Сьогодні ми знаємо їх як класиків української літератури, а на світанку своєї творчості вони починали як російськомовні письменники. Серед хедлайнерів 20-х років багато тих, хто дебютував російською. До цього спонукали обставини, оточення, прочитані книжки, навчання в школі і вишах — іншої освіти в імперії не було. Українську літературу ці письменники теж обрали з різних причин і по-різному ставилися до свого російськомовного доробку: одні соромилися ранніх учнівських спроб і воліли їх забути, інші час від часу зверталися до російської все своє життя.
Шахтар
Володимира Сосюру українським поетом зробив… Донбас. Точніше оспівана ним Третя Рота. Вірші Сосюра писав з чотирнадцяти років і писав російською. «До десяти лет я жил на рудниках Донбасса, потом в Воронеже, Харькове, на Кавказе и говорил по-русски. Украинский язык я слышал в песнях матери и отца да когда к нам приезжали родственники из Третьей Роты (поселок в Донбассе). Так что русский язык для меня родной с детства».
У березні 1917 року в бахмутській «Народной газете» вперше надрукували його вірш, а не розібравши прізвище, підписали «Гражданин». А з літа того року вірші Сосюри один за одним публікувалися в лисичанській газеті «Голос рабочего» — все російською. Писав поет головно про любов і природу: «Над прудом», «Он пришел», «Родина», «Отзвучали аккорды», «Гроза», «Жизнь», «Если можешь» тощо.
Після війни, 1949 року, Сосюра зібрав свої російськомовні вірші (далеко не всі, звісно) і видав їх окремою збіркою «Родине» (1950), яку присвятив «великому земляку, Клименту Ефремовичу Ворошилову, на память о Третьей Роте». Там-таки в передмові він зізнався: «Когда мы стали жить в Третьей Роте и потом в селах Донбасса, украинский язык вошел в мою плоть и кровь как бесконечно родной и любимый язык, язык моего народа, сыном которого я являюсь».
У цих ранніх віршах Сосюри впізнаємо ті самі посьолок, Дінець, верби, дівчину з хусткою, терикони і «завода сладкий дым», які легко й природно перекочували в його україномовну поезію.
* * *
Я прощался с тобой… Скоро поезд… Вокзал.
Давит скатка шинельная плечи…
Отрыдает труба, и сквозь огненный вал
Мы помчимся победе навстречу.
Эта синяя кофточка… Пламя платка.
Очи — звезды со звездами в споре…
На винтовке любимой родная рука,
Нежно пальцы грустят на затворе.
День в прозрачности бледной дрожа угасал…
Трепетали невнятные речи…
Я так долго, так долго тебя целовал,
И глаза твои, губы, и плечи…
Бахмут
1918 г.
* * *
Грезит сиренью асфальт
В звонах нервозных трамвая…
Слышится резкое: «Хальт!»
Уж не увижу тебя я.
Чуждые, в шлемах стальных,
Взяли в кольцо меня злое…
Миг…
И застыну в покое.
Смутно иду я вперед…
Черные — сзади и рядом…
Кто это в спину так бьет
Прикладом?..
Рельсы… Окраина… Мост…
И офицер… Он перчаткой
Резко махнул… И норд-ост
«Фойер!» унес вдаль украдкой…
Смерти прошел я межу…
О, мое счастье степное!..
В липкой я луже лежу,
Звезды да ты надо мною…
Харьков
Август 1918 г.
Солдат
Майбутній драматург, прозаїк і навіть трішечки поет Іван Дніпровський на українську перейшов разом із Сосюрою в прямому сенсі слова. Вітрами української революції їх обох закинуло в Кам’янець-Подільський, де вони познайомилися і подружилися. Дніпровський тоді ще був Шевченком (ясно, що в українській літературі кар’єру з таким прізвищем не зробиш, довелося брати псевдонім).
