«ЛітАкцент» публікує другу частину роздумів українських дитячих письменників про те, якою сьогодні є дитяча література в Україні, як вона розвивається і куди рухається, які є позитивні тенденції та з якими проблемами стикаються автори і, власне, дитяча книжка як така. Першу частину можна прочитати тут.
Ми поставили два запитання.
1. Як це – бути дитячим письменником в Україні?
2. Якою, на ваш погляд, сьогодні є українська дитяча книжка (література)?
І отримали направду детальні роздуми про глибинні процеси всередині українського дитліту. У своїх відповідях письменники виходять за межі просто розповідей про буття дитячими авторами. Вони торкаються важливих тем, ставлять серйозні питання, говорять про проблеми, які є непомітними для читачів.
Як сучасна освіта впливає на розвиток дитліту в країні? Чому сучасний український письменник – це волонтер, і чи можна прожити лише на гонорари з книжок? Як дитяча книжка може спонукати до полілогу та зміни суспільства? Чому «дитяча література» й «дитяче книговидання» – це два різні сегменти, які мало перетинаються?
У другій частині опитування шестеро авторів говорять про важливі зміни у дитліті, спростовують стереотипи та діляться письменницьким досвідом.
«Нам бракує власної стратегії розвитку»
Валентина Вздульська, письменниця:
1. Український дитячий письменник, як і дорослий, має справу з дуже малим ринком. Середні наклади – 2-3 тисячі книжок, ареал розповсюдження – великі міста. Школа дуже мало інтегрує сучасні тексти. Суттєвим проривом тут було хіба оновлення програми для молодшої школи та вихід хрестоматії сучасної дитячої літератури для початкових класів, яка потрапила в усі школи. Але цього недостатньо. Тому ми не можемо поки говорити ні про «популярних» українських дитячих письменників, бо це мізерні наклади, ані про вироблення певної нової школи, традиції абощо.
З іншого боку, український дитячий письменник конкурує з перекладною літературою і поки що програє. Видавцеві часто простіше перекласти готову й уже перевірену аудиторією книжку, зокрема, книжку-картинку, де треба перекласти 300-500 слів, а макет готується тиждень, ніж готувати з нуля свою. Тут багато нюансів загалом. Один із них – неготовність до командної роботи. Адже книжка – це не просто робота автора. Це внесок контент-редактора, літературне редагування, робота з ілюстратором і дизайнером. Тобто це скрупульозна командна робота, де кожен член команди має не тільки необхідну кваліфікацію, а й сучасне бачення та розуміння, що він робить і навіщо. Такі команди є не у всіх видавців, і це, звісно, позначається на асортименті та якості продукту.
Саме нова школа могла б формувати нову культуру читання, виховувати (а не вбивати) читача, а також формувати тематичні та ідеологічні запити на ринку дитячої книжки. Це дало б нам певні орієнтири, сприяло б зростанню ринку і заклало б умови для стабільного розвитку.
2. Нині відбуваються дуже стрімкі зміни, але вони досить хаотичні, некеровані. З одного боку, українська дитяча література потроху інтегрується в західні моделі. Автори й ілюстратори поступово переймають сучасні жанри, формати, стилі. Цьому сприяє відкритість кордонів, переклади, участь у міжнародних виставках, поява нових поколінь авторів, що виростають професійно на сучасній дитячій і підлітковій літературі Заходу та ін.
З іншого боку, бракує власної стратегії розвитку – бачення того, яка література потрібна, які наративи, стилі, проблематика необхідні юному українському читачеві в межах тих цілей, яких ми хочемо досягти для нашого суспільства. Бракує кваліфікованого проговорення цих цілей, зрештою.
Зазвичай подібні орієнтири в інших країнах встановлює освіта, яка закладає ідеології, а також формує запити на ринку дитячої книжки. Українська освіта, якщо брати загалом, залишається доволі ретроградною, їй конче бракує сучасних методик і відповідної кваліфікації. Звісно, є прекрасні винятки на рівні окремих кадрів. Але якщо йдеться про систему загалом, вона потребує суттєвої якісної реформи. У тому стані, в якому є, вона не спроможна чинити хоч якийсь вплив на ринок дитліту.
