Майя та її мами». Окрім того, уже в перший день Книжкового Арсеналу «Видавництво» встигло похизуватися і зовсім новинкою — есеєм Чимаманди Нґозі Адічі «Люба Іджеавеле або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях». Як розповів Ілля Стронґовський, мета видавництва — виховати через подібні книги не тільки дітей, але і їхніх батьків.
Знаковою подією КА-2018 стала книга «Це зробила вона», де зібрано біографії 50 жінок, котрі творили українську історію. Спізасновниця «Видавництва» Лілія Омельяненко під час презентації розповіла, що ідея зародилася в них із Іллею Стронґовським іще рік тому:
«Ми хотіли відрити імена українських жінок, адже і у школі, і у суспільстві загалом про успішних українок говорять дуже мало. Це наш внесок, аби українські дівчата мали натхнення займатися своєю улюбленою справою незважаючи ні на що».
Ілюстратор_ки та автор_ки, котрі взяли участь у створенні книги, майже не перетинались у процесі. Таким чином, образ кожної героїні вийшов осмисленим по-різному. «Єдине, що об’єднує всіх жінок, про які розповідає книжка — це те, що вони всі були недооцінені», — розповів Ілля Стронґовський.
Плани на майбутнє. До осіннього Форуму Видавців «Комора» разом із Фондом ім. Гайнріха Бьолля готують книгу Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму» та роман Марти Хіллерс «Жінка у Берліні». А «Видавництво», довго не затягуючи, вирішили видати другу частину «Це зробила вона» під назвою «Це теж зробила вона», іще один есей Чимаманди Нґозі Адічі «Ми всі повинні бути феміністками» та анімований комікс Марджан Сатрапі «Персеполіс».
Гра у слова на літеру «Ф»
Міфи та легенди й досі оточують те саме слово на літеру «Ф». Погратися з цим вирішила й Ірина Славінська в рамках своєї кураторської програми «Слова року». Під час дискусії « «Слово на букву “Ф”» вона жартома запропонувала письменницям Ларисі Денисенко, Оксані Луцишиній, Катерині Калитко та Євгенії Кононенко порозмірковувати, яке ж саме слово на літеру Ф вони будуть обгорювати. Катерина Калитко запропонувала фрустрацію. Оскільки сучасні жінки, попри формальне рівноправ’я, і досі не можуть визначитися з власними соціальними ролями. Оксана Луцишина у свою чергу зазначила, що те саме слово на літеру Ф часто плутають із англійським на ту ж саму літеру. Причому і те, й інше в жіночому контесті лишаються великими табу. На думку Лариси Денисенко, таким словом могла би бути фарба, якої часто бракує в сучасному житті. А от Євгенія Кононенко обрала фурію, образ якої для більшості людей й досі лишається схожим із іміджем феміністок.
На думку учасниць дискусії, несприйняття фемінізму підживлює і внутрішня мізогінія самих жінок, адже, боячись втратити певні блага, що їм нібито дає патріархат, вони самі відрікаються від рівності з чоловіками. Єдності серед жінок і справді бракує. Вони не усвідомлюють себе єдиною спільнотою, котра має багато спільного і боротьбу за рівність, у тому числі.
Пригадали учасниці дискусії і власний досвід, коли феміністичний характер їхніх книжок сприймали за образу. Так, наприклад, одну з книжок Євгенії Кононенко колишній кавалер подарував дівчині, коли та виходила заміж, зі словами «От що на тебе чекає». Героїню останньої книги Оксани Луцишиної і взагалі розкритикували, бо та не виправдала загальних уявлень про феміністок і багато плакала. Патріархальні критики Лариси Денисенко часто дорікали їй невмінням писати про чоловіків узагалі, адже вони в неї виражають почуття. Катерина Калитко, у свою чергу, часто отримує зауваження від чоловіків щодо оповідання «Вода», у центрі якої історія дівчини, котру виховали як хлопчика. «Я хотіла довести до абсурдності той факт, що соціум тримає жінку лише тому, що він може», — зазначила письменниця.
Інтимний досвід і література у збірці «При надії»
Проект книги видавництва Discursus «При надії» почався з вагітності самої кураторки збірки Оксани Карп’юк: «У той момент мені хотілося прочитати книжку, у якій би я побачила вагітність не з соціологічного боку, а емоційного, дізнатися, як воно: переживати вагітність у нашій країні». Зрештою, видавництво відібрали дев’ять авторок і попросили написати текст про їхній досвід цих самих дев’яти місяців.
«Ми не уточнювали, у якому жанрі це має бути, адже теми, що стосуються фізіологічного досвіду, дуже делікатні, і важливо, аби люди почувалися комфортно, розповідаючи про них. Саме тому в цій книзі можна найти і есе, і біографічні нариси, і чистої води оповідання», — розповіла Оксана Карп’юк.
На презентації книги були присутні три авторки, чиї тексти ввійшли до збірки: Ольга Деркачова, Маріана Кіяновська та Любов Якимчук. Як розповіла Любов Якимчук, свій текст вона писала по гарячих слідах, адже тоді її дитині було лише чотири роки. Хоча історія письменниці вигадана, для її написання Любов Якимчук користувалася власними щоденниковими записами з періоду вагітності й першого часу після неї. У тексті Маріанни Кіяновської зображені правдиві спогади самої письменниці. На думку письменниці, подібних книжок має бути більше, адже вони дають жінкам голос для власного тіла, болю, фізіології, голос говорити про потреби, які суспільство не завжди хоче помічати.
Маріанна Кіяновська також зауважила, що сприйняття суспільством вагітної — маркер того, як воно реагує на інакших. Жінку при надії варто сприймати не як «іншу», але просто ставитися до неї з розумінням її потреб.
