У Чернігівському молодіжному театрі Олег Короташ виступив з поетичною виставою. Ідею керівника театру Геннадія Касьянова на сцені втілили Дмитро Мамчур (інсценізація) і заслужений артист України Олексій Биш (постановка).
Після вистави Олег Короташ сказав одному з чернігівських інтернет-видань: хотів подивитися на свої тексти очима людини, що грає на сцені разом з акторами. І висловив надію, що результатом може стати відкриття нових шарів у власних віршах. Це цілком відповідає творчому методу Короташа – пірнути в глибини власного «я», аби потім вирватися назовні, подібно до кита, що вилітає з рідної стихії. Такий алгоритм короташевого промовляння, яке часом нагадує шаманське камлання…То ж шаманський танок у його виконанні під час вистави виглядав цілком природно. Значна частина текстів Короташа організована так, що не потребує співрозмовника. Він промовляє передусім до себе, навіть питальні речення звернені до самого себе. А тому цілком виправдано було вивести поета на люди не просто для читання власних віршів, а для публічної розмови із самим собою. Разом з ним був «alter ego» (актор і режисер-постановник Олексій Биш) і «муза» ( акторка Іванна Маркова). Тут варто згадати слова геніального чуваського поета Геннадія Айгі, який відзначав як важливо для поета говорити із самим собою.
«”Герметизм” — повага до читача, — зауважував Айгі, — якщо захочеш, ти можеш зрозуміти так, як і я, я вірю, я довіряю тобі».
Саме ця довіра Короташа є тим, що приваблює читача попри відстороненість автора, позірну незацікавленість його у співрозмовниках. А в камерному просторі театру довіра є передумовою, аби дійство відбулося.
Автор інсценівки Дмитро Мамчур ( вдосконалили її в процесі Биш і сам Короташ) пішов не традиційним шляхом —від автора до ліричного героя, — а навпаки – від традиційної для богемної тусовки випивки на трьох ( «муза», друге «я» і власне душа автора) до правдивої самотності поета.
У залі на двадцятьох глядачів було щосекундне випручування автора із савану власних текстів, постійне прагнення «встати і вийти». Врешті, друге «я» автора засинає, «муза» спить поруч. Починає промовляти дух поета-воїна. Було так, ніби Олег Ольжич воскрес і знову потрапив на війну. І хоча у Короташа немає рафінованого лицарства Ольжича ( воно розбавлене богемними мотивами – вино, жінки та інший перегній, яким живиться творчість), чи не в кожному творі присутнє усвідомлення: «держава не твориться в будучині, держава будується нині». Короташ ставить собі нереальне завдання: поетичними засобами осягнути той шмат історії, який він проживає разом з країною останні чотири роки. Нереальне, бо на ходу, бо сам цей сюжет досі триває. І мимоволі слухач-глядач згадує слова Григорія Сковороди про необхідність ставити собі нездійсненні цілі, аби досягти високого. А у відповідь зі сцени лунає сковородинівське «Всякому городу нрав і права»…. От із таких моментів і складається магія дійства. Короташ із партнерами з допомогою слова ущільнює простір довкола себе. І простір цей починає бриніти, взаємодіяти з глядачем. А сам автор споглядає таку взаємодію, продовжуючи камлання.
Вірші Короташа рясніють цитатами, алюзіями, вони пов’язані з далекими епохами і краями. Це було би просто гарною постмодерною поезією, якби не автор, який не полишає свої тексти на самоті. Він прагне подолати не обраний з власної волі, а накинутий історією контекст. І власні тексти також, як частину цієї історії.
У виставі поет постійно рефлексує щодо поезії та її можливостей. Висновок, до якого він приводить читача-глядача – невтішний… Проте щирість у ставленні до поезії дає шанс віднайти життєво необхідну тишу. І тут знову згадується Геннадій Айгі, який стверджував:
«Шум-Світ починає видаватися інколи Лже-Світом, хто “відчистить” його до тиші? – можливо, вже тільки мистецтво. Доводиться не тільки вміти “спілкуватися з тишею”. В поезії, схоже, необхідно вже вміти творити тишу».
Короташеві тишу творити вдається. І ділитися нею також…