Саме нова школа могла б формувати нову культуру читання, виховувати (а не вбивати) читача, а також формувати тематичні та ідеологічні запити на ринку дитячої книжки. Це дало б нам певні орієнтири, сприяло б зростанню ринку і заклало б умови для стабільного розвитку. Також це захистило б вітчизняного автора, оскільки одним із перших запитів було б відтворення своїх реалій. Це те, що перекладна література дати неспроможна.
«Український дитячий письменник – це фактично волонтер»
Саша Кочубей, письменниця:
1. Для мене бути дитячим письменником в Україні сьогодні – це хобі. Робота для мене – це те, що приносить і гарні гроші, і задоволення. А хобі – це те, що мені подобається, але майже не приносить прибутку. Гонорари, які платять за тексти дитячим письменникам в Україні, залишають бажати кращого. І я зараз веду мову не про конкретне видавництво, а про ситуацію, яка склалася на ринку дитячої української книги загалом. Цю ситуацію потрібно змінювати. Бо, з одного боку, видавці жаліються, що в нас немає кого друкувати, а з іншого – ці самі видавці платять за талановитий текст копійки. Я взагалі дивуюся, як наші письменники розвиваються, ростуть і продовжують писати тексти в таких умовах, на голому ентузіазмі. Український дитячий письменник зараз – це фактично волонтер, який пише для дітей тільки тому, що не може не писати.
Щодо мене, то минулого року вийшла друком моя повість «Книга рекордів Говорухи» (продовження «Семи нескладух Говорухи»). Вона розповідає про нові пригоди Андрійка Говорухи та кота Монстра, які полюбилися дітям (а зовсім скоро у видавництві «Братське» вийде книжка-білінгва Саші Кочубей «Страшапка» – ред.).
З одного боку видавці жаліються, що в нас нема кого друкувати, а з іншого ці самі видавці платять за талановитий текст копійки. Я взагалі дивуюся, як наші письменники розвиваються, ростуть і продовжують писати тексти в таких умовах, на голому ентузіазмі.
2. Як на мене, то українська дитяча книжка поживає досить добре, незважаючи на всі труднощі. Доказ тому – виставка дитячої книги в Болоньї, де українська творча майстерня «Аграфка» перемогла в категорії Non fiction зі своїми книжками «Голосно, тихо, пошепки» і «Я так бачу». Неймовірно тішуся за «Аграфку» та «Видавництво Старого Лева». Ця перемога свідчить про конкурентоспроможність української дитячої книги, тож загалом ми рухаємося у правильному напрямі.
Щоб українська дитяча книжка й далі розвивалася, потрібно, щоб видавці підтримували вітчизняних авторів та ілюстраторів. Часто видавці обирають простіший шлях – перекладають уже розпіарені закордонні книжки. Але тішить, що є й такі видавництва, які фокусуються на українських авторах (наприклад, видавництво «Фонтан казок» та його конкурс «Напишіть про мене книжку!»). Дуже радує українська дитяча ілюстрація. В нас багато обдарованих і сильних ілюстраторів: Анна Сарвіра, Юлія Пилипчатіна, Анастасія Стефурак, Оксана Була та багато інших.
У чому нам ще варто розвиватися й зростати? Хочеться більшого розмаїття тем для дитячих книжок. У мене, наприклад, є текст про смерть, про те, що в однієї дівчинки помирає прабабуся. Але цей текст навряд десь надрукують. Поки наші видавці наважуються друкувати або лише перекладну літературу на такі теми, або тексти про смерть, скажімо, домашнього улюбленця. Бо така особливість менталітету наших батьків – «відгородити» дітей від усього на їхню думку сумного. Але сум – це така ж природна емоція, як і радість, а смерть – це така ж природна річ, як народження. І діти рано чи пізно зіштовхуються зі смертю, а почитати на цю тему мало що є. Добре, якщо батьки розмовляють із ними про це. Проте часто тему смерті уникають, вважаючи, що якщо ігнорувати якусь річ, то її немов не існує.