Ваня Шевченко рано осиротів: спершу померла мама, а через три роки батько, який страшно пив і страшно бив дружину і чотирьох дітей. Після його смерті Ваня мусив кинути Олешківську гімназію і йти працювати писарчуком у пристава. Чотирнадцяти років він написав кілька листів «дедушке Льву Николаевичу» Толстому з проханням забрати його до себе і дати можливість учитися. За це він обіцяв ні багато ні мало: «Я вам привезу мои стихотворения и… и… и… счастье». Дєдушка спершу ігнорував його сльозливі послання і графоманські дитячі віршики, а потім секретарі відписали в Каланчак Таврійської губернії, що Лєв Ніколаєвіч хворіє, зайнятий, «сочинителями же и особенно стихотворцами совсем не интересуется», та попросили залишити дєдушку в спокої.
Проте Ваня не заспокоївся, писав далі і талант свій поступово вдосконалював. Дебютувати йому довелося в газеті «Армейский вестник», яка виходила при штабі Південно-Західного фронту.
ОФИЦЕР
Болеет кто нуждой солдата?
Кто делит трудный жребий ваш?
Кто любит каждого, как брата?
Чей там, меж ваших мокроватый
Обветренный блиндаж?..
Когда разбросанной колонной
Свершали Вы дневной поход,
Кто впереди шел запыленный,
Походкой твердой, закаленной,
Чей запылен был рот?..
Когда шрапнель летела градом,
Гранаты рвали грудь земли,
Кто шел, как волк, с угрюмым взглядом,
С ружьем солдатским с цепью рядом
Кто шел и… пал в пыли?
То — офицер. На поле чести
Он клятву дал вести солдат
Для общей славы, общей мести,
Душой и телом с вами вместе…
Запомни это, брат!..
Буржуйка
Заслуга появи в українській літературі поетеси Наталі Забіли належить її першому чоловіку Саві Божку. Дев’ятнадцятирічна Наташа Забелло мережила шкільні зошити віршами на смерть Блока, з епіграфами з Бальмонта й Ігоря Сєвєряніна, сповненими любовної ахматовської млості, видавала сама для себе рукописний журнал «Сокровище неотъемлемое», а її рання російськомовна проза дуже нагадує кумира всх гімназисток Лідію Чарську.
Наташа походила з російськомовної дворянської родини, мала відповідне виховання, але через революцію і війну мусила закінчувати прискорений курс гімназії. На початку 20-х вона вчителювала в Люботині під Харковом і довго не могла знайти собі місця в чужій і незнайомій провінційній дійсності. Там-то у її житті з’явився «любимый друг», якому вона присвячувала свої «избранные стихотворения», — Сава Божко, студент Харківського ІНО і член Спілки селянських письменників «Плуг», грубуватий, зате енергійний і товариський.
Перш ніж Божка 1924 року послали в Кам’янець-Подільський організовувати місцеву газету, вони з Наташею побралися і Сава взявся перевиховувати графиню й буржуйку, як він усім похвалявся. Через багато років Терень Масенко навіть не згадав у мемуарах її прізвище, щоб не заплямувати класика української радянської дитячої літератури.
«На зимові канікули приїхала Савчина жінка — Наталка. Він і жартома, і часом суворо зве її дворянською відщепенкою й каже: одружився тому, що немає в нього соціальних забобонів, бо всіх можна перевиховати». Виховання у Божка теж було суворе. У рукописній збірці віршів Забіли раптом розмашистий напис на півсторінки: «Наталочка! Щоб більше я не бачив такої чортівні!»
«Рідна мова його жінки російська, але під впливом чоловіка й столичного оточення вона починає писати українські вірші. Інколи читає їх на зборах “Плугу”. Це мотиви нового, пролетарського кохання. “Перше звала я тебе товаришем, а сьогодні любим я назву”. Наталка дуже любить Єсеніна… Всі студійці закохуються у її карі очі, сміливу усмішку, глухий сміх і хлоп’ячу зачіску». У створеній ним кам’янецькій газеті «Червоний кордон» Божко опублікував вірш своєї дружини «Війна — війні» — українською мовою і підписаний як Наталя Забіла.
* * *
С. Б.
Взлететь бы в небо! Раздвинуть тучи
И в свете солнца разлиться песней! —
Чтоб эта песня волной могучей
Звучала б в мире весны чудесней.
Взлететь бы в небо… Но где то крылья?..
Но где то воля?.. Но где то сила?..
И вспоминаешь в немом бессильи,
Что дан один нам удел — могила.
ПРАВДА
С. Б.
Правду, предвечную Правду я возведу на престол.
Только священная Правда носит любви ореол.
