В юності Віктор Гюго записав у щоденнику: «Хочу бути Шатобріаном або ніким». Проминуло майже два століття. Про Шатобріана ми пам’ятаємо, переважно завдяки рядку Пушкіна «любви нас учит не природа, а Сталь или Шатобріан» і… цьому запису у щоденнику молодого Віктора Гюго. Бо його «Собор Паризької богоматері» досі читає кожна культурна людина. А в самій Франції, скажімо, в повісті «Все попереду» єдиного двічі лауреата Ґонкурівської премії Ромена Гарі, старий іммігрант забутої національності на лавочці в арабському кварталі не розлучається з книжкою Гюго, іноді плутаючи її з Біблією. Отже, мрія молодого Гюго не здійснилася – Шатобріана він не повторив, а значно перевершив.
Син наполеонівського генерала, Віктор починав як поет і вигравав престижні літературні премії (в них уже тоді були літературні премії, так). Продовжував як драматург. Його п’єси збирали аншлаги в Парижі, деякі з них цензура забороняла безпосередньо під час першої вистави, і це, натомість, призводило до студентських заворушень. Однак до історії світової літератури він, безсумнівно, увійшов як романіст.
Еволюцію політичного кредо усередненого європейця можна описати таким старим анекдотом. В 20 – анархіст, в 30 – соціаліст, в 40 – демократ, в 50 – монархіст. Віктор Гюго еволюціонував вздовж цієї осі у зворотному напрямку. Був переконаним монархістом замолоду і в став у зрілості прапором французької республіки, незручним опонентом імператора Наполеона ІІІ у вигнанні, яке тривало довгих 19 років і закінчилося тільки з крахом монархії у франко-пруській війні.
Також існує безліч літературних анекдотів про Гюго. Мої улюблені – про те, як він постриг собі половину голови й викинув ножиці у вікно, коли йому терміново було потрібно дописати якийсь роман. І другий про те, як він відмовився від ордену Почесного легіону, щоб не засмучувати друга-Дюма, якого такою честю обійшли, і в результаті уряд був змушений нагородити орденами обох.
Більшу частину свого вимушеного вигнання він провів на англійських островах Джерсі та Гернсі. Начебто й Англія, притулок усіх демократів на зразок Герцена й Березовського, але водночас – не полишивши Франції. Тому що ці англійські острови розташувалися в Ла Манші значно ближче до берегів Нормандії, ніж Британії. Більш того: береги Франції оточують затоку з островами з трьох боків. І найголовніше – мешканці островів розмовляють, швидше, французьким, ніж англійським суржиком. І взагалі – підтримують різноманітні зв’язки з поблизькими французькими, а не з віддаленими англійськими портами. Начебто і у вигнанні, а начебто нікуди й не від’їздив. До речі, не менш, ніж своїми літературними преміями і нагородами, Гюго пишався тим, що гернсейські рибалки прийняли в побуті деякі вигадані ним назви місцевих скель та бухт, про що не забув елегацько згадати в романі «Трудівники моря».
Майже всі свої уславлені романи Гюго написав саме на цих островах. Але коли щодо інших шедеврів ще можна уявити, що вони могли би бути написаними і в Брюсселі чи Лондоні, де Гюго теж деякий час жив, то запропоновані «Трудівники моря» повністю зобов’язані своєю появою перебуванню автора на Гернсі та Джерсі.
Більше того: у неквапному вступі до «Трудівників моря», який примушує сучасного читача за панікувати, роман чи все ж таки путівні нотатки він узяв почитати в бібліотеці, Гюго описує архіпелаг із ретельністю першовідкривача. Або навіть ще прискіпливіше – з деталями, які зроблять честь штатному ботаніку чи орнітологу експедиції. Тому що острови в океані – то інший світ, відкритий усім пінним валам і вітрам Атлантики, та інші люди, котрі нікуди не поспішають і звикли сподіватися насамперед на самих себе. Популярна в Україні народна розвага – порозумувати, хто кого годує, в океані не має жодного сенсу: кожен острів годує себе сам. Як і кожен рибалка щоразу наодинці бореться з океаном.
Мешканці архіпелагу, острів’яни, – всі ті рибалки, моряки, контрабандисти, митна сторожа, робітники верфей і судновласники, якими переповнені сторінки цього роману, начебто самою природою створені для потреб такого літературного стилю, як романтизм, найяскравішим представником якого і був Віктор Гюго. Цілісні, прямі, мовчазні, нелюдимі й водночас шаленці, як рибалка Жильят. Тільки ось із необхідним за законами жанру казковим злодієм, якому має протистояти головний герой за канонами романтизму, вийшло якось непереконливо. Тому що Жильят протистоїть значно могутнішому супернику – самому Атлантичному океанові. Гюго начебто й пригадує, що в романтизмі зло має бути персоніфікованим, і намагається зліпити такого злодія з досі бездоганного капітана місцевого пароплава «Дюранда», однак навіть це можна вважати натяком, що серед високо достойних острів’ян міг трапитися лише глибоко законспірований злодій. Якби не романтизм – вчинки капітана Клюбена могли б мати й інше пояснення без жодних втрат для сюжету. Про те, що він учинив нечесно, інші герої роману й читачі довідуються від автора. І мають йому вірити на слово, бо інших свідків, окрім океану, немає, але автор-всезнайко – також одна з характерних рис романтизму.
До речі, назву пароплава Гюго пише без лапок, наполягаючи на цьому. Дюранда. Тому що це нововинайдене на ті часи судно, що забезпечує острову єдиний надійний зв’язок із материком, можна вважати членом сім’ї місцевого щасливого судновласника Летьєрі. А ми можемо вважати «Трудівників моря» також першим романом, у якому однією з головних дійових осіб є пароплав. А головною інтригою – його порятунок після кораблетрощі, на якому зав’язано все, аж до весілля його «молодшої сестри» – небоги судновласника Дерюшетти, чиє ім’я є зменшувальним від Дюранди.
Думаю, я сказав уже доволі, щоб зацікавити читачів і спонукати їх слідкувати за інтригою та сюжетними поворотами цієї пригоди самостійно. Зауважу тільки, що з часів Гюго наші знання про море дещо змінилися, і завдяки винаходу іншого француза, Жака Ів Кусто, ми вже знаємо, що спрути не бувають ані такими велетенськими, ні такими кровожерними – живуть тільки два роки й на аквалангістів воліють не падати. Але це не зменшує принад цього роману. Колісні пароплави, либонь, теж давно застаріли. Але не змінилися ні море, ні його трудівники.
Уже звіряючи написання екзотичних імен острів’ян для цієї статті, я зрозумів: якщо російського Олександра Гріна перекласти французькою, вийде французький Віктор Гюго.
