«Бог Дрібниць» Арундаті Рой: туга за втраченим

Удень Міначал розмірений і тихий — сіро-зелена ріка із дрібною рибою й липкими водоростями. На гладкій поверхні мирно віддзеркалюється горішнє небо й довколишні дерева, проте рибалки знають, якою небезпечною може бути вода — знавіснілою й темною. Саме під її чорнильним покривом потонула маленька дівчинка, занапастили себе коханці і пережили страшну втрату двоє семирічних близнюків. Ріка у романі — й символ Утрати, й метафора непередбачуваності життя. Власне, втрати і туга за втраченим переслідують усіх героїв «Бога Дрібниць», задаючи основний настрій роману.

Кінець 1960-х. На берегах Міначала розкинулося невелике індійське містечко: давній, але потроху загниваючий світ традицій і каст, комуністичний рух, краса довколишньої природи і потворність людських вчинків. До батьківського дому повертається Амму — розлучена молода матір двох близнюків, Рахелі та Ести, — і «якось уночі закохується у чоловіка, якого її діти люблять удень». Цей чоловік — Велюта, параван, парій, тобто представник найнижчої, позаварнової верстви населення в Індії. Їхній зв’язок порушує основні закони тогочасного суспільства, а там, де є «порушення», часто є й «покарані».

Бог Утрати і Бог Дрібниць

Назву роману можна зчитувати подвійно. Насамперед це відсилання до Велюти: Амму називає його Богом Дрібниць — чотирнадцять днів своєї любові вони провели посеред дрібного: із ним вона зачаровано розглядала незграбних гусениць, риб, мурах чи часникове лушпиння. Ночі ставали невагомими, розсипалися, як хмара дрібним дощем.

Друге тлумачення не таке очевидне: це своєрідне the devil is in the detail, адже у романі вчувається певний фатум — маленькі події уклалися у велику трагедію. У манері Рой це обростає містичністю, так ніби усе було заздалегідь визначено й вирішено. Це якийсь напівархаїчний страх перед чимось настільки ж непідконтрольним, як і стихійним. Проте авторка припускається суттєвої помилки: непідконтрольними є події, а не вчинки.

Подія — коли човен перевертається посеред ріки і троє дітей опиняються у водах темної ріки. Вчинок — коли Велюта говорить «я не хочу, щоб ви влаштовували на ріці якісь дурні ігри», та все одно лагодить дітям човна.

Зрештою, справа не у пошуку «винних», бо оперування категоріями провини і покарання заздалегідь неправильне. Річ у тому, що рішення і вчинки призводять до результатів. І все, що у романі відбулося — не страшний фатум і впорядкованість випадкових деталей, це результат рішень різних людей. Якщо Рой і хотіла зобразити нестримну й страшну силу життя, то їй вдалося лишень передати безглуздість деяких індійських традицій і забобонів та безкінечну недосконалість людської природи.

Бог Дрібниць — це таки Бог Утрати. Й Утрата тут мала би бути суто мільтонівська — як історія гріхопадіння і туга за Втраченим раєм.

Стилістика й переклад

Рой творить окремий світ — сповнений вологи й ароматів, із червоними квітами бананового дерева і запашним джемом Маммачі. Вона не описує, а оживляє дні Айеменема, тож у якийсь момент починаєш — нарівно із героями — бачити, чути й відчувати.

У романі багато наскрізних образів і характерних прийомів, уміло вплетених у текстову канву. Так, час від часу на серце Рахелі сідає холодний нічний метелик із густими щетинками, позначаючи важкі і неприємні моменти у житті дівчинки. Чи запах старих троянд на легкому вітрі: попри поетичність, це символ лиха і смерті. Він із Естою, коли помирає його старий пес; із Естою і Рахеллю, коли ховають Софі-моль, коли трощать і калічать Велюту.

Авторка використовує регістр для позначення логічних наголосів чи виділення смислових слів. Цей її прийом не повсюдно збережений в українському виданні, що перекладач Андрій Маслюх коментує таким чином: «Я намагався зберігати ті великі літери, де тільки міг, але іноді вони надто вже різали око — в нас цей прийом не дуже поширений. Одне слово, вийшов такий компромісний варіант. Власне, переклад — це ж завжди мистецтво компромісу, пошук золотої середини. Врешті-решт, в українській маємо таку класну штуку, як вільний порядок слів — чудовий інструмент для логічного наголосу».

Незабаром українською з’явиться ще один роман Рой: перекладач «Бога Дрібниць» працює над «Міністерством граничного щастя», що також вийде друком у «Видавництві Старого Лева». Це другий роман письменниці після двадцяти років перерви.

«Захоплюватися поневолювачами і зневажати себе»

За «Бога Дрібниць» письменниця у 1997 році отримала Букерівську премію. І хоча після цього вона тривалий час не бралася за художню літературу, все ж опублікувала низку публіцистичних оглядів та есе, зокрема й на довколаполітичну тематику. Рой — політична активістка, представниця лівих поглядів та антиглобалістка.