Але замовчування призводить лише до того, що тема-табу починає викликати в дитини тривоги і страхи. Також не можу не згадати книжку Лариси Денисенко «Майя та її мами». На теми про толерантність на рівні сім’ї та прийняття різних сімей у соціумі закордоном написано багато книжок. В нас же такі теми були табу, і варто було вийти друком одній книжці, як розпочався скандал. Чи книжка Анни Хьоглунд «Бути мною». Багато батьків не готові до настільки відвертих ілюстрацій.
Коли з’явилася книжка «Задзеркалля» Оксани Лущевської, я розповіла про неї одній рідній людині, а вона фиркнула: «Навіщо писати дітям про самогубство?». На що я її спитала: «А що, якщо мовчати про самогубство серед підлітків, то його немов і нема?». В Україні, на жаль, є підлітки, які скоюють самогубства, тому і мають бути книжки, які говорять про це. Можливо, дитина почитає книжку на кшталт «Задзеркалля» і відчує, що вона не одна, що хтось переживав подібне, що нема проблеми, яку неможливо вирішити. Наше суспільство поки не готове спілкуватися з дітьми на «складні» теми. Але в цьому і проявляється зрілість суспільства, ступінь його дорослості. І саме видавці можуть змінити ситуацію, пропонуючи батькам не лише «зручні» книжки, а й такі, що спонукатимуть їх до переосмислення деяких тем, до проговорення їх із дітьми.
«Дитяча книжка дорослішає»
Лариса Денисенко, письменниця:
1. Минулий рік був складним, але дуже важливим для мене завдяки реакції на мою книжку «Майя та її мами». Я згадую, як презентувала її серед свідомих вчителів та вчительок на «Едкамп-2017» у Харкові, скільки було питань, відгуків, дискусій: як і з чого починати, що робити, коли глибоко не розбираєшся в темі прав людини і не готова говорити про рівне ставлення, яку історію – а в книзі «Майя та її мами» історії 17 різних родин – обирати першою, як книга може спонукати до полілогу та зміни суспільства. І осіннє цькування й заклики до насильства з боку представників та представниць радикальних рухів, я також пам`ятаю, як і підтримку великої кількості людей.
«Майю та її мам» люди, що не вчитувалися в книгу далі заголовку, називали посібником для лесбійок. Чекаю на наступний крок, коли хтось мою нову книгу «Усміхаки» про любов до псяк, назве посібником для зоофілів. Це я так жартую.
У мене дуже багато планів на 2018 рік і катастрофічна нестача часу. Я хочу дописати повість для підлітків, уже маю задум, як може говорити з дітьми Конституція, і Майя підросла і хоче поділитися новими історіями, просто не знаю, як усе встигнути написати.
А бути дитячим письменником для мене – знаходити, насамперед, мову для дітей, щоб говорити на складні, а подекуди питомо дорослі і нудні теми, і не бути маруднулею. І захоплюватися ілюстраторками та ілюстраторами дитячих книжок, бо це – справжня магія.
2. Дитяча книжка дорослішає. Ми припиняємо боятися говорити на складні теми. Не забуваючи колискові, скоромовки, ніжні віршики, класичні казки, красу слова, привносимо в калейдоскоп тем те, про що бояться відкрито говорити батьки, допомагаємо і підбираємо слова для непростих питань і розмов, і припиняємо відмахуватися від «чому?», «навіщо?», «як?»…
«Назріла потреба ділитися досвідом з письменниками-початківцями»
Галина Ткачук, письменниця:
1. Для мене зараз бути дитячою письменницею – це поєднувати багато різних важливих справ. Адже я не лише пишу книжки, а й веду дитячий літературний гурток «Написатор», і спів-редагую серію «Читальня» видавництва «Ранок», і працюю в команді простору української дитячої книги БараБука. Тож минулий рік – якщо рахувати роки від квітня до квітня – був для мене насамперед наповненим. Що ж стосується лайфхаків та порад – ми із колегами з БараБуки вирішили, що прийшов час запустити семінари для дитячих письменників-початківців, адже назріла потреба ділитися досвідом та обговорювати важливі моменти «внутрішньої кухні» нашої професії.
