Калитко Катерина. Земля загублених (ВСЛ)
Ростислав Семків
Збірка сильної короткої прози з наскрізною географією та драматичними сюжетами. Трохи середньовіччя, трохи очуднення й дуже поетична та плавна своїм стилем мова. Для нас трохи екзотично: виразний балканський слід – десь навіть із-за сторінок визирають Павич чи Селімович. Історично дальші сюжети сусідять із ближчими до нас, навіть дуже сучасними. У кожному оповіданні трагізм, безпосередньо даний чи витіснений на дальші плани, проте однаково відчутний. Тому це сумна книжка про вічні речі: любов, вірність, смерть, прощання, скорботу, віру, знову любов. Їх переосмислено лірично, м’яко, інтерпретовано з погляду відмінних досвідом, статтю, ґендером персонажів. Багато про жіночі досвіди і про чоловічі, як їх собі уявляють жінки. Ті що в книзі, бо авторка майстерно витворює їм живі свідомості й постаті, котрі залишаються з нами ще довго після прочитання.
Ярослава Стріха
Збірка оповідань «Земля Загублених» простежує, якої форми набувають люди під впливом насильства (зокрема війни, але далеко не тільки: жорстокість колонізує простір і вперто відмовляється триматися спеціально під себе відведеного клаптя, окресленого як воєнне лихоліття). Герої оповідань – як вазончики бонсаї, що набувають доволі химерних і не конче пристосованих до життя форм, послідовно підрізані зустрічами з брутальністю і, скажімо, під тиском спогадів про війну, які «замінили нам хребти й частково — повітря». Скажімо, на сторінках збірки читач зустрінеться із дівчиною, з якої родина вирощує собі сина, бо так потрібніше в місті в облозі, чи з чоловіком, який не полишає свої марні й непотрібні нікому, крім нього самого, чати при фортеці, що вже нічого й нікого не захищає й нічого ні для кого не значить. (Антураж магічного реалізму пом’якшує, але не знімає ефекту злободенності, адже всі ми в силу обставин причетні до картографованих земель компенсаторних механізмів і втрат.) Каталог загублених, позірно маргінальних типажів – усіх, хто на узбіччі великої історії і скривджений нею – складається, утім, у далеко не безнадійну панораму: врешті, саме досвід маргінальності виявляється найуніверсальнішим, із нього виходять невеселі біографії – але добра література.
Тетяна Трофименко
«Маленькі страшні казки» Катерини Калитко вже отримали в 2017 році дві престижні літературні нагороди – що не дивно, адже стилістично ця збірка справді є винятковим явищем української прози кількох останніх років (і засвідчує суттєве зростання творчої майстерності авторки, порівняно з попередньою «М.істерією»). В умовах, коли переважний масив текстів сучукрліту не може похвалитися ні стилем, ані сюжетами, ні характеротворенням, гідною відзнаки стає наявність бодай одного з цих компонентів. У «Землі загублених» Катерини Калитко, на мою думку, є три довершені перші новели, які творять окремішній міфопоетичний простір, що задає художні координати для решти оповідань. Їхні пронизливі сюжети, убивчо правдиво вирізьблені образи персонажів – мешканців цієї вигаданої землі, воїнів і коханців, – помітно відрізняються від інших текстів збірки, так само цікавих, однак трохи розтягнутих, або занадто фантастичних, або дещо пафосних. Калитко апелює до вічних істин і водночас говорить про сучасність – у цьому, очевидно, полягає перевага її «Казок» порівняно з так само стилістично довершеним «Ловцем океану» Володимира Єрмоленка (якщо вважати, що книжка року неодмінно має бути актуальною для сьогодення). Хай там як, це хороша проза, що має великий потенціал для розвитку – і в напрямі масової літератури («Земля загублених» – наша відповідь «Грі престолів»), і в напрямі творення герметичного філософського читання для елітарного кола реципієнтів.