«Одинокі мужчини» української літератури
У рамках кураторської програми Ірини Славінської 1 червня на Книжковому Арсеналі відбулася розмова «Одинокі мужчини. Леся Українка, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська та інші» з літературознавицею Тамарою Гундоровою, модерувала літоглядачка Оксана Щур.
«Ми зараз переживаємо чудовий період, коли історики займаються побутовою, щоденною історією. Завдяки цьому в архівах відшукують свідчення про ранні зразки жіночої літератури. Зазвичай це жалі чи плачі, надгробні тексти, написані жінками. А “Плач Ярославни”, наприклад, для багатьох письменників є своєрідним початком жіночого голосу в літературі», — зазначила Тамара Гундорова.
Серед більш модерних авторок основоположницею феміністичної літератури вважається Наталія Кобринська, яка розглядала жіноче питання в категорії різних станів. Важливо розуміти, що феміністична позиція «одиноких мужчин» мала форму не лише літературної, але й громадської діяльності.
На думку Тамари Гундоровї, Україна, відчуваючи свою потребу, ніби сама плекає, вирощує сильних жінок у літературі. Це, зокрема, і Леся Українка, і Ольга Кобилянська, і Марко Вовчок. Серед інших, не зовсім гучних, але не менш вартих уваги українських письменниць ХІХ-ХХ ст. Тамара Гундорова радить почитати Дар’ю Віконську, Зінаїду Тулуб та Оксану Іваненко.
Профеміністи в камінґ-ауті
Наприкінці третього дня КА Анатолій Єрема, Ростислав Семків, Ілля Стронґовський та Артем Чапай поділилися досвідом у ролі тих, хто не бояться слова на «Ф» і підтримують жінок у їхньому прагненні до рівності.
Ростислав Семків розповів про сексизм у філологічній сфері, де стосовно жінок існують упередження щодо жанрів, у яких їм не варто писати, а також обмеження, пов’язані з материнством: мовляв, жінкам треба писати скоро, бо потім почнуться діти й сім’я.
Артем Чапай став профеміністом, коли усвідомив, що для його дружини-інтелектуалки період декрету може покласти край науковій кар’єрі через утрату соціальних зв’язків. Саме через це догляд за дітьми вони розділили по максимуму.
«Усі чоловіки народжуються і виховуються як особи, які не можуть зрозуміти, що світ — несправедливий», — зазначив Ілля Стронґовський.
Торкнулися учасники та модераторка дискусії і теми жіночих образів у літературі. Ростислав Семків зазначив, що фольклор насичений сексизмом і через це потребує коментування та роз’яснень. «Не треба дивуватися, що письменники XVII, XIX і початку ХХ століть — сексисти, треба дивуватися, коли вони такими не є», — вважає Ростислав Семків. На його думку, найкраще виховувати дітей на історіях про Мумі-тролей, адже там гендерні ролі не стереотипізовано.
Ілля Стронґовський та Анатолій Єрема похвалилися книгами, що вийшли у видавництвах «Видавництво» і «Книголав». Новинки «Це зробила вона» і «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» — це книги, що руйнують гендерні стереотипи і демонструють сучасним дівчаткам нові, рівні з чоловіками, жіночі рольові моделі.
«Мужність» як культурний конструкт
Розмова Ірини Славінської, Оксани Луцишиної та Вікторії Наріжної під такою назвою відбувалася з нагоди виходу книжки Андре Роша «Перша стать».
Перекладачка книги Ірини Славінська розповіла, що відправною точкою для матеріалу Андре Роша слугує початок Великої французької революції. Адже саме тоді формується поняття громадянського суспільства, де на заміну неподільній владі правителя з’являється суб’єктність народу. Утім, так сталося, що образ революціонера закарбувався в суспільній свідомості як чоловік зі зброєю в руках.
Чи не найбільше Оксану Луцишину вразив фрагмент із книги, де описується процес чоловічої ініціації. Коли хлопця, що досягнув 16-річного віку, вели у бордель, аби нібито перетворити його на справжнього чоловіка. Вікторія Наріжна відзначила парадоксальність такого звичаю, що свідчить про архаїчний страх перед жіночою всепожираючою сексуальністю. Вона розповіла, що в деяких первісних общинах була поширена практика орального сексу між молодшим і старшим чоловіками. Вважалося, що, поглинаючи сперму, чоловік поглинає і силу, без якої він буде заслабким для жінок.
Торкнулися учасниці дискусії і такого атрибуту маскулінності, як табу на емоції. Ірина Славінська розповіла, що беземоційність вважалася проявом непокори. Адже коли тебе карають, очікують, що ти розкаєшся, заплачеш — натомість стриманість свідчить про нон-комформізм.
На думку учасниць дискусії, наразі людство входить у нову добу пластичності, коли розмиваються рамки, і жіноче часто переходить у чоловіче, а чоловіче — у жіноче.
Оксана Луцишина розповіла, що їй «хочеться бачити цю книжку як одну з книжок у світі, де все страшенно помінялося і продовжує мінятися. І мені би хотілося, щоб люди були більше відкритими до цих змін. Тому що дуже часто можемо бачити поборників традиційних цінностей, людей, які думають, що можна жити з айфонами, але у світі, де досі панує неподільна влада короля, але короля вже давно обезголовили».
Феміністичний дискурс в українській літературі досі лишається чимось новим. Оповитий міфами, здогадками та дезінформацією, рух за гендерну рівність поки що викликає більше настороги, аніж розуміння. Утім, велика кількість нових книг про жінок свідчить про відчутний інтерес як із видавницької, так і з читацької сторін. І якщо «офіційної» (академічної) фемлітератури поличка українсько_ї книголюб_ки може не витримати, її місце успішно займають романи-історії жіночого досвіду та книги «про складне і недоторканне» для дітей і підлітків.
