«Зробити Прагу». Чому ярмарок «Світ книги» — важливий для України

…«Мусимо зробити Прагу». Впродовж останніх півроку ця фраза дедалі частіше звучала у стінах Українського інституту книги. «Робили Прагу» ми із нарощуваною мотивацію. Поступово участь у ярмарку «Світ книги» з «просто» важливого міжнародного проекту перетворилася на справу честі, заради якої ми готові були до хрипу відстоювати свої аргументи перед людьми будь-якого статусу/рангу, звільнятися, залишатися, – аби лише проект було реалізовано.

Я згадую місяці підготовки в динаміці, аналізую проблеми, з якими ми стикалися (зокрема, необхідність пояснити чиновникам всю важливість втілення проекту), – і усвідомлюю, що в поясненнях справді є потреба. Читаючи сьогодні відгуки й рефлексії тих, хто в темі, – розумію, що зі сторони наша дитяча ейфорія, наше внутрішньофахове, здавалося б, щастя, можуть виглядати надмірними. А отже, Прагу треба «пояснити», до Праги треба с е н с и б і л і з у в а т и, від франц. sensibiliser – зробити чутливими (термін, який уже став у нашій команді мемом, бо годиться для багатьох схожих ситуацій). Словом, треба дати відповідь на просте питання: чого ми, власне, так радіємо?

Ідея участі України у Празькому ярмарку народилася і була апробована ще у вересні-жовтні 2017 року – нашу команду тоді сенсибілізували до Праги богемістки Ірина Забіяка й Тетяна Окопна. Згадуючи розмови, котрі велися тоді, мені раз по раз хочеться дякувати за спокій і витримку, з якими нам пояснювали очевидні тепер речі: що стенд України на Празькому ярмарку в попередні роки існував, але був маленьким, і що робили його волонтери і філантропи, «з великої любові й трохи жалю до української книжки» (з посту Тетяни Окопної); що в Чехії надзвичайно сильне російське лобі, і що дуже потрібно щось йому протиставити тощо.

Гідна інституційна участь України на ярмарку стала реальністю завдяки поєднанню кількох факторів. По-перше, у цей проект одразу, «з берега», повірила тодішня директорка УІКу Тетяна Терен. Вона дала команді імпульс, навантажила проект сенсами: власне, завдяки Тетяні український стенд, а згодом і культурна програма, отримали інституційну, офіційну компоненту. По-друге, до підготовки одразу підключилося Посольство України в Чеській Республіці, за що я не втомлююся дякувати — і дякуватиму ще довго. Від самого початку представники Посольства долучалися до комунікації з ярмарком, а трохи згодом стало відомо, що дипмісія готова надати кошти для організації культурної програми ($2000 на фінансування приїзду низки українських авторів). У лютому цього року Надзвичайний та Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс підтвердив, що ці гроші в бюджеті є і можуть бути використані для організації української культурної програми на ярмарку.

По-третє, від самого початку відчутною була підтримка організаторів та особисто директора «Світу книги» пана Радована Ауера: Україні, зокрема, зробили суттєву знижку на стенд; слоти для проведення дискусій нам також надали безкоштовно; в листах від менеджерів ярмарку я подекуди натрапляла на фрази, як-от: «ми маємо повноваження надавати вам максимум можливої підтримки» – мовляв, просто кажіть, яка вам потрібна допомога, забезпечимо.

На початок весни ми більш-менш розібралися з баченням того, як усе це має виглядати: завдяки внескам від 11-ти українських видавництв, що відгукнулися на наш заклик, було оплачено стенд; завдяки неповерховим та щедрим порадам директора Чеського літературного центру Онджея Буддеуса (Ondřej Buddeus) ми визначилися з ключовою темою культурної програми (Онджей наголошував на тому, що чеська інтелектуальна аудиторія потребує «великих текстів, великого наративу» – і говорити/чути хотіла би про війну, інформаційну, гібридну, фізичну, – словом, радив не цуратися цієї теми і не ховати її). Було окреслено теми заходів, ми запросили чудових авторів, здатних продемонструвати як рівень сучасної української книжки, так і рівень української інтелектуальної дискусії. Поступово до запрошених нами письменників додалися інші – знаючи, що за організацію взявся Інститут книги, до нас почали звертатися по інституційне партнерство (Чеська асоціація україністів, чеське видавництво Větrné mlýny) – і до вже наявного натоді «інститутського» пулу авторів долучилися письменниця Таня Малярчук і автори антології письменників Донбасу «Порода».