Жадан Сергій. Інтернат (Meridian Czernowitz)
Ростислав Семків
Сергій Жадан не обдурив своїх прихильників. Усе, що ми любимо в його прозі, є і в цьому романі: колоритні епізодичні персонажі (ціла галерея людських типів), чудово прописана широка палітра їхніх емоцій і переживань, шикарні ліричні відступи та пейзажні замальовки. А найголовніше: усі чекали, що напише Жадан про Схід і про події там – і він написав. Якраз десь так, як ми собі й уявляли. Не робив щільнішого текстуального порівняння, але проза Жадана взагалі дуже настроєво цілісна – нотки вражень, які маємо в «Інтернаті», можемо пригадати ще з «Біґ-мака», хоча й сюжети там зовсім інші. До речі, сюжет цього роману, так би мовити, не надто інтенсивний. Але нам зрозуміло чому. Це чуттєва проза, а не сюжетна. І це імпресіоністичний роман.
Ярослава Стріха
Серед золотого фонду книжок про війну в українській літературі помітне місце займають тексти, що описують долю цивільного населення на окупованих територіях. Не виключено, це наслідок (пост)колоніального світобачення, яке не передбачає суб’єктності (не ми діємо, а нам заподіюють). У цьому «Інтернат» продовжує традицію, скажімо, «України в огні» Довженка – і саме набуття суб’єктності лежить у центрі сюжету.
В основі «Інтернату» – міфологема катабасису: чоловік спускається в потойбіччя (пекельцем слугує окуповане місто, в комплекті – Харон-таксист і цілий виводок Церберів), щоб вивести звідти дорогу людину, й вертається з новими знаннями про світ і про себе. Спершу вододіл для головного героя проходить за лінією військові/цивільні. Військові по обидва боки однакові, однаково чужі й навіть говорять однаковими фразами штибу «Ладно, каже, учителю, не бійся, не віддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далі вчити дітей» (порівн. ст.25 і 41, де ті самі слова використовують представники протилежних сторін – однаково несимпатичних головному герою). Утім, коли головний герой доходить до самого дна потойбіччя й забирає племінника з інтернату (не раз пояснена в тексті метафора казьонної безпритульності та браку впливу на свій простір і свою долю), на зміну відчуття «ніхто нікому не потрібен, а тому й ні за що не відповідальний» приходить відповідальність за свій дім – і, власне, відчуття, що дім є, а з ним і певне «ми». Ще ніколи пригоди займенника не були такі захопливі, як тоді, коли неозначене «якийсь» («якісь військові», наприклад) змінилося на присвійний займенник першої особи множини («наші»), за яким стоїть відчуття солідарності із певним «ми», доти невидимим і неусвідомленим.
Тетяна Трофименко
Поза сумнівом, головні сподівання читачів і літкритиків у 2017 покладалися на Сергія Жадана. «Інтернат» заздалегідь визначили як великий та важливий роман про сучасну війну. Утім, уже з читаних на Арсеналі уривків виникла підозра: великого епосу не буде. Назагал так воно й вийшло. «Інтернат» — написана нашвидкуруч найбільш схематична й поверхова проза Жадана, відчути емоційне зворушення від якої можна лише за умови беззастережної готовності наділяти власними травматичними переживаннями будь-який текст про війну.
З погляду ж власне мистецької вартості «Інтернат» не вражає нічим. Традиційний для Жадана персонаж-лузер, якому треба кудись поїхати, аби пройти символічну ініціацію, на цей раз зветься Пашею. Він інвалід, учитель української мови з безіменної станції, яка опиняється у прифронтовій зоні, ніколи не цікавився політикою, тож дуже дивується, коли починають стріляти. На завершення невибагливого сюжету Паші вдається досягти мети й забрати племінника з інтернату, однак жодних відповідей на питання доби чи бодай змін у характері персонажа Жадан не окреслює, окрім традиційної констатації: треба любити свій рідний край, бо вдома тепло, телевізор і пахне свіжими простирадлами.
Куций текстовий простір заповнений хаотичними описами зустрічей Паші з різними людьми – певними схемами, а не живими характерами, птахами, тваринами, похмурими пейзажами і надміром безтолкових діалогів із використанням обсценної лексики й риторичних запитань.