Правду, предвечную Правду буду я свято любить,
Только для Правды священной стоит трудиться и жить, —
Только для Правды — жестокой, строгой и твердой, как сталь,
Только для искренней Правды, чистой, как светлый хрусталь.
Только для Правды великой я свою песню спою…
Только за вечную Правду я твою душу люблю!
Гімназисти
Чистих гімназистів у «гроні п’ятірному» неокласиків було троє — Максим Рильський, Микола Зеров і Освальд Бурґгардт. Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмару правильніше назвати колегіатами, бо вони середню освіту здобули в знаменитій Колегії Павла Ґалаґана. І всі, крім Рильського, дебютували російською. Поки його майбутні літературні побратими вправлялися в російській словесності, юний Максим стібався з повсюдного захоплення Ахматовою і радив своєму товаришеві Мімі Алексєєву, запеклому ахматіанцю: «Ты бы, Мишенька, лучше Шекспира почитал» — традиційна його іронічна порада-приказка на всі випадки життя (до речі, Мішенька «дочитався» Шекспіра до ступеня доктора honoris causa Оксфордського університету.
Звичайно, навчання і в Колегії Ґалаґана, і в державних та приватних гімназіях велося російською. Під впливом колегіатського учителя російської словесності Іллі Фроловича Кожина вірші брався писати заледве не кожен його учень. Не дивно, що іноді таланти сиділи в одному класі, як-от поети Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара і Володимир Отроковський. Усі троє дебютували ще в Колегії.
Филипович майже одразу став підписуватися псевдонімом Павєл Зорєв. Він опублікував чимало символістських віршів російською мовою і навіть подумував про збірку. У лютому 1914 року, плануючи писати курсову роботу, він попросив дозволу поїхати попрацювати в бібліотеках Москви і Петербурга. У Москві юний поет насамперед відвідав Вячеслава Іванова, якому подарував рукописний зошит віршів і підписав: «Глубокоуважаемому В. И. Иванову с искренним желанием найти те пути, идя по которым я смог бы стать ближе своими стихами к его возвышенной лирике». У Петербурзі юнак зі священним трепетом пішов до свого кумира Олександра Блока, але той у жорстокій депресії нікого не приймав. Через рік Филипович повторив свій вояж, і йому пощастило: цього разу вони зустрілися, Блок згодом навіть перечитав гостеві вірші і занотував собі: «Простота борется с метафоричностью и вычурностью модернизма; пока не побеждает».
У Колегії і потім університеті Филипович найтісніше дружив з Отроковським, вони ще й разом жили на квартирі. Пізніше він згадував, як Отроковський після революції 1917 року почав вивчати українську мову і якось запропонував товаришеві: «Давай напишемо і випустимо по збірці українських віршів…» Сам він не встиг цього зробити, бо у квітні 1918-го захворів на іспанку і помер зовсім молодим, 26-ти років. Однак у посмертних паперах Отроковського справді знайшли кілька віршів українською.
А от Филипович реалізував задум свого друга. Російські його вірші окремою книжкою, яку він обіцяв то Іванову, то Блоку, так і не вийшли. Натомість 1922-го світ побачила його перша й одразу україномовна збірка «Земля і вітер». Очевидно, публіка таки знала поета Павла Зорєва, тому автор не втерпів і на титулі дописав у дужках свій псевдонім. На другій збірці «Простір» (1925) його вже не було.
ПЕСНЯ ШУТА
Колпаком задорно-хмурым
Я закрылся, как щитом.
Был когда-то трубадуром
И внезапно стал шутом.
Синеглазая принцесса
Изменила мне давно —
Полюбился ей повеса.
Жаль… А, впрочем, все равно.
О, как счастлив я, умея
Едким словом уколоть!
Очарованная фея,
Чересчур Вас мучит плоть!
Не мешало б обвенчаться,
Ведь, недолго до греха.
Будут слезы… И смеяться
Мне дано лишь… Ха… ха… ха!..
* * *
Неласковы дальние вести,
Но сумерки нежат окно.
пусть плачет жених о невесте,
Мне глуше, грустней суждено:
Скитаться лишь тающей тенью
По медленным строкам письма
Когда ни тоске, ни смятенью
Отдать не захочет зима.