А тоді сталося ще одне диво (бачу вже, що від пафосних формулювань в контексті Празького ярмарку втриматися неможливо). До організаційної, чорнової роботи почали долучатися колеги «з того боку»: представники Чеської асоціації україністів, перекладачі, студенти та інші – люди, які не тільки не закочували очі від нашого чергового прохання, але й активно пропонували свою допомогу. Говорячи «чорнова» робота, я не перебільшую: нам бронювали готелі (витрачаючи на це години свого часу), роздруковували таблички з назвами видавництв та ламінували їх у копіювальних центрах, їздили вночі на автовокзал, щоб забрати у водія каталоги New Books from Ukraine тощо.

Словом, було очевидно: на нас чомусь дуже чекають. Про очікування нам потім говорили й відвідувачі – десятки людей, діаспорян, представників місцевих бібліотек підходили на стенді, довго тисли руку і дивилися в очі зі словами «ну, нарешті».

Українська діаспора в Чехії спрагла контактів з Україною. Ця потреба, з одного боку, екзистенційна: хочеться відчувати, що про тебе пам’ятають, що про тебе не забули; з іншого боку, йдеться про доволі практичну річ: дефіцит каналів постачання українських книжок – на стенд приходили сім’ями (один україномовний чоловік прийшов із дружиною та дітьми-білінгвами; вони довго розпитували нас про новинки й тенденції, купили три торби книжок на 4 000 гривень і пішли, геть розчулені, зі словами «побачимося за рік»).

Говорячи про успіх «Празького проекту», жодна і жоден з нас не забуває про реальність і не перебільшує (але й не зменшує) ефекту від того, що сталося. Отже, факти: 10-13 травня Україна була присутня в залі міжнародних експозицій Празького ярмарку на великому сучасному стенді (цього року ми не «вибили» коштів на дизайн стенду, і він був стандартним, білим, із чорним написом Ukraine, – втім, це виглядало пристойно; стіни над поличками з книжками ми оформили плакатами групи ілюстраторів Pictoriс); на стенді було понад 200 якісних книжок, двомовні каталоги книжкових новинок та гарна друкована газета з інформацією про видавців і розкладом культурної програми; біля стенду постійно юрмилися відвідувачі, особливо – у суботу та неділю; і, нарешті, програма з восьми заходів збирала аудиторію.

Найбільше зацікавлення викликали читання уривків із творів Катерини Калитко, Ірини Цілик та Артема Чеха на філософському факультеті Карлового університету та презентація чеського перекладу «Звірослова» Тані Малярчук в музеї «Лапідаріум» на території ярмарку. Проте й на інших заходах була чимала, як для іншої країни, що не є вельми обізнаною з українською літературою, аудиторія. Вже після повернення до Києва я отримала повідомлення від куратора літературної частини ярмарку із такими словами:

«Усі ваші панельні дискусії були цікавими та мали успіх; щойно я говорив з людиною, яка відвідала майже всі і дуже шкодувала, що не змогла потрапити на недільний Український сніданок»

— (у неділю, в останній день роботи ярмарку, за підтримки Посольства було організовано фуршет; у рамках заходу Анастасія Левкова презентувала чеським видавцям сучасний український книжковий ринок).

Так чи інак, навіть успішні заходи поза загальним контекстом ситуації лишались би просто заходами, а стенд лишався би просто стендом – сам по собі він не вирішує проблему з дефіцитом каналів постачання книжок тощо… Емоційне піднесення, ейфорія і відчуття «перемоги» спричинені контекстом: після багатьох років існування сталого запиту Україна нарешті дала на цей запит відповідь, надіслала сигнал, причому сигнал інституційний – себто, офіційний.

Якщо говорити про емоційний градус чеського очікування «української присутності», ефектнішим за кілька абзаців мого тексту буде просте порівняння двох заголовків «Радіо Свобода», між якими – сім років різниці й купа докладених людських ресурсів – часу, компетенцій, зусиль, бажання допомогти.