Разом із тим, у романі немає традиційних для Жадана фішок, які могли би врятувати справу: приміром, фантасмагоричних сцен, гумору, іронії і навіть сексу.
Попри те, що як художній текст «Інтернат» – стовідсоткова «булька», матимуть рацію ті, хто нагадає, мовляв, Жадан збирає стадіони, а ви – ні. Складно не погодитись, адже очевидно, що на сьогодні лише цей письменник може з успіхом продавати будь-що під обкладинкою зі своїм прізвищем – хоч би й телефонний довідник.
Єрмоленко Володимир. Ловець океану (ВСЛ)
Ростислав Семків
Якщо роман Жадана імпресіоністичний, то проза Володимира Єрмоленка – афористична. Взагалі це чудова ідея: прокрутити «Одіссею» навспак і змусити головного персонажа повернутися від Ітаки назад у Трою, шукаючи своєї справжньої життєвої мети та прозріння. Але, знову ж, сюжет нас цікавить мало, бо ми його знаємо, а от прозріння-афоризми траплятимуться нам щосторінки і, підозрюю, саме вони становлять головну окрасу, ба, навіть сенс книжки: «жінка не знає, коли її кохання починається, вона не знає, коли воно закінчується»; «приходить час, коли туга стає хижаком, і тоді вона пожирає життя інших»; «той, хто бачив красу богів, або вмирає, або стає особливим». У цій прозі все розмірено та неспішно. Автор стилізує своє письмо під давній епос, і стилізація йому вдається. Привчені до динаміки сучасного романного письма читачі мають шанси спробувати чогось іншого.
Ярослава Стріха
Одіссей повертається до Ітаки, але не додому. Щоб повернутися до мирного життя й цілісного світу, не ушкодженого довгою і тяжкою війною, він мусить іще раз пройти шлях до Трої, спокутуючи всі заподіяні кривди. Передовсім те, що зрадив свій дім і своїх людей, промінявши їх «на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу».
Немає сумнівів, що наріжні тексти літературного канону треба час від часу переказувати для своїх потреб. По-перше, тексти живуть рівно доти, доки з ними точиться діалог. По-друге, це членський внесок у Спільну-Західну-Культуру(ТМ). Лишається тільки привітати українську літературу, яка збагатилася на ще одну репліку на тему Одіссеї (український корпус навколо Одіссеї насправді скупенький).
На жаль, текст почасти грузне в нагромадженні однотипних сюжетів (зустрічі Одіссея з колишніми коханими і коханками з часом починають зливатися в одну) й доволі банальних афоризмів рівня «Злість — це стріла, що ранить того, хто стріляє» чи «тільки сліпі прагнуть позбутися свого горя, зарити його глибоко в землю, спалити його на вогнищі. Мудрі беруть своє горе та перетворюють його на світло. Вони роблять із міді золото».
Тетяна Трофименко
Тема античності в українській літературі присутня давно: від перекладів середньовічних «Троянських історій» до модерної поезії неокласиків через нав’язливу мрію перекладача «Одіссеї» Пантелеймона Куліша створити національний епос у дусі «Іліади». Зрештою, сучасні українські поети теж не цураються античності, активно «дореалізовуючи» неомодерністський проект, перерваний свого часу політичними обставинами. Надійшов час і на прозу – «Ловець океану» Володимира Єрмоленка став головною й найприємнішою несподіванкою 2017 року, адже від автора – викладача, філософа й есеїста – я могла би чекати хіба максимально занурених в історичний контекст абстрактних роздумів про біографію античного героя. Натомість «Ловець океану» буквально збиває з ніг хвилями емоцій, пристрасті, туги, кохання, каяття, надії. Яскраві образи, солоні бризки, сексуальні сцени, які хочеться перечитувати, а не вручати антипремію «Золотий хрін». Розповідь про зворотний шлях Одіссея від Ітаки до Трої має ідеальні ритм і стиль, а головне – логічно завершений сюжет, епічний чи казковий, цілком у межах жанру. Можливо, це не зовсім ті риси, які роблять текст соціально значущим, але однозначно ті, що роблять його високоякісною художньою літературою.
