На хвилі шуму довкола перейменування в Києві вулиці з неполіткоректною назвою Тверська на вулицю Єжи Гедройця дочитав його «Автобіографію в чотири руки». (З приводу перейменування у мене дві ремарки: 1) у Варшаві вулиці Гедройця немає, 2) тепер мало хто із мешканців колишньої Тверської правильно напише назву своєї вулиці Гедройць—Гєдройць—Ґєдройць—Ґедройць? На чинний правопис не розраховуйте, не допоможе.)
*
Для невтаємничиних: хто такий поляк Гедройць, що його іменем аж вулицю в українській столиці перейменовують? Журналіст і по факту політик, який у Парижі після Другої світової видавав знаменитий журнал «Культура». Прихильник польсько-українського порозуміння, проводив лінію відмови від польських претензій на втрачені в ході війни західноукраїнські території. Замовив Лавріненку укласти і опублікував знамениту антологію української літератури «Розстріляне відродження». Мудрий і далекоглядний чоловік. Переконаний антикомуніст. Сильно вплинув на польську політику стосовно України.
*
Книжка належить до мого улюбленого жанру «щоденники—мемуари—листування». Читається непросто — дуже багато незнайомих імен і сюжетів, треба хоча би поверхово орієнтуватися у польській історії ХХ століття. Спогади Гедройця — калейдоскоп тонких спостережень і нетривіальних думок. На першому місці для нього завжди стояла Польща. Він був переконаним державником навіть попри свої ліві переконання. Підтримував Пілсудського, хоч і не без застережень. Все, що робив Гедройць, було побудоване на простій думці: радянська влада прийшла і піде, а Польща залишиться. Тому треба розмовляти навіть з ворогами, розширювати простір для маневру, наближати завтрашній день. Дуже повчальне для українців життя і політична позиція.
Спогади Гедройця охоплюють, по суті, все ХХ століття: міжвоєнна Польща (він тоді працював клерком у різних міністерствах), війна (служив в армії генерала Андерса), повоєнні роки (видавав «Культуру»), вісімдесяті-дев’яності роки і будівництво нової незалежної Польщі (Гедройць дуже критично ставився до «Солідарності» і діяльності президента Валенси).
Діяльність Гедройця, думаю, варто давати студентам-дипломатам як case study зв’язку культури й політики.
Видавництво «Критика» в середині нульових років видала (теж дуже цікавий) том листування Гедройця з українською еміграцією і книжку воєнних спогадів Анджея Бобковського, одного з чільних авторів кола «Культури». Словом, українською мовою існує який-не-який корпус гедройцівської літератури, і мешканці перейменованої вулиці при бажанні можуть ознайомитися з постаттю людини, чиє ім’я їй дали.
*
КОНСПЕКТ І ЦІКАВИНКИ
— Війна — не форс-мажор для податкових зобов’язань. (Яка мила деталь. Гедройць на початок війни служив клерком у міністерстві, відступив на територію Румунії, а потім опинився в Палестині разом з армією генерала Андерса. На його очах після вересневої катастрофи розвалювалася польська держава.)
«Війна не була для мене несподіванкою. Я її передбачав. […] У хаосі, який утворився, діяльність уряду було майже паралізовано; наприклад, мораторію не було оголошено, так що згодом німці дуже ретельно стягнули з населення всі заборгованості перед державою» (82).
— «Політика — мистецтво можливого». Все життя Гедройць доводив цей класичний постулат. Стається 1 вересня 1939-го. Німеччина нападає на Польщу. Влада розсипається. Частина кабінету відступає в Румунію. Інша частина невідомо де. І от, уявіть собі постановку питання — німці шукають контактів з поляками:
«У Бухаресті німці спробували зі мною сконтактувати. Посередником було їхнє посольство, але на розмову приїхала людина з Берліна. До Вольського, який перед війною працював у посольстві в Румунії і знав увесь дипломатичний корпус, звернувся його знайомий радник німецького посольства із запитанням, чи міг би він організувати зустрічі людини, що приїде з Німеччини, зі мною і з ним. Я відповів, що не маю нічого проти [нагадаю, що Німеччина щойно напала на Польщу, але Гедройць розуміє, що треба розмовляти навіть з лютим ворогом]. […] Я вважав, що потрібно розмовляти, якщо є така нагода, щоб прозондувати іншу сторону й водночас окреслити умови якоїсь можливої співпраці, у цьому разі війни проти совєтів. […]
Німець, який [на зустріч] прийшов, хотів знати, чи було б можливо зав’язати співпрацю з Польщею і на яких умовах. Я відповів, що єдиною темою, на яку ми можемо розмовляти, є відновлення незалежності Польщі, але можна дискутувати на тему Ґданська та коридора, від якого ми навіть готові відмовитися. Я також запевняв, що порозуміння з Польщею є вельми важливим для Німеччини через російську загрозу. Дуже ясно я озвучив тезу, що Німеччина без Польщі не зможе виграти війну з Росією. Це було моїм вихідним пунктом. Німець сприйняв його з певним скептицизмом, і на цьому все закінчилося» (88).
— А ще у них Піночет людей розстрілював
«Посольство [Польщі] в Бухаресті було ліквідовано 4 листопада 1940 року. Представництво польських інтересів перейшло до чілійців, які виявилися агентами гестапо» (98).
— Про трикутник Британія, Польща, СРСР
«Цензура в нас [в армії Андерса в Палестині] була тільки англійська; в англійців були люди, які чудово знали польську і які повинні були пильнувати, щоб не трапилася жодна антирадянська стаття» (110).
— Надворі війна. Гедройць служить у Другому корпусі польської армії в Палестині і займається виданням пропагандистських матеріалів. Гроші в армії є.
«Через [Майю Прондзинську] я намагався залучити до наших видань публіцистів, які мешкали в Лондоні, що підвищувало рівень і водночас було формою допомоги, оскільки в Корпусу було багато грошей і ми платили гарні гонорари» (111)
— Наскільки важлива історія
Кожен, хто пройшов через Совєтський Союз [і опинився в армії Андерса], мав написати спогади. Це видатний матеріал. Солженіцин, який отримав дозвіл познайомитись із цим архівом, був глибоко вражений, оскільки знайшов там дані, про які нічого не знав, прізвища начальників окремих таборів» (104)
— Про людей і освіту (надворі йде Друга світова, Гедройць служить в армії Андерса на Близькому Сході)
«Я домовився з [Лєхонем і польською еміграцією в Америці], що американці дадать сто стипенцій на навчання в політехнічних вишах. Я думав, що схопив Бога за бороду. А Александрович, до якого я з цим прийшов, розсердився на мене й сказав: “Якби мій син під час війни пішов навчатися, я би від нього відмовився”. І ніхто не пішов. Після чого більшість цих чудово підготовлених Александровичем молодих людей загинула під Монте Кассіно. Ми не здатні були робити те, що прекрасно робили чехи: навчати й берегти людей» (104).
— Білоруси, Пілсудський і радянська влада
«Пані Жулкєвська розповідала мені вельми цікаві речі про Росію: про Архангельськ, про лісозаготівлі, про реакцію білорусів, вивезених до Архангельської області, які вірили — коли прийшла звістка про початок війни, — що Пілсудський іде їх визволяти (Пілсудський, нагадаю, помер 1935 року, за 4 роки до початку Другої світової.) (121)
— Війна закінчується. Гедройць будує плани на життя в еміграції
«Я думав тоді про реквізицію в Німеччині друкарського обладнання, але не знайшов розуміння. Я відрізнявся від політичних і військових очільників, бо вважав, що на нас чекає тривала еміграція, а вони розраховували на наступну війну або на повернення у Польщу, а крім того, виявляли неприпустиму легковажність. […] Тому […] я повернувся до Рима з наміром створити видавництво… Хоча я провів у Римі купно майже два роки, особливих спогадів з Рима в мене не збереголося. […] У мене навіть не було вільного часу на екскурсії, і міста я насправді не знаю» (126–127).
— Гедройць в Італії засновує Літературний інститут
«Генерал Вісньовський дав нам сто фунтів зі свого оперативного фонду й погодився дати нам позику з Армійського фонду на закупівлю друкарні. Цей фонд скаладався із заощаджень солдатів, керували ним дуже фахово, а нашу позику контролювала інтендатура.
Та крім цього, в нас не було жодних коштів на нашу діяльність. Тому ми почали «добувати» гроші інакше. Зиґмунт Герц завдяки своїм знайомствам отримав у командуванні Корпусу величезну кількість бензину, який в Італії був на вагу золота. Він зберігвася в одному з монастирів і продавався мірою потреби. Іншим товаром були речі з salvage, тобто після демобілізації, що їх викидали англійці. Все це ми мали можливість забирати, наприклад, трохи пошкоджені намети, які ми у великій кількості продали італійській організації бойскаутів за доволі пристойну суму у кілька мільйонів лір. Так ми зібрали кошти на відкриття друкарні» (127–128)
— Доказ, що Гедройць — мудра людина. Зустрічається він одразу після війни з кардиналом Сапєгою…
«Оскільки я завжди втручаюся не у свої справи, я сказва кардиналові, що, безсумнівно, буде наступ комуністів на Церкву і що треба його відтягнути й зірвати. Наприклад, я вважав, що Церква повинна добровільно віддати свої землеволодіння для парцеляції, зробити гарний жест, що вона віддає ґрунти безземельним, не чекаючи, коли землі заберуть комуністи» (133).
— Тридцять сім років «Культуру» друкували в одній і тій самій друкарні у Франції…
«[Лянґзам] першим поставив літотипи совєтського виробництва, які були дуже гарні; звісно, вони спиралися на американські чи німецькі моделі, але були удосконалені й дешевші. Лянґзам продав їх дуже багато. Він навіть запрошував совєтських механіків в разі потреби їх ремонтувати (142).
— Про особисте життя
«Склалося так, що я завжди був активним. Навіть гірше, я втручався у безліч побічних справ, замість зосередитися тільки на часописі, що, напевно, було б для нього добре. Проте постійно з’являються якісь справи, які поглинають мене й відтягують убік. Тому в мене є відчуття змарнованого життя. Я кажу не про честолюбство, а про суто особисте життя. Усе, що я зробив, я зробив коштом особистого життя, якого в мене немає. Іноді це набридає. Однак, гадаю, інакше жити я не зміг би» (150).
— Про вдачу
«[…] я надягнув на себе корсет. […] Якби я хотів охарактеризувати себе, вживши літературне порівняння, то я сказав би, що я — людина на зразок Обломова. Подолання апатії мені дається дуже важко. Коли я був в армії солдафоном, а це, принаймні, у перший період, не було надто приємним, мене тримало те […], що я вставав на півгодини раніше від побудки, щоб спокійно поголитися. Якби я одного дня не поголився, то мав би відчуття сповзання донизу. Якщо людина собі таке дозволяє, то дуже швидко стає нікчемою» (155).
«Я не дуже товариська людина і не маю здібностей до мов. Навіть французькою розмовляю так собі, що створювало мені незручності» (183).
«Якщо в мене є якийсь талант, то це талант режисера: вміння обирати теми та людей. […] Я змінюю тактику, бо політика — це не якісь там святощі; якщо ви хочете нею займатися, то треба зважати на реальність, що змінюється. Потрібно вміти зберігати принципи і змінювати погляди» (229).
— Про поляків і росіян
«Я би дуже хотів, щоб поляки засвоїли щось від російської твердості, не перестаючи бути поляками. Щоб поєднали свободу і твердість» (182)
— Про Realpolitik. Надворі 1956 рік. Гедройць — опозиційній діяч в еміграції. В Польщі — радянська влада. Але:
«У 1956 році я підсунув йому ідею дати Польщі (радянській Польщі!) значну позику на модернізацію вугільних шахт; сплачувати її передбачалося вугіллям, яке тоді було дуже потрібне французам» (191)
«Я не вважаю, що, говорячи про слона, треба негайно покликатися на польські справи. Проте польські справи стоять для мене на першому місці» (224).
— Про Україну
«Через Максімова я познайомився з Єленою Боннер, яка сюди приїжджала, і через неї зав’язалися контакти із Сахаровим. Завдяки цьому, що було для мене вельми важливим, вдалося організувати декларацію російських діячів щодо незалежності України. Вперше гроно видатних російських особистостей схвально поставилося до незалежності України — лише із застереженням, що в певних місцевостях треба буде провести референдум, на що українці не погоджувалися» (194).
— Про вегетаріанський польський комунізм. Мало того, що з Польщі до Гедройця в Мезон-Ляфіт під Парижем приїжджала купа людей…
«Польську пресу я читав від самого початку. Я отримував її завдяки угоди з бібліотекою Варшавського університету, яка діяла протягом найгірших років: вони передплачували для мене пресу й надсилали книжки, які мені були потрібні, а я навзамін надсилав їм французькі та англійські книжки; угода чинна й до сьогодні» (уявіть таке в Радянській Україні: бібліотека Київського університету надсилає чільному антисовєтчику газету «Правда», а він їй праці буржуазних націоналістів.)
— Про конспірацію
Звідки взялася легенда про поляків, як природжених конспіраторів, я не знаю. Польська конспірація полягала в тому, що всі бажали зустрічатися у кав’ярнях, про які було відомо, що там сидять самі поляки: в «Deux Magots», «Old Navy» або в «Cluny». А позаяк усі про все говорять страшенно голосно, то достатньо було піти до однієї з цих кав’ярень, сісти в кутку, читати газету та слухати, щоб без жодних труднощів довідатися про найконфіденційніші справи» (231).
— Про польську історію і літературу (ага, що ж тоді тут про українську історію й літературу говорити)
«Нещастя Польщі полягає в тому, що її історія перебріхана, як ніде у світі» (211)
«Я завжди казав, що якби до письменників прикладати суворі політичні та моральні мірки, то польська література перестала б існувати. Тому я вважаю, що слід відрізняти автора від його твору. Що стосується мене, то я оцінюю те, що хтось написав, не входячи в те, ким він був чи є. І тут не йдеться лише про природну різницю між письменником, який має право бути однобічним, та видавцем, який змушений бути еклектичним. Це моя загальна настанова. Я визнаю першість за твором» (222).
— Про жіночу літературу
«Наприклад, [Єжи Стемповський] вельми поблажливо ставився до жіночої літератури. Я надсилав йому деякі тексти на оцінку. Та згодом я перестав йому надсилати матеріали, написані жінками; коли йому нічого було сказати, то писав, що річ написана добре — як на швейній машинці» (225).
— Про західних союзників (дуже повчальна думка для України, ще один доказ мудрості Гедройця)
«Ще однією вельми серйозною помилкою була надмірна довіра, я ку мала Польща до польсько-англійської та польсько-французької угод. Призначена позика не була сплачена. […] Над цією перебільшеною довірою до укладених західних союзів варто замислитися у сучасному становищі, коли панує думка, що натівська парасолька убезпечить нас, і ніхто не думає про проведення іншої політики, хоча би про розширення нашої співпраці на всіх ділянках з Україною» (340).
— Про продовження «Культури» (дуже мудра позиція: Гедройць — це епоха)
«Я ніколи не розмірковував про кандидатуру свого наступника. Усі плітки на цю тему не мають підстави. Після моєї смерті «Культура» перестане виходити. Проте залишитися Літературний інститут як архів і бібліотека» (240).
* * *
Про саме видання. «Дух і літера» видає дуже важливі книжки, але робить це взірцево некрасиво. Книжки їхні сірі і зовні, і зсередини. Отак, на жаль, і спогади Гедройця. Фотографії на вклейках настільки неякісні, що можна було спокійно їх не давати. А прикінцевий анотований покажчик імен так і проситься розділитися на дві сутності: посторінковою приміткою про того чи іншого діяча і покажчиком імен в кінці — наскільки зручніше читати було б.