Чудовою перемогою є, на мою думку, оновлена хрестоматія сучасної української літератури для молодшої школи. Також надихає те, що цього вересня усі першокласники підуть уже в НУШ, нову українську школу. Сподіваюся, оновлення в освіті змінять на краще саму практику читання, ставлення до читання.
2. У мене дуже оптимістичний погляд. Радію кожній міжнародній перемозі чудових дитячих книжок Андрія Лесіва та Романи Романишин. Дуже приємно, коли книжки-картинки Оксани Були перекладають усе новими мовами. Наприкінці календарного року, коли ми усією БараБукою сідаємо підбивати підсумки та формувати Топ БараБуки – з кожним роком усе більше і більше чудових дитячих книжок лежить стосами навколо нас під час фінального обговорення.
Але найбільше, мабуть, мене тішать зміни в нашій освіті. Адже дитяча книжка і шкільна освіта дуже пов’язані. Чудовою перемогою є, на мою думку, оновлена хрестоматія сучасної української літератури для молодшої школи. Також надихає те, що цього вересня усі першокласники підуть уже в НУШ, нову українську школу. Сподіваюся, оновлення в освіті змінять на краще саму практику читання, ставлення до читання. Бо ж читачі – це найголовніше.
«Читачі вже починають «диктувати» попит»
Тетяна Стус, письменниця:
1. Бути дитячим письменником в Україні – це бути ним «попри все». Недоформованість ринку через низьку купівельну спроможність та середньостатистично доволі пасивну читацьку культуру гартує рішучість займатися творчістю професійно, але з фінансової точки зору – як хобі. Втім, відгук тих, хто справді читає та слідкує за новинками, очікує їх, дуже потужний, мотивуючий. А це значить, що ми впевнено рухаємося до поступу, запит більшає, якість росте, поглиблюється жанрове різноманіття, сміливішає тематика. І я як авторка книжок теж це дуже відчула у співпраці з видавцями: минулого року в мене вийшло друком чотири книжки і ще три взято в роботу, дві от-от приїдуть із друкарень. А ще отримала дві важливі книжкові премії, що стало великою несподіванкою й приємністю.
Намітилася дуже важлива тенденція в освіті: нарешті сучасні українські дитячі письменники масово увійшли до шкільної програми. І нехай це стосується тільки початкової школи, я вірю, що далі буде.
2. Стали помітнішими запити видавців, а це означає, що читачі вже починають «диктувати» попит. Зокрема, це стосується книжок для підлітків, з’являються цілі серії, нехай і нерівномірні за якістю творів, але дуже важливі. Намітилася дуже важлива тенденція в освіті: нарешті сучасні українські дитячі письменники масово увійшли до шкільної програми. І нехай це стосується тільки початкової школи, я вірю, що далі буде.
Ще особисто для мене, людини, яка кілька років займається промоцією саме української, неперекладної, дитячої літератури, надзвичайно важливо, що видавці теж почали розуміти «місію», важливість представляти вітчизняного автора для вітчизняного читача. Видавати світові бестселери простіше й менш фінансово ризиковано, ніж письменників, більшість яких іще на стадії професійного становлення і яких, насправді, переважно мало хто знає, особливо в умовах, коли лише маленька щопта розумних ЗМІ справді приділяє цій темі увагу.
«Спільнота дитячих літераторів дуже фрагментована»
Оксана Кротюк, письменниця
1. Бути дитячим письменником в Україні нелегко: ставлення літературної громадськості до дитячого письменника в усі часи було поблажливим, і це ставлення вона закріпила в суспільстві. Чим, власне, й підштовхнула його до думки, що ця площина не вимагає професійності. Неважко здогадатися, що скупчується там, де не вимагають професійності, і хто заправляє в цьому полі.
Сегмент перетину кіл «дитяча література» й «дитяче книговидання» – малий. Попри те, що є в Україні чимало яскравих дитячих літераторів, загалом поле дитячого книговидання нерівне й часто штучне. А спільнота дитячих літераторів дуже фрагментована. В останні роки ця фрагментарність посилилась, і посилилась кон’юнктура, яку вже й не намагаються приховувати.
Безперечно, якби була в нас інституція, яка розглядає дитячу книжку на літературно-науковому рівні, багатьох прикрих явищ ми б уникли. І «свої» в журі були б неприпустимими, і добротні автори не замовчувалися б, і літературні ресурси, перш, ніж виносити інформацію, пильніше придивлялися б до її походження. А головне, ми мали б куди багатшу і якіснішу дитячу літературу – якби визначали її віддані справі професіонали.
Попри те, що є в Україні чимало яскравих дитячих літераторів, загалом поле дитячого книговидання нерівне й часто штучне. А спільнота дитячих літераторів дуже фрагментована. В останні роки ця фрагментарність посилилась, і посилилась кон’юнктура, яку вже й не намагаються приховувати.
2. Є чимало яскравих літераторів, чий дитячий доробок популяризується незаслужено мало: Петро Сорока, Наталка Поклад, Галина Манів, Ніна Горик, Лідія Повх… І є чимало яскравих, та не відкритих дитячим видавцем, як-от Леся Пронь, Оксана Шалак чи Зоряна Лісевич. А імен класиків дитячого письма, до яких сьогодні вже можна віднести Євгенію Гореву, Анатолія Григорука, Тамару Коломієць, Анатолія Камінчука, Надію Кир’ян, Вадима Скомаровського, Ігоря Калинця, я ніколи не трапляла в жодному рейтингу чи рекомендованому списку. (Хіба лиш пару місяців тому перша ластівка від НСПУ.)
Певно ж, якби був у нас отой потужний інститут дитячої книжки та літературна критика, читач не був би окраденим, він бачив би не 20, а 120 імен – і тільки якісних. А вже змагалися б між собою не імена, а саме книжки, літературні твори. Видавцеві тоді працювалося б значно легше. А все те, що я тут пишу, писав би критик, який не виступає як дитячий автор.
Приємно, що дитячих видавців побільшало, що книговидання розширило свої межі і що вправного письма для дітей є чимало, – та видавець, позбавлений відстояних орієнтирів і засипаний авторською поштою до маківки, не завжди його розгледить.
Прикро, що мова дитячих книжок часто далека від художньої і просто нецікава. Суспільству активно нав’язують думку про те, що треба уникати питомих українських слів, бо можуть бути незрозумілими дитині і відштовхнути її від читання, та й загалом від бажання вчити українську відштовхнуть. Така собі завуальована теза про зближення мов. А мій досвід говорить про інше: смаковиті, доречно й дозовано використані – хоч і рідше вживані – наші слова навпаки приваблюють дитину і пробуджують жвавий інтерес до мови. Та й хто ж має стояти в обороні мови, як не літератор?..
Минулий рік був для мене плідним. Не лиш тому, що вийшло дві книжки. А, перш за все, тому, що це були спроби нових для мене жанрів. Зокрема в книжці «Купці, купці, гусочко!» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2017). Чи багато є навіть у фольклорі забавлянок, якими батьки можуть тішити немовлятко при купанні? А купання немовляти – це ж ціле дійство. То от я спробувала цей жанр. Є в добірці і театр на долоньці. То вже моя жанрова вигадка. Так само, як і забавлянка-безконечник для дитини, яка плаче. Також у книжці віршовані масажики для спинки та для рук. Створити таку добірочку мене спонукала порожнеча в цій літературній ніші. Впевнена, що важливо плекати малюка в рідному слові змалку, щоб уже в забавці засвоював він питомі форми рідної мови.
Друга книжка – «Прилетіла пташечка» («Апріорі», 2017). Я творила її з надією, що прислужиться тим, хто хоче відкрити дітям красу й шляхетність нашого народу. Адже в народному календарі не було нічого випадкового. Як і немає жодної випадковості чи зайвини в народних традиціях. Прочитавши книжку, дитина знатиме весняні народні свята, ігри й забави та навчиться робити чимало мистецьких речей. Чесно казати, цьому виданню віддала я багато часу й сили, бо не тільки писала, а й вибирала та упорядковувала всі мистецькі матеріали. Думаю – в контексті війни та її глибинних причин – видання, які допомагають дитині ідентифікувати себе, на часі. І зустрічі зі школярами за цією книжкою подарували мені багато приємних відкриттів.
Підготувала Марія Семенченко
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
