Ну от, Читачу, ти заходиш на головну «ЛітАкценту», бачиш рецензію на роман Італо Кальвіно, що він нещодавно вийшов друком у «Видавництві Старого Лева», із цікавістю переходиш далі і… Справді, що потім? Читаєш абзац за абзацом? Чи, може, окинувши текст оком, вирішуєш не витрачати на нього час — почитаєш, як подужаєш сам роман. Аж ні — роман ти вже прочитав, він лежить поряд на газетному столику. Ти хитрувато усміхаєшся: автор рецензії вирішив зімітувати стиль автора роману — що ж, цікаво. «Або… Гермес Марана все ніяк не облишить свої витівки!» — зринає божевільна думка і цілком тебе захоплює. Ти підводишся, збуджено крокуєш кімнатою і вирішуєш зателефонувати Читачці. Що ж — не найгірше у твоєму житті рішення.
— Агов, Людмило, ти бачила на «ЛітАкценті» матеріал про Кальвіно?
— Ні, — по той бік зринає м’який голос. — Щось варте уваги? Слухай, я знайшла дещо інше — ще одну його книжку. Називається «Шість нотаток для майбутнього тисячоліття».
— Не чув про таку!
— Звісно, її ще не переклали українською. Кальвіно розповідає тут про важливі для культури образи: легкість, швидкість, точність, наочність, множинність…
Раптом голос Людмили уривається — у тебе вкотре вимкнувся телефон. «Що за чортівня, — думаєш ти. — Це ж треба — у такий важливий момент!»
Легкість і швидкість
Тим часом Людмилу оповив серпанок легкості: вона читає у затінку в’юнкого винограду, зелене листя тріпоче, і тінь, перемежаюсь зі світлом, плямує кремові сторінки. Дівчині ввижаються то Персей зі своїми крилатими сандаліями, то Медуза із картини Караваджо, то Гвідо Кавальканті, що блукає поміж гробниць. «Отже, — бурмоче вона. — Легкість — це цінність, а не вада; аж ніяк не розмитість чи недбалість, навпаки — точність і цілеспрямованість. Персей — чи не єдиний, хто зумів відтяти голову Медузі, себто тяжкості. Його сила — у відмові дивитися прямо, але аж ніяк не у відмові від реальності».
Людмила відкладає «Шість нотаток…», мружиться на червневому сонці, думає над тим, чи слідує Кальвіно своїм же настановам. Усі частини його «Якщо подорожній…» відповідають тим чи тим аспектам легкості: це легкість мови — невагома вербальна структура, деталізація, чималий ступінь абстракції, візуальні образи легкості. Шкода, що ніяк не додзвонитись Читачу, разом було би простіше добрати приклади. Та ж як поряд ні душі, Людмила влаштовує дискусію між частинами свого «я»:
— Пам’ятаєш листя гінкго, що осипалося з гілок дрібним дощем? Хіба ж це не візуальний образ легкості? Це, здається, із «На килимі з листя, залитому світлом місяця», хіба ні? Чи образи калейдоскопів і дзеркал у іншій частині — оптичні ілюзії чи не завжди передбачають легкість.
— Не забігай наперед! Бо дзеркала множать, а це вже відсилання до множинності, про яку ми з тобою ще не прочитали!
— А чому легкість не може поєднуватися з множинністю? А й справді, чому б і ні? Чи легкість із точністю, коли кожен рух настільки ж вивірений, як і легкий — мов рух убивці. Людмила згадує усі частини, — романи у романі — і деякі з них нагадують фрагменти детективних історій чи мельвілівських фільмів.
«Ритм і лаконічність, — думає вона, переходячи до нотатки про швидкість. — А й справді: Кальвіно задає тексту особливий ритм, жонглюючи своїми історіями, як умілий диригент править оркестром. При цьому він напрочуд лаконічний (чи не через хитрість із перериванням?)»