2011 рік: «Празький книжковий ярмарок – без української книжки» (Радіо Свобода).

2018 рік: «Україна зробила перший великий крок на чеський книжковий ринок» (Радіо Свобода). 

І ще для порівняння вектору риторики. Сім років тому: «На жаль, Україна у нас уже довго не виставлялася. Може, причина цього у концепції державної політики, пріоритетів, підтримки видавничої справи».

Сьогодні: «Для чеських видавців і читачів це була можливість дізнатися більше про українську літературу і про розвиток українського книговидавництва, до того ж, зробити це не лише шляхом особистих контактів, а й за допомогою української держави»…

Подумалося зараз, що цей погляд з того боку, оці очікування є моїм суб’єктивним ключем для визначення різниці між умовним «зробити Прагу» і «зробити Франкфурт». Якщо Франкфуртський ярмарок – це та формальна площина, де Україні потрібно бути апріорі, номінально, така собі площина вертикалі, в межах якої треба тягнутися вгору, бо так роблять усі, Празький ярмарок є територією живого тепла і живої енергії, горизонтальних контактів, де в діалозі прагнуть бачити конкретних, живих нас, українців.

Попереду – дуже багато роботи. Нам усім (і команді Інституту, і видавцям – учасникам стенду) слід опрацювати отриманий на ярмарку практичний досвід. Можливо, прописаний тезами він звучатиме банально, і все ж вважаю за потрібне зафіксувати його:

• Секрет успіху видавця – не у продажі книжок на стенді; участь у роботі ярмарку буде успішною, якщо видавець з України заздалегідь домовлятиметься про зустрічі з чеськими видавцями під час ярмарку (цього разу так робили «Наш формат», «Видавництво Старого Лева», «Видавництво»; впевнена, що внутрішньофаховий діалог та обмін з цього приводу можливий і потрібний – колеги, комунікуйте між собою!).
• На стенді дуже добре «йдуть» не тільки ілюстративно-розважальні матеріали (ми за два дні розпродали майже всі листівки Оксани Були, так само успішно продавалися листівки Стронґовського), але й інформативні буклети, брошури, газети, картки: все це must have стенду. Розробляйте, друкуйте, привозьте з собою, заявляйте про себе!

• На стенді дуже добре йде сучасна українська література – цікавляться саме нею: не забуваймо, Чехія – країна з великою українською діаспорою, а коли чехи, які дивовижними шляхами прийшли до української мови та літератури, прагнуть щось почитати, то саме оригінальну літературу!
• Культурна програма – це дуже важливо, і робити її треба. Перш ніж формувати тематику й формат заходів, важливо не соромитися порозпитувати експертів «з того боку» – навіть короткий брейнстормінг у форматі листування з кількома представниками місцевого книжкового середовища забезпечить базовий пул ідей для дальшого опрацювання.
• До участі у заходах культурної програми вартує запрошувати представників місцевої літератури (цьогоріч ми дуже тішилися, що до нашої дискусії приєднався чеський письменник Яхим Топол – частина аудиторії прийшла саме «на Топола», і це дуже добре).

Зараз, після очевидно успішного повернення додому, я розумію: суто психологічно життєздатність «Празького проекту» переплелася для нас із життєздатністю проекту «Інститут книги». Ми хотіли виправдати наданий нам кредит довіри. Хотіли втілити в життя прозору, сучасну, європейську схему організації подій. Уникати «води», не робити нічого для галочки. Продумували логістику так, як хотіли, щоб її продумували для нас. Трохи сумно від того, що навіть у 2018 році левова частка наших зусиль припала на сенсибілізацію керівництва стосовно доцільності Праги. Але ми вдячні: і не лише за те, що наше відрядження за кошти Українського інституту книги відбулося (як я вже казала, ми готові були б їхати і за власний кошт, аби лише завершити проект, виконати домовленості). Ми вдячні за можливість зробити перший крок у Чехії і радіємо, що цей крок було зроблено від імені державної інституції, – бачимо зараз, наскільки цей існтитуційний аспект був важливим.

Отже, перший крок зроблено. Гарної дороги, Україно, у «Світі книги»!