Ірванець Олександр. Харків 1938 (Laurus)
Ростислав Семків
Це просто чарівна збірка анекдотів про альтернативний час, у якому Україна від початку ХХ сторіччя не втратила незалежності, а зуміла розвинутися в політично потужну й бурлескно веселу У.Р.С.Р., де автор хотів би жити та й не проти переселити туди всіх нас. Замість віктимного минулого, позначеного травмами й жертвами, маємо власних освічених диктаторів, ідеологів, агентів спецслужб, кіллерів і повій. І багато письменників і поетів, і кумедні ритуали, і великий карнавальний фестиваль. Всесвіт Ірванця настільки масштабно закроєний, що він міг би цими веселими персонажами та комічними подіями наповнити ще яких сторінок 500-600. Хіба брак часу не дав можливості розказати повніше – утім, можливі сиквели. Читачеві легко рухатися таким текстом: гумор автора прямолінійний і відвертий. Як колючки їжаків, на яких у його державі сідають голими задами чиновники. Справжній бубабістський роман від вічного бубабіста.
Ярослава Стріха
«Харків 1938» змальовує альтернативну історію: у 1920 році Україна здобула перемогу в національно-визвольних змаганнях і будує сильну державу під проводом Гетьмана-Президента Коновальця. Цей сюжет дає змогу принагідно поіронізувати над усіма фантазіями про зовнішню атрибутику величі штибу Нобелівської премії (яку тут отримує Кобилянська), патріотичними кліше, до яких, буває, зводиться вивчення літератури у середній школі, і нагадати, що краще мріяти про нормальну державу, ніж про військову міць (завершується роман тим, що це Україна підписує з Німеччиною відповідник пакту Молотова-Ріббентропа).
На жаль, виражальні засоби зводяться до генітально-фекальних дотепів, які викликають жвавий відгук у ранньому підлітковому віці, але рідко видаються еталоном дотепності в інших демографічних групах. Наприклад: знайомство Михайля Семенка й Сергійка-зі-Старобільська відбувається під гаслом «В пацана мусить бути старший товариш. Хтось же має навчити його дрочити» (ст.102), а з Аркадієм Любченком читач знайомиться, коли той люрить у публічному місці, «у тьмяному світлі з арки являючи свою величну чоловічу сутність у якнайвигіднішому світлі» (ст.121). Обігрування постатей із літературного канону в «Харкові 1938» також відбувається в естетиці підручника літератури, де до портретів домальовано ріжки та інші анатомічні деталі: скажімо, чого вартий роман Булгакова «Собачі яйця» чи пригоди Михайла Хвильового, який брутально домогається неповнолітньої падчерки (ст.64 і далі). Подібні сумнівні геги дарує читачеві чи не щоп’ята сторінка. Доречність і доцільність критично високої концентрації дотепів цього штибу у тексті викликає дуже великі сумніви.
Тетяна Трофименко
На відміну від багатьох класиків і метрів сучукрліту, які тільки те й роблять останнім часом, що розчаровують, Олександрові Ірванцеві вдалося здійснити несподіване. Він не просто не розчарував своїм «Харковом 1938» – після маловиразної спроби «понурої антиутопії» у «Хворобі Лібенкрафта» можна було очікувати подібної псевдофілософської повчальності й від нового роману, що його заздалегідь анонсували як альтернативну історію. Але Ірванець обрав карнавал! Вклоніться – можливо, це останній вибух бурлескної стихії Бу-Ба-Бу з її жартами на межі фолу, стилістичними та інтертекстуальними експериментами, тотальним стьобом і висміюванням «канону й іконостасу». Сюжетну розхристаність (яка, зрештою, ніколи не була проблемою для постмодернізму) Ірванець компенсує вітальним драйвом, завдяки чому «Харків 1938» яскраво вирізняється серед текстів 2017 року, стаючи таким собі щепленням для сучукрліту від одноманітності, пафосу та самозамилування.
Амеліна Вікторія. Дім для Дома (ВСЛ)
Ростислав Семків
Масштабна родинна сага, розказана (що не так уже й нетипово) з погляду собаки – «неправильного» пуделя Дома, котрий шукає свій дім. Пудель цілком собі свідомий усього довкола, його переймають проблеми ідентичності – і навіть не лише його особисто собачої, а й ідентичності взагалі й національної зокрема. Тобто постать пуделя насправді дає можливість більш чи менш безпосередньо говорити про багато речей та проблем, які цікавлять саму авторку: Львів і львівськість, українці, росіяни, поляки у Львові та поза ним, біографії окремих людей (наприклад, військового льотчика) та цілих родин під час Союзу та після Союзу, ще ближчі до нас часи, навіть зовсім нещодавні. Багато маленьких приємних детальок, що наповнюють цей простір, цілком можуть додати читанню насолоди, проте звичайний читач може стомитися від деякої одноманітності настрою роману. Утім, справжні любителі сімейних саг і серіалів поставлять тексту виразний плюс.
Ярослава Стріха
«Дім для Дома» – історія про розпад імперії в антуражі родинної саги на три покоління, які дуже по-різному намагаються сконструювати собі ідентичність із руїн, і собаку – пуделя Домініка, від імені якого, власне, й ведеться оповідь.
Інтерфейс між людським і звіриним відіграє важливу роль у формуванні ідентичностей: небажані риси і вчинки людей маркуються як звірині (звірство, свинство тощо), а уподібнення опонента до тварини легітимізує вбивство. Отже, вибір оповідача-тварини одразу задає коло тем. Пес перебуває поза вербальною й логоцентричною культурою, яка продукує механізми іншування: «Будь я людиною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхідності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію — українською чи російською … Ні, я б просто нічого ніколи не розповів». Пес стоїть на межі між своїм і не-своїм, і належний до спільноти, і абсолютно інший водночас, а тому оприявнює механізми виключення й відкидання. Скажімо, на нього може бути алергія («алергія — поламаний механізм упізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне»), від нього можна відмовитися (за визначенням Дерріда, тварини, це ті, ким можна безкарно пожертвувати, щоб заціліти – й Ісус за цим визначенням тварина).
Іще «Дім» – це історія про Львів, найукраїнськіше в популярній уяві місто, яке змогло стати українським, лише ставши радянським (у 1931 році українці становили заледве 15% населення). У романі багато дотепних деталей про вигадування минулого, яке можна використати (з різною метою: щоб продати туристам і заробити чи щоб не почуватися екзистенційно самотнім), і про засадничу сконструйованість, а не апріорну заданість традицій. Щоправда, хотілося б, щоб герої були трошки опукліші й не зводилися виключно до своїх розборок з історією: обсяг тексту достатньо великий, аби дозволити більше однієї теми й уникнути легкого відчуття тематичної клаустрофобії.
Тетяна Трофименко
Це роман про родину, що живе у Львові… Тут є старий військовий, який так і не знайшов себе в нових обставинах долі… Багато жінок із дивними характерами, змушених боротися з життям… Бабуся навчає онучку секретам кулінарії, і солодкі пахощі випічки трохи нівелюють депресивне враження від пострадянського декору… Ні, це не Наталка Сняданко – «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» не ввійшли до короткого списку «ЛітАкценту року», але не страшно: роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома» майже нічим не відрізняється від «львівської» частини «Прописів…» Із ретельністю, вартою кращого застосування, Амеліна описує щоденну родинну рутину, де хоч якісь події (хтось заїхав купити цигарок у кіоск до Олі чи Тамара вирішила емігрувати до Іспанії збирати мандарини) трапляються вкрай рідко (про сюжет чи конфлікт не йдеться взагалі). Загальний сенс роману можна успішно скоротити з майже 400 сторінок до одного речення: «Тяжко людям було жити ві Львові по совітах». Приблизно ту саму думку транслюють нам і «Прописи…», що переконливо свідчить про тяглість традиції від старшого до молодшого покоління сучукрліту. Ну хіба що в романі Вікторії Амеліної немає ерцгерцога… Зате є наратор-пудель. Кажуть, це неабиякий успіх для нашої прози – те, що в ній нарешті з’явився наратор-пудель…
Улюблений сайт літературної критики