Менше з тим — Людмила подумки підтверджує вже другу із означених чеснот. Післяполуденне сонце заколисує сепійним світлом, і дівчина засинає: їй маряться епізоди з книжки, блискуче зіграні Аленом Делоном.
Точність і наочність
Доки ми підглядали за Людмилиними снами, Читач полагодив телефон, дістав примірник «Шести нотаток…» і вже кілька годин як насолоджується новою книжкою. Він не просто читає, а й виписує найцікавіше до грубого зошита — ретельна натура! Читачу імпонує точність, — хто знає, може, він лікар чи математик? — тож їй відведено цілу сторінку:
Точність — це:
- Чітко визначений і детально пропрацьований план.
- Створення чітких і влучних образів, що добре западають у пам’ять.
- Надточна мова: як стосовно вибору слів, так і щодо вираження тонкощів думки й уяви.
Відклавши зошит, Читач замислюється: чи можна назвати «Якщо подорожній…» утіленням точності? Кожна його деталь на місці та до ладу, образи постають перед очима, ніби на фото чи у кінострічці (це вже наочність, Читачу, й ти забігаєш наперед!); через те, що кожен роман ніби сам по собі, вони максимально стислі й влучні у плані виражальних засобів.
Читач рухається далі, не знаючи, що Людмила пройшла той же шлях із легкістю та швидкістю. Їм обом кортить поділитися своїми знахідками, і телефонний дзвінок лунко розриває тишу.
— Людмило, ти мене чуєш? Так-так, цього разу я все полагодив. Як твої успіхи з книжкою? Я й собі дістав… Що ти кажеш? Читаєш про наочність? Не повіриш, саме закінчив цю частину! Знаєш, що мені найбільше сподобалося? Зараз зачитаю: «Якщо я включив наочність у свій список “цінностей для збереження”, то заради того, аби попередити про небезпеку, що її обіцяє втрата основоположною людської здатності — сили фокусуватися/зосереджувати увагу на образах із заплющеними очима, витворювати форми та кольори з рядків чорних літер на білих сторінках і, власне, мислити з точки зору образів».
Уява для Кальвіно — така собі електронна машина, яка вираховує всі можливі комбінації і обирає найслушніші для певних цілей чи просто приємні й цікаві. У цього плані «Якщо подорожній…» чи не ідеальна книга: не просто одиничний варіант, а ціле плетиво, символ самої електронної машини, яка породжує, поєднує і розмежовує найрізноманітніші образи.
Множинність
Озброївшись електронними машинами своєї уяви, спроектуймо будинок із десятьма кімнатами, у яких різні варіанти Читачів і Читачок говоритимуть про романи — кожну із частин «Якщо подорожній…». Часом вони будуть вибиратися на кухню, перетинатися, пити каву, перекидатися кількома словами, а потім повертатися не до своїх, а до чужих кімнат, змінюючи і співрозмовників, і фрагмент до обговорення.
Безмір думок, образів і відчуттів, що породжуватимуться у таких взаємодіях, і буде тим безкінечним простором, який можна назвати множинністю: хоча тільки у ролі прикладу, а не самого означення. Власне, Кальвіно реалізує цю цінність через помноження речей (те ж таки листя гінкго), людей (двійники, відзеркалення) і сюжетів (починати життя спочатку з новими людьми і в іншій країні; варіації розгортання подій) тощо.
Кальвіно помер, так і не встигнувши дописати про останню, шосту, цінність — зв’язність, тож лишається тільки здогадуватися, про що могли би наостанок подискутувати Читач із Читачкою. Поки вони прочитали і сам роман, і знайдені Людмилою «Шість нотаток…», і навіть горезвісну рецензію. Щодо останньої, щоправда, так і не дійшли згоди: Читач залишився при думці, що це якийсь дивакуватий рецензент, та й годі; Людмила ж похитала головою — вона надто добре знає й Марану, і його посіпак із апокрифічних організацій, тож все скинула на них. Залишається тільки сподіватися, що Марана колись таки вгамується і дасть спокій і їй, і літературі.
Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі
