А ось Александр Дюма моряком не був. Втім, як і більшість французьких мариністів. Над цим варто замислитися. В Англії та Америці мариністи – як правило, колишні моряки. Від матросів до адміралів. Матросів та адміралів у Франції теж вистачало, але до літератури їх чомусь не пускали. Навіть у мариністику. Обходилися жителями узбережжя та островів. Віктор Гюго і Жуль Верн дивилися на море з вікон своїх кабінетів, а не через ілюмінатори своїх кают. Так історично клалося, і це свідчить не про флотські, але про літературні звичаї Франції. Потрібно було «бути вхожим», «мати рекомендації» тощо. А де моряку потрібною візиткою розжитися?
Ось і дідусь Дюма був плантатором з острова Санто-Домінго (нинішній Гаїті) в Карибському морі. Бабуся – чорношкірою рабинею звідти ж. А тато, попри своє колоніальне походження, дослужився до наполеонівського генерала. І на зло дідові взяв прізвище бабусі. Теж цікавий збіг. Ми ж пам’ятаємо, що батько Віктора Гюго також був із наполеонівських генералів. А ще всі троє вже загаданих французьких авторів починали як драматурги й писали п’єси для паризьких театрів. І Дюма не виняток, а найяскравіше підтвердження цієї традиції.
Театрів тоді в Парижі були десятки, якщо не сотні. Вони заміняли мешканцям французької столиці першої половини ХІХ століття і кіно, й телесеріали, і нічні клуби, і мобільні телефони. Французьким письменникам вони заміняли сценарії на ТБ, на яких можна швидко підзаробити. Театр – швидкі гроші й швидка слава. Ось вона, каса. Ось вони, партер, ложі та галерка. Ось вони, вигуки «Автора!» в кінці вистави або, вибачайте, не квіти, а квашені яблука, якими закидають письменника, який погано відчуває свою публіку. Вплив театру на французьку літературу величезний. Це тільки ми, бранці перекладачів, знаємо улюблених французьких письменників насамперед як романістів.
Та й, чесно кажучи, не всі п’єси призначалися для вічності. Були й миттєві, як випуск новин. Перша (історична) п’єса Жуля Верна витримала лише 12 вистав. Зате – в театрі самого Дюма. Вже у часи популярності в Александра Дюма з’явився власний театр історичної драми, щоб не бігати по чужих постановниках й не поділяти свій успіх з іншими. Хоча успіх був поза сумнівом, п’єси його всі театри брали охоче, його ім’я на афіші гарантувало повний збір. Крім того, у власному театрі можна було закохуватися у власних актрис, а з деякими навіть одружуватися. Зручно.
Показова історія його знайомства зі своїм найплодовитішим співавтором Огюстом Маке, з яким написані, зокрема, і всі книжки про мушкетерів. П’єсу Маке «Карнавальний вечір» відмовлялися ставити, тому що вважали вподобану ним історичну тематику не актуальною. Кого може цікавити історія, коли таке бурхливе сьогодення? Ось і Дюма був активним учасником революції 1830 року, стояв на барикадах, потім утікав від політичних переслідувань та кредиторів у Бельгію й навіть у Росію. У французьких революціях, у їхньому чергуванні республік і монархії без спеціальної освіти неважко заплутатися. І п’єси писалися на злобу дня. Маке зі своєю історією був не в тренді. Але за справу взявся Дюма. Переписав діалоги й закінчення, і драма пішла на «ура!» в театрі «Ренесанс». У Дюма було рідкісне вміння примусити глядача (й читача) гарячково слідкувати за ходом дії на сцені, нетерпляче перегортати сторінки, щоб довідатись, чим же все закінчилося. І придумувати закінчення, яке не розчаровувало публіку, а спонукало гукати «Браво!» й кидати на сцену букети троянд. Усе чудово, тільки ось директор театру став заперечувати проти прізвища Маке на афіші. Тільки улюбленець публіки Дюма. Маке погодився, матеріально він не постраждав, збори чудові. Але без згадки прізвища. Так воно й пішло, як виявилося, назавжди.
Десь у той самий час французькі газети винайшли два слова, які в десятки разів підвищили їхні наклади. Слова ці – «далі буде», а газети залюбки стали друкувати частинами цілі романи. Звісно, Дюма не міг залишитися осторонь таких прогресивних віянь. Він став ці романи для газет писати. З використанням свого досвіду драматурга й співавторства з ким-небудь. Його найперший роман «Капітан Поль» був присвячений доволі популярному моряку кінця ХVІІІ століття, основоположнику американського військового флоту Джону Полу Джонсу. І був перелицьований з п’єси його ж авторства «Пол Джонс», яка мала успіх на паризькому кону. Це відчувається хоча б тому, що соновну дію цієї повісті про моряка перенесено з палуби корабля в стіни нормандського замку, і взагалі складається враження, що морські сцени й подробиці для Дюма нудні, він переповідає їх скоромовкою, бо їх незручно грати в декораціях.
Але цьому є ще одне пояснення. Десь уже на середині роману Дюма пише щось на кшталт: «Ну, звичайно, читач упізнав у капітані Полі уславленого корсара Джона Поля Джонса». Дійсно, Джон Пол Джонс був настільки популярною особою у Франції початку ХІХ століття, що докладно переповідати його історію авторові просто не було сенсу. Американський корсар Джонс, ледь не єдиний переможець англійців на морі впродовж століття, був настільки відомим, що став не тільки героєм романів і п’єс, а й англійських балад і голландських народних пісеньок, які співають досі.
Сучасному ж читачеві, на нашу думку, все ж таки потрібні підказки. Джон Пол Джонс народився у сім’ї садівника шотландського графа Селкірка. Був моряком на судні, що торгувало з карибськими островами й північно-американськими колоніями. Неприємності із законом примусили його тікати з корабля в Америці, а тут доречно й настала Війна за незалежність Сполучених Штатів, Джон записався у військові моряки. Але знаменитий він був не цим.
По правді, шансів перемогти британський флот в морі в колоністів майже не було. Військово-морські сили аж надто нерівні. Якби заморських бунтівників генерала Вашингтона не підтримала (із принципу) Франція, пославши до Америки свою ескадру, щоб прорвати морську блокаду. Але ще до цього вона усіляко підтримувала Америку. Бенджамін Франклін не вилізав з Парижа. Що тут скажеш – масони.
Цим якнайкраще скористався Джон Пол Джонс. Замість оборонних боїв біля американського узбережжя, він на своєму шлюпі «Рейнджер» перейшов Атлантику й уперше за довгі роки атакував британські кораблі в їхніх водах, і навіть висадив десант у рідній Шотландії. Завдані англійцям військові втрати були не такі вже великі, але з погляду пропаганди – нищівні. Він нагнав жаху всій Британії. А епізод, що наробив найбільше галасу, – атака приморського замку свого колишнього сеньйора графа Селкірка – взагалі анекдотичний. Грізний пірат не застав графа вдома, той був у Лондоні, розшаркався перед графинею, не заподіявши їй шкоди, і потягнув із замку все столове срібло по опису. Дуже обурювався, що хтось із прислуги при цьому поцупив дві чайні ложечки, які в опис таки включили.
З цієї експедиції Джонс щасливо повернувся не назад у Бостон, за океан, а до союзного французького порту Брест, і саме в цей момент починається роман Дюма «Капітан Поль», який нема сенсу переповідати. Скажемо тільки, що намагання Дюма намалювати цьому героєві всіх голландських, бельгійських та французьких газет ще й французький родовід – зрозумілі, але не переконливі. Який герой! Мабуть, француз! Все правильно, Дюма ж писав свій роман для французьких, а не шотландських газет. І зовсім вже не хочеться критикувати автора за те, що він як води в рота набрав щодо «російської кар’єри» свого героя.
По закінченні Війни за незалежність Джон Пол Джонс залишився без роботи. Оклад командира лінійного корабля США тоді становив 32$. Та ще й єдиний лінкор США, на якому він сподівався бути командиром, у нього несподівано відібрали й подарували все тим же французам для компенсації їхніх втрат під час війни. Джон Пол Джонс образився і відбув у Росію, до двору Катерини ІІ, зметикувавши, що Росія воює кожні 3-4 роки, що обіцяє гарну кар’єру і військові трофеї.
У чині контр-адмірала він командував Чорноморським вітрильним флотом у Дніпро-Бузькому лимані при штурмі Очакова. Звали його тоді Павло Іванович Джоне, і запорозькі козаки, які становили гребний флот у тій битві, урочисто прийняли його у Військо Низове Запорозьке. Олександр Васильович Суворов тримав із ним військову нараду на Кінбурнській косі перед турецьким десантом. Цього, звісно, в романі Дюма нема, але ми за це на нього не ображаємося. Ми на американських героїв не претендуємо. Своїх подіти нікуди. Наприклад, дідусь Міклухи-Маклая, запорозький козак, отримав у тому штурмі дворянство, бо перший вискочив на вали. І ніхто досі про нього роману не написав, читаємо Дюма.
Між тим, романи Дюма невдовзі стали такі ж популярні, як і його п’єси. Газетники вимагали їх так наполегливо, що він просто не встигав писати. Але Дюма був винахідливий і практичний, хоча й полюбляв жити невідповідно до своїх достатків, тож відповідав на збільшення попиту на романи збільшенням пропозиції й певними організаційними поліпшеннями. Незабаром виникло таке чудове підприємство, як «фабрика романів». Він просто став писати їх із великою кількістю безіменних співавторів. Цих анонімних фабричних робітників ласі до сенсацій журналісти стали величати «літературними неграми». Скільки божественної іронії в тому, що такий рабовласницький метод написання романів вперше запровадив онук рабині з Санто-Домінго, сам на чверть негр. Він просто переніс знайому бізнес-модель із цукрової промисловості на літературу. Бізнес процвітав.
З цієї причини перечитати «всього Дюма» – таке ж нереальне завдання, як і написати всього Кокотюху. Понад двісті романів, п’єс, книжок путівних нотаток, нарисів тощо. Тож не варто дивуватися, що другий роман Дюма на морську тему «Пригоди Джона Девіса» начебто написаний іншою людиною, бо, швидше за все, саме так і було. Цього разу його настільки цікавлять подробиці корабельного життя англійського військового флоту, і він на них настільки обізнаний, – начебто сам служив мічманом на кораблі Її величності. Описи ж звичаїв англійських дворян в своїх родинних маєтках сповнені такої світлої та доброї іронії, начебто Дюма поцупив рукопис самого Вільяма Теккерея, і ці сторінки в результаті втрачено для його «Ярмарку суєти». Чого варте зауваження традиційного сільського лікаря, який втішає відставного одноногого контр-адмірала (ногу відірвало ядром у морській битві), що раз вже наречена двоногим його ніколи не бачила, можна цим не перейматися й без паніки засилати сватів.
Втім, Дюма залишається вірним своїм принципам – використовує в романі й англійську «знаменитість» тих часів – лорда Байрона в період його романтичних вештань по Леванту – східному Середземномор’ю. Теж досить популярний після наполеонівської експедиції в Єгипет орієнтальний мотив, і не тільки у французькій, а й, скажімо, в німецькій літературі.
На цьому романі якомога краще можна прослідкувати «творчий метод» Дюма, за яким він співпрацював з авторами. Логічним було б припустити, що фабрикант повинен обирати епоху, вигадати або узгодити персонажів, сюжет і дати вказівки своїм «неграм». Нам теж так здавалося, але як же ми помилялися. З подробиць судових процесів із повсталим, врешті, Огюстом Маке відомо, що все було з точністю до навпаки. І функції «наукового керівника» романного проекту, якраз і виконував співавтор. Дюма ж залишав за собою діалоги, яскраві деталі, епізоди, що пожвавлюють наратив, і – що дуже важливо! – два останніх розділи роману.
Коли читаєш «Джона Девіса», вже знаючи про таку методику, іноді неможливо стримати посмішку, помічаючи, скільки зусиль приклав безіменний «мічман», щоб спочатку закрутити сюжет якимось мертвим вузлом, потім ціною неймовірної винахідливості практично вже розв’язати всі посталі перед героєм незчисленні проблеми й халепи. І тут приходить Дюма писати свої два розділи…
Одразу розумієш, і чому Маке втік від такого сурового співавтора, хоча, здавалось би, розкошував при ньому, і чому Жуль Верн не прижився на «фабриці романів», хоча й намагався по молодості. А Дюма що? Він турбувався на про співавторів (баби ще народять), а про публіку. Можна й зараз перевірити, чи змінилися за останні 200 років її смаки.