Політичні погляди письменниці вчуваються й у її романі: часом цілком відверто, часом непомітно, ховаючись за незначущими на перший погляд елементами сюжету. Родина Амму займається виробництвом маринадів та різного варення. Невелике уміння матері переросло у сімейну справу: прикметно, що поки консервування робиться кустарно, воно приносить сім’ї добрі прибутки, варто ж за справу узятися синові Чако — який, до речі, закінчив Оксфорд — усе сходить нанівець. Так ніби закупівля обладнання, унормування рецептів та друк етикеток — це зло західного світу, несумісне з індійською дійсністю.

Чако говорить про забуті голоси предків і про те, що їхній розум пойняла війна — війна, яка змушує захоплюватися поневолювачами і зневажати себе. Амму при цьому глузує з брата, що одружився на англійці. Коли ж колишня дружина з донькою приїжджають до Чако на Різдво, кухарка делікатно цілує гості руку, що більше скидається на те, ніби вона нюхає її долоню. Захоплена англійка запитує, чи й чоловіки з жінками роблять так само, на що Амму відповідає зухвало і навіть трохи грубо: мовляв, «ми так робимо дітей». Пізніше, кохаючись із Велютою, вона це згадає: «Авжеж, Марґарет, ми так робимо». Ця відверта ворожість то тут, то там виринає по всьому тексту — як олійні плями на воді.

Ставлення до такої позиції Рой залежить від політичних поглядів читача та його перебування поза та у контексті різних історично-соціальних досвідів. Умовно кажучи, важко давати оцінку думкам і почуттям індійців щодо англійців, не перебуваючи на місці самих індійців. Водночас, якщо сприймати глобалізацію як об’єктивний процес, а антиглобалізаційний рух як реакційний утопізм, то намагання героїв триматися за деякі свої традиції й погляди не тільки безглузде, а й часом згубне.

Рой із сумом описує, як деградує мистецтво вистави катакалі, розповідаючи, що танцівники стають місцевим колоритом і вимушені розважати туристів. Причому самі туристи набувають виключно негативних рис: вони не здатні зосереджуватися, тому вистави подають у скороченій версії; вони обов’язково заможні; показувати їм історії — це завжди приниження. Таку риторику можна зрозуміти, проте є, певно, різні туристи. Зокрема, зацікавлені й уважні — неважливо, заможні чи ні, — які щиро переймаються чужою культурою. Тоді приниження перетворюється на взаємодію. Навіть якщо певні суспільні трансформації спричиняють занепад жанру, то варто мислити не категоріями винних, а категоріями причин і наслідків. Цього роману, до речі, бракує — він наскрізно чуттєвий, й годі тут шукати якоїсь логіки.

Усім забракло любові

Чотирнадцять ночей нестримної любові Велюти й Амму викликають асоціацію зі стрічкою Пітера Ґріневея «Кухар, злодій, його дружина та її коханець». (Досить іронічне порівняння, якщо зважати, що Ґріневей — британець).

Персонажі фільму — як і персонажі книги — проймаються нестримним потягом одне до одного, доволі ескапістськи проводять дні чи ночі за любощами і врешті-решт за це розплачуються. Обидві пари порушують закони: одна — консервативного світу індійської громади, інша — жорстокості ганстерівського товариства.

Важко сказати, чи люблять ці коханці одне одного: скидається на те, що вони лишень страшенно хочуть любити. У обох випадках ініціаторками більшою мірою стають жінки, і це жінки недолюблені, жінки із негативним досвідом грубого із ними поводження, жінки, чиє тіло прагне тілесних насолод. Через це «порушення» — які для обох героїнь закінчуються смертю їхніх коханців — скоріше видаються порушеннями заради сексу та потреби у любові як такій, а не заради почуттів, що мають розвиток і стосуються різних рівнів взаємодії.

І у фільмі, й у книжці страждають діти. Є у цьому щось символічно-жорстоке, адже саме діти — це ті, хто за себе постояти не може, і ті, хто рішень переважно не приймає. Частіше рішення приймають за них. У «Богові дрібниць» страждають близнюки та племінниця Амму; у ґріневеївській стрічці — маленький хлопчик, помічник кухаря. Він носив коханцям їжу до укриття і за це розплатився життям.

Любові забракло у книжці всім:

• Крихітці-кочамі, яка колись закохалася у святого отця і, не отримавши взаємності, з роками стала злісна й жорстока — саме вона зіграє не останню роль у трагедії Амму і Велюти;
• Чако, для якого смерть доньки набула більшої ваги, аніж любов до сестри та племінників;
• Паппачі, який лупцював дружину латунною вазою для квітів і грубість та злостивість якого зробили Амму жорсткою;
• Маммачі, яка пробачала сину те, що не змогла пробачити донці.

Продовжувати можна й далі. Власне, кожен із героїв колись Втратив, і ця Втрата позбавила їх уміння справжньої любові.